Україна Модерна

// Михайло Мартиненко

Протягом першої половини цього року я мав приємність адмініструвати курс пана Ярослава Грицака "Актуальні проблеми європейської історії" для магістерської програми з історії Українського католицького університету. Ще більшу приємність я мав прослухати ще раз лекції цього курсу. Найбільше мене зацікавила лекція присвячена поколінню, як поняттю та його застосуванню на прикладі світового та українського досвіду.

В своїй лекції професор Ярослав Грицак виділяє 6 поколінь в історії України з другої половини 19 століття по сьогоднішній день. Зокрема – це «покоління Франка» (друга половина 19 століття), яке стало першим поколінням сформованої української інтелігенції; «покоління революції 1917 року», а саме, вочевидь – лідерів та учасників війни за незалежність України 1917-1921 рр.. На мою думку, це покоління в цілому співпадає з так званим «втраченим поколінням» учасників Першої світової війни, вихідців з Західної Європи та США, тим більше що більшість рядових учасників, молодших офіцерів та лідерів середньої ланки української революції так само пройшли Першу світову війну.

Найтрагічнішим поколінням пан Ярослав Грицак називає воєнне покоління, яке пройшло через трагедії Другої світової війни та декількох хвиль геноциду та етнічних чисток (Голодомор, Голокост, Волинська трагедія, депортація кримських татар та операція «Вісла»). Саме це покоління зазнало найбільше втрат, а його рештки, можна сказати, були зламані як фізично так і морально. Це покоління було по порядку змінено поколіннями 60-х, першим пострадянським поколінням (так звані Х-и) та сучасним молодим поколінням Y-ів, або мілленіумів, до якого, схоже, відноситься і автор цих рядків.

Що мене найбільше вразило в лекції професора Ярослава Грицака, так це момент, коли він, підбиваючи підсумки своєї лекції, висловлює застереження та жаль, що сучасне молоде покоління може стати черговим «воєнним поколінням»[1]. Саме на цьому питанні я хотів би наголосити в цьому тексті.

Мушу відразу зазначити, що на превеликий жаль тенденції до формування цього «воєнного» (або «втраченого») покоління вже є і чим далі, тим більше вони набувають незворотню форму. Для цього достатньо поглянути на приблизні статистичні дані. Лише за перші три хвилі мобілізації в Збройні Сили України в 2014 році пройшло близько 100 тисяч осіб, більшість з яких перебували в діючій армії на Донбасі і пройшли через бойові дії. Ще стільки ж було мобілізовано в 2015 році. При цьому, варто зазначити, що крім цього в бойових діях приймала участь і кадрова армія з числа контрактників, які служили в ЗСУ станом на початок російсько-української війни, а також добровольчі підрозділи, бійці яких до кінця 2014 року були часто неоформлені, а також підрозділи МВС та СБУ. Зайве говорити про те, що більшість мобілізованих складають молоді люди, оскільки будь-які армії воєнного часу потребують в першу чергу саме молодих та здорових осіб.

Кількість «людей війни» вражаюча, що справді можна говорити про формування кістяка нового «воєнного покоління». Але якщо протягом історії воєн 20 століття Західні країни сяк-так змогли дати йому раду, то українська ситуація вигляда дещо інакше. «Дивна війна» (офіційно, «гібридна»), гіркота воєнних поразок та втрат під Іловайськом та Дебальцевим, погано розвинута система соціального забезпечення та психологічної допомоги солдатам, а також маса нелегальної зброї є загрозливим фактором для багатьох колишніх солдатів, яких можуть використати як недобросовісні політичні сили так і організовані злочинні угрупування.

Якщо дивитись на поняття «воєнне покоління» ширше, то його можна застосувати до більшої частини цивільних осіб, які втекли з зони бойових дій в безпечні райони. Згідно останніх цифр, кількість внутрішньо-переміщених осіб сягнула 1,8 мільйонів офіційно зареєстрованих осіб. При цьому, в першу чергу з зони бойових дій, а головне – з окупованих теренів Донецької та Луганської областей, виїхав креативний клас людей молодого та середнього віку: представники малого та середнього бізнесу, громадянського суспільства, політичних активістів, інтелігенції, студентів тощо. Це невипадкова закономірність, оскільки цим категоріям людей загрожувала не тільки небезпека загинути під час артобстрілу, але і небезпека стати жертвою політичного терору з боку російських окупантів та їх колаборантів. На жаль, таких прикладів на окупованих теренах Донбасу спостерігається дуже багато, і так сталось, що з деякими людьми, яким пощастило звідти вирватись, я спілкувався під час роботи для правозахисних організацій.

Якщо переселенцям, які до війни мали зв'язки з людьми, які проживали на решти території України, так-сяк пощастило адаптуватись до нового середовища, то тим, хто таких зв’язків не має, набагато складніше. Дається взнаки знову ж таки зокрема нестабільна система соціального забезпечення та адаптації та психологічної підтримки. До цих проблем додаються непоодинокі випадки побутової дискримінації за регіональною ознакою, зокрема при прийомі на роботу, або здачі в оренду житла, про що я також знаю не з чуток. Рано чи пізно, байдужість з боку держави до долі внутрішньо-переміщених осіб, яких, я нагадаю, налічується майже 2 мільйони, може призвести до соціального вибуху в Україні.

Одним з найдражливіших питань для мене полягає в тому, як дати раду з населенням окупованих територій Донбасу? Наразі дуже важко судити про настрої по ту сторону фронту по відношенню до України: позитивне чи негативне. Будь-які результати «соцопитувань» проведених на окупованих територіях чи то Донбасу, чи то Криму є нерелевантними саме через присутність окупаційних військ, які вже своїм фактом існування породжують страх серед населення, який спотворює його настрої. Проте в той момент, коли Україна зможе звільнити ці терени, держава мусить бути готовою до зустрічі з громадянами, які мали досвід як мінімум дворічної окупації. При цьому вона мусить бути дати раду як людям, які пережили негативний або нейтральний досвід окупації, інтегрувавши їх в українське суспільство, так і з людьми, які мали цілком позитивний досвід співпраці з окупантами та участі в незаконних збройних формуваннях (останнє має визначати слідство та суд).

Останній, дуже моторошний аспект - доля дітей на окупованих теренах. Окрім травматичного досвіду бути безпосереднім свідком чи жертвою воєнних дій та насильства, діти страждають і на інше... Відповідно до поодиноких відомостей від людей, які проживають там, а також з окремих повідомлень пропагандистських органів т. зв. «Д/ЛНР», можна зробити висновок, що окупанти свідомо міняють шкільні програми, а також залучають школярів до своїх пропагандистських заходів, які прославляють «народні республіки». При цьому варто зазначити, що в цьому окупанти проявляють винахідливість, влаштовуючи спортивні змагання та шкільні свята для маленьких дітей під прапорами «республік», а для дітей середнього та старшого шкільного віку – мілітарно-театралізовані виступи. І чим далі триває російська окупація на території Донбасу, тим більше, на мою думку, покоління дітей звідти стає «втраченим», таким яке звикне до подібного стану речей.

Підсумовуючи, я хотів би висловити певне обурення тим фактом, що, як мені видається, українська влада не має жодного плану для того, щоб інтегрувати, жити та дати раду з «воєнним поколінням», яке налічує як мінімум до 200 тисяч чоловік («люди війни»), а як максимум – декілька мільйонів (включаючи переселенців та мешканців окупованих територій Донбасу). Разом з тим це саме та категорія людей яка потребує особливої уваги в Україні. Лише за умови успішної політики щодо «воєнного покоління», воно може отримати шанс стати генератором змін в державі, гарантувавши тим самим її стабільність. Але наразі це покоління лише виходить на авансцену, а тому на його історії варто поставити лише три крапки...

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!