Україна Модерна

// Михайло Гаухман

У 2014 році Нобелевську премію миру отримав індієць Кайлаш Сатярті та пакистанка Малала Юсафзай (або Юсуфзай) за «боротьбу проти пригнічення дітей та молоді й право всіх дітей на освіту». Сімнадцятирічна Малала отримала премію за те, що виступала за право дівчат на шкільну освіту в рідній долині Сват – пуштунській частині Пакистану. За свої публічні виступи вона була тяжко поранена талібом, який уцілив їй з пістолета в голову. Після операції та реабілітації у Великій Британії дівчина, за участю журналістки Кристин Ламб, написала мемуари «Я – Малала: дівчина, яка виступала за освіту і в яку вистрілив Талібан» (Am MalalaThe Girl Who Stood Up For Education and Was Shot By The Taliban)[1].

 Малала описала принади рідної місцевости та докладно розповіла про своє життя і свою сім’ю, яка після операції дівчини оселилася в Англії та плекає надію на повернення в Пакистан. Мемуари дівчини емоційно й детально, наче райдужні барви та складні орнаменти традиційного одягу пакистанських жінок, показують повсякденне життя мешканців долини Сват, заселеною пуштунами, проблеми держави та суспільства, становище жінок і дітей, які стають заручниками невігластва та злиднів. Описи далекої країни наштовхують мене на роздуми над питаннями, які важливі й для інших суспільств, навіть суто «західних».

1. Нерівний світ

Сучасний французький письменник Ерік-Емануель Шмітт написав роман «Уліс із Багдаду» про молодого чоловіка, який втік із рідного Багдада і звивистими шляхами долі потрапив у Британію. Цей лаконічний роман нагадує відверті мемуари, бо викладений від першої особи, яка сповідується перед уявленим читальником. На початку книжки її герой-оповідач, Саад Саад, каже:

«У лотереї народжень ми витягуємо щасливий або нещасливий квиток. Якщо потрапив до Америки, Европи, Японії – живеш і дзуськи, ти народився раз і назавжди, і не треба розпочинати все заново. А ось якщо ти з’явився на світ ув Африці або на Близькому Сході…»[2].

Таке міг би сказати не лише араб з Іраку. Опинившись на місці книжкового персонажу, типовий українець розділив би Европу на Східну та Західну. Ба більше, він би розділив України на великі міста і решту країни.

Міркування Саада Саада нагадують мені індуїстське уявлення про реінкарнацію, хоча воно притаманно не тільки індуїстам. Звісно, для «невтаємничених» оце «колесо Сансари» – не закономірність, а радше стіл рулетки, як сказав персонаж – «лотерея». Однак для сучасного «колеса Сансари» має значення не каста, а країна, в якій доведеться народитися тій чи іншій людині. Мешканці розвинутих західних країн постають брахманами сучасности, а мешканці «відсталих» теренів або «гарячих точок» – паріями нашого світу. На відміну від індуїстської реінкарнації, «нещасливці» можуть зійти на «касту» вище за свого життя. Але для цього їм потрібно змінити країну проживання. Вони не стануть брахманами в країні брахманів, зате точно не будуть паріями, і щодня матимуть не тільки хліб у руках і дах над головою, а й елементарні речі, недосяжні в місцях їхнього походження.

З цього погляду, Пакистан, очевидячки, не належить до країни «людей вищих каст». Опріч цього, країна дуже неоднорідна. Долина Сват – живописна, і колись була привабливою для туристів. Але відділена, наче високими горами, від соціяльно-економічного прогресу. Та наближена до Афганістану, в якому мешкають одноплемінники місцевих жителів – пуштуни, для яких Афгансько-пакистанський кордон – історична нісенітниця, запроваджена британськими колонізаторами.

Оповіді Малали про пакистанську політику містять знайомі для українців епізоди. На щастя, буквальні паралелі неможливі. Пакистанська політика постає коловоротом демократів-корупціонерів і диктаторів-генералів з їхньою прихильністю до політизованого ісламу. Останній момент викликає запитання: як армійська диктатура може поєднуватися з ісламізацією суспільства? Адже армія – світська інституція, яка би не погодилася конкурувати з релігійними організаціями за монополію на владу.

Напевно, радикалізований іслам відігравав (і відіграє) в мусульманському світі аналогічну роль, що й правий або лівий радикалізм у світі християнському. Бо ісламський радикалізм, – так само, як й інші «радикалізми», – це антимодерністська, хоч і стовідсотково модерна, ідеологія загального спрощення, яка уславлює органічні суспільні відносини, засновані на «традиційних цінностях». Що для солдата – армійський статут, то для цивільного громадянина – закони шаріяту або «кодекс будівника комунізму». Ви заперечите мені: сучасні люди зазвичай не живуть за подібними деклараціями. Так, не живуть, але життя ці декларації отруюють, і через них люди втрачають приватну сферу, бо особисте стає публічним.

Для мене питання полягає в тому, як подолати цю нерівність, як суспільствам, перепрошую, «людей нижчих каст» наблизитися до «брахманів Заходу»? Сучасні українські інтелектуали, насамперед із «Несторівської групи», говорять про зміну суспільних цінностей. І відкидають «економікоцентричні» пояснення. Бо загальний добробут – теж справа суспільних цінностей: спочатку змініть думки – потім заробите гроші. Ми всі із цим погоджуємося. Незрозуміло тільки: з чого починати? А з чого починали герої цих рядків?

Батько Малали, Зіяуддін Юсафзай, створив приватну школу «Хашаль». В ній навчалися не тільки хлопці, а й дівчата, бо школа мала і чоловіче, і жіноче відділення. Щоправда, учительок-жінок не вистачало, а тому певна частина викладачів для дівчат були чоловікам. Навіть коли владу в долині Сват захопили таліби, дівчата продовжували навчатися. А одною з найкращих учениць школи була Малала.

 

 

Донька і батько – Малала і Зіяуддін Юсафзай

Зіяуддін Юсафзай був громадським діячом міста Мінгора. Він постійно наголошував, що Коран не забороняє жінкам навчатися. Навпаки, освячує знання. Малала з дитинства була батьковою улюбленицею, що суперечить «чоловікоцентричним» пуштунським звичаям. Вона продовжила справу батька, почавши з 12 років співпрацювати із журналістами. Дівчина розповідала про життя в долині, свою школу та обстоювала право дівчат на освіту. Зіяуддін відчував, що сам стане жертвою талібів, але нічого не боявся. Ніхто не міг собі уявити, що пістолет бойовика буде направлений не на зрілого чоловіка, а на дівчину-підлітка.

Малала і Зіяуддін боролися за суспільну рівність в основній сфері сучасного суспільства – освіті. Адже наш вихід за межі сім’ї, у публічний простір і професійний світ розпочинається з освіти – зі школи. Якщо хочеш змінити цінності – працюй з освітою. Для цього освіта має бути доступною для всіх. Якщо говорити про Схід, особливе значення має освіта для дівчат. Бо входження молодих жінок у публічну сферу – запорука соціяльної модернізації. Але про це трохи згодом.

Якщо повертатися до українських справ, то бачимо, що в нас з освітою все навпаки. Освіта є загальною річчю. А тому втрачає свою вартість для суспільства. Майже всі молоді люди здобувають вищу освіту. Наскільки «висока» ця освіта? Не буду песимістом. Принаймні, ми маємо багато можливостей реалізувати право на освіту. Як ми особисто та суспільство загалом ставляться до освіти і яку користь від неї отримуємо – інше питання.

2. Незабутня політика

Диктатори пропонують прості рішення складних проблем. Звідси диктатори вигідно виглядають на тлі демократів – часто корупціонерів і фарисеїв, що робить їх нестерпними – і підважує авторитет демократії. Інша річ: диктатори не вирішують старі проблеми, а створюють нові. Але з їхніх слів здається, що так просто все змінити на краще.

У мемуарах Малали описано, як таліби оволоділи свідомістю мешканців Свату. Для них усе було просто. Ідеолог пакистанських талібів Фазлулла створив радіостанцію, з якої розповідав про те, як правильно молитись і здійснювати ритуальні омовіння. Його передачі зацікавили людей і сформували в них прихильне ставлення до нього та його послідовників. Згодом він почав закликати до знищення компакт-дисків із «західною» аудіовідеопродукцією, вимагати від жінок сидіти вдома і виступати проти традиційних жіночих танців. Далі молоді чоловіки ставали членами войовничого Талібану. Наступним кроком був терор проти місцевого населення. Зрештою, розпочалося тривале протистояння між талібами і військами. Спершу уряд намагався домовитися з талібами, але все скінчилося справжньою війною. Армія перемогла, проте Фазлулла та інші провідники талібів залишилися на свободі.

 

Рідкісна і гарна світлина: Малала без головного убору на тлі живописної місцевости Свату

Читаєш про талібів у Пакистані, наче про загальну історію диктатур, та й демократичних режимів також. Зверну увагу на одну особливість політичного простору: як легко певним політичним силам і лідерам вдається монополізувати суспільні цінності. Причому найбільш «цінні» цінності. В недостатньо секуляризованих суспільствах, на кшталт Пакистану, для яких релігія не належить до приватної сфери, шлях до диктатури лежить через «привласнення» релігійного. В країнах, в яких цінують недостатні на практиці демократію і патріотизм, як в Україні, для електорального успіху важливо асоціювати свою політичну програму з демократією та патріотизмом. Не кажу, що це веде до диктатури, але точно не веде до демократії, та й до патріотизму теж.

Як це працює? Спробуємо сформулювати «рецепт». Байдуже, для влади чи опозиції.

1) виходити з дискурсів. Політики та їхні команди добре знають, що в конкретному суспільстві означають або можуть означати поняття «демократія», «патріотизм», «справедливість», «традиція» тощо;

2) працювати з дискурсами. Треба займатися поширенням тих чи інших уявлень, добираючи інтенсивність та арґументацію, поєднуючи не завжди поєднуване (наприклад, «традиціоналізм» та «европейськість»), а головне – надавати їм позивного чи неґативного забарвлення;

3) привласнювати дискурси. Завдяки постійним твердженням, буквально прив’язувати «позитивні» уявлення до себе, стаючи уособленням «демократії», «патріотизму», «моралі» тощо;

4) відчужувати дискурси. Аналогічно, завдяки інтенсивним повторам, прив’язувати «неґативні» уявлення до опонентів. Тоді вони здаватимуться «авторитаристами», «зрадниками», «безчесними» тощо.

Прикладами можуть бути різні націонал-демократичні або націонал-патріотичні сили в Україні. Так, у 2004 році уособленням «демократії», «патріотизму», «моралі» на політичній арені здавався Віктор Ющенко і його команда. Пізніше дехто казав, що Ющенко сам повірив, нібито його реклама – це правда про нього.

Що ж тоді робити опонентам? Продовжуючи український приклад, бачимо, що ті, хто програє дискурсивне змагання, не можуть його іґнорувати. Вони розпочинають альтернативну «творчість». Але, як і переможці, шукають джерела «натхнення» в минулому. Так, «демократії» була протиставлена «стабільність», а зверненню до національної пам’яті, заснованої на етнічній ексклюзивности, – ґлорифікація «радянського» за взірцем сучасної Росії. Нічого принципово нового! Тільки інтенсивність збільшувалася під час передвиборчих кампаній.

Справжнє громадське суспільство з формальними та неформальними спільнотами може бути протиотрутою дискурсивним змаганням політиків. Адже громадськість може виробляти справді нове знання та критикувати політичні маніпуляції. Звісно, ця протиотрута не універсальна, бо громадськість не завжди здатна зупинити популістів. Сьогодні бачимо розквіт правого популізму на Заході, того Заходу, який донедавна здавався нам взірцем демократії. Залишається сподіватися, що нинішні популісти не встигнуть наробити дурниць, поки відійде їхня хвиля.

3. «Жіноча модерність»

Книжка Малали спонукає до роздумів про роль жінки у суспільстві. Сучасне оптимальне суспільство – суспільство успіху. Суспільний успіх досягається максимальною самореалізацією людини з визнанням вартости її справ з боку інших людей. Для цього суспільству потрібні відносно рівні можливості для самовираження. Нерівність позбавляє можливостей окремі групи людей.

 

Портрет Малали від Джонатана Йєо

Задам цинічне питання: яке значення мають жінки для сучасного суспільства? Для цього здійснимо мислений експеримент, звернувшись до математичного прийому «від протилежного». Уявимо собі, що таліби та їхні «аналоги» з інших релігійних (і не тільки релігійних) «радикалізмів» взяли би гору. Уявимо собі, що в наш час чоловіки продовжували би працювати «на суспільство», а жінки би займалися вихованням дітей і хатніми справами.

По-перше, з економічного погляду, це фантастична ситуація. У світовій історії подібне обмеження жінок було притаманно хіба аристократичним спільнотам. Серед них жінки могли не займатися «низькою» працею. Для простолюду економічне обмеження жінок було небаченою розкішшю. Жінки були «другорядними» членами суспільства, але мали велике значення для господарського життя. І якщо «вторинність» жінок у традиційному селянському світі визначало те, що жінки не могли бути власниками землі, то в місті господарська різниця між чоловіками та жінками значно скорочувалася. Як казали у середньовічній Европі з іншого приводу: «Міське повітря робить вільним»! Із цинічного економічного погляду, суспільство переможного Талібану не протрималося би за рахунок власного забезпечення. Бодай для радикалів краще бути бідним і хворим, зате «духовним».

По-друге, з «антропологічного» погляду, подібне суспільство було би простором патріярхальної влади. Ця влада не обмежувалася би домінуванням чоловіків над жінками, а виявлялася би в перевазі голів сімей над їхніми «молодшими» родичами. Якщо paterfamilias владарює над дружиною та доньками, чому він не матиме влади над синами? У патріярхальному суспільстві свобода та гідність належиать невеличкій частині населення. Приклади патріярхального ладу можуть надати країни Сходу, зокрема пуштунське суспільство Пакистану, описане Малалою[3].

По-третє, економічний та «антропологічний» вимір неможна розділити на практиці. Хто заробляє – той має право на свободу. Хто гідний – той сам здатен вирішувати свої справи. Поєднання обох компонентів є основою успішного суспільства.

Історії відомі періоди маніпуляцій із жінками, коли з них робили «ресурс» для модернізації в обмін на часткові права. Наприклад, у радянському суспільстві жінки отримували часткову емансипацію. Але проблема була в тому, що саме суспільство, не тільки його жіноча складова, не було емансиповане, а перебувало під державно-ідеологічним тиском. Так, відомий російський історик Боріс Міронов відзначає, що в «ранньому» Радянському Союзі жінки зазнавали особливо сильної експлуатації – і з економічного, і з «антропологічного» погляду:

«Припинивши бути родильними машинами, вони [жінки. – М. Г.] почасти перетворилися на машини з виробництва товарів, послуг і хатньої роботи, що, як і раніше, залишалася в їхній винятковій компетенції»[4].

Слово «машина» звучить дивовижно виразно. «Машинами» були й чоловіки. Що означає «машина»? Максимум економічних обов’язків і мінімум людських можливостей. У сучасних суспільствах чоловічу працю не назвеш «машинною». Але що можна сказати про перевантажених жінок, які й у сучасних суспільствах не тільки працюють, а й займаються основною хатньою роботою, вихованням дітей і турботою про старих та хворих родичів? Емансипація жінок – багатовимірна справа.

 Отже, мемуари незламної пакистанської дівчини не тільки розповідають, як боряться за права, а й наводять на думку, що наш світ може бути сучасним саме тією мірою, якою надає людині можливості бути свобідною та гідною. Сучасний світ не можливий без рівности жінок, які разом із чоловіками виборюють свої права і досягають успіху. Та й допомагають у цьому ближнім і дальнім. Так само, як Малала.

 

 

 

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[1] Англійський оригінал: Yousafzai Malala with Lamb Christina. I Am Malala: The Girl Who Stood Up For Education and Was Shot By The Taliban. – New York: Little, Brown and Company, 2013. – 327 p.

Російський переклад: Юсуфзай Малала при участииЛэм Кристины. Я – Малала: девочка, которая боролась за право на образование и была ранена талибами / Пер. с англ. Е. Большелаповой. – М.: ООО «Издательская группа “Азбука-Аттикус”»; Издательство КоЛибри, 2014. – 400 с.

[3] Див. для прикладу невеличку оповідь про ґендерні звичаї серед молодих людей у сучасних арабських країнах, ставлення до прав та обов’язків жінок і чоловіків: Гуменюк Наталія. Як дівчині самій подорожувати арабським світом [фрагмент з її книжки «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції», 2015] (7 червня 2015 року) // HISTORIANS.IN.UA.

[4] Миронов Борис. Жизненный уровень в Советской России при Сталине по антропометрическим данным // Экономическая история: ежегодник. 2004. – М.: РОССПЭН, 2004. – С. 583.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!