Україна Модерна

// Данило Судин

Що таке національна ідентичність? І якою є українська національна ідентичність? Ці питання хвилюють частину українського суспільства від 1991 р., проте в останні два роки війна на сході України зробила їх надзвичайно актуальними майже для всіх. Якими є критерії українства - мова та походження чи готовність жертвувати своїм часом, матеріальними благами чи навіть життям заради України? Відповідь на ці питання в умовах війни може як розколоти українське суспільство, так і об’єднати. І цей той випадок, коли академічні дискусії перестають бути "бурею в склянці води", а починають відігравати важливу роль в суспільному житті.

26 лютого у Львові відбулася дискусія "Історична поліетнічність українських земель – шлях до протиріч чи порозуміння?", організована в межах проекту Єднаючи Україну: історико-культурний консенсус за досвідом Європи. До участі в цій дискусії запросили і мене. Попри те, що назва мені здалася дещо химерною, я таки погодився, списуючи своє збентеження на надмірну чутливість до використання термінів та понять, з якими працюю в своїх наукових дослідженнях. Адже ми не можемо задавати питання, чи поліетнічність - це шлях до порозуміння чи протиріч. Не існує жодного моноетнічного суспільства, а тому поліетнічність - це факт, який слід прийняти. Основне питання - як ми реагуємо на цю поліетнічність. Ми можемо її приймати, а можемо намагатися подолати. Але останнє передбачає так чи інакше порушення прав людини - від депортацій до насильницької асиміляції. 

Над темною безоднею примордіалізмуВтім, оскільки сам проект виглядав привабливо та актуально, то я вирішив відкинути геть всі сумніви та долучитися до потрібної ініціативи. Проте вже з перших хвилин дискусії відчуття химерності почало посилюватися, доки не досягнуло свого піку в завершальному питанні від однієї журналістки: "Чи мігранти збільшують рівень злочинності?" Химерність проявлялася і в самій організації заходу, де більшість аудиторії становили журналісти, а робота модератора деколи здавалася провокацією проти самого проекту. Не буду переказувати перебіг всієї дискусії, а наголошу на кількох моментах, які для мене є дуже важливими. Наведені нижче тези належать різним людям, проте всі вони походять з того середовища, яке ми мали б назвати інтелектуальним. Якщо вже в них переважають такі уявлення про українську ідентичність, то як нам будувати спільне майбутнє в нашій державі?

1. Національність людини визначається її походженням. Теза ця дуже близька до расизму. По-перше, такий підхід повністю відкидає вплив суспільства на індивіда: якщо національність визначається генетикою, то в чому суть цієї національності? Адже більшість наших соціальних ознак ми засвоюємо через соціальне оточення. Наприклад, мову. Чи дитина україномовних батьків буде говорити українською мовою, якщо її в дитинстві перемістити в іншомовне середовище? По-друге, націоналісти, вірячи в "генетичний" характер національної ідентичності, відкривають можливість для експансії та авторитаризму. Адже таким чином можна "присвоїти" групу людей, які живуть на території сусідньої держави. Для цього варто лише сказати, що це представники нації, які забули про своє походження, а тому їх треба "пробудити". І цей же дискурс дозволяє шукати зрадників серед своїх співвітчизників, а також ділити суспільство на різні сорти - залежно від рівня їх "генетичної" чистоти чи відповідності стандартам. Ось ці - правильні представники своєї нації, бо і походження правильне, і поводяться правильно. А ці - гірші, бо походження не таке, хоч патріоти. І цей ряд можна продовжувати далі.

2. Ксенофобія буває не лише поганою, але і хорошою. На думку одного з доповідачів, погана ксенофобія - це невиправдана дискримінація інших етнічних та національних груп. І він же ж запропонував поняття хорошої ксенофобії, яка є інстинктивною реацією захисту на агресію з боку цих меншин. За цим поділом стоїть переконання, що є титульна нація, якій і належить вся влада в державі. А інші групи мають жити з її ласки. Щоправда, в такому випадку складно зрозуміти, хто є титульним. Але під час дискусії мені вказали на простий критерій: в кого правильне походження - той належить до титульної нації, яка має мати лише етнічний та генетичний характер. А от інші групи мають "право" "дорости" до політичної нації, тобто мати національну ідентичність, базовану не на етнічних компонентах, а не лояльності до національної держави. Звісно ж, "доростати" ці групи мають до тієї ж національної ідентичності, яка є в титульної нації. Тобто йдеться про звичайну асиміляцію. І типовою є присутніть біологічних метафор: інстинктивний захист, походження тощо. Ця теза плавно переходить в наступну. 

3. Національні права - єдиний засіб реалізації прав людини. Знову ж таки, в дискусії я почув, що права людини можуть бути реалізованими лише у формі національних прав. А права людини самі по собі не мають сенсу, адже вони органічно входять в національні права. 

Під час дискусії звучали й інші тези, проте вони є продовженням цих трьох. Але найхимернішим є те, що всі вони несподівано "вискочили" з теми "Історична поліетнічність українських земель – шлях до протиріч чи порозуміння?" Як я писав вище - вже формулювання теми є дуже дивним. Не існує жодного суспільста, яке було б моноетнічним. Хоча це той ідеал, до якого прагнуть націоналісти. І єдиним способом дати раду поліетнічності є масові репресії. Переплетеність національних груп в Центрально-Східній Європі була вирішена в простий спосіб - з допомогою етнічних чисток та депортацій в 1940-і рр. Навіть асиміляція ніколи не є ефективним способом. А деколи навпаки, свідома асиміляційна політика може породжувати спротив і протест. І перетворити етнічну групу, яка не дуже переймалася своїм політичним статусом, на національну меншину, що вимагатиме політичної автономії або й незалежності. 

Проте спільним знаменником всіх примордіалістських тез був їхній радянський характер. Теза про "генетичний" характер національної ідентичності була інституційно оформлена саме в Радянському Союзі. До того національність людини визначали або "зверху" (за мовою чи віровизнанням), або шляхом самоідентифікації, тобто так, як людина сама себе ідентифікувала. Проте в СРСР ідентичність вирішили зробити більш аскриптивною ознакою, тобто такою, яка людині приписується. Метою такого повороту були репресії щодо національних меншин в СРСР. Наприклад, поляки, німці та корейці вважалися небезпечними елементами, бо мали свої національні батківщини за межами СРСР. Відтак, могли бути потенційними шпигунами. Очевидно, що представники меншин намагалися уникнути репресій, а тому приховували своє походження. Щоб зробити такі максувальні дії неможливими, радянська влада оголосила національну ідентичність спадковою. Відтоді індивіди могли обирати тільки серед тих національностей, які мали їхні батьки. Ця практика проіснувала до розпаду СРСР і була скасована лише в період незалежності України. І саме повернення до радянської практики повернути графу національність в паспорт вимагають сучасні українські радикальні націоналісти.

Над темною безоднею примордіалізмуНа жаль, мислення в категоріях прав націй, а не людини, також виказує радянський спосіб мислення. Адже в такому випадку, як писав Володимир Маяковський Единица! - // Кому она нужна?! // Голос единицы // тоньше писка. Індивід не має жодного значення, а лише група. Протиставити цій думці можна слова Тімоті Снайдера, який в "Кривавих землях" зазначив: якщо ми забудемо, що за кожною одиницею, яка складає в сумі мільйони жертв кривавого періоду між 1933 та 1945 р., стоїть конкретна людина, її життя, надії та мрії, а будемо сприймати ці страшні втрати лише в статистичних категоріях, то це означатиме, що Гітлер та Сталін перемогли нас. Адже це означатиме, що ми вже дивимося на людство не як сукупність особистостей, а лише як набір статистичних категорій. І мислення в категоріях національних прав, а не прав людини, виказує ту ж хибу: можна пожертвувати інтересами певних людей, які не належать до "потрібної" національної групи, або й інтересами окремих "правильних" індивідів, якщо вони суперечать інтересам групи. 

А тому поліетнічніть - це загроза лише для тих, хто мислить в групових категоріях. І для кого національна ідентичність є найголовнішою. Втім, сучасні дослідження показують, що національна ідентичність є лише однією з можливих, якими людина послуговується. І деколи її статус може змінюватися протягом дня: від важливої до повністю нерелеватної. А відтак, вважати національні права важливішими від прав людини означає вважати, що людина зводиться до її національності. В своїй статті я показав, що на усвідомлення людиною своєї ідентичності вппливає навіть сам інструментарій дослідження. Якщо в респондента до вибору є широкий набір ідентитетів (не лише національних, але і релігійних, вікових тощо), то імовірність обрати саме національну ідентичність є меншим, ніж в ситуації, коли індивідам слід обирати між меншим набором ідентичностей. І в повсякденному житті люди постійно стикаються з такими дилемами: в цій ситуації діяти як представник своєї нації чи як представник своєї релігійної групи, чи як представник певної професії тощо. В Галичині в 1930-х рр. цей вибір був дуже гострим для жінок: підтримувати ґендерну ідентичність чи національну? І ось ці вагання - в цій ситуації ми боремося за права жінок, хоч це і суперечить поглядам націоналістів, а в іншій - підтримуємо вимоги національного визволення - гарно ілюструють плинність ідентичностей.

Найсумніше враження від цієї дискусії я виніс в заголовок. Частина інтелектуального середовища України намагається мислити в категоріях ХХІ ст., але потім виявляється, що під тонким шаром толерантності та модерності ховаються темні безодні примордіалізму, які ігнорують індивіда і схильні до ксенофобії та авторитаризму. І в цьому сенсі українське суспільство деколи мені здається таким темним океаном первісних сил, над яким видніється лише тонкий шар цивілізованості. І чи не вирветься цей океан і не розколе українське суспільство на ворожі частини? Маю надію, що ні. Але дискусія, яка відбулася 26 лютого, все породжує в мені страх і непевність в майбутньому.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!