Сусідство контрастів у прифронтовому місті. Нариси з Авдіївки

02.11.2017
12 хв читання

15-22 жовтня цього року мені вдалось потрапити в місто Авдіївку у складі групи волонтерів «Будуємо Україну разом», яка приводила в порядок пошкоджені в результаті війни будинки. Це місто отримало сумну славу в Україні та світі, як місто, яке, знаходячись на передовій, найчастіше піддається артилерійським обстрілам зі сторони російських окупантів. Щодня його назва з’являється в новинах. Але що ми реально знаємо про це місто? В цих нарисах я хотів би поділитись враженнями, які залишились під час перебування в Авдіївці.

Я себе відчув дещо ніяково, коли Женя, мешканка Авдіївки та місцева координаторка «Будуємо Україну разом» спитала про те, що я знав до війни про її рідне місто. Всі мої довоєнні асоціації з цим містом вичерпувались тільки його чудною назвою та близькістю до Донецька. Зрештою, подібне можна сказати і про мої довоєнні знання про весь Донбас. Так буває з тими регіонами, де ніколи не буваєш. Власне, більшість людей, які стали залучені у волонтерство на Сході України, з якими я спілкуюсь, говорять про те, що до війни вони або не були східніше Харкова зовсім, або візити були поодинокі та короткочасні.

«Грустно, когда твой город становится известным только потому что его обстреливают». Безумовно шкода… А між тим, Авдіївка – одне з найстарших поселень на Донбасі, старше від Донецька в 1,5 рази. Воно було засноване в 1778 році в часи сільсько-господарської колонізації території колишнього «Дикого поля». Такий характер Авдіївка зберігала до часів першої індустріалізації, яка відбулась на Сході України в останній третині 19 століття.

Заснування Юзівки, прокладення залізничних колій до неї і побудова станції Авдіївка, яка виконувала функції сортувальної, стимулювала розвиток Авдіївки та притік населення до неї. По сьогоднішній день біля залізниці збереглось ряд цегляних будинків, побудованих на початку 20 століття, які свідчать про те, що в часи Російської імперії це селище було досить процвітаючим. Напередодні Першої світової війни в Авдіївці мешкало 3 тисячі осіб. Більшість населення складали українці, але так само були присутні росіяни, німці, євреї та інші народи.

Трагедії 20 століття не оминули Авдіївку. Під час війни за незалежність України та Громадянської війни в 1917-1921 рр. Авдіївку почергово займали Українська, Добровольча, анархістська та Червона армії. Внаслідок Голодомору 1932-33 рр. в Авдіївці померло близько 500 людей (10 % населення)[1]. Дивлячись на мартиролог загиблих в селищі видно, що голод та хвороби спричинені ним не щадили ні старих, ні дітей; ні селян, ні залізничників, ні представників різних народів, що населяли селище. Під час нацистської окупації Авдіївки було вбито 40 місцевих євреїв та з навколишніх сіл. 18 червоноармійців загинуло під час боїв за місто, 881 жителів Авдіївки загинули на різних фронтах Другої світової війни. 4 чоловік загинули в Афганській війні. На околиці міста біля Будинку Культури стоїть воєнний меморіал, де вибиті прізвища загиблих солдатів. Псує вигляд тільки бутафорний літак, який встановлений на честь загиблих льотчиків у Другій світовій війні, але сам літак не має жодного до неї відношення. Пам’ятника жертвам Голодомору та Голокосту у місті немає.

 WWII memorial

Монумент загиблим в Другій світовій війні

В’їжджаючи до міста по залізниці чи по автомобільній дорозі, неможливо не помітити величезну в ширину та висоту махину. Це серце Авдіївки: коксохімічний завод. АКХЗ, або просто Коксохім. Побудований в 1963 року він став найбільшим в Україні заводом та першим в Європі заводом, який виробляє коксове вугілля для металургійної промисловості. І на даний час – єдиний в країні. «Коксохім – серце Авдіївки» – це не просто красива метафора. Так вважають без винятку всі мешканці. «Загнеться Коксохім – місто помре», таке мені довелось чути  неодноразово від місцевих мешканців. І це правда.

Авдіївка – це одне з класичних міст Донбасу з одним містоутворюючим підприємством, де працює найбільше містян. Інші невеликі підприємства та установи мають другорядне значення, або працюють в інтересах Коксохіму. Прибуток заводу приносить найбільше коштів в місцевий бюджет, цей же завод забезпечує місто теплом під час опалювального сезону, а коли артобстрілами перебивають лінії електропередач – Коксохім включає свої електрогенератори, які забезпечують до пори до часу Авдіївку світлом. Знаючи це, справді розумієш, що зупинка заводу зробить місто привидом і створить проблеми для української економіки, для якої по сьогоднішній день металургія є однією з основних статей української економіки. Це прекрасно розуміють російські окупанти, для яких Коксохім – одна з основних цілей під час артобстрілів.

 AKHZ

Місто-супутник vs мегаполіс

Про Авдіївку деякі мешканці говорять, що це місто дітей і старших. Молодь рідко затримується в цьому місті. Такий стан речей був характерний і до війни. В кінці навчання підлітки задумуються про те, ким стати. Молодь міста, яка хоче якихось перспектив у майбутньому сахалася і сахається майбутнього у вигляді праці на Коксохімі.

«Положим, ты устраиваешься на Коксохим. Вкалываешь с 8 до 5 часов, 5 дней, в неделю. Выполняешь одну и ту же работу каждый день. Каждый день ты видишь одних и тех же людей. А потом, как это делают многие, приходишь домой или в «наливайку» и открываешь бутылку водки. На следующий день – то же самое. И это очень засасывает и отупляет. Нет, это не для меня!». Приблизно такі слова я чув, спілкуючись зі своїми місцевими однолітками під час роботи.

До російського вторгнення в Україну ця проблема перспективи для місцевої молоді легко вирішувалась близькістю до Донецька. Доїхати від центру Авдіївки до центру Донецька можна було без зайвих проблем за 30-40 хвилин. Внаслідок відсутності будь-яких ВНЗ в маленькій Авдіївці, абітурієнти массово вступали в ДонНУ, ДонНТУ та інші навчальні заклади Донецька. Цим університетам навіть не треба було виділяти гуртожитків для студентів з сусіднього міста. По закінченню навчання ці молоді люди лишались працювати в Донецьку або в крайньому випадку – Ясинуватій, яка також знаходиться по сусідству з Авдіївкою. Тільки місце проживання ще якось пов’язувало їх з рідним містом. Багато випускників шкіл також їхали і продовжують виїзжати на навчання і роботу в Харків, Дніпро, подекуди в Київ.

Майже все довоєнне соціальне та культурне життя Авдіївки також оберталось довкола Донецька. Майже всі місцеві жителі вболівають, окрім місцевого футбольного клубу «Коксохімік», за ФК «Шахтар» і до окупації Донецька вони їздили на «Донбас-арену». Єдиний в Авдіївці збудований за Союзу кінотеатр «Рубін» був закритий у 2006 році. А нащо кінотеатр, якщо всі їздили дивитись фільми в Донецьк в набагато кращих кінотеатрах? Театри, нічні клуби, торгово-розважальні центри – все це було в мегаполісі, розташованому в 4-5 км від Авдіївки.

Rubin

Кінотеатр «Рубін»

Щоправда часом спостерігався і зворотній процес: мешканці Донецька до 2014 року подекуди купляли квартири в Авдіївці, внаслідок їхньої порівняної дешевизни. При цьому вони нічого не втрачали, оскільки місце праці та атракції все одно лишались поряд. Кажуть, що найбільшим попитом користувались квартири, розташовані в 9-поверховому будинку біля залізничного переїзду, який місцеві називають «розмальовка» через її різнокольоровість. Говорять про те, що з неї без бінокля можна побачити Донецький аеропорт… Зараз це знаменитий «дім з муралом» і він майже повністю знищений…

Український форпост vs столиця маріонеткового утворення

На початку російської агресії в Україні Авдіївка ще не була в епіцентрі подій. Одним з епіцентрів проросійських виступів був Донецьк і саме навколо нього розгорталась боротьба. Керуючись своєю старою звичкою волонтера-правозахисника, я питав у місцевого населення щодо того, як виглядала російська окупація Авдіївки. «Да никак. Приехали на машине, повесили на горсовете тряпку и уехали. Я через некоторое время эту тряпку содрал», так мені сказав Влад, один з місцевих українських активістів, майже мій ровесник. Теж саме мені повідомили більшість місцевих жителів: окупації як такої практично не було, а було безвладдя.

Проте перед 21 липня 2014 року в Авдіївці зійшлись в бою російські окупаційні сили з одного боку і українська армія з іншого.30 липня 2014 Збройні сили України, 5-ий батальйон ПС та “Азов” встановили контроль над містом і спробували просунутись далі для звільнення Донецька та Ясинуватої, контрольованих окупантами. Зачистка тривала ще кілька днів. Повномасштабне вторгнення російської армії 23-24 серпня 2014 року і катастрофа під Іловайськом не дали звільнити Донецьк. Лінія фронту фактично стабілізувалась за винятком періодичного відвойовування у окупантів невеликих клаптиків землі в районі промислової зони Авдіївки та Ясинуватської розв’язки. Авдіївка стала однією з найгарячіших точок на лінії фронту.

Близьке розташування Авдіївки до Донецька в даному випадку зіграло свою сумну роль. Окремі райони приватного сектора «старої Авдіївки» опинились в радіусі враження стрілецької зброї, а все місто знаходиться в зоні враження всіма артилерійськими системами, які стоять на озброєнні у російських окупаційних сил. Протягом трьох років місто[2], за винятком деяких періодів затишшя, піддається терористичним артилерійським обстрілам, часто розташованої в житлових кварталах Донецька, внаслідок яких гинуть як військові так і цивільні мешканці[3]. Особливо бойові дії посилюються під час ротації українських підрозділів та політичних бродінь всередині країни. Десь в середині нашого волонтерського виїзду обидві обставини співпали і ми цю закономірність добре чули. Часто під прикриттям туману та дощу, на українські позиції намагаються просочитись ворожі диверсійні групи. В таких випадках доноситься настільки чіткий кулеметний та гранатометний вогонь, ніби він ведеться в сусідньому дворі. Хоча насправді це відбувається в пару кілометрах. Важко знайти зведену статистику жертв, але очевидно їх за 3,5 роки вже декілька сотень: і воєнних, і цивільних.

Артилерійські удари завдають ушкоджень інфраструктурі міста, через які подекуди Авдіївка балансує на грані гуманітарної катастрофи, як це було зокрема під час розпалу боїв в кінці січня – початку лютого 2017 року. Місто вже майже рік живе без газу, а при попаданні снарядів в Донецьку фільтрувальну станцію, яка розташована майже на нейтральній смузі – Авдіївка лишається без води.

Проте незважаючи на бойові дії, які прямо і спільно торкаються Авдіївки та Донецька та близьку відстань між ними – між містами очевидна прірва. В буквальному сенсі це виражається в тому що між містами припинене будь-яке транспортне сполучення, на відміну від деяких інших відтинків на лінії розмежування. А в переносному – в Авдіївці так чи інакше діє закон, порядок та поняття прав людини, гарантом яких є присутність Збройних сил України та військово-цивільної адміністрації. Внаслідок цього становище в Авдіївці на декілька порядків краще за становище в сусідньому Донецьку, де таких понять немає, а натомість існує беззаконня, свавілля та «право» озброєного окупанта.

Війна vs мирне життя

Під час нашого перебування в Авдіївці я зрозумів, що відрізняє нас, приїзжих з різних куточків України від місцевих мешканців – реакція на звуки канонади. Якщо ми чули звуки далеких (по авдіївських мірках) звуків артилерійських пострілів, то ми тривожно обертались. В цей же час місцеві, в тому числі діти йшли далі абсолютно не звертаючи на це уваги. Бойові дії на підступах в місто стали настільки звичними, що акомпанемент пострілів мало не органічно вплетене в повсякденне життя. «Это нормально», так нам казали, коли ми чули далекі вибухи мінометних мін. Очевидно люди чітко навчились розрізняти фоновий шум обстрілів та реальну небезпеку.

Один з міфів про Авдіївку, який мимоволі випливає з щоденних зведень з зони бойових дій, полягає в тому, що місто лежить в руїнах. Це не зовсім так. Найбільше руйнувань знаходиться на південній та південно-східній околиці міста, в основному приватного сектора, а також крайніх багатоповерхівок. Зустрічаються вщент зруйновані будинки, проте їх не настільки багато, як я собі уявляв. Хоча разом з тим стіни та паркани, посічені уламками снарядів та мін, зустрічаються майже повсюдно. Потрібно віддати належне військово-цивільній адміністрації Авдіївки, яка робить все можливе щоб якщо і не ліквідувати абсолютно всі пошкодження, то принаймні – найкритичніші, що дозволяє продовжувати проживати далі в будинках.

Damaged building 

Вагітна жінка з 3 дітьми майже дійшли до будинку, коли в вікно квартири влетів снаряд… Тепер вона відновлена силами “БУРу”

В цілому місто справляє враження чистого та акуратного. Комунальні служби працюють і підтримують у місті порядок. За весь тиждень перебування в Авдіївці мені не довелось помічати під ногами жодних уламків від снарядів. Проте це не відміняє можливість наявності на зарослих обочинах та покинутих будинках нерозірваних снарядів, що вимагає дотримання певної обережності.

Питання інформування про заходи особистої безпеки стоїть в місті на чільній позиції. Рідко зустрінеш установу, де нема попереджувальних плакатів про план дій у разі артобстрілу чи знахідці вибухонебезпечних предметів. Особливу увагу приділяють цьому в школах. Мені розповідали історію, яка сталась в одній з шкіл. Під час уроку почався артобстріл і діти без команди та без паніки почали збиратись бігти до укриття. Проте вчителька захотіла продовжити далі урок і у відповідь на це школярі змогли її присоромити та змусити виконувати правила безпеки. Якщо подивитись на дітей, то по очах видно, що вони дещо старші за свій вік, а своїм сумним досвідом перебування в воєнній зоні вони можуть дати фору абсолютній більшості дорослих, які живуть в мирній частині країни[4]

Mine danger

Найпоширеніший плакат в школах Авдіївки

Вся Україна знає про внутрішніх переселенців, які виїхали з окупованих територій та зони бойових дій. Валерій, працівник відділу капітального будівництва у військово-цивільній адміністрації, відкрив мені явище переселенців всередині самого міста, тобто осіб, у яких було зруйноване житло і просто переїхали в іншу частину міста. Лише цього року таких людей почали вважати переселенцями офіційно.

Люди в Авдіївці, незважаючи на трагедію війни, потребують дозвілля. Воно потрібно кожній людині, але в екстремальних умовах така потреба стоїть дещо гостріше. На щастя, періодично українські гурти дають концерти в Домі Культури коксохімічного заводу, який є найбільшим культурним майданчиком в місті. Це дає певне підживлення духу мешканців міста. Проте, навіть незважаючи на потребу містян в таких заходах, з об’єктивних причин часті масові заходи не є можливими в прифронтовому місті. Із сфери дозвілля постійно діють лише нечисельні кав’ярні, бари різної якості і один нічний клуб. В теплу пору року місцеві мешканці виїзжають до озера, яке знаходиться в піщаному кар’єрі на околиці міста. На цьому всі можливості відпочинку у місті вичерпуються.

Сусіди vs сусіди

Це найдражливіша частина моїх нарисів, про які важко писати. Напевно це один з найгостріших контрастів в місті. Один з міфів, який подекуди фігурує в сучасному наративі про російсько-українську війну полягає в тому, що екстремальні умови об’єднали місцевих людей. Нажаль це занадто спрощене твердження, яке не враховує багатьох тонів та напівтонів. Війна розділила багато місцевих людей, а іноді навіть сім’ї.

Часто, коли говорять про війну на Донбасі, у багатьох людей виникає підсвідома асоціація, що нібито Захід воює за Схід, а мешканці Сходу виконують нібито якусь пасивну роль, якщо не ворожу. Це не так. Місцевою ілюстрацією цього є хоча б статистика, згідно якої 15 вихідців Авдіївки загинуло, захищаючи Україну зі зброєю в руках[5]. Від мешканців я чув число 50. В такому разі ці втрати сягають від 0.5 до 2 % від загальних втрат української армії. Кількість та відсоток мешканців Авдіївки які загинули в складі української армії великий, як для такого малого міста. Скільки місцевих жителів, які пройшли війну, або далі продовжують захищати Україну – наразі невідоме.

Memorial

Меморіал захисникам України в Авдіївці

В Авдіївці присутні багато організованих людей, в основному молодих та середнього віку, для яких допомога українській армії та цивільним особам, постраждалим від війни стало частиною їх життя. Абсолютна більшість з них розмовляє російською мовою і навіть росіяни за походженням. Характерна цитата, яку я зустрічав в різних варіаціях: «Я всю жизнь разговаривал по-русски, был воспитан на русской и русскоязычной культуре. Но когда начался Майдан, а особенно когда напали русские – пришло время определиться, кто ты есть на самом деле».

Але цим активним людям не просто. Головна причина, через яку нам, волонтерам, суворо рекомендували не покидати межі території проживання вночі – криміногенна обстановка, посилена тим, що часто виникають бійки та сутички з застосуванням ножів між проукраїнцями та проросіянами. Така собі «тиха війна» в середині справжньої війни.

Частина нашої групи волонтерів працювала у Влада. За півмісяці до нашого приїзду в Авдіївку його дім підпалили коктейлями Молотова місцеві сепаратисти. Тиждень після пожежі активісту довелось сторожити згарище через неодноразове намагання невідомих розмародерити метал з дому. Цілою залишилась тільки літня кухня, яку ми і приводили в порядок, щоб цей хлопець міг там якось жити. Місцева поліція офіційно постановила, що пожежа була спричинена коротким замиканням.

«Местная полиция – это такая же милиция как и была. Ну ты же знаешь, был ведь на Майдане, ну и знаешь как это все у нас происходило. Они даже не ездили в область на переатестацию. Те же и остались, только они разбавлены теперь прикомандироваными».

Під впливом цієї історії я обережно почав питати у нього та інших місцевих жителів з українськими поглядами про своїх противників. Мені важко узагальнити те, що почув, тому я наведу деякі цитати:

«Не в нашу пользу перевес. Ну может среди молодежи лучше. Какая у них мотивация? Не могут вытащить голову из… С другой стороны… У нас ловит только 1+1 и 5-ый канал. Все остальное – это сплошное сепар-ТВ и русские каналы. И никто это не прекращает. Но ведь есть Интернет и можно там черпать информацию. В стране ведь демократия. Поэтому все-таки они не хотят вытащить голову».

«Когда проезжает какой-то военный грузовик или техника по улице, эти идиоты сразу начинают строчить ВКонтактике. Мол такая-то техника проехала по такой-то улице возле такого-то дома. А потом они удивляются почему пол-Авдеевки раздолбано».

«Мать на меня дважды подавала заявление в местную милицию. За то что был на Донецком Майдане».

«Многие знакомые поуходили на ту сторону. Где-то в конце 2015 или 2016 они с какой-то радости начали спамить по телефону нам, мол мы вернемся и вас перережем. Чушь конечно».

Бути українським патріотом в Авдіївці набагато складніше ніж бути патріотом у Львові, Києві, Харкові. Щоправда, однозначно, набагато легше ніж в Донецьку чи Луганську…

Перспективи?

Поневолі думається, яке майбутнє чекає на Авдіївку. Оптимізм полягає в тому, що місто надійно захищається Збройними силами України, які, при незмінній розстановці сил, не дадуть захопити окупантам Авдіївку. Це не дасть Авдіївці опинитись в тому проваллі, в якому зараз знаходяться сусідні Донецьк чи Ясинувата і дадуть зберегти настільки нормальне життя в місті, наскільки це можливо в умовах війни.

Проте умов для розвитку міста, соціальної активності та культурного життя наразі досить мало через бойові дії. Основна задача військово-цивільної адміністрації Авдіївки так чи інакше полягає в обороні та підтриманні життєдіяльності міста на прийнятному рівні і я думаю, що не завжди знаходяться час та ресурси для забезпечення вищих соціальних потреб. Місто отримає шанс розвиватись тільки за умови припинення обстрілів міста та околиць з боку російських окупантів.

Окрім того, не зникла, а тільки загострилась в умовах війни стара проблема Авдіївки, яка полягає у масовому виїзді молоді з міста, яка могла б стати потенційним мотором для змін, але яке не бачить для себе можливості знайти якусь перспективу особистого розвитку на цьому місці. Це можна по-людськи зрозуміти. В результаті лише нечисельні групи молоді стараються щось змінити в цьому місті, в міру своїх сил, незважаючи на навколишню дійсність.

Одне з моїх побоювань щодо цього прифронтового міста, яке я за тиждень полюбив, полягає в тому що Авдіївка при збереженні такої самої тенденції може в далекому майбутньому стати пам’ятником самій собі. Щоб цього не сталось, українцям потрібно всебічно допомагати цьому місту. Власне, з такою метою ми і поїхали туди, щоб внести свою лепту в його ревіталізацію. Тому що Авдіївка – це така ж частина Батьківщини, як і ті міста, з яких ми приїхали…

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss