Україна Модерна

// Марта Гавришко

Цьогорічне відзначення Дня захисника України не обійшлося без суспільної дискусії про сприйняття, репрезентації жінок на війні і культуру пам’яті про них[1]. Шквал критики викликало привітання на офіційній Facebook-сторінці Прес-центру АТО: на світлині зображено дві воячки зі зброєю, одна з яких щось пише. Підпис до фото («Напевно, привітальну листівку підписує комусь до Дня захисника України») недвозначно «натякає» на маскулінну природу свята, де немає місця тисячам жінок, які боронили і продовжують боронити територіальну цілісність нашої держави.

В суспільстві досі лунають суперечливі думки про жінок-воїнів, які коливаються між схваленням і цілковитим несприйняттям. Жінки, які приймають рішення одягнути військову форму, частіше аніж чоловіки стикаються з нерозумінням близьких, колег, потерпають від комплексу провини за «покинутих» вдома дітей. Вони частіше «прокрадаються» на війну, їхні батьки дізнаються про це «випадково», або зі ЗМІ, тоді як чоловіків проводжають з почестями. Потрапляючи на фронт, жінки мусять більше тренуватися і менше відпочивати, аніж їхні побратими, доводячи свою придатність і витривалість, протистояти сексуальним домаганням, виборювати право на участь у бойових операціях, а також на зарплату і соціальні пільги, відповідні їхнім реальним, а не декларованим статусам на зразок «начальниць лазні», «діловодів», «кухарок»[2]. Повернувшись додому, вони часто змушені виправдовуватися і доказувати, що йшли на війну не крутити романси чи шукати наречених.

Багато жінок, які воювали (особливо неоформленими) залишаються «невидимками» для офіційних структур і суспільства. Їх не запрошують на «зустрічі з ветеранами», їхні фото та імена не розміщують на сітілайтах чи бігбордах. Їх продовжують вітати зі «святом весни і краси» 8 березня. Тоді як чоловіки, більшість з яких в Україні не має жодного стосунку до військової служби, користується символічним капіталом від одної лише можливості бути мобілізованими. Це показують, наприклад, тенденції уподібнити практики відзначення 14 жовтня чи 6 грудня до існуючих колись 23 лютого з колективним привітанням усіх чоловіків у офісах, навчальних закладах тощо.

Військо як структура влади відтворює і часто закріплює існуючий у суспільстві гендерний розподіл праці. В багатьох мілітарних інституціях (включно з українськими) жінок стараються відтіснити на менш престижні посади. Від них очікують проявів «фемінності», тісно пов’язаних з міфом «берегині домашнього вогнища». «Кухня» і «хатня робота» продовжують переслідувати багатьох жінок на війні, незалежно від складності бойових завдань, які вони виконують. В’їдливі чоловічі коментарі про справжнє «місце» жінки, дітей і кухню як головні її «покликання» часто лунають на адресу бійчинь. «Хлопці намагалися психологічно тиснути на мене, щоб я йшла борщ варити» – згадує бійчиня ДУК ПС Ірина Косовська[3] Окремих доброволиць таки відправляють на кухню[4], вважаючи її «ідеальним» місцем для їхньої реалізації на війні. Іншим вдається поєднувати свої головні функції з куховарством. «Прийшов командир і сказав, аби я зайнялася кухнею. Я одна готувала для майже тридцятьох хлопців. Після трьох днів я була зла і виснажена. Нічого не робила, тільки варила і мила, варила і мила. Я почала вимагати хлопців на допомогу. Давали двох щодня», - згадує інша доброволиця «Правого сектору»[5]. Деякі жінки виробляють свої стратегії «резистансу». Вікторія Сагізли (позивний «Бєлка») до війни мала своє швейне ательє у Києві. Волонтери привезли їй швейну машинку, коли вона служила в «Айдарі». Час до часу вона ремонтувала хлопцям одяг. «Дякували як могли – патронами, гранатами, шоколадками, конфетками». Однак коли перейшла у 81-у окрему аеромобільну бригаду це перетворилося для неї на повинність. «Офіцерський склад почав зловживати… За складну роботу віддячували гематогеном, який брали у столовій. Я ж то знаю, які зарплати у офіцерів. Тоді мені «випадково» впала моя машинка і я всім сказала, що ремонту вона не підлягає. Але вони її відремонтували. Думали, що шити - мій обов’язок. Але більше я не шила. Вміла, але не шила, я ж не швачкою туди влаштовувалася, я – снайпер»[6].  

Безперечно, що об’єктами подібних маніпуляцій з фемінністю стають не усі жінки на війні. Частина з них активно протистоїть тиску, в інших випадках самі командири дбають про рівний розподіл обов’язків незалежно від статі. Однак непоодинокі факти побутової дискримінації свідчать, що сприйняття жінок у мілітарних структурах не зазнало докорінних змін з часу останньої війни на українських землях, коли існував жорсткіший патріархатний гендерний порядок.

Жінки в УПА у своїй масі працювали в допоміжних структурах. Участь у збройному підпіллі в різних ролях також не гарантувала їм рівного доступу до влади. Окрім своїх основних обов’язків – друкарок, розвідниць, публіцисток, медсестер, зв’язкових, усі вони готували, шили і прибирали у криївках, бараках, місцях постою повстанців чи боївок. Окремі керівники невеликих груп більше дбали про те, аби жінки не мали «подвійної зайнятості». Судячи зі щоденників Михайла Дяченка і Степана Стебельського, під час їхньої зимівлі у криївках чергових призначали незалежно від статі. Разом з тим, непоодинокими є свідчення про протилежну ситуацію. Зокрема, підпільниця Ярослава Романина («Марта») згадує: «На зиму (1947-1948) нас в техланці осталося 4 дівчини і 4 чоловіка в тій криївці… Було три машинки до писання. Одна дівчина завжди мусила варити їсти. Варили по черзі на примусі, а це на вісім дорослих осіб, доволі солідну сімейку»[7]. У спогадах Анни Попович («Ружа») багато місця відведено «гастрономічним» аспектам її підпільного життя у різних криївках, де їй постійно доводилося готувати для 7-9 чоловіків. «Роботи в мене було більше всіх, навіть спати не приходилося разом з другими. Я мусіла наварити їсти вночі, коли другі спали»[8].

Уникнути «домашньої роботи» було майже неможливо, якщо жінка перебувала у близьких/шлюбних відносинах з командиром. Адже, вагомим елементом конструювання гегемонної маскулінності (як еталонної для мілітарної культури) стає наявність «слухняної» дружини, як невід’ємної частини статусу і авторитету свого чоловіка. Поведінка благовірної не повинна виходити за рамки ієрархічних відносин у патріархатній сім’ї. Тому підпільниць, незалежно від заманих посад розглядали перш за все як жінок і дружин. Такими ж їх позиціонували їхні чоловіки. Провідник ОУН на ПЗУЗ Микола Козак («Смок») після кількох років відсутності зв’язку зі своєю дружиною, в листі до Анатолія Маєвського з березня 1948 року писав: «Про мою стару вже й вістки немає, а на старість тяжко старому, нема кому й сорочку випрати»[9]. При цьому варто наголосити, на час одруження зі «Смоком» у листопаді 1943-го Ніна Беліченко («Зіна», «Аніченко») працювала коменданткою Українського червоного хреста ВО «Богун», організовувала військові шпиталі, проводила медичні вишколи. В її підпорядкуванні знаходилося 150 осіб медперсоналу, з них – 30 лікарів.

Частина підпільниць розглядала статус дружин/партнерок як загрозу для свого владного становища у мілітарному середовищі. Наприклад, Марічка Савчин, дружина керівника ОУН на ПЗУЗ Василя Галаси («Орлана»), згадувала: «Не менш пригноблював мене той факт, що з одруженням я затрачувала свою рівнозначність серед підпільників. Моя поява в котромусь з районів сегурувала, що «тут десь недалеко є провідник, а моя опінія про якусь справу вважалася опінією Орлана. Насправді так не було»[10]. (Напрошуються паралелі з сучасністю. У одному з інтерв’ю колишня бійчиня штурмового підрозділу «Айдару» Адріана Сусак наголосила: «Максим (її коханий – М.Г.) був в «афганській», а я – в групі «Чорних». Якщо б я перейшла в групу до Макса, цілком можливо, прийшлося б варити борщ і парти, а не воювати»[11]).

Цікаво, що багато підпільниць на допитах НКВД, МГБ у своїх свідченнях відтворювали гендерно обумовлені ієрархічні відносини різних статей в підпіллі ОУН та УПА. Вони часто приховували інформацію про свою справжню діяльність, обмежуючи її «обслуговуванням чоловіків». Таким чином, намагалися уникнути строгого покарання (хоча до максимального терміну каторги, 25 років, могли засудити і за приготування їжі для підпільників, позаяк така діяльність мала політичне забарвлення).

На фронті від багатьох жінок по замовчуванню очікують, що вони своєю присутністю і «природною» працею створюватимуть у "захисників" відчуття комфорту і затишку, асоційованих з «нормальним», мирним життям, в якому саме жінки несуть основний тягар неоплачуваної домашньої праці. Навіть, якщо жінки толерантно ставляться до таких сподівань і їх виправдовують (нехай частково), це не змінює факту «подвійного навантаження» для них, яке часто сприймається (особливо чоловіками) як «нормальне». Така ситуація не просто відтворює стереотипні уявлення про роль жінок у суспільстві, а й закріплює існуючий гендерний розподіл праці, де жінкам відводять другорядні ролі і приватну сферу. Відтак, жінок, які обирають «девіантні» гендерні стратегії маскулінізують і стигматизують. А це аж ніяк не сприяє видимості жінок у мілітарних структурах і політичному насильстві. Допоки від жінок на війні очікуватимуть «природної» поведінки, яка вписується у рамки «нормативної» (читай патріархатної) фемінності, доти дієздатність жінок не стане помітною і належно оціненою. Доти їх сприйматимуть як другорядних, «помічниць», а свято 14 жовтня залишиться маніфестом маскулінності.

 

Фото з мережі Інтернет і Архіву Центру досліджень визвольного руху. 

 


[2] Дет. див.: «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО. Соціологічне дослідження. виконавиці проекту: Марія Берлінська, Тамара Марценюк та ін. - Київ, 2016.

[3] Інтерв’ю записане 26 жовтня 2016 року.

[5] Інтерв’ю записане 19 серпня 2016 року // Домашній архів авторки.

[6] Інтерв’ю записане 18 серпня 2016 року // Домашній архів авторки.

[7] Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини / ред.: П. Потічний, В. В’ятрович. – Львів, 2003. – С. 181. (Літопис УПА. Т. 4. Серія «Бібліотека»). 

[8] Попович Г. Коротка історія мого життя // Архів Центру досліджень визвольного руху. – Фонд Василя Кука.

[9] Літопис УПА. Том 16: Волинь і Полісся у невідомій епістолярній спадщині ОУН і УПА. 1944-1954 / Упорядники:В. Огороднік, В. Ковальчук. - Київ; Торонто: "Літопис УПА", 2011. - С. 444.

[10] Савчин М Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. - Київ: «Смолоскип». – С. 98.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!