“Дискурс революції” 1905 року

28.03.2015
16 хв читання

Революції являють собою нетривалий період прискореної подієвости, коли між словом і ділом втрачається часова відстань. Визначальна подія, що розпочинає революцію, породжує лавину революційних смислів і контрреволюційних анти-смислів. Своєю чергою, смисли та анти-смисли спричиняються до нових – пересічних – подій. А коли градус подієвости зростає – виникають і нові визначальні події. Українці переживали цю ситуацію під час Революції Гідности та контрреволюційної «русской весны» протягом грудня 2013 – травня 2014 року. Наразі пропоную перенестися в перші революційні місяці 1905 року – і на прикладі подій на Донбасі розглянути «дискурс революції», заданий публіцистикою соціял-демократів та їхнього лідера – Владіміра Леніна, та зв’язок дискурсу із подіями на місцях.

 

Частина І. «Кривава неділя» та «революційна весна»

(на прикладі Донбасу)

 

Перша російська революція розпочалася зі страйків петербурзьких робітників, які тривали від 3 січня. 9 січня сталася трагедія: війська розстріляли мирну демонстрацію робітників перед Зимовим палацом, очолювану священиком Георгієм Гапоном. Влучну характеристику події, названою сучасниками «Кривавою неділею», за кілька днів після неї надав Ленін (тут і далі курсив наш. – М. Г.):

 

«Окреслюючи загальним поглядом події кривавої неділі, найбільш дивуєшся цьому поєднанню наївної патріархальної віри у царя та запеклої вуличної боротьби зі зброєю в руках проти царської влади. Перший день російської революції з вражаючою силою поставив віч-на-віч стару та нову Росію, показав агонію селянської віри у царя-батюшку та народження революційного народу в уособленні міського пролетаріату»[1].

 

Після «Кривавої неділі» розпочався спалах страйкового руху серед робітників великих міст. Знаменно, що Ленін майже відразу назвав ця подію початком революції. Він надав своїй замітці, написаній 10 січня, заголовок «Революція в Росії». Автор заявив: «Робітничий клас, який начебто довго залишився осторонь буржуазного опозиційного руху, підняв свій голос»[2].

 

 

 

Владімір Маковський «Етюд до картини

9 січня 1905 року на Василівському острові»

 

Революціонер зрозумів ситуацію: революція розпочалася. «Кривава неділя» стала не тільки початком Першої російської революції, а й точкою відліку для нового «дискурсу революції», провідним речником якого й став Ленін. «Дискурс революції» не просто формував бачення революційного процесу в певний спосіб, а й слугував керівництвом до дії для громадських активістів. Що являв собою новий дискурс? Які стратегія ним керувала та в який спосіб з’являлися висловлювання? Про це дізнаємося далі.

Наступного дня після трагедії, 10 січня, міністр внутрішніх справ князь Пьотр Святополк-Мирський видав циркуляр про вірогідність поширення страйкового руху за межі столиці:

 

«Маємо підстави очікувати, що неблагонадійні особи намагатимуться використати загальний страйк, що триває в Петербургу та поєднаний з великими безладами, для спричинення страйків і безпорядків у різних місцевостях імперії»[3].

 

Революціонери були для урядовця «неблагонадійними особами». Звідси бере початок «дискурс контрреволюції» 1905 року. Урядовець не запропонував заходів – поліційних і економічних – для уникнення «великих безладів». Більш далекоглядний Ленін вже 12 січня передбачливо назвав «Криваву неділю» – «великим уроком громадянської війни»:

 

«Величезні історичні події відбуваються в Росії. Пролетаріят повстав проти царату. Пролетаріат був доведений до повстання урядом. <…> Робітничий клас отримав великий урок громадянської війни; революційне виховання пролетаріату за один день покрокувало вперед так, як воно ніколи не змогло б піти в місяці й роки сірого, буденного, забитого життя»[4].

 

Відтак революціонер поставив на порядок денний партійної роботи РСДРП – завдання продовжити та посилити робітничий рух:

 

«Негайне озброєння робітників і всіх громадян загалом, підготовка та організація революційних сил для знищення урядової влади та урядових установ – ось та практична основа, на якій можуть і мусять поєднатися для загального вдару всі та всілякі революціонери»[5].

 

В умовах революційного процесу «дискурс революції» був більш адекватним способом представлення подій у масовій свідомості, ніж спроба заперечити революційний характер подій столичними високопосадовцями

Промовисту оцінку перших днів революції, як завершення «періоду політичного дитинства» російського суспільства, надав один із провідних соціал-демократів, Лєв Троцький, у статті з відповідною назвою «Що ж далі?», надрукованій 20 січня:

 

«Маса заявила про себе. <…> Революція прийшла та закінчила період нашого політичного дитинства. <…> Головна дієва особа – пролетаріят. Він починає зі страйку, об’єднується, висуває політичні вимоги, виходить на вулиць, зосереджує на собі захопливі симпатії всього населення, вступає в борню з військами…»[6].

 

Передбачення Святополка-Мирського і Леніна відразу справдилися, а оцінка подій Троцьким – виявилася точною. У столиці страйки на різних підприємства тривали по 26 січня, а в Москві – по 20 січня[7]. В перші дні страйків уряд прагнув зупинити подальший робітничий рух у Петербурзі шляхом здійснення поступок з боку адміністрації підприємств, спрямованих на покращення умов праці робітників, але тільки після припинення страйків:

 

«Услід за відновленням робіт на петербурзьких фабриках і заводах необхідно розпочати обговорення з фабрикантами та заводчиками столиці тих заяв, які почасти вже оголошені робітниками, а почасти, безперечно, будуть ними оголошені, – доповідав Ніколаю ІІ міністр фінансів Владімір Коковцов. – Вслід за цим потрібно спробувати задовольнити без всіляких затримок ті з-поміж з’ясованих потреб, які виявляться справедливими та можуть знайти собі задоволення на підґрунті чинного закону…»[8].

 

Влада була готова піти на поступки робітникам, але, відкидаючи ідею революції, не розраховувала на посилення та поширення страйків. Урядовці недалекоглядно прагнули дочекатися, коли страйки припиняться, а потім розглянути вимоги робітників. Натомість столичні робітники, не зустрівши розуміння з боку адміністрацій підприємств та фабричної інспекції після першої хвилі страйків, готувалися до другої хвилі[9].

Позицію уряду підтримали й представники великого бізнесу, які вважали вимоги робітників за справедливі. Так, московські фабриканти та заводчики – група залізнозаводчиків і група фабрикантів та заводчиків центрального району – виступили із вимогами до уряду створити парламент із загальнонародним представництвом, визнати громадянські прав населення та запровадити загальне шкільне навчання[10]. Щоправда, у записках залізнозаводчиків і фабрикантів та заводчиків центрального району містилася вимога захистити робітників, які не бажали брати участь у страйку, від «насильства» з боку страйкарів[11]. Наявність такої вимоги свідчила про прагнення промисловців поборювати страйки за допомогою штрейкбрехерів. Тож демократизм підприємців був радше удаваним.

Можновладці та підприємці згаяли час – і зупинити революційні потрясіння виявилося неможливою справою. На практиці уряд продовжував розглядати робітничий рух як витвір «купки агітаторів» серед «лояльної та палко прихильної самодержавству маси пролетарів», а тому обирав шлях адміністративно-поліційних заходів[12]. Як писав наприкінці січня Ленін:

 

«Перша хвиля революційної хвилі відходить. Ми стоїмо напередодні неминучої та невпинної другої хвилі. Пролетарський рух стає дедалі ширшим, розкинувшись відтепер по найбільш віддалених околицях. Бродіння та невдоволення охоплюють найрізноманітніші та найвідсталіші верстви суспільства. Паралізоване торговельно-промислове життя, закриті навчальні заклади, страйкують, за прикладом робітників, учителі»[13].

 

Певна річ, лідер соціал-демократів перебільшував ступень розгортання революційного процесу, адже він керувався «дискурсом революції», в якому всі події були представлені яко наочні потвердження розгортання революції всередині класового суспільства. Так виявлялася стратегія поділу соціальної реальности на революційні та контрреволюційні явища, притаманна «дискурсу революції».

Наприкінці січня 1905 року громадська атмосфера в обох столицях дещо охолола. Однак Ленін правильно визначив тенденції розвитку революції. Адже за декілька днів по «Кривавій неділі» революційні настрої досягли індустріальних центрів українських губерній. Вже 12 січня Катеринославський комітет РСДРП видав листівку із закликом виборювати права робітників:

 

«Товариші робітники! Відтепер така справа, що чим дружніше та впертіше пошириться по всій Росії загальна боротьба робітників, чим гучніше лунатимуть по всій Росії загальні вимоги робітників, тим більше ми, робітничий клас, відвоюємо собі права, тим більше ми відвоюємо собі свободи для боротьби з експлуататорами-капіталістами, для боротьби за своє остаточне визволення, за соціялізм»[14].

 

Знаменно, що на початку революції катеринославські соціал-демократи не висували вимоги змінити політичний режим, утілені в гаслі «Геть самодержавство!». Більш послідовними були одеські соціал-демократи, які у своїй листівці з нагоди «Кривавої неділі» прописали гасла «Геть самодержавство!» і «Хай живе загальний страйк!»[15]. Одеський комітет закликав робітників до політичної боротьби проти самодержавного режиму під проводом РСДРП:

 

«Так відповів царський уряд нашим петербурзьким товаришам. Царський уряд знов і знов показав російським робітникам, що їм немає чого сподіватися знайти правду та захист у нього. Він іще раз показав робітникам, що він міцно стоїть за інтереси капіталістів і що тільки наполегливою й сміливою боротьбою, об’єднавшись в єдиний могутній союз під червоним прапором Російської соціал-демократичної робітничої партії, – робітничий клас вирве, нарешті, необхідну йому свободу та назавжди покінчить із царським деспотизмом. Тільки знищивши самодержавство, тільки отримавши політичну свободу, робочий клас зможе боротися проти експлуатації капіталістів [курсив наш. – М. Г.]»[16].

 

Невдовзі після «кривавої неділі» революційних рух досяг робітників Донбасу. Прикметно, що місцеві промисловці занепокоїлися ще до розгортання страйкового руху. Вже 19 січня 1905 р. товариш (заступник) міністра внутрішніх справ надіслав катеринославському губернатору телеграму про задоволення ним клопотання промисловців про охорону безпеки на підприємствах – і наказав розмістити війська в різних населених пунктах. Так, до Луганська було спрямовано дві роти, до Лисичанська – сотню козаків, а до Донецько-Юр’ївського металургійного заводу при станції Алчевська – дві сотні козаків[17].

22 січня катеринославський губернатор направив лист командувачу військ Одеського військового округу (охоплював Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Бессарабську губернії). У листі йшлося, зокрема, про виділення військ для охорони правопорядку в Донбасі:

 

«Стосовно іншого гірничопромислового району [Донбасу. – М. Г.], …з понад сотнею тисяч робітників …говорячи про попередження та відсіч безпорядкам, зовсім незабезпечений, і безлади у цьому районі, в разі їхнього виникнення, – що, за наявними відомостями, надто вірогідно, – можуть набути видатних, за своєю надзвичайністю, розмірів. Охорона цього району являє собою предмет особливої турботу міністерств внутрішніх справ і фінансів, які, – спираючись на постійні заяви промислових підприємств і представників іноземних держав, піддані яких зацікавлені в правильному характері робіт на гірничих промислах, – невпинно прохають мене докласти надзвичайно посилених заходів. До того ж Міністерство внутрішніх справ, повідомляючи про забезпечення гірничопромислового району завчасною висилкою на вказані пукти козаків, вираховує потрібну кількість їх понад дванадцять сотень»[18].

 

З листа випливає, що Донбас, через значну кількість робітників і своє промислове значення, був реґіоном особливої уваги урядників у революційний час. Адже можливі виступи могли набути масового характеру та поставити під загрозу господарство імперії. Саме тому влада вдавалася до розміщення військ у населених пунктах і на заводах Катеринославської губернії. Однак про жодні поступки страйкарям губернатору не йшлося. Певна річ, місцева адміністрація не була уповноважена ухвалювати рішення про зміну умов праці на промислових підприємствах. Однак у документі й не було вказано на незадовільне становище робітників, на відміну від – забігаючи наперед – звітів фабричної інспекції. Тож поведінка місцевих урядників відповідала передбаченням дискурсу революції!

Великого загального страйку не відбулося, але масштабний робітничий рух спалахнув раніше за 19-20 лютого. Перший пік страйків у Донецько-Криворізькому басейні припав на період із 4 по 23 лютого, коли застрайкували близько 20 тис. робітників 45 заводів та шахтарів Слов’яносербського, Бахмутського та Олександрівського повітів Катеринославської губернії. Загалом робітники висували такі вимоги: 1. запровадження восьмигодинного робочого дня; 2. участь представників робітництва у встановленні розцінок за роботу і вирішенні трудових спорів між адміністрацією та робітниками; 3. підвищення заробітної платні; 4. скасування понаднормованої праці; 5. виплата половини зарплатні за час хвороби; 6. перегляд фабричного законодавства; 7. розробка закону про учнів на заводах; 8. збільшення кількості святкових днів, зокрема – за рахунок 19 лютого (річниці скасування кріпосного права) і 1 травня; 9. свобода утворення робітничих профспілок; 10. відкриття при заводах шкіл для дітей робітників; 11. покращення гігієнічного стану майстерень; 12. звільнення майстрових, які грубо поводяться з робітниками. Позиція старшого фабричного інспектора Катеринославської губернії полягала в тому, що робочий день для робітників-металістів варто скоротити, що визнавала й адміністрація гірничопромислових підприємств, та необхідно задовольнити дві останніх вимоги, спрямовані на поліпшення умов праці та нормалізацію відносин між адміністрацією й робітниками[19].

Загалом, за оцінкою Департаменту поліції, гірники Донбасу не влаштовували масштабних страйків, але відповідні настрої (брожение), за, поширювалися й серед шахтарів[20]. Соціально-психологічною передумовою шахтарський страйків, за оцінкою директора Максимівського рудника Алєксандра Феніна, було гостре незадоволення життєвими обставинами – «протест проти життя, що невдало склалося, різновид невтішної журби за новим життям»[21].

Гірники вимагали від адміністрації підвищити зарплатню та покращити житлові умови, як і під час страйків у попередні роки. Новою вимогою був восьмигодинний робочий день, що виникло радше на знак солідарності із робітничим рухом, позаяк шахтарі не наполягали на його виконанні[22]. А керівники рудників уважали восьмигодинний робочий день непотрібним та невчасним[23]. Тут ідеться не про прагматичний складник страйкового руху, а про його відповідність революційній ситуації. Адже «дискурс революції», що стрімко поширювався серед робітників на ґрунті «протесту проти життя», вимагав запровадження восьмигодинного робочого дня та керував діями страйкарів.

До речі, самі представники адміністрації були настроєні опозиційно, але були радше аполітичними лібералами[24]. Для них підлеглі робітники аж ніяк не могли бути союзниками за «визвольним рухом» через свій упосліджений соціяльний статус та відносини підпорядкування із представниками адміністрації. Загалом страйковий рух початку революції доволі влучно охарактеризував Троцький:

 

«Професія за професією, фабрика за фабрикою, місто за містом кидають роботу. <…> Надають економічні вимоги, які майже миттєво задовольняють, цілком або почасти. Натомість ані початок страйку, ані кінець його не зумовлює, повною мірою, характер висунутих вимог та форм їхнього задоволення. Кожен окремий страйк виникає не тому, що повсякденна економічна боротьба стикається з певними вимогами, – навпаки: вимоги підбирають та формулюють тому, що потрібен страйк»[25].

 

Останнє висловлювання – «кожен страйк виникає не тому, що повсякденна економічна боротьба стикається з вимогами, а навпаки: вимоги виникають тому, що потрібен страйк» – виражає революційний характер страйків. Скільки б адміністрація підприємств не йшла на обмежені поступки, скільки б урядовці не розробляли проєктів «малих кроків» для покращення умов життя та праці, – революцію вже неможливо було зупинити. Відтак окремі поступки керівників підприємств, щонайбільше, на кілька місяців заспокоювали ситуацію. А революційна атмосфера, – в якій стрімко поширювався з вуст лівих активістів, листівок і газетних шпальт радикальні висловлювання «дискурсу революції», – постійно підштовхувала робітників до нових і нових виступів.

Звернемося до важливої поступки влади, що, певна річ, вже не могла зупинити революцію. 18 лютого Микола ІІ видав «Маніфест про заклик влади та населення до сприяння самодержавній владі в подоланні ворога зовнішнього, у викорененні крамоли та в протидії смуті внутрішній». Сам довгий і «старомодний» заголовок маніфесту вказував на патріярхальне ставлення самодержавства до «народу». У маніфесті революція була представлена не спалахом масового невдоволення урядом, а витвором «засліплених гординею зловмисних вождів заколотницького руху». Замість принципового рішення про проведення реформ, маніфест проголошував банальну необхідність єднання уряду та населення навколо особи імператора[26].

Додамо, що напередодні виходу маніфесту, уряд наказав Головному артилерійському управлінню негайно видавати зброю та боєприпаси представникам місцевої адміністрації, наприклад – губернатор, для боротьби з революційними виступами. Відтак Георгій Плеханов, один із ідеологів РСДРП, виголосив заклик дезорганізувати сили уряду за допомогою терору, що мав стати прологом до збройного повстання[27]. Уряд намагався діяти за принципом «поділяй і володарюй», ідучи на поступки для лібералів та готуючи репресії проти революціонерів. На початкових – допоки майже безкровних – етапах революції такі кроки не могли призвести до її зупинення.

 

 

 

Революція 1905 року з точку зору

«дискурсу революції» в його пізнішій версії:

плакат Віктора Корецького «…Без генеральної репетиції 1905 року

перемога Жовтневої революції 1917 року була б неможливою… (В. І. Ленін)»

 

Як бачимо, січень–лютий 1905 р. являли собою першу ситуацію революційного процесу, яку визначив розстріл петербурзьких робітників 9 січня – «Кривава неділя». Після цієї події революційний рух стрімко охопив майже всю Росію. Натомість уряд уважав за «винуватців» революції (офіційною мовою – смути) окремих «зловмисників». Тому, визнаючи необхідність поступок робітникам, він затягував із проведенням у життя цих поступок та не погоджувався на здійснення реформ. На завершення наведемо надану Троцьким патетичну характеристику початку революційного процесу з його статті, надрукованій 3 березня:

 

«Незважаючи на наполегливі зусилля поліційної держави утримати суспільні сили в рівновазі спокою, капіталізм зробив свою справу: він змусив породжені ним класи боротися шляхом революції за своє політичне самовизначення. Віднині царат стоїть перед революцією, як перед вже доконаним фактом. <…> Царат втратив будь-яку можливість справитися із загальнонародним рухом шляхом угоди, і йому зостається лише боротьба, безпощадна, до кінця, допоки не зламається багнет останнього вірного солдата»[28].

 

Тож, допоки революційний рух не вичерпав себе та не зіткнувся із масштабними збройними діями держави, революційний процес охоплював дедалі більше людей і місцевостей. Для характеристики «дискурсу революції» варто дещо спинитися на подальших подіях, коли революція вийшла за межі великих міст та індустріяльних районів.

Нова революційна ситуація розпочалась у березні із загостренням робітничого руху та початком масового селянського руху. Вже у січні міністр землеробства і державного майна Алєксандр Єрмолов, у доповіді Ніколаю ІІ, зробив прогноз про «неминучість звернення агітації, що виникла серед робітників у містах, до сільської місцевости, де завжди наявне підготовлене підґрунтя для хвилювань через жагуче для селянства питання про землю»[29]. На початку березня прогноз міністра справдився: селянські страйки охопили центральні та західні губернії імперії[30]. Як саркастично написав у березні Плеханов:

 

«Сьогодні грублять земці, завтра випрямляється майже в увесь величезний зріст мужня фігура пролетаріату, післязавтра заговорить про політичну свободу політична буржуазія. <…> Найсвіжішою новиною цього роду є звістка про селянські заворушення, які вже встигли поширитися на кілька губерній»[31].

 

Революційний рух, за спостереженням Плеханов, охоплював усе нові й нові групи населення. Тривалі робітничі страйки та спалах селянських виступів у центральних губерніях Росії призвели до початку спостережень жандармерії за настроями селян Катеринославської губернії, а вже з березня очікувалися селянські заворушення у цій губернії[32]. Розпочавшись у березні, селянські виступи вже в квітні охопили українські губернії. Селяни захоплювали сервітути та нападали на поміщицькі маєтки[33].

Саме в березні розпочалося поширення протипоміщицьких настроїв серед селян Слов’яносербского повіту, які мешкали поблизу промислових підприємств. У березні 1905 р. в містечку Іванівка, в якому розташовувався ливарно-механічний завод братів Соломона і Йосипа Вендеровичів із Луганська[34], а також у прилеглих селах серед місцевих селян поширилися чутки про захоплення поміщицьких маєтків. Відтак катеринославський губернатор направив до Іванівки сотню козаків для попередження селянських виступів[35].

Місцеві підприємці та поміщики, разом із земським начальником, вважали розміщення козаків в Іванівці за недоцільний крок. 23 березня вони відправили катеринославському губернатору з телеграмою про «евакуацію» козаків через спокійну атмосферу в містечку[36]. Річ у тім, що підприємці та поміщики вбачали в козаках загрозу мирному становищу в Іванівці та не бажали нести додаткові витрати на утримання козаків. Зрештою, сотня козаків була переведена з Іванівки до Луганська, але не через спокійну атмосферу в містечку, а через небажання мешканців Іванівки забезпечити козаків придатними приміщеннями»[37]. Припускаємо, що серед місцевих підприємців та поміщиків були поширені певні опозиційні уявленні, які призводили до того, що вони вбачали загрозу у військовиках, а не у селянсько-робітничих виступах, хоча саме вони становили потенційну загрозу для заможних власників.

Окремо наголосимо на «єврейському чиннику» в описаній ситуації. Поліційний справник доповів катеринославському губернатору: «…Через те, що в Іванівці мешкає багато євреїв, між ними, а також іншими різночинцями виникли хибні тлумачення про прибуття козаків…»[38].

Знаменно, що євреїв на Донбасі, як і в центральній Росії, – на відміну від західних губерній, – могли ототожнювати з різночинцями, себто інтеліґенцією. Адже інтеліґенція загалом уважалася урядовцями та місцевими поліціянтами за опозиційну групу населення. Віднесення євреїв до різночинців означало посилення тези про «революційність» євреїв: якщо майже всі євреї – різночинці, а різночинці – «неблагонадійні», то майже всі євреї – зловмисні опозиціонери.

На початку весни «дискурс революції» яскраво розгорнувся в тогочасних статтях Леніна, які мали керівний характер для місцевих соціал-демократів. У березні 1905 року революціонер відзначав загальне поширення гасла зміни політичного режиму – «геть самодержавство!»:

 

«Лише п’ять років тому гасло “геть самодержавство!” здавалося багатьом представникам передчасним, незрозумілим для робітничої маси. <…> Й ось настав час, коли революційне полум’я охопило всю країну, коли в неминучість повалення самодержавства в ближчому майбутньому повірили найбільш невіруючі»[39].

 

А на зміну самодержавному уряду повинен був прийти «тимчасовий революційний уряд», що спроможний забезпечити «вільні всенародні вибори до установчих зборів»[40]. Дещо пізніше Ленін назвав революційний уряд, на противагу самодержавному режиму, «самодержавством народу»[41].

Поширення «революційного дискурсу» в листівках, статтях та брошурах в атмосфері революційного неспокою штовхало як «професійних революціонерів», так і підготовлених ними робітників-активістів до постійних дій, спрямованих на підготовку та влаштування робітничих виступів.

Таким чином, першу революційну ситуацію революційного процесу 1905–1907 років визначили події січня–лютого. Продовженням подій стала, як ми її назвемо, «революційна весна», коли від березня розпочалися масштабні селянські заворушення, що зробило Революцію всеросійською. Новим явищем перших тижнів революції стала поява «дискурсу революції» 1905 року. Він звертався до реалій сьогодення – нових і нових подій, що виказували поширення та поглиблення революційного, робітничого та селянського руху поміж російськими підданими. Висловлювання «дискурсу революції» поширювалися на шпальтах опозиційної преси та в партійних листівках лівих сил. Керівною стратегією нового дискурсу був поділ соціяльної реальности на «революційне» та «контрреволюційне». Дискурс включав висловлювання про стрімке поширення і посилення революції, гостре засудження самодержавного режиму та капіталістичного ладу, необхідність боротьби з існуючими порядками та проведення масових акцій непокори, насамперед – страйків. Новий дискурс ідеально вписався у циркуляції слів і діл у революційний час, пояснював події та передбачав нові дії, зробившись їхнім словесним відповідником. А його протилежністю був «дискурс контрреволюції», який пояснював події змовницьких діями революціонерів та/або євреїв, що, певна річ, не могло пояснити реалії 1905 року. Навіть місцеві урядники Донбасу керувались у своїх діях дискурсом революції, коли намагалися запобігти поширенню страйків, не покладаючись на відстеження «зловмисників-підбурювачів». Якщо стосовно січня–лютого 1905 року висловлювання «дискурсу революції» ще можуть бути перебільшенням, то щодо березня вони набули безперечної адекватности.

 



[1] Ленин Владимир. Революционные дни // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. ІХ. Июль 1904 – март 1905 гг. – 1967. – С. 216.

[2] Ленин Владимир. Революция в России // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ІХ. – С. 178.

[3] Революция 1905–1907 гг. в России: документы и материалы. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1955–1956. – Ч. І. Начало Первой русской революции. Январь–март 1905 года. – 1955. – С. 133.

[4] Ленин Владимир. Начало революции в России // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ІХ. – С. 201–202.

[5] Там же. – С. 202–203.

[6] Троцкий Лев. Что же дальше? // Его же. Сочинения. – М.–Л., 1925. – Т. II. Наша первая революция: //www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotl108.htm.

[7] Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. І. – С. 683, 695, 697–698.

[8] Там же. – С. 165.

[9] Там же. – С. 179.

[10] Внутреннее обозрение // Русская мысль. – 1905. – Кн. 2 (Февраль). – С. 233–236; Внутреннее обозрение // Русская мысль. – 1905. – Кн. 3 (Март). – С. 207–210.

[11] Внутреннее обозрение // Русская мысль. – 1905. – Кн. 3 (Март). – С. 208, 210

[12] Канель В. Очерки по рабочему вопросу // Русская мысль. – 1906. – Кн. 1 (Январь). – С. 49.

[13] Ленин Владимир. Первые уроки // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ІХ. – С. 249.

[14] Революция 1905–1907 гг. на Украине: сб. документов и материалов: в 2 т. – К.: Госполиздат УССР, 1955. – Т. ІІ. Революционная борьба на Украине в период Первой русской революции (1905 г.). Ч. 1. – 1955. – С. 16.

[15] Там же. – С. 469

[16] Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. І. – С. 468

[17] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ. – Ч. 1. – С. 20.

[18] Державний архів Луганської области (далі – ДАЛО). – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 71. – Арк. 4.

[19] Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. І. – С. 731; Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ. – Ч. 1. – С. 54–56.

[20] Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. І. – С. 738

[21] Фенин Александр. Воспоминания инженера. К истории общественного и хозяйственного развития России (1883–1906 гг.). – Прага: Русский институт в Праге, 1938. – С. 149.

[22] Там же. – С. 147.

[23] Там же. – С. 150.

[24] Там же. – С. 160.

[25] Троцкий Лев. Политические письма // Его же. Сочинения. – М.–Л., 1925. – Т. II. Наша первая революция: //www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotl119.htm.

[26] Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. – СПб., 1885–1916. – Т. XXV. 1905. Отделение I. – 1908. – № 258852.

[27] Плеханов Георгий. Врозь идти, вместе бить! // Его же. Сочинения / Под ред. Д. Рязанова. – М.–Л. : Госиздат, 1924–1926. – Т. XІІІ. – 1926. – С. 188, 194–195.

[28] Троцкий Лев. Политические письма.

[29] Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. І. – С. 747.

[30] Див.: Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. І. – С. 747–752.

[31] Плеханов Георгий. «Дневник социал-демократа» № 1. Март 1905 г. // Его же. Сочинения. – Т. XІІІ. – С. 241.

[32] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ. – Ч. 1. – С. 122–123

[33] Лещенко Микола. Українське село в революції 1905–1907 рр. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 137.

[34] Кушнир-Кисилёва Р. Ю. Соломон Давидович Вендерович – личность, человек, легенда // Луганск и луганчане (материалы научных исследований). – Вып. 2. – Луганск: Изд-во «Шико» ООО «Виртуальная реальность», 2008. –С. 54.

[35] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ. – Ч. 1. – С. 123.

[36] ДАЛО. – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 72. – Арк. 16.

[37] Там само. – Арк. 18–20.

[38] Там само. – Арк. 18.

[39] Ленин Владимир. Социал-демократия и временное революционное правительство // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. Х. Март 1905 – июнь 1906 гг. – 1967. – С. 2.

[40] Там же. – С. 3.

[41] Ленин Владимир. Демократические задачи революционного пролетариата // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. Х. – С. 273.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss