Україна Модерна

// Данило Судин

18–19 березня у Львові мав відбутися Фестиваль рівності. Проте він не відбувся. Організаторів тривалий час залякували можливістю фізичної розправи. Оскільки це їх не зупинило, то в день початку фестивалю під готелем, де проживали організатори, зібралася група агресивно налаштованих чоловіків – щоб здійснити свої погрози. На щастя, все обійшлося без людських жертв. Але сама ситуація є дуже симптоматичною. Коротко окреслю два її аспекти, які вимагають усвідомлення та осмислення.

По-перше, квест, який був запланований в рамках Фестивалю рівності, був скасований рішенням суду. Судове рішення обґрунтовувалося дуже просто: оскільки існує ризик нападу агресивно настроєних людей на учасників квесту, то цей захід треба скасувати. Ситуації додавало фантасмагоричності і те, що саме поліція і надіслала заявку в Львівську міську раду з проханням заборонити будь-які масові публічні заходи, мотивуючи це тим, що не може гарантувати безпеку учасникам цих заходів. 

По-друге, частина громадськості та інтелектуалів виступили з критикою не лише правих радикалів, але і організаторів квесту. Мовляв, захід від самого початку був приречений на невдачу, адже час і місце проведення були обрані невдало. Відтак, за словами цих ліберальних критиків Фестивалю рівності, сам захід аж ніяк не сприяв рівності та доланню стереотипів, а більше нагадував провокацію.

Заборона квесту під приводом того, що існує ризик насильства щодо його учасників, – це проблема браку модерності української держави. Згідно з Максом Вебером, основною характеристикою модерної держави є монополія на легітимне насильство. Жодна інша інституція, соціальна група чи навіть індивід не мають права здійснювати насильство в модерній державі. Можна, звісно, згадати право на носіння зброї чи навіть самозахист. Проте вони не підривають монополії держави на насильство. Це ситуації, де держава делегує частину своїх прав на насильство громадянам. Проте це делегування відбувається в чітко визначених рамках. Варто лише згадати про таку річ як перевищення мір захисту. Тобто навіть при захисті індивіди змушені реагувати адекватно, тобто не застосовувати більше насильства, ніж дозволено. Інакше суд буде вважати винними і тих, хто захищався.  На відміну від модерної держави, феодальна такої монополії на насильство не мала. Дуелі як вияв феодальної культури яскраво це засвідчують. Коли двоє дворян відчувають себе взаємно ображеними – вони можуть самостійно вирішити суперечку. Боротьба з дуелями розпочинається в епоху абсолютизму, тобто в модерний час.

Недомодерна демократія перед викликами постмодерностіЧому ж заборона квесту є симптомом недомодерності української демократії? Тому що держава щиро зізнається: є люди, які можуть застосувати щодо вас насильство, але ми нічого їм зробити не можемо (чи не хочемо), тому краще їх не провокуйте. Фактично, цей судовий вирок засвідчив, що в Україні держава не володіє монополією на насильство.

Монополія на насильство є важливою складовою розвитку. Якщо послуговуватися термінами з економічної теорії, то вона мінімізує трансакційні витрати. Останнє поняття було введене, щоб описати той тип витрат, які йдуть не на отримання продукту (це вже трансформаційні витрати), а на забезпечення того, що певний договір буде виконано. Наприклад, при купівлі певного продукту існує ризик, що учасники угоди не будуть дотримуватися її умов: продавець надасть товар гіршої якості, або ж покупець, отримавши товар, не захоче його полачувати. Відтак, обоє учасників цього акту купівлі–продажу витрачатимуть ресурси на те, щоб гарантувати виконання договору. Якщо держава не володіє монополією на насильство, то всі учасники соціального життя мають самостійно дбати про свій захист. Відтак, значна частина їх сил та ресурсів йтиме не на виготовлення нового продукту, а на забезпечення своїх прав. За таких умов неможливим стає сам поділ праці, адже в ситуації війни всіх проти всіх краще бути самодостатнім і звести контакти з іншими до мінімуму.
Натомість дискусія, яка розгорілася довкола того, чи був Фестиваль рівності на часі, чи був цілком неефективним в плані реалізації поставлених цілей, засвідчує проблему, яка постала перед демократіями в постмодерну епоху. Ще в 1995 р. Нейл Смелзер зазначив, що в ХХІ ст. демократії зіткнуться з операційною проблемою. Демократія як політична система виходить з принципу влади більшості. Крім того, демократія – це завжди компроміси між учасниками політичного процесу (щоб отримати більшість, яка дає владу). Проте ще в кін. ХХ ст. виникають рухи, які є радикальними у відстоюванні своїх цінностей, а тому не можуть іти на компроміси. І це очікувано: цінності не є тим, щодо чого можливі компроміси. Відтак, на думку Нейла Смелзера, сучасні демократії постануть перед дилемами: вони не зможуть керуватися принципом компромісів в своїй діяльності, але не зможуть легко задовольняти вимоги “ціннісних” груп протесту, оскільки їхні вимоги можуть суперечити позиції більшості.

Аналіз Смелзера варто доповнити давньою ідеєю Макса Вебера про два види етики в політиці – етику відповідальності та етику переконання. Згідно з першою, політик діє в той чи інший спосіб, щоб максимально ефективно досягнути поставленої цілі. Адже за досягнення цієї цілі політики і є відповідальними перед своїми виборцями. Часто етика відповідальності означає компроміси щодо тих питань, які не мали б бути предметом торгів та дискусій. Але політик, що слідує етиці відповідальності, орієнтується не на засоби, а на ціль.
Натомість політик, що керується етикою переконання, буде не думати про цілі та шляхи їх досягнення. Позиція такого політика: “На цьому я стою і не можу інакше!” Відтак, дії такого політика можуть бути цілераціонально неефективними, але ціннісно-раціональними. Адже головне не ціль, а цінності.

Недомодерна демократія перед викликами постмодерностіМакс Вебер зазначав, що ці два типи етики – це ідеальні типи, а тому в реальності політики не діляться на дві чіткі групи. І так само не слід вважати політиків відповідальності безпринципними, а політиків переконання – ідеалом політичного життя. Наприклад, російські опозиціонери під час Революції Гідності в Україні організовували в Москві акції протесту. Проте їхня мета буле не досягнути цілі – зміни політичного режиму, а просто засвідченням власний цінностей. Відтак, такі дії були символічно дуже навантаженими, але практичного значення не мали для життя суспільства. І навпаки, можна згадати про Конрада Валєнрода, який є прикладом політика, що слідує етиці відповідальності. І цілком можливі протилежні приклади.

Повертаючись до проблем демократії в ХХІ ст. Їх можна переформулювати таким чином. Раніше учасники політичного процесу більше керувалися етикою відповідальності, а тому демократична система пристосована саме до взаємодій політиків цього типу. Натомість в ХХІ ст. в політиці все більшу роль відіграватимуть політики етики переконання. Відтак, вони не будуть “вписуватися” в існуючу демократичну систему. І це породжуватиме постійні напруження та конфлікти.

Ситуація у Львові чітко засвідчила цю суперечність. Частина прихильників аргументу “не на часі” виходила з етики відповідальності: сам захід не буде ефективним, а тому безглуздим. Натомість учасники заходу та ті, хто їх підтримує, виходили з іншої логіки: цінності не можуть бути предметом компромісів. “Не на часі” означає “ніколи” в їхніх системах координат.

Підсумовуючи. Події 18-19 березня показали, що Україні одночасно треба вирішувати два виклики, які суперечать один одному. Перший – будувати модерну державу з чіткими правилами гри. Саме такі інституційні зміни дозволять наздоганяти розвинуті країни. Другий – активно замінювати модерну модель демократії на постмодерну. Для західних країн це проблема, а для України – проблема в квадраті. Адже треба відмовитися від модерної системи, яка в Україні ще не збудована. Українцям необхідно одночасно будувати модерну державу і переходити до постмодерної демократії. Звісно, що це складно. Втім, навздогінний розвиток завжди складний.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!