Як карнавальні революції стають справжніми

26.01.2016
8 хв читання

Ідея про переможну революцію, яка відбувається шляхом ненасильницького спротиву, активно поширювалася в Україні з початку 2000-х рр. І вона ж надихала Революцію Гідності 2013–2014 рр. Втім, наскільки цей рецепт революції є універсальним? Тим більше, що раніше марксисти (і особливо леніністи) вірили лише в насильницький сценарій успішної революційної боротьби. Чи ненасильницький спротив має шанси на перемогу за будь-яких соціально-історичних умов?

Як карнавальні революції стають справжнімиДля відповіді на таке запитання потрібна “лабораторія”, якої соціолог просто не має. Зате може позичити в історика, адже в історії вже було багато революцій (революції – характерна риса Європи ХІХ ст., а від ХХ ст. – й інших суспільств). Наразі звернуся лише до однієї книги – “Карнавал революції” Педрика Кені, яку було опубліковано 2002 р., а український переклад вийшов 2006 р. Оскільки це були перші пост-революційні роки в Україні, то до книги з’явився інтерес (хоча і не такий великий, якби книга вийшла в 2004 р.). Але от думки про книгу розділилися. Одні рецензенти писали, що книга радше нагадує документальну розповідь про “оксамитові революції” 1989 р., в якій автор навіть не намагається робити узагальнення та будувати теорію революцій. Натомість інші знайшли в книзі посібник по підготовці революції: які конкретні кроки та завдання має зробити революційний рух, щоб досягти успіху. Але, як на мене, з книги Педрика Кені можна отримати інформацію і про макро-чинники успіху ненасильницьких революцій. Адже 1989 р. для Центральної Європи був “роком чудес”, коли революція у формі карнавалу змогла перемогти тоталітарну машину соціалістичних республік. Тобто ненасильницький спротив подолав репресивні режими. Як їм вдалося?

Автор знаходить три причини, але уважніше читання дозволяє розширити перелік аж до восьми! Їх можна об’єднати в три великі групи:

1) загальна культура суспільства;

2) особливості владного режиму;

3) особливості політичного поля (як всередині країни, так і в регіональному/світовому вимірі).

Особливості владного режиму найлегше помітити. Перша стосується карнавалу. Проблема для всіх революційних рухів в комуністичних державах полягала в тому, що суспільство був атомізоване, тобто люди не довіряли один одному, та залякане, тобто боялося репресій з боку влади. Революція 1989 р. стала можливою завдяки попередній підготовці: людей вчили не боятися і організовуватися. Власне, для цього карнавал був найбільш придатним: він не вимагав від своїх учасників поважних жертв, страшної конспірації та входження до підпільних організацій. Та й участь в ньому загрожувала мінімальним покаранням. Фактично, “карнавальні акції” були аполітичними, бо не висували політичних вимог. Проте вони мали чіткий політичний підтекст, який можна легко відчитати “між рядків” таких карнавальних акцій. Наприклад, вимоги в ПНР скасувати обов’язкову службу в армії і замінити її альтернативною. Аргументація мітингувальників в цьому випадку була цілком легальною та лояльною до режиму – на формальному рівні. Вони використовували одну слабкість комуністичних режимів: призовник міг бути звільненим від служби в армії через свої релігійні переконання. Тобто складалася химерна ситуація, коли комуністи були поблажливіші до релігійних людей, хоча одночасно стверджували, що релігія – опіум для народу! Сили аргументам “пацифістів” додавало те, що офіційно всі країни соціалістичного табору виступали за мир у всьому світі. (І цим протиставляли себе капіталістичним державам, які хочуть війни для придушення країн, де робітникам живеться вільно і комфортно). Отже, революціонери в своїх карнавальних акціях задавали владі та суспільству просте питання: “Як це так, що ми виступаємо за мир, але паралельно вимагаємо, щоб всі відслужили в армії?!”

Як карнавальні революції стають справжнімиАналогічні акції стосувалися і більш поточних проблем. Наприклад, екологічних питань, збереження історичних пам’яток чи навіть браку туалетного паперу! Якщо “ми” живемо краще за загниваючий Захід, то чому у нас немає туалетного паперу? До речі, стосовно останнього була акція, де люди вийшли з плакатами “Хто боїться туалетного паперу?” Учасники карнавальних протестів експлуатували ті питання, які комуністична влада не могла замовчувати, бо вони не мали жодного політичного підтексту. Адже й справді: чому комуністична влада має боятися питання про туалетний папір? В цьому ж немає жодної політики. А от реакція влади на такі заходи в будь-якому випадку була б програшем. Репресії проти карнавалу показували слабкість влади та її антинародний характер: “карнавальщики” задавали питання, які мали б бути вирішеними в державах переможного соціалізму. А тому репресії проти таких “мітингів” показували б, що влада ці питання таки не вирішила і карає тих, хто просить владу їх вирішити. (Важливо, що карнавальні акції не протестували проти влади, не критикували її, а напозір висловлювали підтримку і просили виконати те, що і було декларованим на офіційному рівні – що жити стало ліпше, жити стало веселіше). Але й ігнорування таких акцій з боку державних структур підривало довіру людей до влади, бо показувало, що тоталітарний, начебто всесильний апарат можна ігнорувати.

Інший вид карнавалу, який ще більш активно грав на таких суперечностях комуністичних режимів, стосувався офіційних заходів. В цьому випадку “карнавальщики” пародіювали офіційну риторику та символіку. Наприклад, на день Жовтневої революції організатори одного з гепенінгів в ПНР закликали учасників вдягнути що-небудь червоне, а як немає відповідного одягу, то купити булку і полити її кетчупом, а як немає булки, то просто замастити руку кетчупом. Вже саме гасло викривало проблеми соціалізму: що людям може бракувати відповідного одягу чи що вони не матимуть змогу купити булки (через дефіцит). Проте що могла влада зробити в такій ситуації? Карнавалізація офіційних символів ставила владу в цуґцванґ, тобто ситуацію, коли будь-який хід тільки погіршує становище. Не садити ж всіх, хто вийшов в червоному на спонтанну демонстрацію? Адже офіційно демонстрація була провладною, хоч і карнавальною.

Такі заходи долали атомізованість і показували, що представники суспільства можуть об’єднатися. А як зазначали дослідники радянського режиму, сила останнього крилася в тому, що в ньому було тільки два гравці: державний апарат та населення, але не було суспільства як сукупності об’єднаних в різноманітні організації людей. Отже, карнавалізація повертала до політичного життя суспільство як самостійного і незалежного гравця.

Карнавалізація відбувалася завдяки другій особливості політичного режиму – ідеології. Остання сильно сковувала його в своїх діях проти “карнавальщиків”, адже декларувала, що влада – це влада трудового народу. Відтак, застосовувати силу щодо свого власного народу означало для комуністичних режимів підривати власну легітимність. Здавалося б, це не була аж така загроза (варто пригадати репресії в СРСР). Проте на практиці загроза для соціалістичних держав була поважною: це означало втратити “обличчя” перед Заходом. До сер. 1980-х рр. цей “страх перед Заходом” компенсувався підтримкою з боку СРСР. Проте з початком перебудови в СРСР, коли Москва перейшла до більш ліберального курсу, то центральноєвропейські комуністичні режими втратили будь-яку легітимізацію застосування сили щодо власного народу.

Останній чинник не слід перебільшувати (але і не треба відкидати). Адже він суттєво доповнювався особливостями політичного поля Центральної Європи. По-перше, на політику центральноєвропейських комуністів суттєво впливала Москва, яка, зайнявши курс на перебудову, почала вимагати того ж і від країн Варшавського блоку. Фактично, це був сигнал для прихильників силових методів: якщо почнете застосовувати насильство щодо власного населення, то на допомогу від СРСР не розраховуйте. Фактично, СРСР скасовував “доктрину 1968 р.”, тобто втручання в справи Центральної Європи. Для комуністичних режимів це означало послаблення власної позиції у взаємодії з власним населенням.

Як карнавальні революції стають справжнімиПо-друге, особливості політичного поля впливали на ресурси, які міг отримати рух опору. В соціології існує теорія суспільних рухів, яка стверджує: власними силами суспільних рух не може розвинутися, оскільки його учасники мають замало ресурсів для боротьби. Адже якби вони ці ресурси мали, то не протестували б. Проте тут виникає парадокс: перемогти соціальний рух може лише тоді, коли матиме достатні для цього ресурси. Відповідно, щоб перемогти, протестувальники мають залучати аутсайдерів, тобто людей, які не є учасниками руху, але які мають ресурси і готові долучитися до боротьби. У випадку Центральної Європи такими людьми були “американці”, які часто передавали фінансову допомогу протестувальникам в Центральній Європі. Вони виступали класичними аутсайдерами, адже боротьба проти комунізму жодним чином напряму їх не стосувалася, проте вони таки вирішували допомагати протестувальниками. Одним з таких “американців” (оскільки до цієї групи належали і європейці, але для суспільств і влади Центральної Європи всі вони були “американцями”) був і Педрик Кені, який не був ні політичним діячем, ні агентом ЦРУ, проте самостійно передавав ту чи іншу матеріальну допомогу борцям з комунізмом в Польщі. Тобто такі низові ініціативи від західних суспільств виступали гарним джерелом ресурсів для “карнавальщиків”.

А іншим джерелом ресурсів були комуністичні уряди центральноєвропейських країн. Цей парадокс випливав з комуністичної ідеології та неможливості застосовувати насильство щодо власного населення. Оскільки рухи протесту неможливо було знищити, то режими намагалися їх “очолити”, а точніше – каналізувати політичні протести, скерувавши їх на неполітичні цілі. Таким чином виникали екологічні товариства, мистецькі спілки тощо. Проте це відповідало завданням “карнавальників” – подолати атомізованість суспільств в боротьбі з комуністичними режимами. Відповідно, протестувальникам залишалося всього лише опанувати офіційно дозволені інституції. Але тут виникала цікава ситуація: якщо влада не хотіла такого робити, то карнавальні революції зазнавали краху. В інших випадках офіційні політичні організації з часом перетворювалися на напівофіційні політичні організації.

По-третє, карнавальні революції досягали успіху лише в тому випадку, коли в політичному полі існували політичні актори, які могли перебрати владу від комуністів. Самі по собі карнавальні революції не можуть змінити владу. Як не дивно, але політичні карнавали можуть “розігріти публіку”, тобто створити передумови для розвитку громадянського суспільства, але не здатні висунути політичні програми, які б підтримувалися всім суспільством. Тим більше, лідери таких революцій не можуть виступати повноцінними гравцями на політичній сцені, адже їхнє поле діяльності – вулиця, а не парламентські комітети та фракції. У всіх центральноєвропейських країнах карнавальні революції були “використані” старою опозицією, щоб прийти до влади. Не йшлося про інструментальне використання старою опозицією нових ініціатив. Радше, завдяки карнавальним революціям, які мобілізували суспільство (або й просто показали можливість такої мобілізації), комуністичні режими почали сприймати стару опозицію як партнерів в політичній грі. Адже до того опозиціонери були групою інтелектуалів, які або не мали великого впливу на суспільству (і часто були йому невідомими), або не мали за собою потужним масових організацій. Карнавальні революції надали старим опозиціонерам таку символічну підтримку і вагу в очах комуністів, а тому з ними почали рахуватися. Крім того, стара опозиція мала досвід і могла залучитися до роботи державних установ доволі швидко, чого не могло статися з лідерами карнвальних революцій

Проте найважливішою, на мою думку, була третя група чинників – культура суспільства. І не тільки “простого народу”, але і політичної еліти – комуністів! По-перше, комуністична влада центральноєвропейських країн часто не застосовувала насильства проти власного населення не через тиск Москви чи страх перед втратою легітимності в очах Заходу, а через власну політичну культуру. Наприклад, влада ПНР не вважала прийнятним силою розганяти політичні протести, тому що не вважала це цивілізованим. Це було наслідком іншого елементу культури комуністичних еліт Центральної Європи – вони вважали себе елітою власного суспільства, а тому коли бачили, що їхня країна котиться в економічну прірву, то самі були готові починати реформи і змінюватись. Відтак, вони були готові і до поступок та круглих столів з опозицією. Замість позиції “збережемо свою владу будь-якою ціною”, вони все ж прагнули блага для власного народу. І це робило карнавальні революції більш безкарними в боротьбі проти режимів.

Третім елементом культури суспільства, який впливав на карнавальні революції, була загальна політична культура суспільства. Зокрема, принцип верховенства права – навіть якщо це було комуністичне право. Наприклад, в ПНР громадянин міг відсудити в держави конфісковане авто. В 1980-х рр. багато хто використовував власне авто для перевезення та поширення агітаційних матеріалів. Відтак, служби безпеки як арештовували самих агітаторів, так і конфісковували їхні транспортні засоби. Так-от, члени родини агітаторів відсуджували і повертали собі авта, мотивуючи це тим, що порушник покараний, але авто є власністю всієї родини, а тому ті, хто в таких “аферах” участі не брав, не мають і бути покараними. Відтак, служби безпеки повертали авто членам родин арештантів. Для громадян СРСР така ситуація виглядала нереальною, оскільки в часи сталінського терору (і в часи брєжнєвщини) карали не лише “злочинців”, але і їхні родини. Проте в ПНР панувало верховенство права (хоч і комуністичного).

Як карнавальні революції стають справжнімиІ четвертим важливим елементом культури суспільства була культура лідерів та учасників карнавальних революцій. В 1990-х рр. П. Кені виявив химерну ситуацію: лідери карнавальних революцій 1980-х рр. відчували себе на узбіччі життя. Адже поки вони боролися за благо всіх, їхні однолітки здобували освіту, рухалися вгору по кар’єрній драбині. І ось в 1999 р. карнавальним революціонерам слід вже або наздоганяти своїх більш успішних однолітків, або ставати маргіналами. Чи це не підриває мотивацію до участі в революціях? Менкур Олсон в 1965 р. дав відповідь на це саме послуговуючись поняттям культури: в деяких випадках колективний рух стає успішним лише тому, що частина його учасників готова до “жертв”, хоч і розуміє, що від перемоги виграють всі – навіть ті, хто жодним чином не допомагав цьому рухові. Проте, як зауважував М. Олсон, ці учасники все одно будуть боротися за колективне благо – якщо вважають, що це їхній обов’язок. Саме цей елемент культури суспільства і дозволяє революційним рухам успішно розгортатися. Адже перед їхніми учасниками рано чи пізно постає питання: чи те, що ми вкладаємо в боротьбу заради загального блага, принесе нам особисті вигоди пізніше? І в успішному русі має бути певний відсоток тих, хто таке питання не задає, а йде до своєї мети. Саме вони не дозволяють рухові згорнутися і припинити свою діяльність.

Підсумовуючи, слід визнати, що ненасильницький спротив стає успішним лише в дуже конкретних умовах, коли політичний режим змушений до толерування таких рухів протесту, а сам рух має потужні підтримку як ззовні, так і зсередини суспільства. Найцікавіше, цю підтримку має надавати і політичний режим – як через політичну культуру власної еліти, так і через скованість в своїх діях через сповідувань ідеологію. А карнавальний протест потребує завжди “солідної” опозиції, яка змістить стару еліту, адже самі лідери карнавалу мають мізерні шанси потрапити в політику.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss