Україна Модерна

// Михайло Мартиненко

Кожна війна, яка відбувалась в світі, напевно, з початків існування цивілізацій велась за дві речі: територію та ресурси. При цьому, не мало значення, чи ці війни були загарбницькими чи визвольними. Друга світова війна, окрім двох попередніх цілей започаткувала третю – тотальну війну, спрямовану на знищення свого супротивника. Тотальна війна, яка відбувалась в 1939-1945 рр. супроводжувалась масовими злочинами проти людства та людяності: винищенням євреїв, циган, військовополонених, депортаціями народів та злочини проти інших груп; свідомим нищенням інфраструктури, в тому числі і цивільної, що призводило до гуманітарних катастроф: голоду, епідемій; масовими порушеннями прав людини.

Такий розгул насильства призвів до утвердження міжнародною спільнотою концепції прав людини в сучасному її вигляді, введення механізмів їх захисту та запобіжників, які мають на меті не допустити подібної тотальної війни: ООН, включаючи озброєних миротворців, міжнародні суди з прав людини, трибунали у справі злочинів проти людства, а також різного роду моніторингові групи, такі як Human Rights Watch, Amnesty International та інші. Проте, ефективність цих установ є дуже контроверсійним питанням. Так, цей комплекс механізмів не витримав іспиту на ефективність під час Хорватської та Боснійської воєн 1991-95 рр., геноциду в Руанді 1994 року та інших «локальних війнах», які тим не менше набирали розмаху тотальних воєн.

Всі ці установи на практиці лише спостерігають та борються з наслідками воєнних злочинів без можливості їх запобігти. На практиці, т. зв. «гуманітарні інтервенції» можуть запобігти злочинам проти людяності (проте зі своєю суперечливою специфікою), такі як закриття повітряного простору над курдськими територіями Іраку в 90-х роках, бомбові удари по сербах в 1995 та 1999 роках, вторгнення сил коаліції в Ірак та Афганістан в 2000-х. Інший спосіб запобігання злочинам проти людства – зусилля для захисту громадян з боку держави, яка зазнала воєнного нападу. Що є логічним і випливає з загальноприйнятої концепції держави, одна з найважливіших функцій якої є захист громадян від зовнішніх та внутрішніх небезпек.

Агресія Російської Федерації, разом з створенням маріонеткових «ДНР» та «ЛНР» на території України та веденням війни проти неї може за деякими ознаками називатись тотальною війною. Самі по собі воєнні дії та чисельні жертви серед військових не є ознакою тотальної війни. Однією з перших ознак є масове порушення агресором та колабораціоністами всього комплексу прав людини починаючи з розстрілів цивільних заручників та військовополонених[1], закінчуючи дискримінацією за гендерною ознакою[2].

Тема масових вбивств та катувань на Донбасі, вчинених окупантами є до сих пір слабодослідженою, особливо на нинішніх окупованих теренах, зі зрозумілих причин. Для того, щоб «піти на підвал», достатньо бути учасником місцевого Євромайдану, підпільного руху, баптистом, греко-католиком або просто здаватись підозрілим для окупантів чи мати те майно, на яке поклали око окупанти. Жодна людина, яка «потрапила на підвал», не має жодної гарантії збереження життя[3] і майже кожна – зазнає катувань[4]. Тільки за офіційною статистикою – майже 1500 осіб зникли протягом російської окупації Донбасу. Скоріше за все більшість з них вже не живе. Зайве говорити, що цей терор продовжується. Як через терор, так і через воєнні дії майже 2 мільйони громадян України мусили покинути свій дім.

Окрім «офіційного» полону, неявно всі жителі прифронтових міста на на Сході України знаходяться де-факто в заручниках, з одного боку – через розміщення окупантами озброєння в житлових кварталах, а з іншого боку – неодноразовими обстрілами ними ж населених пунктів, які контролюються українською армією. Обидва факти свідчать про тотальність війни на Сході.

Ще однією ознакою тотальної війни в Україні є припинення діяльності, руйнація та розкрадання обладнання містоформуючих підприємств на окупованих теренах, які чинять бойовики. Такі дії не тільки позбавляють робочих місць жителів Донбасу але й руйнують всю систему соціального захисту, охорони здоров’я, систем життєзабезпечення і тому подібне, що поставило невеликі міста на окупованих теренах Донбасу в стан гуманітарної катастрофи.

Зважаючи на ці факти, які я щойно привів, для мене є дуже великим викликом читати тексти, мета яких - змусити читача замислитись над питанням: «Чи варто воювати за Донбас?». Один з подібних текстів я зустрів на сайті журналу «Foreign Policy» з радикальною назвою «Let it go» за авторством відомого науковця Олександра Мотиля[5].

Автор достатньо грунтовно описав існуючу воєнну диспозицію між українською та російською армією, а також економічний колапс на окупованому Донбасі. Також пан Олександр Мотиль слушно зазначив що на даний момент Україна не має в своєму розпорядженні військових ресурсів для відвоювання окупованих територій, а також коштів для їх відбудови. Проте, описуючи цю ситуацію автор приходить до дуже хибних висновків. Чого вартує його цитата: «Вони [українці – прим. автора] повинні стати до донбаського анклаву настільки ж байдужі, як і до населених українцями Далекого Сходу Росії чи Канади», що свідчить про те, що автор ставить в один ряд становище українських громадян, що перебувають під окупацією та діаспорних українців, громадян інших держав. На мою думку, це є непорівнювані поняття.

Крім того, автор доводить, що факт переповнених ресторанів та кав’ярень в Україні свідчить про те, що українці вже визнають відділення Донбасу від України. В цьому я не згідний абсолютно, оскільки цей факт свідчить або про байдужість до цієї проблеми, або про виставлення психологічного бар'єру від інформаційного потоку, пов'язаного з війною і щоденними смертями. До речі, це було актуально майже під час всіх існуючих воєн, в тому числі, часто – під час Другої світової війни.

При читанні тексту пана Олександра Мотиля, мені було не зрозуміло, чому автор розглядає територію майже абсолютно відділеною від долі жителів на окупованих теренах. Єдине що пропонує автор – це стимулювання проукраїнських сил на окупованих теренах до виїзду на вільні території. Проте, пан Олександр не враховує того факту, що більшість населення на всіх окупованих теренах протягом історії (і на Сході України також) є або затероризоване, або байдуже. Лише меншості мають або проукраїнські, або проросійські настрої.

У мене склалось враження, що автор статті не розглядає ту більшість населення окупованих теренів, як громадян України. А саме за їх, а також за інших громадян України, їх життя, безпеку та права людини, Україна несе відповідальність як держава, згідно з законами та Конституцією. При цьому, жодного слова автор не пише про терор, страждання, порушення прав людини та руйнацію законності на окупованих теренах Донбасу і що саме це є однією з найголовніших причин, чому Україна до сих пір має вести цю війну.

Одним з найслабших місць в цій статті є оминання можливого сценарію дальшого наступу російських окупаційних сил на інші регіони України. Незрозуміло чому, Олександр Мотиль пише, що «його [В. Путіна – Прим. автора] рішення вийти з конфлікту може бути прийнято тільки після того, як Україна зрозуміє, що не може розраховувати на цей регіон і стане сильною в економічному, політичному і військовому відношенні». Саме питання визнання регіону неукраїнським автор ставить першим.

Підсумовуючи вищесказане, хотілось би зазначити, що війна на Сході України вже пробуджує інтерес для дослідників, як українських так і іноземних. З’являється аналітика публічних інтелектуалів, готуються до друку і навіть вже виходять книжки, присвячені ще незакінченій війні. Що хотілось би порадити дослідникам – не розглядати цю війну, як війну за самі лише території, в радянському дусі, бо жодна територія не вартує без людей. На окупованих теренах ціна життя є дуже низькою, немає і видимості законності, жодного натяку про права людини. Ціль в цій війні з українського боку – це захист людей від цього та запобігання по-справжньому тотальної війни.



[1] Наслідки розстрілу українських військовополонених в с. Червоний Партизан https://www.youtube.com/watch?v=CCUyDZK5NCs

[2] Виступ бойовика «ЛНР» О. Мозгового 4.11.2014 https://www.youtube.com/watch?v=EgSJPwDSWGc

[3] Імітація розстрілу в Горлівці загоном бойовика Бєзлєра (червень 2014). Імітація розстрілу вважається правозахисниками одним з найтяжчих видів тортур https://www.youtube.com/watch?v=-OJNKe1l7dw

[4] Хронологія терору проти священослужителів  http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1456%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk

[5] Тут і далі, O. Motyl. Let it go. https://foreignpolicy.com/2016/08/12/let-it-go-ukraine-russia-donbass/ . Переклад українською на сайті журналу «Ї» http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Motyl_Donbas-bezhluzdyj_tyahar.htm

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!