Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Останнім часом мене дедалі більше цікавить, як описувати історичну дійсність і як знаходити концептуальні «ключі» від загадкових сторінок минулого. Стосовно першого моменту наголошу, що для історика форма викладу та зміст дослідження не є відокремленими складниками, а надзвичайно взаємопов’язані. І щодо другого моменту скажу, що минуле завжди вислизає з-під нашого зору, а тому потребує додаткових інструментів для наукового пошуку, які ми називаємо «теорією».

Для мене добрий історик, який пише синтетичні дослідження, наближається до письменника. Він розкриває сторінки минулого, подібно до романіста, який занурюється в душевний світ своїх персонажів. А якщо історик пише біографію якоїсь авантюрної постаті? В такому разі відмінність між істориком і письменником здатна скоротитися до мінімуму.

Наразі, без докладних передмов, пропоную звернутися до двох «психологізованих» біографій молодого (і зрілого) Сталіна, написаних «західними» істориками в різні десятиліття та перекладених російською мовою в останні роки: першої частини зі «сталінознавчої» дилогії Роберта Такера «Сталін як революціонер, 1879–1929. Дослідження історії та особистості» (1973)[1] та «Молодого Сталіна» (2007) від Саймона Себаґ-Монтефіоре[2] – нащадка відомого єврейського діяча сера Мозеса Монтефіоре (1784–1885).

Роберт Такер: індивідуальна психологія «другого Леніна»

Американський історик і політолог Роберт Чарльз Такер у своєму дослідженні «Сталін як революціонер, 1879–1929. Дослідження історії та особистості» визначив кілька «ключів» для відкриття душі Сталіна. Завданням Такерової книжки не була систематизація та конкретизація цих «ключів», а тому спробую самостійно розібратися в його «ключах» од Сталіна.

 Перший «ключ» пішов од застосування вчення Зиґмунда Фройда. Маленького Сосо виховувала матір. Батько, чоботар-алкоголік, полишив сім’ю, коли його сину було десять-одинадцять років. (Якщо зважати на справжню дату народження диктатора – грудень 1878 року). Завважимо, що Такер помилився в тому, що Віссаріон загинув у п’яній бійці. Як показав Себаґ-Монтефіоре, Бесо прожив іще довго та епізодично з’являвся в житті Катерини та Іосіфа.

Отже, хлопець, який був єдиним сином у матері, за Фройдом, має потребу відчувати себе переможцем, здатним порадувати матір своїми успіхами. Від хлопчачих розваг на вулицях Горі до кремлівської боротьби за владну спадщину Леніна – Сталін прагнув бути лідером і переможцем.

Другий «ключ» од біографії диктатора – «маніхейство» мислення Сталіна. Розпочалося воно з навчання в семінарії. Семінаристи та їхні викладачі були двома сторонами в постійній боротьбі. У семінарії існувала традиція бунтарства проти надмірного контролю з боку викладачів. Це нагадувало відносини між революціонерами та жандармами. Ба більше, серед викладачів переважали росіяни, які забороняли парубкам розмовляти грузинською. За іронією історії, саме завдяки цим провінційним русифікаторам грузинський хлопець вивчив російську – й згодом зробився російським царем.

Наступними кроком було знайомство з марксизмом, який ділив світ на визискувачів і пригноблених, боротьба за визволення яких мала всесвітньо-історичне значення. Бінарність мислення не полишала Сталіна й надалі. Вона виявилась у фракційних суперечках між більшовиками та меншовиками. Молодий революціонер одразу підтримав більш маніхейських більшовиків з їхнім прагненням зібрати «партію мечоносців» – професійних революціонерів. І, звісно, маніхейство кермувало діями Сталіна у фракційній боротьбі серед провідників Комуністичної партії та Радянського Союзу 1920-х років.

Третім «ключем» для Такера була самоідентифікація Сталіна з кумирами. Першим його кумиром став Коба (Яків) – головний герой історичного роману письменника-романтика Алєксандра Казбегі «Вбивця батька». Коба був борцем за свободу грузинських селян, ненависником загарбників-росіян і послідовником провідника чеченських повстанців Шаміля. А від романтизації боротьби за свободу недалеко від романтизації класової боротьби. З творчістю Карла Маркса Джугашвілі також познайомився ще в семінарії. Напевно, він прочитав якийсь скорочений популярний виклад «Капіталу».

Другим кумиром Іосіфа став Ленін. Джугашвілі познайомився зі статтями Туліна (один із псевдонімів Ульянова) після виключення із семінарії та перетворення на революціонера. Його захопила безкомпромісність лідера соціял-демократів. Іосіф підтримав, як ішлося вище, фракційну боротьбу Леніна за створення нелегальної партії професійних революціонерів, попри слабкість цієї позиції серед грузинських соціял-демократів.

Сталінська самоідентифікація з Леніним виявилась у 1920-ті роки в намаганні перебрати на себе роль спадкоємця Леніна – і в царині марксистської теорії, і в царині більшовицької практики. Однак, як наголошував Такер, старі більшовики з їхнім поважним ставленням до постаті Леніна і традицією відвертих дискусій не могли визнати у Сталіні «другого Леніна». Тим паче, у Ленінському «заповіті» містилося застереження проти «грубого» Сталіна, та й в останні місяці життя Леніна стосунки між двома революційними лідерами ледве не стали ворожими через захоплення Червоною армією, за ініціятивою Сталіна, меншовицької Грузії та намагання позбавити її самостійности в рамках Закавказької республіки. Вірогідно, все це й спричинилося до того, що мало хто зі старих більшовиків і молодших партійно-державних діячів померли власною смертю. Для захоплення п’єдесталу «другого Леніна» потрібно було вбити тих, хто знав першого Леніна.

Четвертим «ключем» стало те, що варто назвати «принципом дзеркала». У 1920-ті роки Сталін боровся за владу і статус «другого Леніна». Всі свої комплекси та фобії він виносив назовні – на конкретних людей або партійні групи. Близьким соратником Сталіна міг стати тільки той, хто підтримував його душевний стан, вихваляв лідера Комуністичної партії та засуджував його опонентів. У цьому полягає секрет вивищення підлабузника Берії, який ніколи не соромився обдаровувати покровителя безмежною улесливістю, та подальших бід членів сім’ї диктатора – Алілуєвих і Сванідзе (родичів за материнською лінією). Вони ж були нормальними людьми та звикли прямо висловлюватися.

Можливо, початком слідування «принципу дзеркала» була знаменита Сталінська мстивість – «теорія солодкої помсти». Як передав Троцький слова свого супротивника з розмови із Каменем і Дзержинським у 1923 році: «Вибрати свого ворога, підготувати всі деталі вдару, втамувати спрагу жорстокої помсти і потім відправитися спати... Немає нічого солодшого на світі!». Не можна бути певним у точности цитати, ба навіть в її реальности. Але Сталінську поведінку вона передає доволі правдиво. Він переносив свої страхи назовні – на політичних суперників – і розправлявся зі своїми фобіями в людському уособленні.

Саймон Себаґ-Монтефіоре: орієнталізм і деталізація

Британський історик, письменник, тележурналіст Саймон Джонатан Себаґ-Монтефіоре у 1990-ті роки працював воєнним кореспондентом у Грузії. Він першим із-поміж біографів Сталіна відвідав тбіліські архіви. В них зберігаються спомини близьких революціонера. Ці спомини або не були оприлюднені, або були свого часу надруковані, але з купюрами.

Книжка Себаґ-Монтефіоре буквально зіткана з подробиць: перед очима читальника постають родичі та друзі, соратники і супротивники Сталіна, його кохані жінки, законні та незаконні діти, вулиці Горі, Тбілісі, Баку, Санкт-Петербурга, Лондона та Відня, де Сталін мешкав ув одному будинку із живописцем Шикльгрубером, безкраї засніжені терени місць сибірського заслання революціонерів...

Чого вартий пролог книжки з описом пограбування Тифліського відділення Російського державного банку 1907 року та презентацією грузин як італійців Сходу:

«Тифліс був – і залишається по досі – святковим містом неквапливих гуляк, які часто заходять випити вина в таверни просто неба; якщо експресивні, полохливі грузини і нагадують якусь европейську націю, то, це, звісно, італійців. Грузини та інші кавказці в традиційних чохах – довгих бушлатах із кишенями для куль на грудях – розгулювали по вулицях, гучно співаючи. Грузинські жінки в чорних хустках і жінки російських офіцерів, одягнуті за европейською модою, гуляли у воріт Пушкінського саду, пригощаючись морозивом і шербетом; саме тут товпилися перси і вірмени, чеченці, абхази та горські євреї в найрізноманітніших костюмах і головних уборах."

Зграї вуличних хлопчиків, кінто, потай виглядали в натовпі, кого би обікрасти. Підлітки-семінаристи в довгих білих підрясниках під керівництвом бородатого вчителя у священицькому облаченні йшли із семінарії – білої будівлі з колонами через дорогу; там Сталін дев’ять років тому ледве не став священиком. Цей неслов’янський, неросійський, лютий кавказький калейдоскоп, в якому змішалися Схід і Захід, був тим світом, що викохав Сталіна» (с. 38).

 Від цієї книжки неможливо відірватися! Дослідження Себаґ-Монтефіоре продовжує справу Такера із визначенням психологічних «ключів». Він визнає результати свого попередника, і додає свої «ключі» від Сталінської душі.

Першим новим «ключем», як видко з процитованого фрагменту, є вуличне життя з бійками та зграями. Для Себаґ-Монтефіоре саме горійські вулиці визначили характер Сталіна. Звісно, вулиці Горі відрізнялися від вулиць Тбілісі та Баку, які надалі зробилися своїми для більшовика Джугашвілі, хіба тим, що були коротшими за довжиною та менш велелюдними. Звідси походив Сталінський потяг до першости в будь-якому колективі та звернення до «людей вулиці», чого не робив до нього ніхто з революціонерів. У напів бойових дружинах Джугашвілі з Тбілісі та Баку були й хлопці-кінто й молоді злодії, з яких він робив революціонерів. А на засланнях він спілкувався з «уголовниками», порушуючи цим неписану етику політичних засланців. Сталін з презирством ставився до кабінетно-мітингової інтеліґенції. Найбільше ненавидів він тип «високочолого єврея-інтеліґента», який утілювали для нього Троцький і Зінов’єв, а також провідники меншовиків.

Другий «ключ» – революційна конспірація. Сталін, за Себаґ-Монтефіоре, був генієм конспірації. Він інтуїтивно відчував провокаторів серед свого оточення, хоча не вгледів провокатора в депутаті-більшовику Романі Малиновському. Той відправив за ґрати всіх членів більшовицького ЦК, які не еміґрували з Росії.

Чутки Сталінських ворогів про його співпрацю з охранкою ґрунтувалися на випадках спілкування Джугашвілі з поліціянтами. Однак він сам зумів використовувати їх для отримання інформації про революціонерів. Тож не він був аґентом охранки, а жандарми якимось дивним чином ставали його аґентами. Напевно, вуличне вміння знаходити спільну мову з різними людьми, яскрава аура революціонера і кавказька клановість давалися взнаки.

Себаґ-Монтефіоре наголошує, що провокаторська практика охранки не змогла зупинити революцію, зате отруїла свідомість революціонерів. Після 1917 року Сталін продовжував поводитися так, начебто він залишався законспірованим революціонером, з усіх боків оточеним провокаторами та жандармами. Звідси його підозрілість і мстивість.

* * *

Завершу свою замітку тим, з чого варто було почати. Чому постать Сталіна настільки цікава для біографів і читачів? Як на мене, річ не тільки в диявольській славі найбільшого вбивці в історії людства та золотій славі переможця в Другій світовій війні, до початку якої він сам і спричинився. Сталін був найбільшим авантюристом-революціонером в авантюрному та революційному світі першої половини ХХ століття. Він був найвиразнішим представником цього світу. Навряд чи постать дворянина-філософа-публіциста Леніна була би настільки цікавою. Хіба що інший авантюрист-революціонер, який програв Сталіну боротьбу за владу, – Троцький – міг би позмагатися зі своїм смертельним vis-à-vis за особистою яскравістю в очах демократичних нащадків.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел



[1] Оригінальне видання: Tucker Robert. Stalin as Revolutionary: 1879–1929. A Study in History and Personality. – New York: W. W. Norton & Company, 1973.

Російський переклад: Такер Роберт. Сталин-революционер. Путь к власти, 1879–1929 / Пер. с англ. Г. П. Блябина, А. К. Зура. – М.: ЗАО Изд-во «Центрполиграф», 2013.

[2] Оригінальне видання: Sebag Montefiore Simon. Young Stalin. – Weindenfeld & Nicolson, London, 2007. Російський переклад: Себаг Монтефиоре Саймон. Молодой Сталин / Пер. с англ. Л. Оборинаю – М.: ООО «Изд-во АСТ»; Изд-во Corpus, 2014.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!