Україна Модерна

// Данило Судин

Днями в львівських книгарнях з'явилася книга "Україна. На межі" (Львів: ЛА "Піраміда", 2016) - збірка статей, яка описує події в Україні з листопада 2013 р. до грудня 2014 р. Написана вона двома фінськими журналістами - Анною-Лєною Лаурен та Петером Луденіусом. Звісно, це не соціологічне чи політологічне дослідження, а журналістика, проте від цього текст аж ніяк не програє. 

Анна-Лєна Лаурен вже відома українським читачам - українською перекладені вже чотири її книги [1]. Передостання - присвячена революціям 2003-2005 рр. в Грузії, Україні та Киргизії. За іронією долі, презентації українського перекладу розпочалися в листопаді 2013 р. - якраз коли розпочався Євромайдан. Тому, перебуваючи у Львові, Анна-Лєна Лаурен з презентації пішла прямісінько на львівський Євромайдан - і так почала писати книгу про нову українську революцію. 

Україна в рік революції: погляд з Фінляндії Загалом, збірка пропонує доволі виважений погляд на події 2013-2015 рр. в Україні. Вже з тексту попередньої книги Лаурен - про Помаранчеву революцію - можна помітити цікаву характеристику її журналістики: для підготовки невеликого розділу про Україну - на 40 сторінок - авторка взяла інтерв'ю в близько 20 осіб. І ці особи - як посадовці високих рангів чи депутати парламенту, так і прості люди. Текст про Революцію гідності - не виняток. Анна-Лєна Лаурен намагається глибоко зануритися в досліджувану тему, і хоча в остаточний текст може втрапити лише десята частина зібраного матеріалу, ґрунтовність "польової роботи" відчувається. Одразу ж додам, що рівень тексту "Україна. На межі" найкраще охарактеризувати словом "виважений". Це не є ґрунтовний погляд, який дозволить дізнатися в деталях про події, що сталися в Україні протягом року. Для українського читача нотатки Анни-Лєни Лаурен виглядатимуть занадто короткими, побіжними, але вони аж ніяк не є спрощеними, упередженими чи хибними. Це виважений погляд з Фінляндії на українську ситуацію.

Це погляд може українцям не сподобатися, але авторка щиро симпатизує українцям. Через ці симпатії у Лаурен зі співавтором навіть виникла дискусія, хто має більш оптимістичний погляд на перспективи реформ в Україні [2]. Відтак, її погляд - це погляд зі сторони, який бачить те, на що самі українці воліли б заплющувати очі. Але погляд прихильний, який не є продуктом ворожої Україні пропаганди. Я наголошу на кількох ідеях, які в Україні не циркулюють в дискусіях про події 2013-2014 рр. 

По-перше, Анна-Лєна Лаурен гостро критикує ідею, що в південно-східних регінонах України мешкають виключно homo sovieticus. Навпаки, вона та Петер Луденіус в своїх текстах наголошують: ці люди не є продуктами російської пропаганди, які навесні 2014 р. вирішили реалізувати свою ностальгію за Радянським Союзом. Місцеві учасники "російської весни" (саме подій весни 2014 р., а не пізніших) були свідомими та раціональними індивідами. І - це дивує Лаурен та Луденіуса найбільше - були проукраїнськи налаштовані. Адже сама ж Лаурен пише:

Терміни "проукраїнський" та "проросійський" доволі неоднозначні. На Сході я зустрічала людей, які хотіли бути українськими громадянами, але не визнавали київську владу. Для них скоріше йшлося про прірву непорозуміння, аніж про прагнення до незалежності (С. 45).

Звісно, українським читачам легше сказати, що Анна-Лєна є упередженою, бо в такий спосіб пояснює події весни 2014 р. через сепаратизм і відкидає саму думку про втручання Росії. Проте це не так. Наведена вище цитата продовжується словами: "Та дуже швидко відбулася некерована ланцюгова реакція". Лаурен постійно наголошує, що якби не втручання Росії, події на Донбасі не перетворилися б на війну. Проте, на її думку, хибно все списувати на російську агресію. І так само хибно вважати, що населення Півдня та Сходу було антиукраїнським. 

Так само Анна-Лєна Лаурен відкидає тезу про домінування homo sovieticus'ів на Сході.

Заводських робочих, шахтарів та чиновників часто називають гомо совєтікусами. Але це люди зі своє мотивацією - як і всі інші. 
Погляди й міркування більшості людей на Сході України не так важко зрозуміти тому, хто завдав би собі труду їх вислухати. Але це нікому нецікаво! Ні лідерам сепаратистів, ні Києву, ні Заходу, ні Росії... (С. 57).

Подібні висновки робив ще в "Чорній лихоманці" Денис Казанський. Те ж саме бачить і фінська журналістка. Схід України ніхто ніколи не чув. І гасло "Услышьте Донбасс!" так ніколи і не було реалізоване. Просто в якийсь момент голос простих людей Донбасу був підмінений голосами донецьких олігархів та мафії. Більш детально про це можна прочитати у вже згадуваному тексті Дениса Казанського.

По-друге, Анна-Лєна Лаурен описує дезогранізацію соціального життя в Криму. На жаль, і там не спрацьовує гіпотеза про зомбування. Мешканці Криму також діяли раціонально та логічно - зі свого погляду. Вони сприймали повідомлення російських мас-медіа як пропаганду, проте не вважали й українські чи західні мас-медіа більш правдивими. Лаурен вважає цю ситуацію патовою. Адже за таких умов аудиторія вважає себе розумною та хитрою, такою, що може розгадати маніпуляції з боку пропаганди. Але в реальності ця хитрість приводить до того, що громадяни виявляються пасивними та нездатними чинити опір "ввічливим зеленим чоловічкам". Крим не хотів приєднуватися до Росії, проте більшість його населення і не хотіли опиратися вторгненню. Чи вони є проросійськими? Анна-Лєна Лаурен не дає на це відповіді, але показує, що мислення в категоріях "чорне-біле" є хибним. Більшість населення окупованих регіонів хотіли жити в Україні. Але вони боялися створеного російськими мас-медіа образу "київської хунти", а тому не хотіли жити в такій Україні. Відтак, це дало змогу Росії захопити ці землі. Проте вони ж - в інтерв'ю з Лаурен - зазначають, що путінська Росія їм була противною і страшною. Але "київська хунта" виявилася все ж страшнішою. Отже, інформаційний релятивізм грає на руку агресорам, бо нахабна брехня все ж виграє в боротьбі за свідомість людей, хоч самі вони не розуміють, як їх легко використовують.

Україна в рік революції: погляд з Фінляндії По-третє, Анна-Лєна Лаурен пише і про виклики для Заходу. Адже саме там ми могли б очікувати стійкого імунітету щодо російської пропаганди. Як український читач додам: саме тут українське суспільство могло б шукати рецептів, як виграти інформаційну війну, "роззомбувати" власне населення. На жаль, Лаурен, як я згадував вище, показує, що пропаганда не "зомбує" в такий простий спосіб, як ми хотіли б думати. Вона викривлює сприйняття реальності, але не змінює навичок діяти відповідно до отриманої інформації. Фактично, пропаганда є аналогом "Матриці", яка не позбавляє людей суб'єктності, а просто задає "правила гри". Чи можна пропаганду легко подолати? На жаль, Лаурен показує, що ні. Російська пропаганда проникає в Європу, проте способів протидіяти їй досі не вироблено. Russia Today була в 2012 р. другим за популярністю каналом на Youtube. Відкриттю її офісу в Фінляндії вдалося уникнути цілком випадково: "фінське міністерство інформації тоді їй відмовило, знайшовши офіційну відмазку, мовляв, немає вільних частот" (С. 108). Як протистояти пропаганді? Як західні суспільства можуть розділити заборону пропаганди та цензуру? На жаль, цього механізму досі не існує.

Крім того, Лаурен згадує про цікавий механізм "нейтралізації" звинувачень, який на Заході отримав назву whataboutism, тобто "а-як-щодо-ізм". Вперше його почав використовувати Радянський Союз як засіб пропаганди. Наприклад, у відповідь на звинувачення про порушення прав людини в СРСР одразу ж згадувалися випадки расової дискримінації в США. Відтак, у нас порушення прав людини, а як щодо порушення прав громадян в США? Цей інструмент пропаганди, як виявилося, дуже добре спрацьовує щодо західних лівих. Вони мають сильні упередження щодо США, а тому починають підтримувати Росію з її антиамериканською риторикою. Чому це пропаганда? Бо в "а-як-щодо-ізмі" головне знайти дрібний факт, який є радше винятком, аніж правилом, але створити довкола нього такий шум, ніби це системне правило. І звісно ж, знайдений випадок має бути контр-прикладом щодо звинувачень. 

Для українців висновки Лаурен та Луденіуса є неприємними. Проте вони пишуть про це лише для того, щоб показати, в якій складній ситуації перебуває Україна. І пошук простих рішень в таких умовах може бути згубним та шкідливим - і навіть небезпечним. 

Декілька слів про недоліки книги. По-перше, співавтор Анни-Лєни Лаурен стартує в цій книзі з доволі суперечливим текстом: в ньому він датує Люблінську унію 1589 р., вважає, що "Київська Русь" - це автентична назва, до Західної України не включає Волині, а також цілком перекручено подає результати дослідження "Львів-Донецьк". Зокрема, він приписує Ярославі Грицакові наступну думку: "Обидва міста діаметрально протилежні, їх можна розглядати як столиці двох окремих Україн" (С.37). Хоча Ярослав Грицак якраз цю тезу послідовно заперечував. Відтак, Петер Луденіус спершу видається не вельми обізнаним в українських реаліях, хоча далі в своїх текстах пише доволі неупереджено та об'єктивно.

По-друге, структура книги не є продуманою. "Україна. На межі" складається з 8 текстів, автори яких чергуються. Це створює клопоти читачам, бо тексти Лаурен - розташовані в хронологічному порядку: від Революції гідності до окупації Криму, початку війни на Донбасі та інформаційної війни в час ескалації бойових дій на Сході України. Оскільки між ними знаходяться тексти Петера Луденіуса, то можна було б очікувати зв'язку з текстами Лаурен, проте так не є. Луденіус більше зосереджується на подіях Революції гідності та її передумовах. Самі по собі тексти Луденіуса цікаві, проте збиває з пантелику перестрибування з війни на Сході до правління Януковича. В книзі навіть трапляється структурна суперечність: Анна-Лєна Лаурен в одному зі своїх текстів пише про тітушок, але лише в наступному розділі - від Петера Луденіуса - пояснюється, хто такі тітушки, звідки в них така дивна назва. І найбільше бракує книзі змісту. На жаль, його просто немає, а тому зорієнтуватися, де який текст - доволі складно. але це вже більше зауваження до українського видавця, ніж до авторів.

Підсумовуючи, зазначу, що ця збірка статей варта уваги, бо пропонує погляд з Заходу на українські реалії. І в цьому навіть особлива цінність тексту, адже він написаний прихильними до України людьми, які не вагаються написати про ті проблеми, які самі українці хочуть не помічати. Не потрібно очікувати від тексту нових фактів чи детально висвітлення суперечливих моментів подій 2013-2014 рр. Український читач в такому фактографічному матеріалі орієнтується набагато краще. Важливим є те, що бачать інші, але чого не помічаємо ми. І саме таким поглядом книга має бути цікавою для українців.

[1] "У них щось негаразд з головою, у тих росіян" (2008, укр. перекл. 2011), "В горах усі рівні: про Кавказ і його народи" (2009, укр. перекл. 2012), "Невідома ціна свободи - демократичні революції в Грузії, Україні, Киргизії" (2013, укр. перекл. 2013), "Україна. На межі" (2015, укр. перекл. 2016).

[2] Про цю дискусію можна дізнатися з листування Анни-Лєни Лаурен та Петера Луденіуса, яка вміщена наприкінці книги.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!