Україна Модерна

// Марта Гавришко

Ставлення до шлюбів у підпіллі ОУН і у повстанських рядах було неоднозначним. Багатьох молодих хлопців і дівчат переконували відсунути плани одруження на мирний час. Сім’я могла стати додатковим фактором ризику (через загрозу затримання/арешту чоловіка/дружини/дітей, витік інформації), демотивуючим чинником для продовження боротьби, матеріальним тягарем для підпілля. Крім того важкі побутові умови «лісового життя» були малопридатними для затишного «сімейного гніздечка». Укладення шлюбів передбачало складну процедуру, засновану на дозвільній системі. Ініціатором зазвичай (згідно з тривкими патріархатними уявленнями) виступав наречений, який клопотав перед своїм начальством у цій справі. Останнє, часто з допомогою Служби безпеки ОУН, перевіряло біографії «заявників» і їхній реальний сімейний статус. Отримавши згоду, вони могли укласти церковний шлюб[1], який, як правило, засвідчували кілька осіб. У разі якщо наречений займав високу позицію у владній ієрархії учасниками святкувань могли стати десятки осіб[2]. Іноді молодята самотужки виготовляли свідоцтва про укладення шлюбу з зашифрованими даними[3].

В ідеології ОУН гетеросексуальна сім’я була великою цінністю. Існувало негласне табу на розлучення[4]. За подружню зраду строго карали. 28 жовтня 1947 р. до смертної кари засуджено боївкаря ОУН Івана Пончка («Ваньку»). Серед доведених злочинів фігурує й таке формулювання: «За неморальні поступки і заламання присяги релігійного закону вірності своїй дружині»[5]. У смертному вироку, який виніс один з референтів СБ на Рівненщині за 28 вересня 1943 р. серед іншого зазначено: «Обвинувачений Чайка, прибувши на відпуск додому, систематично впивався і ходив до чужих жінок»[6].

В багатьох випадках до- і позашлюбна сексуальна активність підпільників і повстанців зазнавала осуду і репресій. Тому молоді люди, укладаючи шлюб, намагалися не лише перевести відносини на новий якісний рівень, а й розглядали його як спосіб уникнути покарання за нелегітимні відносини чи підтримати свій авторитет. Особливо це стосувалося  провідників і командирів різного рівня, які мали бути моральними орієнтирами для підлеглих. Частина з них розглядала шлюб в контексті кар’єрного зростання. Траплялися випадки, коли «східняки» чи представники інших національностей СРСР, які перебували в підпіллі чи в лавах УПА, одружуючись з місцевими дівчатами (часто сестрами, доньками підпільників/повстанців), таким чином завойовували довіру[7].

                                                                 Надія Кузьменко ("Тиха")

Намагання легітимізувати фактичні шлюбні відносини було поширеною причиною укладення шлюбів. Ілюстрацією цього є подружжя «Тихої» і «Поліщука». «Тиха» – це Надія Кузьменко, уродженка села Василівка Сорочинського району Чкаловської області (тепер Оренбурзька у Росії), куди виселили сім’ю під час колективізації. У 1934-му Кузьменки повернулися в УРСР. Оселилися на хуторі поблизу села Ахмечетка Доманівського району Одеської області (тепер – Миколаївської). У сім’ї окрім Надії було ще шестеро дітей - Петро, Степан, Євдокія, Єфросинія, Віра, Катерина[8]. Одразу по закінченні  Вознесенської середньої медичної школи 1940-го року вона опинилися в числі радянських спеціалістів/ок, яких масово відсилали у Західну Україну. 18-річну дівчину направили у село Рожнів Кутського району Станіславської області. Там її застала радянсько-німецька війна. Зі встановленням нацистської влади почала працювати у так званій «збірній громаді» - самоуправлінні шістьох сіл з центром у Соколівці Косівського району. Там вона познайомилася зі своєю одноліткою, вчителькою – Олександрою Слободян, зв’язковою ОУН, пізніше – повітовою жіночої сітки і УЧХ Косівщини, псевдо «Дарина»). Сьогодні це жвава 94-річна жінка, яка залюбки згадує своє підпільне минуле. З Надією вона кілька місяців жила на квартирі у селянина Василя Воробовича. Дівчата подружилися. Леся навіть організувала хрещення своїй подрузі-східнячці у місцевій церкві Соколівки. Та спілкувалася виключно українською мовою, чудово грала на гітарі, співала народні пісні, була веселою і доброю дівчиною. Однак часто зазнавала цькувань місцевих, які називали її «москалькою». Особливо потерпала від колег по «збірній громаді». «Послали її в район до ляндскомісаріату в Косів з паперами, а самі розділили пайок. Приходить Надя, сильно плаче, каже: На голодну смерть мене поставили, усім пайок дали, а мені нема. А я пішла в контору до посадника і кажу: Маєте совість чи ні? Свій пай дайте! На другий день приходить, обіймає мене, каже, що віддали» - згадує пані Олександра[9]. Також додає: пізніше дізналася, що на той час Надя вже допомагала підпіллю ОУН. Спонукали її до цього особисті мотиви – була закохана в одного повстанця, який невдовзі загинув. Будучи сусідками по квартирі, дівчата ніколи не говорили про «організаційні справи», одна від одної приховували свою підпільну діяльність. Однак Леся давала читати Наді націоналістичну літературу, а через два роки символічно приймала її у підпілля, присвоївши псевдо «Тиха». У лютому 1943-го та переїхала у Косів на пропозицію головного лікаря Василя Стефурака, який тоді співпрацював з підпіллям (псевдо «Санітет»). З ним працювала до 1 квітня 1944-го, коли перейшла на нелегальне становище[10].

              Надія Кузьменко (з акордеоном). Перша зліва: Олександра Слободян. Колима. 1955 р. 

Леся не раз була гостею у косівській квартирі Надії. Розповідала як та передавала у підпілля медикаменти, ходила до поранених і хворих повстанців, які лежали по сільських хатах. Організовувала медичні вишколи у гірських селах. Була санітаркою повстанського куреня «Степового».

У підпіллі «Тиха» познайомилася зі старшим від себе на десять років лікарем Дмитром Костащуком на псевдо «Поліщук». Він був уродженцем села Микулинці Снятинського району. Закінчив Снятинську гімназію. Диплом випускника юридичного факультету Краківського університету не зміг отримати через хворобу батька і необхідність повернутися у рідне село. З приходом радянської влади став управляти місцевим млином. Через звинувачення у саботажі утік в Румунію. Далі – арешт, двомісячне ув’язнення у Чернівцях, подорожі Австрією і Польщею, тимчасові підробітки. У вересні 1941-го повернувся у Микулинці. З 1942 до 1944-го навчався у Львівському медичному інституті. Через боязнь арешту перейшов у підпілля навесні 1944-го[11]. Остаточне рішення про це прийняв після великодньої зустрічі з повітовим ОУН Косівщини Василем Федюком («Курявою») у селі Красноїлля. Спершу був головним підпільним лікарем у Косівському повіті, далі в Коломийській окрузі ОУН. Лікував і повстанців, і цивільне населення. Проводив санітарні вишколи для УПА. Завідував підпільними шпиталиками і складами ліків.

Між «Тихою» і «Поліщуком» зав’язався роман, незважаючи на сімейний статус останнього. Коханій пояснював, що його дружина Розалія (родом зі Снятина, гімназійна товаришка Олександри Слободян) забрала сина і живе з радянським офіцером. Насправді, наголошує пані Леся, перебувала на висилці через зв’язки чоловіка з підпіллям. Невдовзі закохані таємно повінчалися у церкві села Жаб’є (тепер Верховина). Обряд виконав 34-річний отець Богдан Одинський, член ОУН на псевдо «Лісовик»[12]. «Що Ви зробили! Ви знаєте, що він жонатий?!» – запитувала Леся священика. На що той відповів: «Краще так, аніж будуть жити в гріху». Найімовірніше, версія про дружину-зрадницю здавалася і йому переконливою, або ж «задовільною» підставою повторного вінчання «Поліщука». Провести необхідну процедуру уневажнення його першого шлюбу в підпільних умовах було неможливо. Видається малоймовірним, що керівництво Коломийського окружного проводу ОУН не знало про усі обставини. Однак таке вирішення справи вважало прийнятним, попри його видиму суперечність не лише з церковними канонами, а й з ідеологічним та правовим засадам діяльності підпілля. У всіх наших розмовах з пані Олександрою вона неохоче згадувала про деталі стосунків «Тихої» і «Поліщука», намагалася їх виправдати («Надя не знала про жінку», «та скільки вони там жили разом», «у тих умовах то було не головне»)[13].

Сімейне життя молодят справді було нетривалим, як це часто бувало у бандерівських парах (через смерть або арешт подругів). 7 жовтня 1945-го під час проведення військово-чекістської операції у селі Космач Яблунівського р-ну виявлено криївку, в якій знаходилися «Тиха» і «Поліщук». У перші п’ять годин допиту 9-го жовтня чоловік видавав себе за дрібного  торговця. З матеріалів архівно-кримінальної справи випливає, що допит відновлено о 21.00 після чотиригодинної перерви, під час якої, найімовірніше, енкаведисти використали прийоми психологічного і фізичного тиску, позаяк ввечері «Поліщук» говорив багато і правдиво. Вже наступного дня він показав чекістам місце бункеру-шпитальки на полонині Буковиця у Космачі, з якого вилучили сім ящиків з медикаментами, сорок похідних медичних сумок, чотири кілограми вати, десять метрів марлі, джгути, переписку, інструкції, газети[14]. Одинадцятим жовтня датується перший протокол допиту «Тихої». «Він зламався» - пояснювала вона пізніше Олександрі в тюрмі Івано-Франківська, де вони випадково зустрілися. Приховувати інформацію не бачила сенсу. 27 листопада 1945-го Військовий трибунал військ НКВС у Станіславській області засудив «Поліщука» до 20 років каторги і п’яти обмеження громадянських прав, «Тиху» відповідно до 15 і п’яти. У Магаданській області в жіночому таборі Вакханка подруги знову зустрілися. Надя працювала медсестрою у табірній лікарні. У березні 1955-го її звільнили, у червні наступного року - «Поліщука». Більше їхні дороги не перетиналися. Він пов’язав свою долю з колишньою підпільницею Неонілою Кревською на псевдо «Марійка» і проживав з нею на Волині. Помер 1999-го. Надія вийшла заміж за політв’язня Миколу Драгомирова. Деякий час жила з ним у поселенні Транспортне Тенькінського р-ну Магаданської області, потім сім’я переїхала на Донеччину. Народила сина. Детальнішої інформації відшукати поки що не вдалося. Надія робила спроби листуватися з Олександрою, але листи перехоплювали спецслужби. Обидві були під наглядом. Колишня дружина «Поліщука» Розалія повернулася у Снятин у 1950-х роках вийшла вдруге заміж, народила доньку. Там і доживала віку.

       Дмитро Костащук ("Поліщук") з дружиною Неонілою Кревською ("Марійкою"). м. Рубіжне 1993 р. 

Історія «Тихої» і «Поліщука» для мене є першим віднайденим фактом існування «нетрадиційних» шлюбів у підпіллі ОУН. Це історія про те, як війна змінює уявлення про мораль, нормативність/девіантність особистих відносин і стає джерелом нових повсякденних практик, які у «мирному житті» здавалися/здаються неприйнятними. Чи був цей випадок одиничним? Відповідь на це питання шукатиму в процесі подальших досліджень. Зараз лише зауважу, що в наявних джерелах є кілька прикладів фактичних шлюбних відносин, які толерувало керівництво ОУН/командування УПА попри те, що один із партнерів перебував у законному шлюбі. Це стосується, наприклад, тривалої інтимної дружби Ольги Черемис («Дніпрової») і Михайла Дяченка («Марка Боєслава»), Ганни Попович («Ружі») і Луки Гриніщака («Довбуша»), «Дарини» і Юліана Матвіїва («Недобитого), Людмили Фої («Перелесник») і Миколи Козака («Смока»). Достеменно відомо, що усі згадані чоловіки мали законних дружин, більшість з них (окрім «Смока») – і дітей.

Фото: особистий архів Михайла Андрусяка. 


[1] З причин конспірації офіційно зареєструвати шлюб було неможливо.

[2] Див., напр., про вінчання Василя Галаси («Орлана) і Марії Савчин («Марічки») у книзі: Філь Я. оглянувшись у минуле. - Варшава: Вид-во «Український архів», 2003. - С. 79-80; Про шлюб Миколи Козака («Смока») і Ніни Біляченко («Аніченко») див.: ГДА СБУ Ф. 65. - Спр. С-7736. - Т. 1. - Арк. 141-143.

[3] Дет. див.: Ковальчук В. Документування шлюбів в ОУН та УПА // Український археографічний щорічник. - Вип. 15. - Київ, 2010. - С. 692-697.

[4] Літопис УПА. Нова серія. Т. 16: Волинь і Полісся у невідомій епістолярній спадщині ОУН і УПА. 1944-1954. - Київ; Торонто, 2011. - С. 389.

[5] Повідомлення революційного суду ОУН про суд над членом ОУН Іваном Пончком. 10 січня 1948 р., АЦДВР. - Ф. 72 (Архів референтури СБ Козівського р-ну, не впорядк.).

[6] Держівний архів Рівненської області. - Ф. Р-30. - Оп. 2. - Спр 33. - Арк. 267.

[7] Дет. див.: ГДА СБУ. - Ф. 2. - Оп. 110. - Спр. 2. -  Т. 5. - Арк. 170.

[8] Архів УСБУ у Івано-Франківській області, спр. - 7432 П. - Арк. 26зв.

[9] Інтерв’ю з Олександрою Слободян, записане 7.05.2016 р. у с. Запруття Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. // Приватний архів М. Гавришко.

[10] Архів УСБУ у Івано-Франківській області. - Спр. - 7432 П. - Арк. 28-29.

[11] Архів УСБУ у Івано-Франківській області. Спр. - 7432 П. - Арк. 11-13.

[12] У своїх спогадах Олександра Слободян пише, що отця Одинського арештували у 1946-му. Утримували в тюрмі Косова. На прохання громади на Великодні свята його тимчасово відпустили додому. Там він захворів на тиф і помер (Слободян-Ковалюк О. За Україну! За її волю. - Коломия: Вік, 2011. - С. 99.).

[13] Інтерв’ю з Олександрою Слободян, записані 6, 7 травня, 7 червня,  14 серпня // Приватний архів М. Гавришко.

[14] Архів УСБУ у Івано-Франківській області. - Спр. 7432 П. - Арк. 8-14. 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!