Від простих політичних рішень до тоталітаризму

01.09.2015
8 хв читання

Після окупації Росією Криму та східних регіонів України багато хто почав проводити паралелі між політикою В.Путіна та А.Гітлера. Обоє політиків прийшли до влади в країнах, які втратили статус світових держав, обоє почали відроджувати ідею нації як спільноти, яка повинна захищати своїх представників в сусідніх країнах, навіть якщо це громадяни інших держав тощо. Тому після 2014 р. почали згадувати метафору “Ваймарської Росії”, натякаючи на її подібність до Ваймарської Республіки в Німеччині [1].

Але чи не можемо ми говорити про “Ваймарську Україну”? Аж ніяк не в плані імперських амбіцій та бажання відновити минулу славу, а в іншому вимірі – відходу від демократичних принципів? Події, які відбулися в липні в Мукачеві чи нещодавно у Києві, а особливо суспільний резонанс довкола них, засвідчили: демократичні процедури, права людини для багатьох – порожній звук. Якщо ситуація вимагає відходу від них, то нічого страшного в цьому немає. Навіть більше, неспроможність держави вирішувати нагальні проблеми подавалася не як недолік, який слід виправити шляхом “відрегулювання” системи. Навпаки, така неспроможність державного апарату почала подаватися як системний збій, який заперечує необхідність існування держави як такої. Часто зараз можна почути слова, що всі політики зрадники, дбають тільки за свої власні інтереси, потрібно ліквідувати Верховну Раду та замінити її прямим народовладдям – з допомогою референдумів. Час від часу зринають і думки, що слід обрати гідних людей, які керуватимуть країною, але з одним уточненням: партійна система не дає змоги гідним людям пробитися до Верховної Ради, бо всі партії – на “утриманні” олігархів, а тому обслуговують їхні інтереси. Відтак, партії нам не потрібні, а потрібні чіткі і прості рішення, які втілюватиме вольова людина чи політична сила.

Якщо звернутися до праці Курта Зонтгаймера Як нацизм прийшов до влади (Дух і Літера, 2009), то виявиться, що досвід Ваймарської республіки є дуже актуальним для України. Коротко зупинюся на основних його тезах.

1. Інтелектуальний клімат: геть від ratio!

Найважливішою причиною того, що нацизм зміг захопити і привабити німців, був інтелектуальний клімат Ваймарської Республіки. Не останню роль в цьому відіграли і німецькі інтелектуали. Саме вони в кінці ХІХ ст. започаткували новий напрям – філософію життя, який проголошував розрив з традицією Просвітництва. “Життя” стало центральною категорією мислення не тільки філософів, але проникло до масової свідомості. Популярність цьому поняттю додавало те, що воно не мало чіткого визначення. Тому кожен міг розуміти під терміном “життя” щось своє. Спільним фундаментом були декілька принципів:

  • життя опирається будь-яким формальним описам та рамкам;
  • життя протистоїть нерішучості та інтелектуалізму і полягає в активності та волінні.

Хоча ці тези видвалися наївними та зовсім безневинними, їхнє втілення за межами університетських аудиторій означало прямий шлях до тоталітаризму. Формальні описи та рамки – це система законів, якою регулюється діяльність членів суспільства. Оскільки прихильники філософії життя відкидали цей формалізм, то відкидали і конституційний лад Німеччини. Замість правил повинна домінувати дія і порив! Замість сухої мови кодексів законів та правил – воління! Перейти до наступного елементу тоталітаризму – вождя, чия воля є верховною – не становило вже проблеми. До речі, прагнення сильного вождя було притаманним німецькому суспільству ще з 1890-х рр. 

Справедливо кажуть, і весь історичний досвід підтверджує, що можливого ніколи не досягли б, якби у світі знову й знову не прагнули неможливого. Але той, хто на це здатний, мусить бути вождем, ба більше — він мусить бути у найпростішому значенні слова героєм.

Ця цитата належить Максові Веберові, який був прихильником парламентаризму. Але навіть він вважав, що без вождя німецька політика приречена на невдачу. Сучасники та наступники М.Вебера були набагато радикальнішими.

Критика ж інтелектуалів як осіб, які не здатні до дії, а лише можуть плести міркування, далекі від реального життя, робило німецьке суспільство закритим до раціональних аргументів, які б вказували на хибність антидемократичних ідеологій. В своїй книзі Курт Зонтгаймер неодноразово показує логічні суперечності та помилки в тезах та “програмах” антидемократів. Але масова політика їх не помічала, бо не хотіла дослухати до раціональних аргументів.

Ці складнощі доповнювалися тим, що німецькі інтелектуали або самоусувалися від політичного життя, або ж критикували Ваймарську республіку. Перший випадок ілюструє позиція Карла Мангайма, який навіть в січні 1933 р. радив своєму аспірантові не займатися актуальними політичними проблемами і “чинити так, наче в нас багато часу, щоб обговорити всі “за” і “проти” будь-якого питання“. Хоча вже через три місяці змушений був емігрувати з Німеччини – через те, що був євреєм і “марксистом”. Більшість інтелектуалів чинили в подібний спосіб, зосереджуючись на “абстрактних” питаннях, чим розв’язували руки для діяльності антидемократів. Інші ж активно критикували Ваймарську конституцію, вважаючи її недосконалою, недемократичною і надто формальною. І ця критика тільки підсилювала аргументи антидемократів. Адже інтелектуальна критика Ваймарської Республіки не супроводжувалася “позитивною програмою”, тобто тезами про майбутній устрій Німеччини. Натомість антидемократи мали візію, хоч і плутану, світлого майбутнього Німеччини.

2. Міцне фронтове братство

На політичне життя Німеччини впливав досвід Першої Світової війни. По-перше, серпень 1914 р. виявився “золотим віком” для німецької нації в 1920-х рр. Початок війни, яку всі вважали переможною, а головне – такою, що швидко завершиться, супроводжувався масовим піднесенням патріотизму, посиленням національної солідарності та відчуттям вищої місії. Фактично, це був єдиний період після 1871 р., коли німецька єдність так яскраво проявлялася та відчувалася. Бажання повернутися в цей золотий час і визначало політичні настрої антидемократичних кіл Ваймарської Республіки. 

По-друге, фронтове життя вплинуло і на самих солдатів. Більшість з них героїзували свій фронтовий досвід, вважали себе зрадженими та покинутими Ваймарською Республікою. Крім того, їхнім ідеалом було саме фронтове життя, коли всі важливі рішення були простими. Адже під час війни зберігався чіткий поділ “свій–чужий”, насильство було інструментом вирішення проблем. І над всім цим домінувало відчуття єдності та вищої мети. Тому ветерани сподівалися, що майбутня Німеччина буде нагадувати фронтовий табір. Солдати воюють в ім’я Німеччини, робітники працюють, щоб забезпечити солдатів всім необхідним, щоб – знову ж таки – забезпечити перемогу Німеччини. Вся німецька нація зливається в єдиному пориві, творячи монолітну спільноту, де всі “свої”. 

Переконання фронтовиків тісно перегукувалися з ідеями антираціоналістів. Обидві групи наголошували на важливості дії, засуджували “формалізм” та інтелектуалізм. Такий синтез вів до того, що бажання солдатів отримати прості дієві рішення отримувало реалізацію в намірах антидемократів знищити “формалістську” Ваймарську Республіку і дух законів замінити духом нації. 

3. В очікуванні вождя

Антидемократична думка реалізовувалася в трьох критиках: лібералізму, парламентаризму та партійної системи політичного життя. Всі вони вели до того, що нова Німеччина повинна опиратися на принцип вождизму, який послідовно долатиме наведені вище три проблеми Ваймарської Німеччини. Саме слово лібералізм втратило будь-який конкретний зміст і стало просто ярликом всіх ворожих Німеччині сил чи явищ. Зокрема, лібералізм сприймався як ворог культури, цінностей та, як ми б зараз сказали, духовності. Ліберал – в очах тогочаних антидемократів – поставав таким собі продажним індивідом, який дбає лише за власну вигоду, прикриваючись пишними словами та гаслами.

Втіленням такого “лібералізму” був парламентаризм. На думку антидемократів, парламентаризм був системою, яка тільки насаджувала нігілізм. Адже для досягнення політичної мети депутати повинні йти на компроміси. Але чи можливі компроміси щодо цінностей? Крім того, парламентаризм – це політична система, тобто бюрократична машина, де багато процесів формалізовано. Відтак, парламентаризм сприймався як загроза життю – політичному життю. Через “нетрі” парламентської системи годі пробитися здібному політику, бо шлях перегороджують тисячі формальних приписів, які вбивають творчий порив. І потім, реальної влади може досягти тільки той політик, який зрадив своїм цінностям і переконанням.

А тому і партійна система – це абсурд, адже партії обираються голосуванням, через що до них  часто потрапляють нездари і пристосуванці. Основна біда партій – формальна структура, яка ворожа “життю”. Цікаво, що всі антидемократичні сили гуртувалися в спілки, рухи чи ордени, але не в партії. І всі ці утворення були максимально “анархічними”. Але всі вони вірили в вождя, який може навести лад і відновити велич Німецької Імперії. В цьому аспекті антидемократична думка виявляла дивну суперечність: партійна система є поганою, бо дає всім рівне право голосувати, тобто і гідним, і не гідним. Але оскільки негідних більше, то в парламент проходять негідні депутати. Але з іншого боку вождь є героїчною фігурою, бо виражає інтереси народу. А “справжня” демократія – це прямі вибори, без посередництва “продажних” партій. Отже, з одного боку, народу не можна довіряти вирішення майбутньгого країни, бо народ “не доріс” до задач такого масштабу, а з іншого – “справжня” демократія має оперувати лише плебісцитами, тобто прямим народовладдям. Таких суперечностей було набагато більше, але ніхто на них зважав. Вони мали значення лише для прихильників раціональної аргументації. Проте антидемократи були адептами вульгарної філосоїфі життя, а тому використовували аргументацію, що апелювала до емоцій, а не розуму.

4. Cui bono?

Антидемократична думка була ірраціональною, суперечливою і без жодної чіткої політичної програми. Курт Зонтгаймер показує, що візії майбутнього Німеччини – чи то політичного устрою, чи то “місії” – були різними і суперечливими. Представники різних течій антидемократичної думки часто мали діаметрально протилежні уявлення про те, куди слід рухатися Німеччині. Наприклад, варіантами майбутнього устроюй Німеччини були 1) станова держава; 2) авторитарна держава; 3) тоталітарна держава і навіть химерна 4) справжня держава. Визначення останньої було негативним: це держава, яка буде повною протилежністю Ваймарській Республіці, яка є несправжньою державою. Тобто жодного лібералізму, парламентаризму та партій. Але що натомість? Це було неважливим: головне розвалити Ваймарську систему. 

Так само місія Німеччини була невизанченою: від просвітницької та культурної до політичної і навіть експлутаторської. Але саме розмитість цих понять і створили ґрунт для приходу до влади НСДАП. Цікаво, що А.Гітлер сприймався більшістю демократів як блазень та зрадник, оскільки він створив партію, яка мала на меті пройти в парламент. Тобто А.Гітлер вирішив “грати за правилами” Ваймарської Республіки, хоча антидемократи вимагали саме відкидання цих правил як ганебних та лицемірних. Крім того, націонал-соціалізм не мав жодної ідеології, а його програмні гасла мали “клаптиковий” характер, тобто були компіляціями з гасел та “програм” інших антидемократичних рухів. Саме за цю “клаптиковість” антидемократи зі стажем і зневажали А.Гітлера. І підтримували його лише тому, що НСДАП була єдиним шансом антидемократам прийти до влади. А далі було сподівання, що через ідеологічну слабкість націонал-соціалізм втратить довіру виборців, а на зміну йому прийдуть солідні антидемократи, а не популісти. Як виявилося, ідеологічна слабкість – не проблема для тоталітарного режиму, а популізм – гарний інструмент отримати владу будь-якої ціною. Утримувати її – аж ніяк не проблема, якщо використовувати терор як інструмент придушення опозиції. 

Плакат 1936 р.: "Гітлер сіє зерна миру, а не війни"Отже, рецепт перемоги антидемократів в Ваймарській Республіці дуже простий: відкидаємо раціональність, заперечуємо парламентаризм та партійну систему і вимагаємо народовладдя, але з допомогою мудрого і всезнаючого вождя. Всім цим елементам притаманна спільна риса – бажання мати прості рішення. Заперечення раціональності – відмова думати, зважувати силу та слабкість аргументів чи позицій. Цю функцію треба делегувати вождю, який буде вирішувати за людей, але правити від їх імені і бути виразником їхньої волі. Оскільки раціональна аргументація є занепадницькою, то ні в кого не виникає питання: а як вождь буде дізнаватися про проблеми народу? Адже партії вже не будуть слугувати каналом передачі інформація від населення до політичної системи. Очевидно, це відбуватиметься завдяки всезнанню вождя. Тим більше, що партії продажні, а тому ніколи не відстоюватимуть інтереси виборців. Тому замість того, щоб вести довгу і тривалу боротьбу за те, щоб партійна система працювала на благо народу, краще знайти рішення, яке спрацює раз і назавжди: знайти вождя, який все буде знати і вестиме країну в правильному напрямку. 

Сучасна політична ситуація в Україні засвідчує бажання частини населення отримати прості рішення, які треба здійснити один раз, а далі вже можна нічого і не робити. На щастя, ці тенденції не є сильними, культ вождя не розвинувся до тих маніакальних розмірів, які були у Ваймарській Республіці. Проте очікування українців, що внаслідок виборів буде обрано гідну владу, яка буде “інтуїтивно” відчувати інтереси народу і їм слідувати, яка буде діяти правильно, тобто часто поза межами правового поля, але для спільного блага, насторожують. Наразі немає консенсусу, чи “гідна влада” – це влада вождя чи політичної сили. Але є запит на популізм: успіх деяких партій в українському політикумі це яскраво засвідчує. І сподіватися, що популізм “впаде під власною вагою”, тобто не зможе реалізувати свої ж обіцянки, є дуже ілюзорною. А.Гітлер зміг втримати владу – шляхом “закручування гайок”. Події 31 серпня 2015 р. дуже виразно показали: раціональність не є важливим елементом українського політичного життя. Попри те, що за кілька місяців до голосування змін до Конституції було опубліковано низку матеріалів, які доступно пояснювали суть змін, які пропонуються до основоного закону, їх не було почуто. І лише після кривавих подій під стінами Верховної Ради, виступу Президента з поясненням суті змін пролунали вигуки: “Чому ж нам раніше цього всього не пояснили?!” Біда в тому, що пояснення лунали і до того, але їх не чули: емоційна оцінка зробила недоступною раціональну аргументацію. Зміни до Конституції апріорі сприймалися як погані, хоча в чому ж полягала їхня “поганість” ніхто не хотів задумуватися. Простіше повірити, що рішення погані, аніж самому розібратися, чому це так. Перше рішення – просте. І ось ця простота веде до тоталітаризму: прості рішення – це делегування власних свобод і прав владі, тобто повне підкорення державному апарату.

Прості рішення в політиці дійсно приймаються лише один раз, але розплачуватися за них доводиться не тільки протягом свого життя, але і протягом життя наступних поколінь. І німецьке суспільство є яскравим прикладом. Зокрема, виплати Німеччиною компенсацій колишнім остарбайтерам за використання їх праці Третім Райхом завершилися 2007 р., тобто через 74 роки після приходу А.Гітлера до влади. За популістську обіцянку заможного і гідного життя, зроблену націонал-соціалістами, німецьке суспільство змушене було розплачуватися протягом життя 3 поколінь. Дуже сподіваюся, що українське суспільство не піде цим же шляхом.

[1] Одним з перших таке порівняння здійснив Роджерс Брубейкер в праці Nationalism reframed (Cambridge University Press, 1996) (Український переклад цієї книги було опубліковано 2006 р. видавництвом “Кальварія” під назвою Переобрамлений націоналізм). Оновлений погляд на ситуацію виклав Александер Мотиль в статті “Чого більшовики та нацисти можуть навчити нас сьогодні?“.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss