Європейська історична освіта: денаціоналізація чи дещо складніше?

12.08.2016
2 хв читання

Дискусії щодо політики пам’яті в Україні також піднімають питання: “До якої Європи ми прагнемо?” Адже є два образи Європи – Європи національних держав 1930-х рр. та Європи прав людини 2000-х рр. Причому останній образ апелює до постнаціональної Європи, яка долає національні конфлікти, упередження, кордони. Така дискусія могла б залишатися вузькою, якби не те, що вона має чіткі прикладні наслідки. І перш за все – у сфері освіти. Адже залежно від того, в яку Європу ми хочемо потрапити, такі підручники ми і писатимемо. 

Збірка статей “Історична освіта: європейський та український досвід” вийшла у видавництві К.І.С. ще в 2010 р. І майже одразу на неї з’явилися декілька рецензій – Костянтина Родика та Костянтина Левіна. Їхні огляди дозволяють скласти враження про книгу – її переваги та недоліки. Тому я зосереджуся на кількох аспектах, не претендуючи на всеохопність огляду.

1. Рівень “денаціоналізації” історії є дуже різним в різних європейських країнах. На жаль, збірник пропонує замало інформації, щоб зробити однозначні узагальнення. В ньому містяться огляди підручників / навчальних програм лише двох “старих” членів ЄС (Франції та Німеччини), а також трьох “нових” (Чехії, Словаччини та Польщі). Проте в більшості випадків шкільний курс з історії є національним. В деяких випадках національне присутнє лише у властивий йому час, тобто в періоді XVIII-XX ст., але в більшості випадків воно з’являється і в домодерний час. З оглянутих національних програм/підручників найбільша некритичність у використанні категорії “нація” притаманна Словаччині. Пояснення, яке знайде читач, доволі просте: молода нація, яка потребує легітимації власного існування. Проте аналогічна ситуація спостерігається і з французькими підручниками. Французька система освіти є постає доволі консервативною: з орієнтацією на націю, з замовчуванням питань колаборації французів в часи Другої світової війни. І найбільш радикальними є німецькі підручники. Щоправда і в них присутня категорія нації.

2. Що таке нація? Для українського читача може виявитися несподіванкою, що категорія нації в низці підручників отримує цілком академічне визначення. Звісно, це радше виняток, ніж правило, бо в більшості посібників присутнє доволі традиційне, майже примордіалістське трактування нації. Причому воно вводиться в текст без додаткових пояснень та чітких формулювань – як “природне” поняття, з допомогою якого найкраще описувати як теперішнє світу, так і його минуле. Цим середньовічна історія націоналізується, подається в термінах ХІХ ст., коли династичні держави замінюються на національні спільноти. Але в частині з підручників поняття нації трактується цілком в руслі модерністського підходу дослідження націй. Тобто нації подаються як історичні утворення, що виникають в XVIII-XIX ст., причому автори підручників чітко наголошують, що раніше націй не існувало. Піонерами в цьому плані є німецькі підручники, які є найбільш конструктивістськими. Хоча подібні тенденції виявляють і чеські та польські посібники. Але в їх випадку автори відповідних статей наголошують, що в цих країнах панує значна неоднорідність шкільних посібників, які можуть коливатися від націоналістичних до “конструктивістських”. Натомість в Німеччині, як випливає зі збірки, вже цілком усталився конструктивістський підхід до націй. 

Німецький досвід дозволяє відповісти на просте питання: чи можливо школярам подавати конструктивістське трактування нації і одночасно сприяти формуванюю в них національної ідентичності? Наскільки це зрозуміло зі збірки, такий симбіоз цілком можливий, адже одне не виключає іншого. Трактування націй як історичних утворень не робить їх менш реальними, але дозволяє подати учням коректнішу картину минулого. І не заважає формувати національну ідентичність, яка, щоправда, не є ксенофобською, а більш відкритою до розуміння Іншого. Можливо, саме конструктивістське трактування нації дозволяє вийти на такий рівень толерантності. 

3. Як викладати ж історію? Роберт Маєр, редактор збірки, у вступі вказує на дидактичну рамку, яку вважає найбільш виправданою для шкільної освіти – нову історичну дидактику, яка виникла в Німеччині в 1960-1970-х рр. Основна її мета – сприяти формуванню критичного мисленню, формувати “стійкий імунітет проти маніпуляцій історією заради певних ідеологічних та політичних цілей” (С.5). Тому згідно з цією дидактикою, мета шкільного курсу з історію не стільки подати цілісний та лінійний наратив про виникнення та розвиток власної національної спільноти, скільки показати множинність перспектив погляду на минуле. Адже в історії відсутні дихотомії “чорне/біле”, які схильні переростати в “чужі/свої”. 

Після прочитання збірки залишаються без відповіді декілька запитань:
1. Наскільки ефективним є таке викладання історії? Чи може нова історична дидактика бути ефективною? Адже всі ми є “спонтанними істориками” і багато історичного знання школярі дізнаються з нешкільних джерел. 
2. Якою ж є ситуація зі шкільними підручниками з історії в інших країнах ЄС? Як це впливає на почуття національної та європейської ідентичності?

Збірка “Історична освіта: європейський та український досвід” пропонує матеріал для роздумів, а тому радше стимулом для подальших досліджень, аніж вже готовою синтезою про історичну освіту в Європі.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss