Народження башкирської нації з духу російської революції – 2

27.06.2015
34 хв читання

1. Формування башкирської позиції

 

Напевно, не мене одного дивує, що нерідко історики, – хоч башкирські, хоч українські, – пишуть про революції так, начебто вони були природними явищами, тільки більш інтенсивними, ніж пересічні часи. А наше завдання полягає в тому, щоби показати суспільні зрушення, ті проблеми, які раптом зав’язувалися вузлом за революційних умов, і вимагали своїх Олександрів, спроможних одним махом розрубити невирішені питання. Ми вважаємо, що наявні опубліковані джерела годяться для того, щоби задати Кліо «революційні» питання на тему «Башкортостан і Революція», а також про лідера національного руху – «башкирського Грушевського» Закі Валіді.

Початок Революції призвів до зміни порядку денного для мусульманських народів. Якщо до 1917 року головним для них було позбутися нерівноправности, спричиненою конфесійної належности, то тепер перед ними постали питання обстоювання власних національних прав та інтересів, що неминуче призводило до розпаду загальномусульманського руху. Саме того часу й побачила революційний світ башкирська позиція, що виникла з пошуку нових можливостей для тюрків-мусульман загалом.

 

 

 

Башкирський політик і турецький історик

Ахметзакі Валіді в революційні роки

 

На початку Великої російської революції наріжним каменем національних рухів тюрко-мусульманських народів було питання федералізації Росії та утворення автономій для тюркських народів. Про це йшлося в промові на Всеросійському мусульманському з’їзді в травні 1917 року члена бюро мусульманської фракції Державної Думи, хоч і не депутата, башкира Ахметзакі Валіді (або Валідова). Спершу він спробував сформулювати, ким є російські мусульмани та російські тюрки (тут і далі курсив наш. – М. Г.):

 

«Мусульманам Росії для вирішення своїх національних, культурних і духовних справ, а також при визначенні форми правління російської держави конче потрібно добре знати, хто вони є. <…>

Правильний шлях для глибокого розуміння сутности кожного народу – це всебічний і детальний розгляд його походження, мови та суспільного розвитку. При такому підході російські мусульмани або, за визначенням деяких – “російська мусульманська нація”, постануть перед нами зовсім в іншому світлі, ніж їх по досі зовсім ненауково зображали.

Російські мусульмани…, з погляду етнографії, поділяються першочергово на тюрків і нетюрків.

Тюрки ж самі, в етнографічному розумінні, своєю чергою поділяються на три підгрупи: східну, центральну та південну. В царині історії, мови, літератури і традицій вони відносяться між собою наче великороси, малороси та білоруси сучасного російського народу»[1].

 

У дальшому викладі Валіді окреслив особливості різних груп російських тюрків. Однак з його доповіді незрозуміло, хто є суб’єктом політичної дії. На початку докладу йдеться про спільноту «російських мусульман», але сама доповідь переважно про тюрків. Щоправда, незрозуміло, в який спосіб російських мусульман ненауково зображували. Може, всіх російських тюрків або всіх російських мусульман уявляли єдиною спільнотою, незважаючи на культурні відмінності? Вірогідно, доповідь Валіді була спрямована проти ідеї про єдину мусульманську націю[2].

Різноманіття тюрків Валіді порівняв із розмаїттям «великого російського народу», в його суто російському розумінні, яко поєднання росіян, українців і білорусів. Напевно, тут ішлося не про пряму аналогію, а про порівняння. Якби йшлося про пряму аналогію, то виходило б, що між різними тюркськими народами з окремих російських реґіонів відмінностей менше, ніж між українцями та росіянами. Річ не в буквальному зіставленні, а в тім, що для Валіді та його сучасників, відмінності між окремими групами тюрків були непринциповими, як і для російських націоналістів – відмінності між росіянами, українцями та білорусами.

Башкирському лідеру йшлося про «велику тюркську націю» з єдиною літературною мовою – тюркі[3]. Така мова, на основі тогочасної турецької, була розроблена Ісмаїлом Гаспринським для популярної газети «Терджиман». І якщо тюркські народи – колективні суб’єкти, то вони мають право на автономію (тут і далі пояснення в квадратних дужках наші. – М. Г.):

 

«Коли питання про врядування східними, центральними та південними тюрками на підґрунті окремих федерацій [себто автономій] буде поставлено з практичного боку, потрібно буде звернути уваги… на те, в яких губерніях тюрки складають більшість. [Автономію] можуть отримати із східних тюрків тільки урянхайці, із південних – тюрки Бакинської та Єлизаветинської губерній [тобто азербайджанці], а із центральних тюрків – казах та узбеки Степної области і Туркестанського генерал-губернаторства. …У старій [центральній] Росії, де мусульмани складають меншість населення, не можуть бути утворені національно-територіяльні федерації [автономії]. Тюркам цих реґіонів залишиться тільки приєднатися до своїх близьких родичів, які отримали федерацію [автономію]»[4].

 

Остання фраза про «приєднання» деяких тюркських народів до «своїх близьких родичів» виглядає дивно. Якщо татари та башкири не складають більшости у Поволжі та Південному Приураллі, то в який спосіб вони зможуть приєднатися, приміром, до казахів? Чи не більш доцільно було би для татар і башкир вимагати від місцевих росіян врахувати власні інтереси? Оця неясність вказує на те, що в перші місяці провідники тюркських народів іще не знали, як діяти надалі. Провідникам «мусульман» і «тюрків» – як вже уявлюваних, але ще не уявлених спільнот – потрібен був час для усвідомлення себе представниками окремих «партикулярних» народів.

Доповідь Валіді залишає в читача почуття недомовлености. По-перше, башкири складали більшість на певній частині власних «етнічних» земель. По-друге, башкири сусідували не тільки з татарами, а і з казахами. Чи не випливало із цього, що башкири можуть теж, як і середньоазійські народи, здобути національно-територіяльну автономію в межах гірничо-степової частини Башкортостану, та заручитися підтримкою не східних сусідів-татар, а південних сусідів-казахів та інших народів Туркестану? Далі ми побачимо, що саме таких висновків і дійшли башкирські провідники.

Промовистим прикладом впливу ідей тюрко-мусульманської інтеліґенції про єдність завдань мусульманських народів на масову свідомість було намагання військовиків-мусульман створити окремі військові частини в чинній армії. Так, у липні 1917 року командування Четвертої армії Румунського фронту відмовилося від виокремлення мусульманських частин, позаяк «мусульмани – не нація», на що військовики заявили (тут і далі курсив наш. – М. Г.):

 

«Саме так, мусульмани не являють нації, але всі нації, які сповідують іслам, настільки наближені одна до одної за побутовими та соціяльними умовами життя, за своєю духовною культурою, що під спільним ім’ям мусульман можуть бути сполучені всі мусульманські народности. Від часів революції [1905 року], коли мусульмани отримали можливість ближче підійти один до одного, коли визначилися серед мусульман соціяльно-політичні течії, мусульмани являють одну-єдину сім’ю по всій Росії…»[5].

 

Військовики-мусульмани, як і Валіді, поділяли погляд, що не існує «мусульманської нації», але російські мусульмани мали спільні проблеми, а більшість із них були тюрками. До того ж, самозрозуміло, на самоідентифікацію мусульман впливало «зовнішнє» ставлення до них – як інакших, незалежно від етнічности, щодо православних християн.

Революційні події були стрімкими та надавали приклади національної організації. Так, українська інтеліґенція не збиралася залишати «свій» народ у «малоросах», а почала виборювати автономію для України. Пізніше Україна стала прикладом для башкир. Майже через рік, у серпні 1918 року, попередні розмаїті настрої мусульмансько-тюркської громадськости 1917 року, як зазначив дописувач газети «Башкорт» («Башкир»), здавалися виявами «розгублености»:

 

«…[Р]осійські тюрки, коли сталася Лютнева революція 1917 року, виказали розгубленість, вони не розуміли, що робити. Однак, дещо отямившись, взялися були за справу, але виявилося, що визначений шлях не придатний для кожного тюркського племені.

Цей шлях не задовольнив башкир, киргиз-казахів [тобто казахів] і кавказців, які ще не порвали з прагненнями жити, маючи свою власність, як вільні нації, – жити вільно, владарюючи своїми землями та водами, – а не як єврейська нація, що живе на кшталт зозулі та її пташенят.

<…> Для північних тюрків – мусульман усієї Росії… наші брати волзькі татари були провідниками у справах політичних і взагалі, а тому вони знову зажадали, аби ці брати очолили їх.

<…> …[Д]ля областей на кшталт Казахстану, Башкортостану, Туркестану, Криму, Кавказу недостатньо культурно-національної автономії, придатної для поволзьких мусульман, а потрібна радше… [національно-]територіяльна автономія…»[6].

 

У статті Валірахмана Габітова йдеться про розкол тюрків-мусульман на приволзьких татар, які виступали за надання тюркським народам національно-культурної автономії, і решту тюрків, які обстоювали національно-територіяльну автономію. Спочатку, десь до середини 1917 року, тюрки-нетатари вважали за своїх провідників представників татарської громадськости, але розчарувались у татарах. Чому татарські лідери були прибічниками національно-культурної автономії? Відповіді в статті немає. Але ця відповідь випливає з протиставлення тюрків-нетатар євреям. Автору залишався один крок до порівняння приволзьких татар із євреями.

Проблема вибору моделі автономізації для татар (у сучасному значенні цього етноніму) визначалася тим, що тільки певна частина татар компактно замешкувала терени сучасного Татарстану. Чимала кількість татар була і залишається розсіяною теренами Росії та представлена в кожному великому російському місті. Казанські татари мали потужні елітні групи, які належали до російського дворянства, інтеліґенції та купецтва, а також утворювали вищі прошарки мусульманського духівництва імперії Романових. Татарські еліти могли не остерігатися русифікації, позаяк іслам обмежував інтеґрацію в освічене російське суспільство.

Важливим чинником татарського погляду на башкир як етнічної групи татар була аналогія з іншими тюрками-мусульманами. Річ у тім, що до складу сучасних приволзьких татар, окрім власне – казанських татар (казанли), увійшли представники інших народів. По-перще, мішарі – споріднені з казанськими татарами вірогідні тюркізовані нащадки фінського народу мещеряків[7], з якими татари й порівнювали башкир. По-друге, тептярі – близькі до казанських татар нащадки поліетнічної служилої групи часів російського підкорення земель на схід од Казані). По-третє, кряшени – православні (буквально – «охрещені») татари. Однак, на відміну від башкир, представники цих трьох етнічних (етнічної, етносоціяльної та етноконфесійною) груп були розсіяні острівками чи не по всьому Волзько-Уральському реґіоні та його містам.

 

 

 

Сім’я мішарів з Нижнього Новгороту

(світлина початку ХХ століття)

 

Продовжуючи аналогію з євреями, вкажемо, що – так само, як і татари, – євреї дисперсно мешкали у Царстві Польському та західних губерніях, єврейські інтеліґенти та комерсанти завойовували собі «місце під сонцем» у великих російських містах, а єврейська громадськість виступала за екстериторіяльну національно-культурну автономію. На відміну від татар, тюрки-мусульмани з національних окраїн вимагали самоврядування на власних етнічних землях, що його могла надати винятково територіяльна автономія. А один із тюркських народів, який татари вважали за своє відгалуження, башкири мали, на відміну від татар, окремішні етнічні землі. Тож 1917 рік – зробився точкою відліку для націє- і державотворення тюркських народів Росії. Відтак потрібно звернутися до революційних подій, щоби побачити зіткнення позицій різних тюркських провідників.

 

2. Камінь спотикання для російських тюрків

 

На початку Другої російської революції Ахметзакі Валіді мешкав у Петрограді та співпрацював із мусульманською фракцією Четвертої Думи. В березні 1917 році у столиці відбулося підготовче засідання для вироблення умов скликання Всеросійського з’їзду мусульман. Головував на засіданні депутат-есер, осетин-мусульманин Ахмед Цаліков, який і очолював мусульманську фракцію. На засіданні, за споминами Валіді, відбувся розкол серед делегатів. Річ у тім, що сам Цаліков і провідні татарські діячі на чолі і письменником Гаязом Ісхакі виступали проти усамостійнення країн тюркських народів шляхом здобуття національно-територіяльної автономії. Тому вони вимагали збільшення норми представництва від поволзьких татар, щоб «унітаристи» отримали перевагу над «автономістами/федералістами». Однак деякі делегати-татари підтримували ідею федералізації Росії. Для протистояння з унітаристами Валіді розпочав розсилати на місця листи до громадських діячів із-поміж тюркських народів[8]. Поділ мусульманської громадськости на унітаристів і автономістів почасти відповідав іншому, що оформився протягом 1917 року, – на прибічників загальнотюркської солідарности та «великої татарської нації».

 

 

 

Осетинський і загальноросійський мусульманський

політик Ахмед Цаліков (1882–1928)

 

Створене для скликання з’їзду Тимчасове центральне бюро російських мусульман видало відозву «До всіх мусульман Росії», в якій ішлося про радість з приводу падіння «тюрми народів»-імперії Романових та необхідність здобуття мусульманськими народами національно-культурної автономії (курсив наш. – М. Г.):

 

«Впали стіни вікової в’язниці. Ось вони настали, нарешті, світлі дні всеросійської свободи. <…> У братському єднанні з іншими народами Росії ми стоїмо тепер перед величезними завданнями державного будівництва. <…> Нас, мусульман, мільйони, проте як слабко звучить наш голос у країні, яка мізерна наша питома політична вага»[9].

 

І надалі:

 

«Наше гасло: Громадяни-мусульмани, організуйтесь! Ми, мусульмани, переважною більшістю являємо собою той середній суспільний шар, який має назву демократії. В нас мізерна кількість представників капіталу та представників великого землеволодіння; наш пролетаріят тільки-но розпочав своє формування. Класова диференціяція в мусульманському середовище слабка. В цьому наш плюс і в цьому наш мінус. Класова диференціяція призводить до інтенсивного політичного життя – і в цьому її плюс, зате вона послаблює загальний напір нації – і в цьому її мінус. Ослабимо ж мінус і посилимо плюс. За організованість, мусульмани! Наш прапор – прапор демократії. Винятково цілковите і рішуче торжество демократії ґарантує нам цілковите національно-культурне самовизначення»[10].

 

Судячи з мови відозви, мусульманські діячі сприймали «класовий дискурс» російських соціялістів, але вважали його за неактуальний для надто традиційних російських мусульман. Цікаво, що провідники не знали, який термін застосувати на позначення мусульман. У відозві згадано слово «нація», але прямо не пов’язано з мусульманами. Термінологічна невизначеність виказувала організаційну розгубленість. А, як бачимо з наведеної вимоги про національно-культурне самовизначення, в Тимчасовому центральному бюро домінували татарські політики.

Після підготовчого засідання Валіді виїхав до Ташкенту, щоби працювати із громадськістю таджиків і туркестанських тюрків. У квітні в місті пройшли два місцевих з’їзди, на яких вирішувалося питання про зрівняння православних і мусульман у правах для участі в місцевому самоврядуванні. Делегатам-мусульманам, зокрема і Валіді, вдалося переконати діячів-росіян, що недоцільно створювати два земства за віросповідною ознакою, а переважання обранців «корінного» населення в органах самоврядування не погіршить їхньої роботи. Крім цього, в Ташкенті були обрані делегати на Всеросійський з’їзд мусульман у Москві, зокрема й сам Валіді[11]. Тож башкирський лідер зрозумів, що башкири не «приречені» бути союзниками татар, а можуть обирати собі шлях та шукати союзників у Туркестані.

 

 

 

Краєвид Ташкенту початку ХХ століття

 

Мусульманський з’їзд відкрився в Москві 1 травня. Він мав тривати до 8 травня, але закрився лишень 11 травня. Перше засідання з’їзду відкрив Ахмед Цаліков, який заявив, що до революції Росія для мусульман була «мачухою», а самі мусульмани були «громадянами третього ґатунку». Зате після революції Росія стала для мусульман «матір’ю» та «батьківщиною». Другий промовець, азербайджанець Алімардан Топчибаші (або Топчибашев), виступив на тему мусульманського самоврядування в духовних справах, які знаходилися під урядовим контролем[12]. Додамо, що пізніше, 6 травня, з’їзд повернувся до цього питання і виступив за скасування інституту призначуваних муфтіїв, що діяв у Таврійському та Оренбурзькому муфтіяті[13]. Самостійність у духовних справах була необхідною умовою боротьби за права і свободи російських мусульман.

«Каменем спотикання» для мусульманських провідників стало питання державного устрою Росії, хоча первинно Тимчасовому центральному бюро російських мусульман ішлося про необхідність здобуття саме національно-культурної автономії. Згаданий вище поділ мусульман на унітаристів і автономістів спричинився до дезорганізації загального мусульманського руху. Адже татарські лідери, які відігравали провідну роль серед російського мусульманства, були переважно прибічниками національно-культурної автономії, а представники решти народів виступали за національно-територіальну автономію. Останню позицію на з’їзді озвучили азербайджанські лідери та делегат од Туркестану – Ахметзакі Валіді[14].

Унітаристам вдалося викликати надмірну кількість делегатів од казанських татар, але вони, як і делегати від інших тюркських народів, теж виявилися автономістами[15]. Напевно, існував поділ між «столичною» татарської громадськістю Москви і Санкт-Петербурга з її загальноросійськими горизонтами та «провінційною» громадськістю Казані та Уфи, яка жила місцевими реґіональними інтересами. Позиція Валіді, одного із провідних ораторів з’їзду, полягала в тому, щоби на Всеросійське установчі збори тюрки-мусульмани пішли спільним фронтом, виступаючи за федералізацію Росії[16]. Відтак башкирська позиція полягала в організації спільних дій російських тюрків, серед яких своє місце посядуть і башкири. Натомість татарських провідників навряд чи цікавили окраїнні Кавказ і Туркестан самі по собі.

Завважимо, що питання про загальну мусульманську спільноту Росії вже втратило свою актуальність. Прибічником ідеї «мусульманської нації» серед впливових політиків був лишень Цаліков[17]. Напевно, осетини-мусульмани, до яких належав політик і які становили меншість населення Осетії, вбачали своє майбутнє в мусульманській спільноті, а не разом із одноплемінниками-християнами.

З’їзд закінчився перемогою федералістів – за підтримки 446 проти 271 голосів була ухвалена підсумкова резолюція, що мала компромісний характер. У ній ішлося про федералізації Росії на засадах національно-культурної автономії для народів, які становлять більшість на певній території, та принципах національно-територіяльної автономії для народів, які мають окремішню етнічну територію:

 

«Визнати, що формою державного устрою, що найкраще відповідає інтересам мусульманських народів, є народна федеративна республіка, заснована на територіяльних автономіях; для народів, які не мають власних територій – національно-культурна автономія»[18].

 

Провідний російський дослідник теми «мусульмани та революція», Салават Ісхаков, вбачає причину поширення серед мусульманських діячів ідеї національно-територіяльної автономії в пропаганді соціялістів-революціонерів, які виступали за децентралізацію Росії[19]. Однак ця ідея не була ані монополією «есерів», ані новою у 1917 році. Наприклад, національно-територіяльна автономія була гаслом Українською центральної ради. Так, 6-8 квітня в Києві засідав Усеукраїнський національний конґрес, що ухвалив резолюцію, в якій доручив Центральній раді виборювати перед Тимчасовим урядом національно-територіяльну автономію України. Тож мусульманські діячі відповідали на виклики епохи.

Сучасник та учасник подій, казахський правник і політик Мустафа Чокай (або Чокаєв, або Шокай), уважав, що національно-територіяльна автономія потрібна тим мусульманським народам, які мають власні території. Прибічники національно-культурної автономії, з одного боку, прагнуть захистити свої права за умов відсутности окремої території, а з іншого боку – наражали себе на небезпеку відділитися від інших мусульманських народів[20].

Цікаво, як можна було уявити собі вихід із протистояння унітаристів та автономістів? Чи не означала революція, що приволзькі татари, не маючи окремішніх етнічних теренів, опинялися напризволяще – без можливости обстоювати свою позицію? Вірогідно, навесні–влітку 1917 року доречним було сподіватися на демократизацію Росію та врахування загальноросійськими силами вимог неросійських народів. Пізніше ми побачимо, що татари все-таки звернулися до «територіялізму», виступивши за усамостійнення Волзько-Уральського реґіону. А сам поділ загального мусульманського руху на татар-унітаристів і нетатар-автономістів означав початок кінця цього руху.

Організаційним результатом з’їзду стало утворення Всеросійської мусульманської ради (російська абревіятура – ВМС) з 30 осіб та його виконавчого комітету (скорочено – Ікомус, від російської абревіятури ИК ВМС) із 12 осіб. Обидва органи знаходилися в Петрограді. За підсумками з’їзду Ікомус видав відозву «До всіх мусульман Росії!», в якій, зокрема, відзначив неувагу російської преси до з’їзду: тільки ліберальна газета «Утро России» направила свого кореспондента та опублікувала репортажі з форуму[21]. Вірогідно,це була загальна проблема рухів неросійських народів: російську громадськість вони не цікавили.

Після завершення з’їзду Валіді поїхав до Оренбурга, де планувалося провести Курултай башкирського народу. Башкирські діячі міста почали друкувати газету «Башкорт» («Башкир»). У першому ж номері Ахметзакі опублікував анонімну статтю, в якій назвав Башкортостан містком між тюрками Поволжя і Туркестану, що дозволить створити широкий фронт визвольного руху тюркських народів. Тоді й татари приєднаються до цього руку. Проти цього виступили дописувачі татарської газети «Вакит». Письменник Фатіх Карімі (або Каримов), редактор цієї газети, не прийняв ідею про «сполучне» становище Башкортостану для справи тюрків-мусульман, а інший автор газети заперечив саме вживання етноніму «башкири», яких він уважав за гілку татарського народу. Тож, за споминами Валіді:

 

«Усе це свідчило про те, що ми стикнемось у своєму русі з опором не тільки з боку росіян, але і в нашому власному середовищі [серед тюрків-мусульман. – М. Г.] знайдуться супротивники, і боротьба проти них змусить нас витрачати багато сил і часу»[22].

 

Якщо башкири є «сполучною ланкою» між татарами та середньоазійськими тюрками, то вони є суб’єктами політичного процесу, такими самими, як їхні сусіди – татари та казахи. А з цим не могла погодитися татарська громадськість. Цікаво, що сам Карімі на мусульманському з’їзді виступав на захист національно-територіяльної автономії для татар[23]. Тож суперечності за лінією унітаристи–автономісти змінилося протистоянням між татарськими та башкирськими політиками, які обстоювали різні моделі націєтворення.

 

 

 

Татарський письменник і публіцист

Фатіх Карімі (1870–1937)

 

Для пояснення татарської позиції звернімося до пізнішого обґрунтування зусиль татарських провідників 1917 року. Багаторічний опонент Ахметзакі Валіді – Гаяз Ісхакі у своїй публіцистичній брошурі «Ідель-Урал», виданій у Празі 1933 року, вдався до «модернізації» історії, коли від згадки про початок революції 1917 року відразу перейшов до ідеї про татарську національно-територіяльну автономію, яка взяла вгору серед татар уже після Жовтневого перевороту (курсив і пояснення наші. – М. Г.):

 

«Національне зібрання [створене у липні 1917 року. – М. Г.] виробило основні закони культурно-національної автономії та, затвердивши їх, обирало національне врядування, складене з трьох відомств: духовного, фінансового та культурно-просвітницького. Надалі цим самим національним зібранням була вироблена особлива колеґія з трьох осіб для відправки в Европу на Версальську мирну конференцію, – пояснював Ісхакі рішення мусульманського з’їзду. – Найголовніше: національне зібрання обрало ще особливу колеґію для розробки питань про створення особливого тюрксько-татарського – Ідель-Уральского – автономного штату з дуже широкими правами, як етапу до самостійности на випадок неможливости співжиття з Росією. Національне зібрання дало тюркам, які замешкають Ідель-Урал, нову назву, назвавши національне врядування “тюрксько-татарським”. І тому від цього часу всі тюрки Ідель-Уралу почали йменуватися тюрко-татарами»[24].

 

Звісно, до листопада 1917 року ніхто не сумнівався, що співжиття з Росією видасться цілком можливим. Свідченням цього була й позиція Української центральної ради, яка своїм Третім Універсалом од 7 листопада проголосила Українську народну республіку в складі демократичної федеративної Росії. Крім цього, татарський письменник змішав боротьбу за національно-культурну автономію татар, що велась навесні-влітку 1917 році, із розбудовою самостійної Волзько-Уральської республіки, що розпочалась у відповідь на імперські амбіції більшовиків. Але про це йтиметься в наступній нашій статті.

Про що свідчить «модернізація» подій від Ісхакі? По-перше, вона показує, що татари мислили себе єдиним тюрко-мусульманським народом центральної Росії та Сибіру. До речі, сам Ісхакі за походженням належав до мішарів. А, по-друге, Революція 1917 року призвела до появи національних рухів серед мусульманських народів, наслідком чого було питання: «Хто такі татари?». Порівняно із національним самоствердженням, питання про характер автономії було насправді другорядним. Однак воно не було другорядним для башкир.

Як бачимо, башкири були проти «спільного» із татарами націєтворення, а точкою неповернення були національно-культурні змагання татарської громадськости. Припускаємо, що не інакшою була позиція чувашів, окремішности яких теж загрожували ідеї про єдину націю «тюрко-татар», позаяк у подальшому їхні представники позиціонували чувашів як окремий народ[25]. До того ж «загальнотатарська» позиція відкидала спільну боротьбу з казахами та іншими середньоазійськими тюрками, хоча казахи є територіяльними сусідами татар і башкир. А досягти федералізації Росії, як слушно здавалось у 1917 році, було можливо винятково спільними зусиллями – через загальну неувагу російської громадськости до національного питання.

 

 

 

Татарський письменник і політик

Гаяз Ісхакі (1878–1954)

 

«Пантюркський проєкт», який обстоювали політики Башкортостану, Кавказу і Туркестану, передбачав творення окремих тюркських націй, завдяки територіяльній автономізації на національних засадах, за наявности спільної літературної мови – тюркі. «Пантюркським» цей проєкт робило не сполучення тюркських народів ув одну націю, а об’єднання зусиль різних тюркських народів для перебудови демократичної Росії. Не дивно, що речниками пантюркського проєкту став башкир Валіді, бо саме башкири прагнули «суб’єктности»: бути одними із множини тюрків, а не частиною приволзьких татар.

Повернемося до весни 1917 року. Для характеристики татарського ставлення до башкир яко реґіональної гілки татарської нації звернемося до пізнішої статті за авторством Ж. В., вірогідно – татарського літератора Джамалетдіна Валіді (не плутати з Ахметзакі Валіді), із газети «Вакит». Ця стаття вийшла у відповідь на лист читача до редакції, в якому йшлося про існування башкир як «окремої народности», про яку зовсім не згадують у газетах[26]. Джамалетдін Валіді написав, що термін «татарин» поширюється на башкир, так само, як і на мішарів (курсив наш. – М. Г.):

 

«Що відрізняє башкир од інших мусульман внутрішньої Росії, так це не особлива мова чи національність, а побут і, передусім, якщо казати точно, земельне питання

Якщо в нинішній пресі та літературі пишуть “татарська мова”, “татарська література” і “татарський народ”, “татарин”, то з цього неможна помилково виснувати, що йдеться винятково про казанських татар і жалітися, що, мовляв, “завжди пишуть тільки про татар, а про башкир ніколи не пишуть”. У цьому разі слово татарин означає аж ніяк не тільки казанських татар. До цього кола належать усі мусульмани внутрішньої Росії, зокрема й башкири. Щоправда, слово “татарин” має і вузьке розуміння в уявленні башкир і мішарів. Однак у літературі та пресі слово “татарин” уживають не тільки у цьому вузькому значенні.

<…>

…[Д]ля мусульман внутрішньої Росії потрібно одне спільне – узгальнювальне найменування. Вони мають спільну мову та літературу, і тут назви “мусульмани” недостатньо…, позаяк воно виражає слабку міру національного об’єднання. А втім мусульмани внутрішньої Росії вже сполучені за мовою та літературою. Їхня мова та література називаються “татарською мовою” і “татарською літературою”. …Якби було можливо, то ми, тюрки, по всій Росії об’єдналися з єдиною мовою та літературою в одну націю. Але це важка справа… І якщо до того ж ми, мусульмани внутрішньої Росії, не спроможні з’єднатись як одна нація, під єдиною назвою, і намагатимемося створювати неіснуючу відмінність [між татарами і башкирами. – М. Г.], то треба викинути з голови всіляку думку про те, щоби жити однією національністю [тюркською? – М. Г.]»[27].

 

Окрім обстоювання позиції «великої татарської нації», Джамалетдін Валіді, якщо ми правильно його зрозуміли, вважав сполученість казанських татар, башкир і мішарів у лавах єдиного татарського народу – передумовою загальнотюркської солідарности. Напевно, для літератора саме окремі «великі» тюрко-мусульманські спільноти – татари, азербайджанці, казахи, туркестанські мусульмани – були суб’єктами спільних дій. Однак справа політичного розмежування татар і башкир вже набрала обертів навесні–влітку 1917 року.

Отже, боротьба за суб’єктність тюрків-мусульман Росії призвела до того, що інтеліґенція різних тюркських народів почала розбудову окремих тюркських націй. Так розпочалася історія двох національних проєктів російських тюрків, в якій башкирська позиція була й точкою дотику різних тюрків і точкою зіткнення між татарами та рештою тюрків-мусульман.

 

3. Тюркське суперництво та українські паралелі

 

Важливою подією, що свідчила про набрання революцією обертів серед російських мусульман, був Перший Усеросійський військовий з’їзд, що тривав у Казані із 17 по 25 липня. Головною ідеєю з’їзду було створення мусульманських військових частин. Делегати з’їзду створили постійний вищий орган влади військовиків-мусульман – Усеросійське мусульманське військове шуро (раду). Під час з’їзду Тимчасовий уряд направив телеграму про розпуск національних військових комітетів. Однак делегати з’їзду відхилили урядовий наказ[28]. Тож улітку 1917 року не тільки український, а й мусульманський рух перестав зважати на верховенство Тимчасового уряду, який не прагнув задовольнити вимоги неросійських народів.

Башкирський рух продовжував набирати обертів, незважаючи на татарсько-башкирське суперництво. В Оренбурзі 20-25 липня одночасно пройшли два з’їзди – курултаї башкирського та казахського народів. Рішення обох курултаїв були аналогічними: на порядку денному була територіяльна автономія для Башкортостану та Казахстану. Башкирський курултай вирішив встановити зв’язки з урядами Азербайджану та України, які теж змагалися за автономію. На курултаї був утворений прообраз уряду Башкортостану із семи осіб – «Башкирське центральне національне шуро» (іноді при скорочення слово «національний» опускається). Шуро перекладається з башкирської мови яко рада. Ясна річ, слово «рада» (совєт) на позначення революційних органів влади було широко розповсюджене в революційні роки. Але зважимо не словосполучення із словом «рада»: башкирський уряд називався центральною національною радою, а іноді – просто центральною радою. Паралелі з Україною – очевидні!

Окрім цього, башкирський курултай намагався зменшити нетюркську присутність у Башкортостані. Він висунув вимоги змінити закони про переселення та виселити з башкирських земель біженців Першої світової війни, які прибули із західних губерній, а на їхнє місце поселити татар із центральної Росії[29]. Однак серед опублікованих рішень Першого башкирського курултаю ми не знайшли такої вимоги[30]. Можливо, вона пролунала, але не була зафіксована окремою постановою чи декларацією.

Згадана вимога виглядає негуманною. Навіщо виселяти людей, які зазнали страждань? Та й не могло бути такого, щоби серед біженців переважали росіяни або біженці являли собою якусь моноетнічну спільноту, а тому біженці не могли послабити башкирські чи татарські позиції. Але мені здається, і тому застосовував слово «виглядає», що на формулювання Валіді вплинули пізніші події, коли біженці, за спогадами «башкирського Грушевського», підтримали більшовиків. Не будемо забігати наперед та поспішати з висновками. Можливо, нестача землі у самому Башкортостані зробила переселення туди біженців теж несправедливим кроком, що порушував права башкирських селян.

Звідки походило неприйняття переселенців-біженців? Річ у тім, що від самого часу скасування кріпосного права до Уралу, де були вільні землі та попит на робочі руки, хлинув потік селян-переселенців. Для прикладу: межа XIX–ХХ століть була періодом пожвавлення переїзду тисяч українців на терени сучасного Башкортостану[31].

Переселенський рух призводив до скорочення башкирського землеволодіння, позаяк спочатку башкири давали переселенцям в оренду землі, а потім, у разі здороження оренди, – представники державного Селянського банку вимагали від орендодавців надати документи про власність, яких, зрозуміло, не існувало. Після цього башкири втрачали власність на землю. Саме тому російський письменник Ґлєб Успенський, який описував цю практику відбирання землі, охарактеризував становище башкир наприкінці ХІХ століття: «Пропаде башкир, пропаде!»[32].

Так чи інак башкирським провідникам у 1917 році йшлося про збільшення питомої ваги тюркського населення Башкортостану. Причому місцеві тюрки – представники казанли, мішарів і тептярів – були для башкир «своїми», що в майбутньому стало передумовою успішности башкирського націєтворення. Адже у 1918 році, як ми побачимо далі, чимало татар Башкортостану підтримало державницькі змагання башкир.

Додамо, що згадка Валіді про прагнення співпрацювати з Україною вказує на важливість розуміння контексту башкирського націє- і державотворення. Безсумнівно, на позицію башкир та інших тюрків уплинула боротьба Української центральної ради за автономізацію України. Невдовзі після Всеросійського мусульманського з’їзду, – на якому Валіді порівняв відносини між різними групами тюрків із взаєминами між великоросами, малоросами та білорусами, – 10 червня Центральна рада видала Перший універсал про розбудову автономної України: українці не захотіли бути малоросами. А незадовго до Першого башкирського курултаю, 3 липня, Центральна рада видала Другий універсал, що означав визнання українських вимог Тимчасовим урядом і переведення їх у практичну площину – створення урядового Генерального Секретаріяту.

Цікаво, що неприйняття українських змагань була притаманна не тільки значній частині російських політиків, а й татарським лідерам, які прагнули розіграти «антиукраїнську карту». Як писала газета «Іль» у перші місяці революції:

 

«Вони намагаються створити вільну Хохляндію, але ми з’єднані з російським народом давніми історичними узами та не підемо шляхом відділення. Група із чотирьох осіб (Садрі Максуді, Іслам Шагіахметов, Гаяз Ісхакі та Шакір Мукамедьяров) здійснили візит голові уряду князю Львову та запевнила його, що ми, мусульмани, на відміну від малоросів, не бажаємо відділятися від вас [росіян. – М. Г.], ми прагнемо жити разом із вами»[33].

 

Мовляв, українці виступають за відділення України, а ми – за єдність Росії. Прикметним було вживання пейоративної назви України: навіть не книжної Малоросії, а саме насмішкуватої Хохляндії! Результатом вираження татарської, виданої за загальномусульманську, «лояльности» до російської громадськости мало стати врахування Тимчасовим урядом татарських вимог. Відтак український випадок міг стати прикладом для башкир: українці усамостійнилися від культурно близьких до них росіян, а башкири – теж визволяться з-під опіки «родичів»-татар.

Водночас із башкирським і казахським курултаями, в Казані 21 липня – 2 серпня відбувся Другий Усеросійський мусульманський з’їзд. Цей форум, на відміну від травневого з’їзду, мав переважно татарський, а не загальномусульманський характер[34]. Прикметною була промова Цалікова про майбутні шляхи мусульманського руху та створення мусульманської фракції на Всеросійських Установчих зборах. Промовець закликав остерігатися «вульгарного марксизму» і «вульгарного націоналізму». Під першим він розумів роз’єднання мусульман на капіталістів і трударів, що мало, на його погляд, штучний характер через слабкий економічний розвиток мусульманських теренів. «Вульгарний націоналізм» політик убачав у виокремленні або мусульманського, або тюркського, або татарського рухів. Він засуджував «племінний сепаратизм» казахів («киргизів»), осілих узбеків («сартів»), туркменів і башкир, але не татар[35]. Критика «вульгарного націоналізму» в доповіді не була конкретизована, але вочевидь йшлося про загрозу неучасті в загальноросійських справах.

Промова Цалікова була запізнілою в критиці «вульгарного націоналізму»: мусульманський рух стрімко розпадався на рухи окремих народів, та й приволзькі татари теж пішли власним шляхом. Революційний марксизм улітку 1917 року ще не загрожував ані мусульманському руху, ані рухам окремих мусульманських народів. Тож у своєму намаганні згладити протиріччя між «дискурсом революції» та «дискурсом нації» Цаліков не запізнився, але навряд чи він міг вплинути на революційну ситуацію.

Ключове значення мало спільне засідання делегатів Усеросійського мусульманського, Мусульманського військового і Мусульманського духівництва з’їздів, що відбулося 22 липня. Засідання розпочалося довгої промови правника Садрі Максуді (або Сатретдіна Максудова) про необхідність досягнення національно-культурної автономії та духовного самоврядування російських мусульман і доповіді освітянина Гумера Терегулова про нагальність питання про національно-культурну автономію. Представники окраїн під час обговорення доповіді Терегулова поставили питання про національно-територіяльну автономію, але більшість делегатів не дослухалося до них. Після цього була ухвалена резолюція трьох з’їздів:

1) Негайно приступити до реалізації національно-культурної автономії, не очікуючи на рішення Всеросійських установчих зборів;

2) Доручити розробку проєкта національно-культурної автономії Другому Всеросійському мусульманському з’їзду[36].

Отже, на всіх трьох з’їздах домінувала татарська позиція та переважали татарські делегати, що виказувало початок розпаду мусульманського руху на рухи окремих націй. Національні провідники пішли затаврованим Цаліковим шляхом «вульгарного націоналізму», тобто боротьби за права та інтереси власної нації, на які не зважали не тільки Тимчасовий уряд і російська громадськість, а й нещодавні соратники за спільним мусульманським рухом.

Впроваджуючи у життя ухвалену резолюції, делегати з’їзду 31 липня ухвалили законопроєкт про національно-культурну автономію, що стосувалася релігійних, культурно-освітніх, благодійних і фіскальних справ, а також забезпечення участі «тюрко-татар» у місцевому самоврядуванні[37]. Звісно, татарсько-мусульманська громадськість не збиралися очікувати на скликання Установчих зборів для запровадження національно-культурної автономії.

Додамо до спогадів Закі Валіді одну важливу деталь, про яку, напевно, йому було «незручно» згадувати з огляду на суперництво з татарами-унітаристами – лейтмотив його мемуарів. Башкирський курултай менш за все прагнув остаточного розриву з татарами, що б поставило крапку на загальнотюркській солідарности. У спеціяльній телеграмі башкирського курултаю до «Всеросійського національного шуро мусульман» (себто ради тюрків-мусульман) у Казані йшлося про татарсько-башкирську співпрацю та підтримку рішення Другого Всеросійського мусульманського з’їзду: «Загальний з’їзд башкир… вітає рішення своїх волзьких братів про початок переведення в життя, не очікуючи на Установчі збори, національно-культурної автономії»[38]. У спогадах історика та політика не знайшлося місця для опису спроби співпрацю між башкирами і татарами.

 

 

 

Вид початку ХХ століття на Велику казанську вулицю

в Уфі (сучасна вулиця Жовтневої революції)

 

Солідарність башкирської та казахської громадськости та «паралельні» українські успіхи надавали підстави для оптимізму, попри неминучий розрив із татарами. У серпні національне питання перестало бути питанням окремих народів, а вийшло на всеросійський рівень. 12-15 серпня, Тимчасовий уряд провів Державну нараду в Москві. Напередодні цього Валіді та його соратники вирішили, що на нараді потрібно не тільки виступити за автономію тюркських народів, а й підтримати автономістські змагання українців та білорусів. Перед самою нарадою тюркські діячі зібралися в будинку одного азербайджанського купця для узгодження змісту майбутньої промови[39]. Позиція автономістів викликала незгоду в татар-унітаристів, виказану на шпальтах газети «Іль»:

 

«“Закі Валіді виголосив розлогу промову російською мовою, намагаючись довести, що й ми [тюрки. – М. Г.], як фіни та українці, маємо об’єднатися та досягти самостійности в усіх своїх справах. Поки ми слабкі, але майбутнє в наших руках”, – писав про свого опонента Гаяз Ісхакі. – Проте член Державної Думи Ібніамін Ахтямов переконливо відповів пану Валіді: “Тут не сходка степових башкир, ми не можемо на рівні з фінами та українцями брати участь у боротьбі за самостійність”»[40].

 

Судячи із застосування займенника ми, татарські діячі вважали татар і башкир союзниками, але вираз степові башкири звучав образливо в етнічному та соціяльному розумінні – на кшталт пейоративу «хохли» у російській мові чи «селюки» в українській мові. Відтак Ісхакі та його однодумці зверхньо ставилися до башкир, відмовляючи їм у праві на окремішність, на відміну від українців та фінів, а також ставили під сумнів їхній культурний рівень. Тогочасні татарсько-башкирські відносини почасти нагадували російсько-українські, в яких російські шовіністи визнавали очевидну культурну самобутність українців, але не зважали на їхню політичну суб’єктність. Так, замість сполучення зусиль, татарські та башкирські діячі суперничали між собою.

Що являла собою Державна нарада і що вона означала для неросійських народів? Це був з’їзд більш ніж 2 тис. делегатів: депутатів чотирьох Державних Дум, членів Селянської спілки та Рад робітничих депутатів, представників міст, промисловців, «трудової» інтеліґенції, армії, духівництва, національних організацій тощо[41]. На ранковому засіданні 15 серпня на підтримку революції та ідеї федералізації Росії виступили представники неросійських націй і спільнот: грузин (Чхенкелі та Мачаваріяні); вірмен (Назарьянц і Бабов); євреїв (Грузенберг й Абрамович), мусульманських народів (Топчибашев); латишів (Заліт); естонців (Піпп); поляків (Смульський); литовців (Янушкевич); білорусів (Красковський); Ради національних соціялістичних груп (Івановський)[42].

Прикметно, що серед доповідачів не було делегатів Української центральної ради. Вірогідно, тоді українські діячі були розлючені погіршенням відносин із Тимчасовим урядом та були зайняті справою переформування уряду – Генерального Секретаріяту. Річ у тім, що 4 серпня Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію Генерального Секретаріяту Тимчасового уряд на Україні», що нею повноваження Генерального Секретаріяту було обмежені до функції місцевого представництва Тимчасового уряду. Тоді Володимир Винниченко був на певний час відсторонений від посади голови уряду через незадоволення депутатів Центральної ради позицією Тимчасового уряду, з яким до того вела перемови група українських політиків на чолі з Винниченком. На нетривалий час Генеральний Секретаріят очолив Дмитро Дорошенко. Але наприкінці серпня на посаду голови уряду повернувся Винниченко[43].

Послідовник тюркського автономізму, згаданий вище азербайджанець Алі-Мардан Топчибаші (або Алімардан Топчибашев) розпочав свій виступ з підтримки революції й Тимчасового уряду:

 

«Тільки-но з’явилося над Росією сонце свободи, як мусульманські народи, скинувши ненависні ланцюги деспотизму, повстали духом та з радістю і сподіванням на краще життя стали у шерег найпалкіших прихильників нового ладу на демократичних засадах, і не тільки прибічників, а й захисників Тимчасового уряду, що уособлює цей лад, вирішивши всебічно підтримувати всі ініціятиви народної верховної влади та прямувати шляхом свободи разом із революційною демократією»[44].

 

І далі Топчибаші обстоював ідею федералізації Росії та створення автономних національних республік на її окраїнах:

 

«…[Г]асло – самовизначення народів – мусульмани закладають у підвалини форм державного устрою, залишаючи вирішення самого питання до Установчих зборів, на яких вони відстоюватимуть для окраїн федеративний [себто автономний. – М. Г.] устрій. А відтепер в ім’я інтересів революційної держави та гасел революційної Росії мусульмани висувають необхідність здійснення національно-культурної автономії, проголошеної на Всеросійському мусульманському з’їзді»[45].

 

Як бачимо, мусульмани-автономісти продовжували справу загальномусульманської солідарности. Вони виступали за автономізацію східних народів у два етапи. Спочатку, просто зараз – до скликання Всеросійських установчих зборів, пропонувалося здобути національно-культурну автономію, а після скликання Установчих зборів – створити автономні республіки на окраїнах Росії. Нам невідомо, як реагували татарські лідери на цю промову та чому поряд із Топчибаші не було когось із унітаристів, наприклад, Цалікова.

За споминами Ахметзакі Валіді, представники Тимчасового уряду, до яких належали Алєксандр Керенський і генерал Лавр Корнілов, дипломатично заявили, що питання про державний устрій демократичної Росії має бути вирішене на Установчих зборах[46]. На самій нараді урядники не виступали щодо національного питання. Напевно, слова підтримки мусульман-федералістів прозвучали в кулуарах.

Повернувшись після наради, башкирські провідники одразу потрапили на Другий башкирський курултай, що 12-16 серпня проходив в Уфі. На порядку денному курултаю було затвердження кандидатів на вибори до Установчих зборів. Але башкирським провідникам довелося виборювати автономістську позицію: частина делегатів-татар підтримала башкирський автономізм, а частина – виступила проти, і переконати їх не вдалося[47]. Показовим був поділ серед делегатів-татар. Один із них, історик Хаді Атласі (або Атласов) у своїй промові виступив проти автономії (курсив наш. – М. Г.):

 

«Шановні панове! Будучи ще на Вашому першому з’їзді [себто курултаю. – М. Г.], я вітав те Ваше зібрання. Хоч я сам мішар, але найулюбленішим племенем для мене є башкири. Саме тому, браття-башкири, я побажав тоді Вам здобути автономію. Однак самим лиш башкирам неможливо здобути автономію.

…[Д]ля того, щоби нація мала автономію, їй необхідні й чисельність, і поступ, щоби вона була розвиненою нацією. …[В]аші слова про автономію сміховинні.

По досі нас роз’єднували місіонери [православні проповідники серед мусульман-«інородців». – М. Г.]. Даваймо ж самі не будемо розлучатися»[48].

 

Згадка про православних місіонерів зумовлена тим, що вони зверталися до народних мов, невільно сприяючи націєтворенню серед неросійських народів. А критику башкирського автономізму, теж порівнюючи башкирських націоналістів із православними місіонерами, продовжив татарський богослов і літератор Закір Кадирі:

 

«Шановні брати-башкири! Сьогодні в історії – незрівнянна трагедія. В душах наших, для мусульман, вона відлунює болем. <…> Чи знаєте, брати, що Вас гублять? Це лишень 1-2 людини ведуть Вас на погибель, відокремлюючи від решти мусульман. Цього не змогли зробити місіонери, а тепер це роблять свої – Ваша інтеліґенція.

Ми, мусульмани, хоч і були розрізнені за часів Ільмінського [теоретика православного місіонерства із використанням народних мов. – М. Г.], але після японської війни об’єдналися. Тепер завдяки нашому татарізму ми дійшли до епохи свободи»[49].

 

Як бачимо, татарська позиція щодо башкир напрочуд нагадувала російську позицію щодо українців У відповідь голова Башкирського шуро Шаріф Манатов виступив на захист башкирських змагань, які він пов’язав із підвищенням соціяльних позицій башкир і вирішенням земельного питання (курсив наш. – М. Г.):

 

«Ми знаємо і бачили на власні очі, наскільки був поганий метод централізації за минулої епохи Ніколая, і хай нас тепер, у добу визволення, не намагаються знову прикувати до Москви, серця росіян, і столичного Пітеру. Якщо в питанні федерації, що схвалюють по всьому світу прихильники свободи і визнають найбільш корисною формою устрою, нас критикують, закидаючи, що ми відколюємося, то ми ані трохи не дивуємося. <…>

Раніше башкири були дуже пригніченими. Втім, неможна підставляти підніжку їхнім стремлінням, уважаючи, що це неписьменний, бідний народ. Спробу зупинити народ, вступивши на шлях визволення від усіх відомих йому визисків, можна очікувати тільки від його ворогів, у теперішній час – од панів, які дотримуються казанської платформи. <…>

Поодиноке, що залишилось іще в башкир, – це земля їхня прекрасна. Ось її, з одного боку, росіяни намагаються захопити, а з іншого боку – татари прагнуть передати росіянам. Ми шукали шляхи, щоби зберегти наші землі та не бути проковтнутими, а це можливо здійснити тільки за умови автономії та федерації»[50].

 

Після курултаю татарські діячі, які підтримали башкир-федералістів, до котрих належав видатний татарський письменник Галімджан Ібрагімов, пояснили свою позицію масовістю башкирського руху та серйозністю його намірів. Як писала уфимська татарська газета «Ірек» («Воля»):

 

«Ми й гадки не мали про міць і підґрунтя башкирського руху. Здавалося, що це вигадки, марення п’ятдесяти фамілій з башкир, не обізнаних із поточним моментом, і навіть на думку не спадало, що являє собою національний рух. Побувавши ж на їхньому з’їзді [курултаї. – М. Г.] та познайомившись із характером їхніх установ, постановами, духом та організаціями, ми докорінно змінили погляди на це питання та зобов’язані оголосити в категоричній формі, що рух Башкортостану – не сміховинна справа. Це потужна хвиля, що вийшла з надр життя; ми, татари, сьогодні чи завтра мусимо зважати на нього»[51].

 

Отже, башкирський рух досяг неабияких успіхів, здобув масову підтримку та навіть претендував на лідерську роль у загальному русі тюркських народів, за винятком татар. Однак, попри татарсько-башкирське суперництво, частина татар Башкортостану виступила на боці своїх сусідів-башкир.

Загалом через півроку революції для політиків неросійських народів стало зрозумілим, що революція – тільки початок для боротьби за визнання «своїх» прав та інтересів од російської громадськости. Політики вже перестали сподіватися винятково на Тимчасовий уряд і майбутні Установчі збори. 8-15 вересня 1917 року в Києві відбувся Всеросійський з’їзд народів, в якому взяли участь мусульманські діячі з Криму та Закавказзя і представники мусульманських організацій російської армії. З’їзд пройшов під гаслами автономізації та федералізації[52]. Так Київ зробився альтернативним центром боротьби за автономізацію національних територій і федералізацію Росії. Тож в умовах загальноросійської нестабільности національні рухи закладали підвалини для утворення автономних форм національної державности та займалися «горизонтальною» співпрацею , хоча всі орієнтувалися на федералізацію Росії.

 

 

 

 

Центр Києва у березні 1917 року

 

Насамкінець процитуємо два вересневих тексти. По-перше, заяву Ахмеда Цалікова, який наголошував на лояльности російських мусульман, які сподівалися на визнання своїх прав і свобод унаслідок російської революції, та скаржився на байдужість російської громадськости до мусульманського питання:

 

«Можна дивуватися з тої незрівняної лояльности, з того тяжіння до російської державности, яке виявляє мусульманське населення… Можна дивуватися з тої відсутности відцентрових сил на мусульманських окраїнах, що на вигляд мали отримати величезний розвиток… …[Р]осійське суспільство та російська преса в недостатній мірі оцінюють ту позицію, яку в біжучий момент зайняло мусульманське населення Росії і якими загрозливими наслідками для держави мала би супроводжуватися зміна цієї позиції»[53].

 

А, по-друге, аналогічну за змістом статтю туркестанського політика татарського походження Іслама Шагіахметова про лояльність мусульман на противагу українцям, які вирішили «відгородитися від Росії, щоби не бути захопленими анархією та намагатися врятувати, хоча би для себе, то вартісне, що надала революція; натомість мусульмани «вважали, що порятунок революції можливий винятково за найбільше напруження зусиль усіх і кожного»[54].

Салават Ісхаков, який у своїх публікаціях процитував Цалікова і Шагіахметова, наголошує, що їхні висловлювання були виявом точного аналізу ситуації напередодні Жовтневого перевороту. Ми ж уважаємо, що наведені висловлювання були не стільки аналізом поточної ситуації, скільки спробою продемонструвати силу мусульманського руху, який ігнорувала російська громадськість, як і всю решту національних рухів. «Гра на російську публіку» стає очевидною, якщо згадаємо про неможливість, засвідчену Другим Усеросійським мусульманським з’їздом, спільної організації мусульман Росії. Мовляв, ми можемо піти шляхом «сепаратизму» на окраїнах (за Цаліковим) або піти окремим шляхом усі разом, як українці (за Шагіахметовим), але ми захищаємо загальну справу російської революції, а звідси випливає звернення до росіян: коли ж Ви нас почуєте?! Натомість у вересні 1917 року серед тюрків-мусульман татарські й нетатарські політики вже не чули один одного, а тому ми не вважаємо Цалікова і Шагіахметова переконливими аналітиками.

Таким чином, між Лютневим повстанням і Жовтневим переворотом тривав період дискусій. Однак вже розпочалася боротьба за реальне втілення революційних намірів. 1917 рік став часом виходу з лав загального мусульманського руху – окремих націй тюрків-мусульман. Однією з них була башкирська нація, яка в умовах загального національного піднесення та боротьби неросійських народів за автономію громадського буття не могла залишатися в тіні татарських змагань. Башкирська інтелектуальна еліта змогла полишити лави татарської інтеліґенції, заманіфестувати свою позицію на загальноросійському рівні та здобути підтримку навіть з боку частини впливових татар Башкортостану. Башкири, на відміну від мішарів і тептярів, мали власну етнічну територію, а тому могли претендувати на власну автономну державність, відмежувавшись від татарської справи. Натомість татарські провідники, не без хитань, обрали шлях національно-культурної автономії та орієнтації на загальноросійські справи, що стало каталізатором розпаду мусульманського руху на окремі національні руху мусульманських народів Росії.

 

Використані світлини запозичені з відкритих джерел

 



[1] Доклад члена бюро Мусульманской фракции IV Государственной думы А.-З. Валиди «О племенном составе российских мусульман» на Первом всероссийском съезде мусульман (6 мая 1917 г., г. Москва) / Пер. с тюрки М. Н. Фархшатова // Документы и материалы по истории башкирского народа (1900–1940). – Уфа: Институт истории, языка и литературы Уфимского научного центра РАН, 2012. – С. 112.

[2] Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – Изд. 2-е, испр. и доп. – М: Изд-во «Социально-политическая мысль», 2004. – С. 175.

[3] Там же. – С. 111.

[4] Там же. – С. 112.

[5] Из заявления мусульманского комитета 4-й армии Румынского фронта (Июль 1917 г.) // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.): Документы и материалы: В 4 т. / Авт.-сост. Б. Х. Юлдашбаев. – Уфа: Китап, 2002. – Т. І. – С. 133. Для роз’яснення ситуації ми звернулися до примітки Б. Юлдашбаєва.

[6] Габитов Валирахман. Какой путь верен? («Башкорт», 1918, 23 августа) / Пер. с тюрки // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. І. – С. 170–171. При перекладі з російської нами були вилучені оригінальні слова і вирази, наведені в душках перекладачем з тюркі.

[7] Питання етногенезу мішарів заслуговує на окрему увагу. Існує три версії їхнього походження: від згаданих мещеряків, од давніх угорців (мадьяримаджаримішарі) або від тюркізованого іранського народу буртасів. У радянській історіографії зверталися не стільки до коренів цього народу, скільки до його споріднености, за мовою та матеріяльною культурою, із казанськими татарами. З приводу проблеми походження мішарів див.: Мухамедова Рамзия. Татары-мишари: историко-этнографическое исследование. – Москва: Наука, 1972. – С. 11–14.

Однак у досліджуваний нами період офіційні російські джерела називали мішарів не інакше яко мещеряками. До 1865 року в російській армії, поряд із башкирськими, існували мещеряцькі військові формування. А в загальноросійському переписі населення 1897 року враховувалося «мещеряцьке наріччя турецької [тюркської. – М. Г.] мови». Саме тому ми вважаємо найбільш переконливою саме «мещеряцьку версію» походження мішарів. Адже нам здається маловірогідним, якби народ, який би не мав стосунку до середньовічних фінів-мещеряків, називали мещеряки тільки через співзвучність етнонімів «мішарі» та «мещеряки». Виходячи із «мещеряцької версії», тюркізація та ісламізація мішарів мала бути багатоетапним процесом. А перед тюркизацією, судячи із фізичної антропології мішарів, на них вплинуло іранське, сармато-аланське, населення реґіону. За часів раннього Середньовіччя мещеряки-мішарі (або якась їхня частина) ввійшли до складу Волзької Булгарії, а під час половецьких міграцій ХІІ–ХIV століть зазнали «кипчакизації», так само, як і булгари (за винятком суварів-чувашів), і башкири. Близькість мішарів до казанських татар виглядає закономірною з огляду на те, що казанли також утворилися на основі переважно фінського (з іранськими домішками) населення Поволжя, яке за середніх віків зазнало тюркізації через міґраційні хвилі яко раніших булгар, так і пізніших половців. Про «булгаризацію» з VIII і «кипчакизацію» з ХІІ століття населення Волзько-Уральського реґіону див.: Кузеев Раиль. Народы Среднего Поволжья и Южного Урала: этногенетический взгляд на историю. – М.: Наука, 1992. – С. 52–85.

[8] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. Борьба народов Туркестана и других восточных мусульман-тюрков за национальное бытие и сохранение культуры / Пер. с тур. Г. Шафикова и А. Юлдашбаева. – Уфа: Китап, 1994–1998. – Кн. 1. – 1994. – С. 172–173.

[9] Обращение Временного центрального бюро российских мусульман «Ко всем мусульманам России» (не ранее 6 апреля 1917 г.) // Гражданская война в России и мусульмане: сборник документов и материалов / Сост. С. М. Исхаков. – М.: Центр стратегической конъюнктуры, 2014. – С. 23–24.

[10] Там же. – С. 24.

[11] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 173–177.

[12] Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – С. 169–170.

[13] Там же. – С. 177.

[14] Там же. – С. 173–174.

[15] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 181.

[16] Там же. – С. 186.

[17] Мухамметдинов Рафаэль. Нация и революция. – С. 74.

[18] Кульшарипов М. М. Первый Всероссийский съезд мусульман и Всебашкирские курултаи 1917 г. // История башкирского народа: в 7 т. / Гл. ред. М. М. Кульшарипов. – Т. V. 1900–1940 гг. – Уфа: Гилем, 2010. – С. 114–115.

[19] Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – С. 176.

[20] Исхаков Салават. Мустафа Чокаев о революции 1917 года в Центральной Азии // Acta Slavica Japonica. – 2001. – № 18. – С. 210.

[21] Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – С. 180.

[22] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1 – С. 184.

[23] Мухамметдинов Рафаэль. Нация и революция. – С. 77.

[24] Исхаки Гаяз. Идель-Урал. – Париж, 1933. – С. 40–41.

[25] У 1918 році, в рамках керівництва автономного штату Ідель-Уралу, представники чувашів виступали окремо, як і делегати фіно-угорського народу марійців (у тогочасній лексиці – чемерисів): Коллегия Урало-Волжского штата о своей работе и занимаемых ею позициях на страницах газеты «Курултай» // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. І. – С. 279.

[26] Серлебаев Афтахетдин. [Письмо в редакцию] («Вакит», 14 мая 1917 г.) / Пер. с тюрки // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. І. – С. 130.

[27] Ж. В. (Валиди Джамалетдин). Башкирство и татарство («Вакит», 14 мая 1917 г.) / Пер. с тюрки // Там же. – С. 131–132.

[28] Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – С. 236–237.

[29] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1.  – С. 196–198.

[30] Див.: Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. І. – С. 137–142.

[31] Бабенко Василий. Украинцы в Башкирской ССР: поведение малой этнической группы в полиэтнической среде. – Уфа: БНЦ УрО РАН, 1992. – С. 24–26.

[32] Успенский Глеб. От Оренбурга до Уфы: очерки. – Уфа: Башкирское книжное издательство, 1982. – С. 15–18.

[33] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 204.

[34] Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – С. 237.

[35] Неуслышанное предупреждение А. Цаликова // Эхо веков. – 1999. – № 3–4: //www.archive.gov.tatarstan.ru/magazine/go/anonymous/main/?path=mg:/numbers/1999_3_4/03/03_1/

[36] Султан-Галиев Мирсаид. Информация об объединённом заседании всероссийского мусульманского, мусульманского военного и мусульманского духовенства съездов, состоявшемся в Казани 22 июля 1917 г. (Казанское слово. – 1917. – № 80. – 26 июля) // Его же. Избранные труды. – Казань: Изд-во «Гасыр», 1998. – С. 99.

[37] Основные положения о национальной автономии мусульман тюрко-татар внутренней России и Сибири // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. І. – С. 160–161.

[38] Постановления (резолюции) съезда // Там же. – С. 139.

[39] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 203.

[40] Там же. – С. 203–204.

[41] Государственное совещание. – М.–Л.: Госиздат, 1930. – С. XXIV.

[42] Там же. – С. 178–198.

[43] Дорошенко Дмитро. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920). – Вид. 2-е. – Мюнхен: Українське видавництво, 1969. – С. 158–164.

[44] Там же. – С. 185.

[45] Там же. – С. 186–187.

[46] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 204.

[47] Там же. – С. 204–205.

[48] [Речь Хади Аталасова] // Воззвание [брошюра]. Белебей, 1917 / Пер. с тюрки // Национально-государственное устройство Башкортостана (1917–1925 гг.). – Т. І. – С. 164.

[49] [Речь Закира аль-Кадыри] // Там же. – С. 164–165.

[50] [Речь Шарифа Манатова] // Там же. – С. 166.

[51] Цит. за: Кульшарипов Марат. Первый Всероссийский съезд мусульман и Всебашкирские курултаи 1917 г. – С. 121.

[52] Див.: Андрусишин Богдан, Реєнт Олександр. З’їзд поневолених народів (8-15 вересня 1917 р.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1994. – 72 с.

[53] Цит. за: Исхаков Салават. Мустафа Чокаев о революции 1917 года в Центральной Азии. – С. 217.

[54] Цит. за: Исхаков Салават. Российские мусульмане и революция (весна 1917 – лето 1918 гг.). – С. 356.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss