Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Нещодавно, 23 грудня 2016 року, Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію про засудження будівництва ізраїльських поселень на палестинський території, що за міжнародним правом є окупованою, – на Західному березі ріки Йордан (ізраїльтяни надають перевагу історичним топонімам Юдея і Самарія). Підтримка цієї резолюції українською делегацією призвела до обурення прем’єр-міністра Держави Ізраїль та скасування візиту прем’єр-міністра України до Ізраїлю. Адже перед тим голови урядів досягли усної домовлености, що Україна не голосуватиме за цю резолюцію. Все це викликало хвилю обговорень українцями позиції України та українсько-ізраїльських відносин. Зважаючи на популярність від 2014 року порівнянь Української держави з Державою Ізраїль, спробую відповісти на питання про спільне і відмінне між двома державами. Однак про палестинських арабів мені наразі не йдеться.

 

 

 

Зустріч Президента України Петра Порошенка

з Президентом Держави Ізраїль Реувеном Рівліним у грудні 2015 року

 

1. Усі ми з Центрально-Східної Европи

 

Загальновідомо, що більшість ізраїльтян – нащадки євреїв із Центрально-Східної Европи, теренів колишньої Речі Посполитої та сусідніх країв. Як тут не згадати відомий анекдот: у Білорусі народилося більше президентів Ізраїлю, ніж президентів самої Білорусі. Але не тільки це поєднує Державу Ізраїль з територіями «виходу» його мешканців.

Ізраїльський науковець Зєев (Володимир) Ханін, якого нерідко запрошують до України, вважає Державу Ізраїль за типову країну Центрально-Східної Европи. Звісно, йдеться не про «географію», за якою Ізраїль – Азія, і не «геологію», за якою Ізраїль – Африка, а про «історію»[1].

Що таке Центрально-Східна Европа з погляду останніх двох століть? Це величезні терени становлення національних проєктів і національних держав за таких умов:

– самовизначення через порівняння із державами та суспільствами Центрально-Західної Европи (Німеччини, Великої Британії та Франції), з яких «імпортуються» інтелектуально респектабельні ідеї, дискурси, теорії;

– домінування ідеалу національно гомогенної держави, щоправда, за нашого часу гомогенність осмислюють не в етнокультурному, а політико-культурному розумінні;

– керування історичними уявленнями про героїчну і, водночас, трагічну історію «своєї» нації, яка підживлює сучасні проєкти націє- і державотворення та надає матеріял для передвиборчих гасел;

– мішаного в етнічному й культурному плані населення, що на практиці суперечить ідеалу гомогенности або ускладнює його досягнення;

– іноді наявности кількох національних проєктів для одної нації, особливо, якщо представники цієї нації мешкають у різних імперіях або державах націй-сусідів;

– боротьби між національними проєктами різних націй, часто за «привласнення» населення, національна ідентичність якого вважається за спірну;

– взаємовпливу національних проєктів різних націй, бодай конкурентних, з постійним «обміном» ідеями та практиками;

– існування та «післяжиття» імперій, які ієрархізували етноконфесійні спільноти і маніпулювали міжнаціональними відносинами;

– суперництва між світовими державами і наддержавними утвореннями, які теж використовували «мову націоналізму» та «логіку імперії»;

– двозначність або невизнаність міжнародно-правового статусу деяких держав чи кордонів, які постали або змінилися внаслідок порушення реґіонального status quo і використовуються для дальшого розмивання попередніх порядків;

– et cetera.

Єврейські проєкти, одним із яких був сіонізм, формувались насамперед у Центрально-Східній Европі другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття. Сіонізм виник серед «західних» євреїв (Westjuden), інтеґрованих у суспільства Центрально-Західної Европи, але масову підтримку здобув на сході від Відня та Берліна: там, де мешкали мільйони євреїв, і там, де відбувалося становлення нових націй і суперництво між національними проєктами з «відродження» цих спільнот. Недарма, польський гімн «Іще Польська не згінела» зробився взірцем не тільки для українського гімну «Ще не вмерла України», а й для гімну ізраїльського «Поки живе надія».

Сіоністи, як і націоналісти народів-сусідів, теж марили історією. Однак їхнє марення вело за межі родимих країв Їдишланду. Адже там євреї не мали «історичного коріння», а тому освічені євреї відчували себе випадковими прибульцями. Якщо українцям для осягнення національної історії потрібен був Михайло Грушевський, який інтеґрував здобутки тогочасної історичної науки та української інтелектуальної традиції у своїй фундаментальній «Історії України-Руси», то перед євреями лежав Старий Заповіт, або єврейська Біблія. Недарма ж Михайло Грушевський скидався своїм виглядом на старозаповітного патріярха! Однак для того, щоби перетворити Біблію на життєпис єврейської нації, потрібно було читати її не за допомогою Талмуду, як традиційні євреї, а крізь призму західноевропейського раціоналізму з його секуляризацією «релігійного», зате обожненням «історичного».

Творення історичної свідомости – завжди маніпуляції з добором сюжетів і вмонтуванням їх у національний метанаратив. Якщо освічені українці зітхали за славетними козацькими часами, то освічені євреї – бачили перед собою величну державу Давида і Соломона, інтелектуальні звитяги Вавилонського полону, героїчну боротьбу Макавеїв з грецькими загарбниками і трагічну поразку повстання Бар-Кохби від римських легіонерів. Якщо українцям треба було відмовлятися від імперських часів, які робили з них периферійних малоросів або русинів, то сіоністи заперечували галут – містечкове життя в Їдишланді.

 

 

 

Розграбування римлянами Єрусалиму в 70 році н. е.

Зображення з тріюмфальної арки Тіта в Римі.

 

Паралелі між сіоністами та іншими націоналістами із Центрально-Східної Европи не завершувалися алією – переселенням євреїв на Землю Обітовану. Однак там «нові» євреї мали справу не тільки з освоєнням землі та перетворенням себе з інтеліґенції на селян, що до них традиційно зверталися всілякі етнічні націоналісти з «народів світу», а й зіткнулися із суперником, який не цілком приймав европейські моделі мислення та поведінки – палестинськими арабами.

Серед палестинських сіоністів мала місце невдала спроба переосмислити ідентичність сусідів-арабів, виходячи з расових поглядів, як християнізованих та ісламізованих нащадків стародавніх євреїв. За аналогічною логікою, деякі европейські націоналісти вважали певні порубіжні спільноти за «свої», але такі, які зазнали «чужинського» впливу. Наприклад, подібні уявлення стосувалися римо-католиків з українсько-польсько-білоруського пограниччя. Але ж надто далекими були місцеві араби від шукачів «історичної батьківщини», прибулих з Европи. Кліо не обманеш!

 

2. Два проєкти – Україна та Ізраїль:

питання національних меншин або інонаціональних чужинців

 

Пропоную подивитися на Українську державу та Державу Ізраїль як історично продовжувані проєкти держав-націй, які складаються, своєю чергою, з історії різних національних проєктів. Із цієї перспективи бачимо, що обидва проєкти первинно були етнонаціональними. Ці проєкти були (чи залишаються) спрямовані на забезпечення культурного, територіяльного, державного простору представників певних етнокультурних спільнот. Ще до реалізації у вигляді державних утворень перед національними провідниками поставали питання відносин із націями-сусідами. Однак, зазвичай, навіть найкращі наміри були «для внутрішнього вжитку».

Почну порівняння з «українського боку». Обмежуся саме українсько-єврейськими відносинами, як найбільш складними, які зазнають дії стереотипів та автостереотипів. Українсько-єврейські відносини на Наддніпрянській Україні до 1917 року загалом визначало те, що євреї «не бачили» українців яко націю, а українські провідники намагалися сформулювати власну позицію щодо єврейського питань, але навряд чи її були в змозі почути самі євреї. Натомість на Галичині наявність виборів до австрійського Райхсрату та галицького ландтагу (або сейму) створила умови співпраці українських і єврейських сил, спрямованої проти польського домінування на реґіональній політичній арені.

Українське державотворення за революційних часів 1917–1921 років відзначилося, попри всі перші спроби, невдачами у справі українсько-єврейських відносин. На той момент євреї залишалися впливовою національною меншиною з винятковими позиціями в міському житті. Українські уряди йшли назустріч євреям, але революційний хаос унеможливлював будь-які планомірні зусилля. Україною прокотилася хвиля погромів, які здійснювали чи не всі військові сили, крім галицьких українців і «махновців». Так, знову Україна стала позначати в єврейській свідомости місце масових убивств євреїв... Радянська ж влада використовувала звинувачення в антисемітизмі для дискредитації своїх супротивників з кіл «нерадянських» українців. Дозволю собі обминути тут тему Другої світової війни та Голокосту на українських теренах, попри її надзвичайну важливість.

Для сучасного українського державотворення властива ситуація, коли єврейське населення України є чисельно незначним, хоча й доволі помітним. Сьогодні річ в іншому: відсутність антисемітизму з боку держави та громадськости є показником демократичности. Тим паче, за нашого часу бути антисемітом означає бути тим, з ким не варто мати справу. Попри те, що українські євреї подекуди стикаються з виявами антисемітизму, особливо, від праворадикальних груп, тенденція українсько-єврейських відносин залишається позитивною.

 

 

 

Євген Безніско «Мойсей».

Джерелом натхнення для художника послужила поема Івана Франка «Мойсей»[2]

 

А що ж на Землі Обітованій? Головною меншиною і «чужим» у проєкті створення Держави Ізраїль залишаються місцеві араби. Спершу їх не помічали. Сіоністи мріяли, як «народ без землі» (євреї) здобуде «землю без народу» (Палестину). Аж раптом зіткнулися з арабами, так би мовити, «чужим народом на нашій землі».

Арабський світ у перший половині ХХ століття теж націоналізувався, як і Центрально-Східна Европа. На Близькому Сході постав не палестинській, сирійській або єгипетській, а саме арабській націоналізм. Якщо для европейських націоналізмів «чужими» були або євреї, або імперські нації, або перші та другі разом, то арабський націоналізм отримав свого супротивника у вигляді новоствореної Держави Ізраїль і взагалі євреїв. Власне, арабський націоналізм поєднувався з державною роздробленістю арабів через те, що та чи інша держава намагалася зробитися лідером арабського світу. Здається, після Арабської весни такої країни-лідера не існує. Та й не націоналізм формує порядок денний сучасного арабського світу.

Повернемося до минулого. Резолюція Генеральної асамблеї ООН від 1947 року про створення двох держав у Палестині було проіґнороване арабськими політиками. Арабські країни спробували «скинути в море» новостворену єврейську державу. Націоналізм тримав разом, а державні інтереси – нарізно: суперництво між самим арабськими державами допомогло ізраїльтянам розбити нападників, а переможені сусіди – Йорданія та Єгипет – самі розтягнули поміж собою палестинські землі.

Від 1948 року держава палестинських арабів залишається привидом. Проте для арабського світу в усьому винуватий, звісно, Ізраїль. А втікачі з Палестини мешкають у таборах біженців, не зробившись громадянами сусідніх арабських країн. Натомість євреї, вигнані з країн арабського світу, стали частиною спільноти ізраїльських євреїв. Бо Ізраїль позиціонує себе єврейською національною державою у світовому масштабі, не тільки для сіоністів або ізраїльських євреїв.

Але про це трохи згодом. Араби Палестини розділилися на дві категорії: ізраїльські араби та палестинські араби. Перша група – це національна меншина Держави Ізраїль. Тамтешні араби інтеґровані в ізраїльське суспільство, хоча й не є його повноцінними членами, позаяк не належать до «державної нації» ізраїльських євреїв і не призиваються до армії оборони Ізраїлю. Саме тому ізраїльський інтелектуал і критик сіонізму Шломо Занд називає Державу Ізраїль «етноцентричною демократією». З його оцінки випливає, що Ізраїль – це держава євреїв світу, проте не всіх своїх громадян, до яких належать й ізраїльські араби. Наголошу на банальности, що Ізраїль – це символічна держава євреїв світу, а фактично – ізраїльських євреїв, лави яких поповнюються за рахунок «репатрійованих» з усього світу.

Не все просто з тими ізраїльськими арабами. Вони навчаються та працюють пліч-о-пліч з єврейськими співгромадянами. Але на їхні настрої впливає становище палестинських арабів, які для них не є «іншими», і серед них терористичні угруповання знаходять своїх послідовників. Палестинські ж араби однозначно перетворилися на «іноземних чужинців», які відмежовані від Ізраїлю цілком реальною стіною, покликаною захистити ізраїльтян од повстань і терору.

А ще серед ізраїльтян є прошарок чи група людей, яких не вважають за євреїв і які себе не вважають за євреїв, позаяк не мають єврейських матерів або взагалі не є «кревними» євреями. Ось тут варто перейти до іншого питання.

 

3. Два проєкти – Україна та Ізраїль:

моделі творення державної нації

 

Вище казав, що Держава Ізраїль маніфестує себе державою всіх євреїв світу. Незалежно від громадянства та ідеології. Навіть тих порівняно нечисленних релігійних груп, які є ворожими до Ізраїлю. Саме засади етнічного представництва і показує найбільшу різницю між державами на Землі Обітованій і Землі Віднайденій, себто на просторі від Сяну до Дону.

Держава Ізраїль була створена яко національне «вогнище» для єврейського народу. «Логіка націоналізму» дозволяє Ізраїлю виступати від імені всіх євреїв. Причому належність до єврейства визначають за галахою – талмудичним правом: єврей(ка) – нащадок єврейки. Так націоналізм привласнює та переосмислює релігію.

Що ж тоді робити тим ізраїльським громадянам, які не є нащадками єврейок? Вище йшлося про ізраїльських арабів. Але річ зараз не про них, а про тих, хто є нащадками мішаних шлюбів, але не галахічними євреями (для народів світу вони однаково євреї), і неєврейськими членами мішаних сімей, які скористалися правом на «репатріяцію» та здійснили алію. Саме ці люди й називають себе насамперед «ізраїльтянами», а не «євреями», будучи не зовсім євреями на єврейській землі.

Яке строкате ізраїльське суспільство зі своїми поділами на різноманітні культурні, світські та релігійні групи євреїв і неєвреїв! Але не перестає бути єдиним. Ось і замислююсь, слідом за згаданим Шломо Зандом[3]: чи можливе колись творення ізраїльської нації? Не етнокультурної, а політико-культурної. Нації без діяспорних євреїв, які «не забувають Єрусалим», але вкорінені у своїх києвах і нью-йорках. І чи стануть негалахічні «ізраїльтяни» взірцем для творення майбутньої громадянської нації? Навіть без ізраїльських арабів, із чим навряд чи би погодився згаданий Занд.

Вочевидь, ізраїльські євреї разом із негалахічними ізраїльтянами мають усі «об’єктивні» ознаки національної спільноти. Вони пов’язані з державою, сполучені культурним життям і політичними процесами, співпрацюють в економічних відносинах. І, на відміну від ізраїльських арабів й ультраортодоксальних ізраїльських євреїв, підлягають призову в армію. Чому й так – чому й ні? Яка буде відповідь?

Моя відповідь: ні! Навіщо змінювати те, що добре функціонує і відповідає історичним уявленням самої спільноти та інших спільнот світу? Експеримент з фантазуванням на тему «ізраїльської нації» навів мене на думку, що в кожному націєтворенні треба виділяти два кола – дві уявлених спільноти: потенційна нація й актуальна нація. Потенційна нація – це коло всіх тих нині сущих із-поміж «і мертвих, і живих, і ненароджених», які сполучені дійсними або приписуваними переконаннями у спільному походженні та переживанням історичних поразок і перемог. Натомість актуальна нація – це суспільство, об’єднане не тільки символами та цінностями, але й спільною працею. Така націю є не тільки уявною – дискурсивно прописаною – спільнотою, а й результатом тривалих соціяльних практик.

Якщо перенести на конкретний ізраїльсько-єврейський приклад, то бачимо «подвоєння» нації на велике та мале кола. Потенційна нація для Держави Ізраїль – це всі євреї світу, разом із всіма тими не галахічними євреями, хто має право на «репатріацію», включно з неєврейськими членами мішаних сімей. Актуальна нація – це ізраїльтяни, взяті з великого кола потенційної нації, це ті, хто самі або чиї предки скористалися з можливости «репатріюватися» або здійснили алію ще в додержаний період. Учасники актуальної нації сполучені не тільки спільними уявленнями та емоціями, а й спільною працею та участю у військових справах, загальною прихильністю до «східноорієнтованих» ізраїльської кухні та масового мистецтва.

В ізраїльському випадку громадянська нація є зменшеною за обсягом і територіяльно локалізованою етнічною нацією, обсяг якої визначається подвійним чином: наявністю ізраїльського громадянства і відповідністю, за походженням, вимогам закону про репатріяцію. Щоправда, з актуальної нації випадають деякі ультраортодоксальні релігійні групи. Ізраїльські араби з їхньою інакшою символічною реальністю та переживанням за братів по той бік «великої ізраїльської стіни» теж залишаються осторонь ізраїльської нації. Якщо майже ніхто не відчуває себе обмеженим і покривдженим од членства або виключености з ізраїльської нації, то навіщо щось змінювати?

Перейдемо до українських справ. Українські проєкти тривалий час були етнокультурними. Як на мене, апотеозом була пізня Радянська Україна, коли на масовому рівні українську культуру асоціювали з двома речами: партійно-державним офіціозом і повсюдним етнографізмом. Не маю нічого проти «народного», тобто професійного нативістського, мистецтва. Але ним самим культура жити не може.

1991 рік змінив ситуацію: не декоративна Українська держава потребувала не декоративної української культури. Мої дитячі спомини знайомства з українською мовою, – яка для мене не є рідною, як і не є ним наш амбівалентний суржик, – пов’язані з просиджуванням годин перед телевізором та переглядом перекладених українською мовою «західних» мультфільмів і телесеріялів. Можливо, звідти йде моє сьогоднішнє розуміння української культури яко культури нового суспільства, без обов’язкового зв’язку з етнічністю й етнографізмом.

 

 

 

Багато хто назве прикладом іноземного телесеріялу, який працював на модернізацію

«українського» у 1990-ті роки, всесвітньо відомого «Альфа», хоча в мене були інші смаки

 

Україна обрала «відкриту» модель громадянства. Всі громадяни Радянського Союзу в межах Радянської України зробилися українськими громадянами. А яку ж модель націєтворення обрала для нас доба? Як на мене, тривалий час ішлося про етнокультурну модель. Складність її для України полягає не стільки в етнічній строкатости населення, скільки в його культурній розмаїтости та соціяльній модерности. Для мешканців міст, зазвичай російськомовних, етноцентристський український проєкт виглядав «своїм», але надто не модерним і надто стеоретипизованим.

Якщо для унезалежнення Української держави у 1991 році етнокультурні чинники не відігравали ролі, то чому вони мали набути значення пізніше? Хтось приймав і приймає «нову українізацію», що розпочалась у 1990-ті роки, як відновлення «історичної справедливости». А хтось відкидав і відкидає її, як заперечення призвичаєних порядків. Все це супроводжують нескінченні та одноманітні спори про «мовне питання» і «совковість» своїх співгромадян. Ці суперечки викликають образи та можуть зайняти роки. Чи варто витрачати на них життя і нерви?

Чим є сучасна українська нація? Якщо в ізраїльському випадку актуальна нація – це частина потенційної нації, то в Україні це не так. В українському випадку відбувся розрив між потенційною й актуальною нацією, що призводить до заміни розмитої потенційної нації – реальною актуальною нацією. «І мертві, і живі, і ненароджені» українці можуть бути надто віддаленими від своєї «історичної батьківщини». Етнічні українці за межами України масово не повернуться та не можуть потрапити в загрожене становище, як євреї поза Ізраїлем. Ба більше, деякі «українські» українці перебувають під впливом російських (або «російських» у лапках через свою «імперськість») проєктів, хоча це не означає, що вони виключені з українського націєтворення і взагалі української історії. Навіть якщо мешкають на непідконтрольних територіях.

Звідси випливає, що актуальна українська нація формується з кола громадян України, які обстоюють не тільки спільні символи та цінності, а й співпрацюють у важких умовах і, попри всі буденні негаразди, плекають сподівання на европейське майбутнє. «Новий український проєкт» не позбавлений культурних вимог, але індиферентно ставиться до етнічного походження. «Нові» українці відчувають себе справжніми европейцями та відкидають надто радянські порядки сучасного українського суспільства, яке здається мені подекуди більш радянським, ніж Радянська Україна. Чи я не поспішаю з оцінками і чи нові тенденції не є «вірою меншости»? Сподіваюся, що все ж таки ні, а далі побачимо.

 

Замість висновків:

кейс міжнародного права і «палестинське питання»

 

Грудневу резолюцію ООН про ізраїльські поселення літератор Артур Фредекінд на своїй сторінці на «Facebook» назвав «юридично правильною, проте абсолютно несправедливою». Міжнародна спільнота визнає кордони Держави Ізраїль станом до Шестиденної війни 1967 року. Решту територіяльних прирощень, на яких збудовані ці поселення, офіційно світова спільнота називає «окупованими територіями». Але на цих теренах знаходяться юдейські святині Єрусалиму та Хеврону. Поселення ускладнюють ситуацію на Близькому Сході, проте навряд чи б їх ліквідація щось принципово змінила. Адже попередня евакуація поселень із Сектора Гази та кількох поселень із Західного берегу, здійснена у 2005 році, не призвела до стабілізації. Тогочасна ізраїльська доктрина «територія в обмін на мир» провалилася. Не забуваймо, що палестинські араби залишаються соціяльною базою тероризму, з яким десятиліттями бореться Ізраїль. Саме тому ця резолюція здається мені «абсолютно несправедливою».

Україна ж, за зрозумілих причин, є поборником міжнародного права і супротивником маніпулятивних «історичних арґументів». Але чи тільки міжнародним правом має керуватися українська дипломатія, коли йдеться про інші реґіони? І чи не варто забувати, хто і коли його порушив першим? Чи треба зважати на сьогоднішнє status quo і безпекові чинники? І яке значення мають «політичні емоції»? Наразі не відповідатиму на ці питання.

 

 

 

Мапа Західного берега ріки Йордан, або Юдеї та Самарії,

з позначенням ізраїльських поселень (2005)

 

Поселення на Західному березі стануть справжньою проблемою для ізраїльтян, коли раніше чи пізніше буде проголошена Палестинська держава, замість тимчасової Палестинської автономії. Адже за сьогоднішньої доби Арабської весни і не зовсім громадянських війн у Сирії та Іраку – Палестина виглядає взірцем порядку. Нова держава претендуватиме, щонайменше, на кордони 1967 року. Зрозуміло, головними проблемами буде те, хто буде ґарантом безпеки на просторі між Дамаском і Газою та фінансовим донором Палестинської держави, позаяк на сьогодні Палестинська автономія існує за рахунок зовнішніх вливань. Залишається тільки пожаліти мешканців ізраїльських поселень на Західному березі. Можливо, їм самим або їхнім дітям чи онукам доведеться полишати рідні місця, як у 2005 році мешканцям поселень у Секторі Газа. А миру як не було – так і немає, а терор далі триває... І «палестинське питання», як на мене, потенційно залишається чи не головним у цій невеличкій, зате важливій частині світу.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[3] Ізраїльський історик і публічний інтелектуал Шломо Занд послідовно виступає за відмову ізраїльтян од єврейської ідентичности та плекання ідентичности ізраїльської, див., напр.: Занд Шломо. Как и почему я перестал быть евреем / Пер. с иврита А. Этермана. – М.: Эксмо, 2013. – 192 с.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!