Революційна періодизація: анатомія 1905 року (початок)

29.08.2015
23 хв читання

Революції являють собою складне переплетіння нових подій і дискурсів, які водночас і пояснюють, і творять реальність. Причому якщо в дискурсивній реальности пореволюційних часів увесь революційний процес представляється однією великою подією, то для спостерігачів і, тим паче, учасників революції – кожна подія є окремим фактом, який постав через свідомий або несвідомий вибір сучасників. Напевно, через кілька років історики та публіцисти описуватимуть українські події листопада 2013 – вересня 2014 року як одну велику подію-революцію. Однак для сучасників Революція гідности – одна подія, а війна на Донбасі – інша.

Наразі пропоную звернутися до великої події – Першої російської революції 1905–1907 років. Мій підхід полягає в розгляді цієї революції яко революційного процесу, тобто відносно тривалої серії дискурсивних і подієвих змін соціяльного буття. Цей революційний процес складався з певної кількости революційних ситуацій. Ситуації визначалися резонансними подіями, які мали масштабний характер та/або видатне дискурсивне значення. Іноді не одна, а кілька подій одразу визначали ситуацію, в якій відбувалися події «меншого» значення.

Однак не лише визначальні події важливі для розуміння революційної ситуації, а й зміна уявлень, тобто осмислення революційного процесу загалом та окремих подій зокрема – в дискурсах епохи. Адже ці дискурси служили керівництвом до дії в напруженій суспільній атмосфері. Так «Кривава неділя», розстріл демонстрації петербурзьких робітників 9 січня 1905 року, була початком і революційного процесу загалом, і певної революційної ситуації зокрема, була масштабною трагедією та моментально набула величезного дискурсивного значення, що викликало дієву реакцію по всій імперії Романових.

Моє розуміння відносин між ситуацією та подією(ями) виникло під впливом синергетики – теорії нелінійних систем, схильних до самоорганізації. Відповідно до положень синергетики, системи існують у параметрах порядку (ієрархізації) та хаосу (деієрархізації). Ці параметри визначають «атрактори» – граничні становища. «Простий атрактор» є границею впорядкованого стану, а «дивний атрактор» – хаотичности. У ситуації хаосу виникають т. зв. «точки біфуркації» (або «точки поліфуркації») – моменти вибору варіянтів виходу з нестабільности. Вибір визначає флуктуація – випадкова подія, що робить визначною для системи у хаотичному стані. Загалом для гуманітарного знання синергетика розглядається або яко дослідницька методологія, або яко світоглядна парадигма[1].

Прикладом застосування синергетики в історичних дослідженнях, з методологічною метою вивчення робітничого руху, є здійснений російським науковцем Леонідом Бородкіним аналіз страйкового руху передодня Першої російської революції. За допомогою математичного моделювання він створив «порогову модель» розвитку страйкового руху, виділивши три види «атракторів» – сценаріїв розвитку страйків: 1) рівновага між діями страйкарів та протидією влади, що унеможливлює неконтрольовані процеси; 2) «граничний цикл» – боротьба між страйкарями та владою, коли події призводять до насильства; 3) «дивний атрактор» – зростання страйкової активности, що породжує «детермінований хаос» – змінність ситуації, залежно від початкових умов події[2]. Попри результативність досліджень Бородкіна, маю сумнів щодо можливости побудов математичних моделей для тих процесів, які не вимірюються статистичними методами.

Синергетичну методологію для дослідження «Помаранчевої революції» 2004 року застосувала українська соціологиня Любов Бевзенко. Для неї понятійний апарати синергетики зробився ефективним інструментом аналітичних розважань над політичною кризою, зроблених одразу після Майдану-2004[3]. Однак відомий нам приклад її аналізу позбавлений подієвости, що є неодмінною умовою історичних досліджень, або, принаймні, не передбачає фазовий поділ однієї події, якщо йдеться про кризу кінця 2004 року. Цікаво, чи отримала опублікована доповідь продовження в більш ґрунтовному дослідженні та чи відгукнулася Бевзенко на Революцію гідности? Загалом праця Бевзенко продуктивність застосування «природознавчого» доробку синергетики для аналізу соціяльних процесів.

На мій погляд, синергетика для історика може бути не стільки методологією досліджень, скільки загальною теорією, яка дозволяє синтезувати попередні результати дослідження для конструювання загальної картини історичного процесу. Звертаючись до застосування синергетичного підходу в дослідженні революцій, завважу, що у соціяльній системі події є виявом структурної деієрархізації, але не всі події є точками біфуркації. В обраній мною перспективі саме визначальні події і є флуктуаціями, які визначають точки біфуркації суспільства у стані революційного процесу, позаяк від них залежить дальший стан суспільства та умови виникнення наступних «пересічних» подій. Сценарії суспільного шляху під час або після визначальних подій задаються дискурсивно. Так, саме «дискурс революції» й встановлював «дивні атрактори», себто «найгірші сценарії», революційної нестабільности.

У своїх двох попередніх статтях для сайту «Україна модерна» під загальною назвою «Дискурс революції» я вже розглянув три революційні ситуації Першої російської революції: 1) січня–лютого; 2) березня–квітня; 3) навколо свята Першого травня. А в цій статті пропоную загальний огляд революційних ситуацій Першої російської революції. Однак поки обмежуся 1905 роком. Звісно, буду звертатися до подій на Донбасі (переважно на Луганщині) і в сусідніх Катеринославі та Харкові.

 

Модель броненосця «Князь Потьомкін Тавричеський»

Перша революційна ситуація (січень–лютий)

Початок революції від «Кривавого тижня» приніс розгортання революційного руху по всіх великих містах і промислових районах імперії Романових. У цей час виник «дискурс революції», який описував поширення революційних подій і приписував соціяльній реальности загострені класові протиріччя[4]. Одним із провідників речників «дискурсу революції» був Владімір Ленін, до публіцистики якого будемо постійно звертатися далі. На той момент революція ще не розпочалася, адже тоді уряд, губернатори і фабрична інспекція були готові йти на поступки, вбачаючи слушність вимог страйкарів щодо покращення умов праці, але зволікали з поступками.

Друга революційна ситуація (березень – перша половина квітня)

Нова революційна ситуація розпочалась у березні із загостренням робітничого руху та початком масового селянського руху. Ця ситуація свідчила про те, що революційний рух не вдалося зупинити на стадії робітничих виступів січня–лютого[5]. Тож революція розпочалася

Третя революційна ситуація (друга половина квітня – 1 травня)

Підготовка і проведення першотравневих демонстрацій показала силу робітничого руху та використання революціонерами Першого травня в якости грандіозної акції, ініційованої революційними партіями, для громадського виховання робітників і конструювання з них уявленої спільноти – пролетарського класу – шляхом визначення інтересів пролетаріяту та підготовки його до збройного виступу проти самодержавного режиму[6].

Четверта революційна ситуація (травень–липень)

Новою революційною ситуацією ми назвемо події після маніфестацій 1 травня. Четверту революційну ситуацію визначили загальні страйки в Іваново-Воскресенську та Лодзі (Царство Польське), а також збройне повстання матросів броненосця «Князь Потьомкін-Таврійський» в Одесі. Стисло опишемо ці події та їхні дискурсивні наслідки.

Загальний страйк в Іваново-Воскресенську тривав декілька тижнів – із 12 травня по 30 червня. За цей час відбулись і сутичка з військами та поліцією 2 червня, під час зібрання робітників за містом, і багатотисячна демонстрація в місті 23 червня. Роботодавці згодилися на обмежені поступки робітникам, підвищивши зарплатню та покращивши умови праці.[7] Івановсько-Воскресенський страйк був єдиним одночасно й масштабним, і мирним страйком у 1905 році.

Наступний загальний страйк, викликаний Івановсько-Воскресенським і поразкою російського флоту під Цусимою, відбувсь у червні в Лодзі. До міста були введені війська. Однак 18 червня сталися зіткнення між робітниками, які поверталися з мітингу, і козаками й піхотинцями, через що загинуло п’ять робітників. Поховання вбитих робітників і наступні зіткнення з військами й поліцією спричинили велелюдні демонстрації, які переросли в нові криваві зіткнення, а згодом – призвели до початку вуличних боїв і будівництва барикад, що продовжувалося з 8 по 12 червня[8].

Вибухом революційного руху стало повстання на броненосці «Потьомкін», що розпочалося 14 червня в Одеському порту та закінчилося 25 червня, коли корабель відплив до Констанці (Румунія). Вплив повстання моряків на революційні події був важливим не тільки тому, що до революції долучилися військовики, а й тому, що саме в момент початку повстання, 13 червня, розпочався страйк в Одесі, що супроводжувався зіткненнями з козаками й поліцією. Прибуття корабля на рейд до порт 15 червня, допуск на палубу революційних активістів, та й пересічних містян, було виявом солідарности повсталих матросів із революційним містом[9]. А на палубі «Потьомкіна» збиралися одеські революціонери, проводячи агітацію серед матросів[10]. Як відгукнувся на подію соціял-демократ Ґєорґій Плєханов:

«Чим далі йде російська революція, тим очевиднішою стає тая істина, що для її перемоги над старим порядком потрібен перехід бодай частини військ на бік народу»[11].

Три описані події означали поширення революційного руху на всі групи та всі кутки імперії Романових, а головне – загострення революційного процесу (курсив наш. – М. Г.):

«Події минулого місяця… створюють дивовижне враження, – писав у липні ліберальний журнал “Русская мысль”. – Лодзинський заколот й одеський епізод мають суто революційний характер, що не було заперечене самими урядовим повідомленням»[12].

 

«Нові збройні битви дедалі наочніше показують неминучість рішучої збройної боротьби народу зі збройними силами царату, – реагував на лодзинські події Ленін. – З окремих спалахів усе більше вимальовується картина загальноросійської роздмуханої пожежі»[13].

«Повстання в Одесі та перехід на бік революції броненосця “Потьомкіна” ознаменували новий і крупний крок уперед у розвитку революційного руху проти самодержавства, – реагував він на одеські подій. – Події з вражаючою швидкістю підтвердили своєчасність закликів до повстання та до утворення тимчасового революційного уряду»[14].

Продовжуючи конструювати «дискурс революції», Ленін під впливом останніх подій замислив утворення революційного уряду (курсив наш. – М. Г.):

«Революційний уряд необхідний для політичного керівництва народними масами, – спочатку в тій частині території, яка вже відвойована у царату революційною армією, а потім і в усій державі, – пояснював Ленін дальші необхідні кроки революціонерів після лодзинських та одеських подій. – Революційний уряд необхідний, щоби негайно приступити до політичних перетворень, що в їхнє ім’я йде революція, – для влаштування революційного народного самоврядування, для скликання насправді всенародних і насправді установчих зборів…»[15].

Три події, промовисто представлені в «дискурсі революції», зробилися поштовхом для робітників в інших містах та місцевостях Росії. Ці події були згадані в листівках Катеринославського комітету більшості РСДРП та Луганської організації РСДРП, виданих у червні[16]. У катеринославській листівці були підбиті попередні підсумки організації робітничого руху:

«Так! Ми досягли своєї мети блискавично: ми підтримали товаришів, виказали свою ненависть самодержавству, ми дезорганізували його силу, змусили замислитися тих із-поміж нас, хто ще не розуміє, наскільки важлива для робітничого класу політична свобода, несумісна із самодержавством»[17].

А в луганській листівці останні події були названі революцією: «Товариші! Це не бунт! Це не прості страйки – це революція! Наближається час розплати ворогів народу…»[18]. Так події червня 1905 року були осмислені в «дискурсі революції» як очікуване розгортання революційного руху.

Наприкінці червня – на початку липня нова хвиля страйків охопила підприємства Катеринославщини. Так, 28 червня застрайкували робітники промислових підприємств Катеринослава, а на деяких підприємствах страйк тривав кілька днів; того ж часу застрайкували шахтарі з околиць губернського центру[19]. 8 липня застрайкували гірники Горлівського рудника, а на Петровських рудниках поліція очікувала на виступи[20]. 20-21 липня відбувся загальний страйк катеринославських робітників. Тоді ж сталися сутички між робітниками та козаками. На деяких заводах страйк тривав три і навіть більше днів[21].

Того ж часу, 27-29 червня, відбувся загальний страйк у Харкові, але робітники змогли уникнути зіткнень з поліцією та козаками[22]. Через місяць, 28-29 липня, розпочався страйк на декількох заводах Харкова, що тривав до 8 серпня[23]. Однак на заводі сільськогосподарської техніки Гельферіх-Саде страйк продовжувався до 10 серпня, коли адміністрація підприємства зголосилася на вимоги робітників[24].

На початку липня відбувся страйк на Донецько-Юр’ївському заводі (сучасний Алчевський металургійний комбінат). Напередодні події на заводі поширювалася листівка Катеринославського комітету більшості РСДРП під заголовком «Наближається час…» («Близок час…»), одинадцять примірників якої було виявлено місцевою поліцією[25].

У листівці йшлося про поразку російського флоту під Цусимою, загальну безглуздість Російсько-японської війни, тяжке становище робітників і селян, ненадійність ліберальної буржуазії та необхідність боротьби із самодержавним режимом за скликання Установчих зборів[26]. Головною мішенню збройного виступу катеринославські соціял-демократи оголосили самого Ніколая ІІ як уособленню самодержавного режиму та капіталістичного ладу, боротися з яким дозволяла «сполученість і солідарність» пролетаріату (курсив наш. – М. Г.):

«Твоїй війні проти Росії, твоїм вовчим хваткам, твоїм чорним сотням ми оголошуємо непримиренну війну; ми протиставляємо тобі свою сполученість і солідарність, свої легіони (полки) свідомих борців за економічне та політичне визволення»[27].

6 липня, вдруге після міського лютневого виступу, застрайкували робітники Луганських залізничних майстерень. Адміністрація майстерень провела перемови з робітниками. Завдяки цьому, наступного дня майстерні відновили свою роботу[28].

Тоді ж, 6 липня, питання страйку обговорювалося серед робітників заводу металевого та паровозобудівного заводу Гартмана[29]. Вони розпочали страйкувати 8 липня. Ініціяторами виступили робітники паровозно-механічного цеху, до яких долучилися й робітники з інших цехів. Робітники вийшла на подвір’я заводу, щоби провести мітинг, але городові встигли потрапити на місце подій. У результаті перестрілки городовим вдалося розігнати натовп. Цікаво, що в донесенні начальника Катеринославського губернського жандармського управління йшлося про те, що робітники паровозно-механічного цеху «шляхом насильства змусили застрайкувати й інші цехи заводу»[30]. Наступного дня, 9 липня, завод відновив свою роботу[31].

Під часом розгону страйкарів 8 червня поліціанти заарештували та ув’язнили кількох робітників, включно із лідером луганських соціял-демократів – Климентом Ворошилов. 17 липня поліція розгромила Луганську організацію РСДРП, заарештувавши активістів осередку. Після цього близько 200 робітникам довелося полишити місто[32]. Відтак червень–липень призвів до струсів російського суспільства. Тож зволікати з поступками вже було небезпечною справою для уряду.

 

Портрет Климента Охрімовича Ворошилова (1881–1969),
виконаний Ісааком Бродським у 1929 році

П’ята революційна ситуація (серпень–вересень)

Нова революційна ситуація розпочалася із обмеженої поступки визвольному руху з боку уряду – видання 6 серпня «Маніфесту про запровадження Державної Думи» та «Височайше затвердженого запровадження Державної Думи». Маніфест проголошував створення дорадчого парламенту – «булигінської» Думи, як її назвали сучасники за прізвищем тодішнього міністра внутрішніх справ Алєксандра Булигіна (курсив наш. – М. Г.):

«Віднині настав час… закликати виборних людей від усієї землі російської (русской) до постійної та тривалої участі у складенні законів, включивши для цього до складу вищих державних установ особливий дорадчий заклад, якому надаються попередня розробка та обговорення законодавчих пропозицій і розгляд кошторису державних прибутків і видатків»[33].

Конкретизацією «серпневого маніфесту» став закон про Державну Думу, за яким створювався представницький орган влади не законодавчого, а законотворчого та дорадчого характеру – «для попередньої розробки та обговорення законодавчих пропозицій». Компетенція Думи не була чітко окреслена. В законі йшлося про те, що її розгляду «підлягають предмети, які вимагають видання законів та штатів», фінансові кошториси міністерств і відомств, справи про будівництво залізниць та створення акціонерних компаній тощо. Головним було те, що вибори до дорадчого парламенту мали бути цензовими, а з кола виборців були виключені робітники та селяни[34].

Обмежений характер маніфесту та закону про Державну Думу, саркастично названого лібералом Павлом Мілюковим «продуктом бюрократичної творчости», пояснювався тим, що уряд через зовнішній – себто революційний! – тиск був змушений допустити представників громадськости до участі у справах державного управління[35]. Ліберальна опозиція загалом позитивно оцінила маніфест про створення дорадчого парламенту яко появу «народного представництва» та перетворення підданих на громадян, а також створення поля для політичної самоорганізації та боротьби політичних партій[36]. Натомість для революціонерів розбудова демократичних інститутів не була кінцевою метою. Так, водночас із «дискурсом революції» діяв і «ліберальний дискурс».

Постає питання: як ставилися революційні партії до парламентаризму загалом? На відміну від ліберальної опозиції з її вимогою запровадження конституційної монархії, революціонери вбачали в парламентаризмі не мету, а лишень спосіб подальшої боротьби. Остаточно оцінку боротьбі за парламентаризм дав Ленін у 1917 році в брошурі «Держава та революція». Він назвав «опортунізмом» позицію европейських соціял-демократів, які зосереджувалися на парламентській боротьбі[37].

Однак у першій половині 1905 року вимога скликання Всеросійських установчих зборів – тимчасового парламенту для реформи державного устрою – була першим політичним гаслом політизованих робітників. Певна річ, до загального поширення гасла «Геть самодержавство!».

Ідея запровадження парламентаризму була прописана, яко головна вимога, в петиції петербурзьких робітників, які направилися 9 січня до Зимового палацу, щоби надати її Ніколаю ІІ (курсив наш. – М. Г.):

«Росія занадто велика, потреби її надзвичайно багатоманітні та багаточисленні, щоби самі чиновники могли керувати нею. Необхідне народне представництво, необхідно, щоби сам народ допомагав собі та керував собою. Адже саме йому відомі справжні його потреби. Не відштовхуй його допомоги, прийми її, накажи негайно, відразу ж закликати представників землі російської від усіх класів, від усіх станів, представників і від робітників. Нехай тут буде й капіталіст, і робітник, і чиновник, і священик, і доктор, і вчитель, – нехай усі, хто би вони не були, оберуть своїх представників. Нехай кожен буде рівний і вільний у праві вибору, – і для цього накажи, щоби вибори до Установчих зборів відбувалися за умови загальної, таємної та рівної подачі голосів.

Це – найголовніша наша вимога, у ній і на ній міститься все, це – головний та єдиний пластир для наших хворих поранень, без якого ці поранення сильно будуть кровити та швидко рухати нас до смерті»[38].

Укладачем робітничої петиції, звісно, були не робітники, а якийсь ідейний прихильник соціял-демократії – можливо, революціонер Пьотр (Пінхас) Рутенберґ або письменник Максим Ґорькій, адже вимоги маніфестантів були близькі до позиції лівий сил[39]. У цій петиції скликання Всеросійських установчих зборів було назване «найголовнішою вимогою» через те, що «народне представництво» дозволило би робітникам заявити про свої права та інтереси на рівні центральної влади.

Наступна за часом, відома нам згадка про вимоги скликання Установчих зборів стосується ще середини січня 1905 року. Ця вимога була наведена в листівці Московського комітету РСДРП, в якій московських робітників закликали до солідарности із петербурзькими страйкарями[40].

Напередодні виходу «серпневого маніфесту» та закону про створення дорадчого парламенту Ленін виказав ставлення революціонерів до урядової ідеї, яку на той момент розробляла комісія на чолі з Булигіним. Спочатку наведемо ленінські висловлювання цілком:

«На порядку денному в біжучий перед нами революційний момент постало питання про скликання установчих зборів. Як вирішити це питання, думки розбіжні. Намічені три політичні напрями. Царський уряд допускає необхідність скликання народних представників, проте не бажає в жодному випадку допустити, щоби їхнє зібрання було всенародним та установчим. <…> Революційний пролетаріят, оскільки ним керує соціял-демократія, вимагає повного переходу влади до установчих зборів, добиваючись для цього не тільки загального виборчого права і не тільки повної свободи агітації, але, крім того, негайного скинення царського уряду та заміни його тимчасовим революційним урядом. Нарешті, ліберальна буржуазія, яка виражає свої побажання вустами вождів так званої “конституційно-демократичної партії”, не вимагає скинення царського уряду, не висуває гасла тимчасового уряду, не наполягає на реальних гарантіях того, щоби вибори були цілком вільні та правильні, щоби зібрання представників могло стати насправді всенародним і насправді установчим. За суттю справи, ліберальна буржуазія… добивається найбільш мирної угоди (сделки) між царем та революційним народом» [41].

У процитованому фрагменті Ленін визначив три «розбіжні думки»:

1) «Царський уряд допускає необхідність скликання народних представників, проте не бажає в жодному випадку допустити, щоби їхнє зібрання було всенародним та установчим».

2) «Революційний пролетаріят, оскільки ним керує соціял-демократія, вимагає повного переходу влади до установчих зборів, добиваючись для цього не тільки загального виборчого права і не тільки повної свободи агітації, але, крім того, негайного скинення царського уряду та заміни його тимчасовим революційним урядом».

3) «[Л]іберальна буржуазія, яка виражає свої побажання вустами вождів так званої “конституційно-демократичної партії”, не вимагає скинення царського уряду, не висуває гасла тимчасового уряду, не наполягає на реальних гарантіях того, щоби вибори були цілком вільні та правильні, щоби зібрання представників могло стати насправді всенародним і насправді установчим. …[Л]іберальна буржуазія… добивається найбільш мирної угоди (сделки) між царем та революційним народом».

Самодержавний режим, за Леніним, виступав за створення фасадного парламенту, що не мав би реальної політичної ваги. Спочатку Леніну йшлося про позицію самодержавного режиму, що для нього парламент, хай і фасадний, є поступкою. Так, уряд «допускає» створення парламенту, себто робить поступку опозиційній громадськости. Проте режим «не бажає» надати загальне виборче право населенню та дієві повноваження парламенту. Інакше кажучи, урядова поступка була частковою.

Другою в статті була охарактеризована позиція соціял-демократів. У «дискурсі революції» радикальні сили були винятковими представниками робітництва, що в революційний час мало стати, певна річ, «революційним пролетаріятом». Саме тому Леніну йшлося не про «думку» соціял-демократів, а про позицію «революційного пролетаріяту», авангардом якого й була соціял-демократія. Ця позиція була протилежна позиції самодержавства. Обидві позиції були охарактеризовані Леніним одна за одною. А конструювання бінарної опозиції «самодержавство–пролетаріат» було виявом дії керівної стратегії «дискурсу революції» на протиставлення «революційного» та «контрреволюційного».

Проблема творення «дискурсу революції» полягала в тому, що існував третій член дискурсивних відносин – «ліберальна буржуазія». Її позиція – в очах революціонерів – була амбівалентною. Ліберали брали участь у революційному русі, що його вони самі називали «визвольним рухом». Саме тому Ленін написав про них одразу після «революційного пролетаріяту», як про союзника за революцією. Однак ліберали, за Леніним, погодилися домовитись із самодержавством і прийняти урядові пропозиції.

Наразі річ не в тім, якою «насправді» була позиція ліберальних сил, хоча вони насправді були прибічниками парламентаризму, а річ у тім, як ця позиція була представлена в «дискурсі революції». Причому як соціял-демократи вважали себе за авангард пролетаріяту, так і ліберали вважалися соціял-демократами за авангард буржуазії. Тож «ліберальна буржуазія» в «дискурсі революції» не руйнувала опозицію «самодержавство–пролетаріат». Вона брала участь у функціонуванні цієї опозиції та здійснювала перехід від спільної боротьби разом із пролетаріатом до домовленостей із самодержавним урядом.

Замість дихотомії «буржуазія+пролетаріят<=>самодержавство», в якій самодержавству протистояв пролетаріят за підтримки буржуазії, в статті Леніна поставала інша опозиція: «пролетаріят<=>самодержавство+буржуазія», де протистояння між пролетаріятом і самодержавством зберігалося, але буржуазія надавала підтримку вже самодержавству. Причому в обох конструкціях «ліберальна буржуазія» опинялася сторонньою силою, яка в очах революціонерів не відігравала головної ролі, а лише підтримувала то один, то другий бік справжнього запеклого протистояння.

Виклад Леніним політичного переходу «ліберальної буржуазії» міг лише посилити дискурсивне протистояння «самодержавство–пролетаріат»: мовляв, «ліберальна буржуазія» скористалася з боротьби «революційного пролетаріату», справжнім виразником інтересів якого є соціял-демократія, та перейшла на бік «царського уряду», посиливши його. А зміцнення «самодержавства», завдяки переходу «буржуазії», означало в «дискурсі революції» загострення його протистояння з «пролетаріятом».

Із висловлювань Леніна випливає, що «серпневий маніфест» і закон про «булигінську» Думу отримали негативну оцінку з боку соціял-демократів. Саме так поставився до маніфесту та закону Центральний комітет РСДРП, видавши листівку «До робітників та селян»:

«Товариші! Цар видав маніфест про скликання народних представників до Державної Думи. Із цього маніфесту та з правил щодо устрою Думи видко таке:

1. Що робітникам немає місця ані в цій Думі, ані на виборах до неї…

<…>

3. Що не тільки нічим не забезпечена свобода виборів і нарад між виборцями та кандидатами в Думу, але навіть сама Дума не користується свободою слова, свободою обговорення, бо їй заборонено зачіпати основні закони Російської імперії.

<…>

5. Що… царський уряд залишається в повній силі… Що царський маніфест… є нахабним знущанням над робітничим класом Росії…»[42].

Позицію революціонерів, які вбачали в дорадчому парламенті спробу уряду розколоти визвольний рух на лояльних лібералів та непоступливих революціонерів, виказав інший соціял-демократ Лєв Троцький:

«Проєкт Державної Думи являє спробу царату укласти угоду із заможною опозицією, умовно передавши їй частку влади в обмін за повну й безумовну зраду нею інтересів народу. Відтак опозиція, яка йде назустріч Державній Думі та обирає своїх представників у ній, у такий спосіб здійснює зраду народу»[43].

Однак соціял-демократи прагнули використати виборчу кампанію до Державної Думи для пропаганди власний ідей та, як пропонував Троцький, щоби створити нелегальні органи революційної влади (курсив наш. – М. Г.):

«Головне завдання – залучити маси до агітації навколо Державної Думи. Місцеві революційні комуни, як підґрунтя Тимчасового уряду, можуть виникнути, звісно, не шляхом мирних, бодай і позазаконних виборів народних представників, паралельно з булигінськими виборами, а й шляхом революційного відбору…»[44].

Завдання із «залучення мас» уможливлювала тая обставина, що пролетаріят, за серпневими актами, залишався позбавлений виборчих прав, що робило його – в очах революціонерів – ще більше революційним (курсив наш. – М. Г.):

«Клас, позбавлений власности, клас, позбавлений офіційної освіти, клас, позбавлений осілости, – пролетаріят, не мириться із жодним цензом, – продовжував ув іншій статті Троцький. – Всіляке виборче обмеження поражає передусім пролетаріат. Клас соціально однорідний – пролетаріят, не дає бюрократії жодних зачіпок для штучного відбору»[45].

Невдовзі, 9 серпня, Харківський комітет РСДРП видав листівку під заголовком «Цар закликає», в якій оцінив проєкт дорадчої Державної Думи як такий, що тільки посилить самодержавний уряд, історично приречений на революційну поразку (курсив наш. – М. Г.):

«Державна Дума засновується не на заміну самодержавства, а на допомогу йому. Трон хитається та потребує підпорок. Такою підпоркою повинна бути засновувана Дума. Дума анітрохи не загрожує царській владі, вона може бути знищена одним розчерком пера самодержця. Цар дав, цар узяв»[46].

Невдовзі після появи Маніфесту, Катеринославський комітет РСДРП видав листівку, в якій заявив про відмову Ніколая ІІ від справжніх поступок революційному руху (курсив наш. – М. Г.):

«Після хибних слів про єдність, цар відверто заявляє, що має намір зберегти самодержавство, царство свавілля та батога, в недоторканности, що все залишиться по старому лиш з тою відмінністю, що право радитися про те, як краще грабувати російський народ, буде віднині мати не тільки цар і його чиновники, а й купка поміщиків і капіталістів. Для цього народ, пролетаріят і селянство, старанно усунутий од участі в Думі. Царський маніфест дає право обирати депутатів у Думу та брати участь у ній особам, які мають таке майно, що його не має жоден пролетарій»[47].

Спосіб здійснити перехід від дорадчого до законодавчого органу катеринославські революціонери вбачали в збройному повстанні проти самодержавного режиму (курсив наш. – М. Г.):

«Товариші! Наша пролетарська відповідь на нову царську милість може бути тільки одна – нам зрозуміло, що від царського уряду нам очікувати немає чого, ми самі зі зброєю в руках скинемо самодержавство, поставимо на його місце тимчасовий революційний уряд, який шляхом загального, рівного, прямого й таємного виборчого права скликає зібрання народних представників, що замінить царство батога та свавілля демократичною республікою»[48].

Тож метою збройної боротьби робітників було проголошено створення Тимчасового уряду, завданням якого було провести демократичні вибори до Установчих зборів. А якою ж мала бути тактика революціонерів під час виборчої кампанії до дорадчого парламенту? Цю тактику сформулював Ленін іще напередодні появи «серпневого маніфесту» (курсив наш. – М. Г.):

«…Наша тактика має полягати в поточний момент, по-перше, у підтримці ідеї бойкоту [виборів до Думи. – М. Г.]. <…> Бойкот Думи – посилене звернення буржуазії до народу, розвиток її агітації, збільшення кількости приводів для нашої агітації, поглиблення політичної кризи, тобто джерела революційного руху. <…> Далі, по-друге, ми повинні докласти всі зусилля, щоби бойкот приніс реальну користь у розумінні поширення та поглиблення агітації, а не залишився простим пасивним відстороненням од виборів»[49].

Якою, за Леніним, мала бути революційна агітація під час виборчої кампанії?

«Гасло всієї цієї агітації: збройне повстання, негайне утворення дружин та загонів революційної армії, скинення царської влади та встановлення тимчасового революційного уряду для скликання всенародних установчих зборів», – продовжував свої попередні думки Ленін після виходу «серпневого маніфесту»[50].

Для соціял-демократів бойкот парламентських виборів був сукупністю активних дій для здійснення агітації проти Думи зокрема та самодержавства загалом під час виборчої кампанії. Причому Ленін пропонував скористатися із неприйняття дорадчого парламенту лівим крилом лібералів. Саме ця позиція, висловлена Леніним, була ухвалена на конференції представників різних соціял-демократичних партій імперії – РСДРП і національними партіями – на початку вересня:

«Використовувати прийдешній період виборчої кампанії з метою широкої агітації. Влаштовувати мітинги та проникати в якомога більшій кількости на всі виборчі зібрання та, розкриваючи на них справжній характер та завдання Державної Думи, протиставляє їй необхідність скликання революційним шляхом Установчих зборів… Закликати всі справді демократичні елементи громадськости до активного бойкоту Думи, тавруючи ганьбою учасників виборів, яко зрадників справи народної свободи»[51].

Так «дискурс революції» позначав усі події яко передвісники та передумови для активізації робітників і повалення самодержавства. Подібне осмислення революційного процесу мала відбитися на пожвавленні революційних подій на місцях у серпні–вересні.

Революціонери відгукнулися й на укладення 23 серпня Портсмутського миру між Росією та Японією. У вересні на Донбасі поширювалася листівка комітету Донецького союзу РСДРП «Царський мир», передрукована з листка газети «Искра». У листівці було вказано на реакційний характер Російсько-японської війни та йшлося про те, що відтоді в самодержавства руки були розв’язані для придушення революції, але робітники мають перемогти уряд так само, як японська армія перемогла армію російську (курсив наш. – М. Г.):

«Коли 20 місяців тому соціял-демократи кричали: “народу не потрібна війна”, – тоді нас запевняли, що необхідно відкинути японців за море, що без цього смерть Росії. <…> Цар вів війну з японцями, щоб укріпитися у війні з власним народом. Тепер він підписує мир з японцями, але з російським народом він продовжує війну. Для цього він і поспішає закінчити війну з Японією, щоб розв’язати собі руки у війні з власним народом. <…> Російський цар показав нам усім, що його можливо перемогти. Якщо його здолали японські солдати, то його зможе перемогти й російський народ»[52].

Ця листівка поширювалась у Луганську й пізніше, наприклад, 14 жовтня на заводі Гартмана[53]. Революціонери розповсюджували листівки і в Лисичанську. В ніч на 10 вересня на Базарній площі міста були розкидані листівки під заголовками «До шахтарів», «Царська милість», «Самодержавство на краю загибелі» та інші[54].

Рішення уряду про створення «булигінської» Думи вплинуло й на активність луганських соціал-демократів. Вони виступали перед робітниками, пояснюючи їм позицію РСДРП щодо дорадчого парламенту. Про напружену та успішну роботу революціонерів у вересні писав активіст «Міхаіл» (Міхаіл Крупчицький) у листі до редакції газети «Вперёд», відправленому 19 вересня:

«…Зібрали заводські комітети, привели сили до ладу, влаштували масовку, першу. Робітників було до 300 чоловік. Промовляв оратор про Державну Думу, про наше ставлення до неї. На другій – було робітників до 200, тепер зміцніли комітети заводу Гартмана, патронного, залізничних майстерень і міста, відновили гуртки, розпочали заняття…, простіше кажучи, робота в нас іде добре. Зв’язки зростають. Дуже потребуємо пропагандистів. 17 вересня було зібрання організованих робітників, говорив оратор про третій з’їзд [РСДРП. – М. Г.] про наші розбіжності з меншістю [меншовиками. – М. Г.]»[55].

Судячи із характеру активности луганських революціонерів, арешти, проведені після липневого страйку на заводі Гартмана, знесилили місцеву організацію РСДРП. Однак розповсюдження листівок та проведення зібрань свідчили про збереження певної революційної активности. Звідси випливає, що для масових виступів луганських робітників у цій революційній ситуації не склалося достатніх передумов, які могло би призвести до нового загострення революційного процесу, навіть якби й з’явилися нові лідери робітників-активістів Луганська.

Отже, революційна ситуація серпня–вересня була визначена появою маніфесту та закону про створення Державної Думи дорадчого характеру. Урядові поступки не зупинили революційний рух після подій червня–липня, а надали йому нові перспективи, пов’язані з парламентськими виборами. Розгортання двох дальших революційних ситуацій відбулося в одному місяці – у жовтні 1905 року. Ленін навіть назвав цей час «жовтневою революцією»[56]. Чому революціонер вдався до такого гучного виразу, ми дізнаємося далі – в наступній частині нарису.

 

Для ілюстрацій використані світлини запозичені з відкритих джерел



[1] Російський журнал «Общественные науки и современность» у 1990–2000-і роки опублікував низку статтей, присвячених синергетиці та перспективам її застосування в гуманітарних науках, див., напр.: Бранский Владимир. Социальная синергетика как постмодернистская философия истории // Общественные науки и современность. – 1999. – № 6. – С. 117–127; Делокаров Кадырбеч. Системная парадигма современной науки и синергетика // Общественные науки и современность. – 2000. – № 6. – С. 110–119.

[2] Бородкин Леонид. Математическое моделирование истории протестного рабочего движения при изучении развития социальных конфликтов // Трудовые конфликты и рабочее движение в России на рубеже ХІХ–ХХ вв. / Отв. ред. И. М. Пушкарёва. – СПб.: Алетейя, 2011. – С. 179–180.

[3] Див.: Бевзенко Любовь. Социальная самоорганизация в теории и практике Майдана // Totalloge-XXI. – Вип. 12. – К., 2005. – С. 41–78: //politiko.ua/blogpost11484

[4] Гаухман Михайло. «Дискурс революції». Частина І. «Кривава неділя» та революційна весна (на прикладі Донбасу): //uamoderna.com/blogy/mikhailo-gaukhman/diskurs-revolyuczii-1905-roku

[5] Там само.

[6] Гаухман Михайло. «Дискурс революції». Частина ІІ. Перше травня (на прикладі Луганська): //uamoderna.com/blogy/mikhailo-gaukhman/diskurs-revolyuczii-1905-roku-(prodovzhennya)

[7] Самойлов Фёдор. По следам минувшего. – Изд. 2-е, доп. – Л. : Госполитиздат, 1948. – С. 64–105.

[8] Зелинский Конрад. Восстание или революция? 1905 год в Царстве Польском / Пер. с пол. М. Крисань // Неприкосновенный запас. – 2005. – № 6: //magazines.russ.ru/nz/2005/6/ze17.html

[9] Коваленко А. Одиннадцать дней на броненосце «Князь Потёмкин-Таврический» // Былое. – 1907. – № 1. – С. 104–106; Фельдман К. Потёмкинское восстание (14-25 июня 1905 г.): воспоминания участника. – Л.: Рабочее изд-во «Прибой», 1927. – С. 9–11, 23–24.

[10] Революция 1905–1907 гг. на Украине: сборник документов и материалов: в 2 т. / Отв. ред. Ф. Е. Лось. – К.: Госполиздат УССР, 1955. – Т. ІІ. Революционная борьба на Украине в период Первой русской революции (1905 г.). Ч. 1. – С. 249.

[11] Плеханов Георгий. «Дневник социал-демократа» № 2. Август 1905 г. // Его же. Сочинения / Под ред. Д. Рязанова. – М.–Л.: Госиздат, 1924–1926. – Т. XІІІ. – 1926. – С. 320.

[12] Внутреннее обозрение // Русская мысль. – 1905. – Кн. 7. – С. 239.

[13] Ленин Владимир. Борьба пролетариата и холопство буржуазии // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. Х. Март 1905 – июнь 1906 гг. – 1967. – С. 311.

[14] Ленин Владимир. Революционная армия и революционное правительство // Его же. Полное собрание сочинений. – С. 335.

[15] Там же. – С. 338.

[16] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ, Ч. 1. – С. 188; Державний архів Луганської області (далі – ДАЛО). – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 28–29.

[17] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ, Ч. 1. – С. 190.

[18] ДАЛО. – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 28.

[19] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ, Ч. 1. – С. 188, 191, 193.

[20] Там же. – С. 198.

[21] Там же. – С. 200–201.

[22] Там же. – С. 274–275.

[23] Там же. – С. 280–281, 290.

[24] Астахов А., Кондуфор Ю. Революционные события 1905–1907 гг. в Харькове и губернии. – Х.: Харьковское областное издательство, 1955. – С. 50.

[25] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ, Ч. 1. – С. 192.

[26] Там же. – С. 182–185.

[27] Там же. – С. 184–185.

[28] ДАЛО. – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 3, 7.

[29] Там само. – Арк. 3.

[30] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ, Ч. 1. – С. 199.

[31] ДАЛО. – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 4.

[32] Берхин Илья. Луганская большевистская организация в период первой русской революции. – Л.: ОГИЗ; Госполитиздат, 1947. – С. 60–61; Жданов Геннадий. Верность традициям: Очерк истории Ворошиловградского ордена Ленина и ордена Октябрьской революции тепловозостроительного завода имени Октябрьской революции. – М.: Мысль, 1981. – С. 38–39.

[33] Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. – СПб., 1885–1916. – Т. XXV. 1905. Отделение I. – 1908. – № 25656.

[34] Там же. – № 26661.

[35] Милюков Павел. Государственный акт 6 августа 1905 г. // Его же. Год борьбы. Публицистическая хроника 1905–1906. – СПб.: Товарищество «Общественная польза», 1907. – С. 54–55.

[36] Милюков Павел. Политическое значение учреждения государственной думы // Его же. Год борьбы. – С. 71; Внутреннее обозрение // Русская мысль. – 1905. – Кн. 9. – С. 226, 235.

[37] Ленин Владимир. Государство и революция: Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ХХХІІІ. Государство и революция. – 1974. – С. 118–119.

[38] Революция 1905–1907 гг. в России: документы и материалы / Гл. редакция: А. М. Панкратова (председатель) и др. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1955–1956. – Ч. 1. Начало Первой русской революции. Январь–март 1905 года. – 1955. – С. 29–30.

[39] Нефёдов Сергей. История России. Факторный анализ: в 2 т. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2010. – Т. ІІ. С древнейших времён до Великой Смуты. – С. 462–463.

[40] Революция 1905–1907 гг. в России. – Ч. 1. – С. 238.

[41] Ленин Владимир. Две тактики социал-демократии в демократической революции // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ХІ. Июль 1905 – октябрь 1906 гг. – 1968. – С. 8–9.

[42] Листовка ЦК РСДРП «К рабочим и крестьянам» (после 6 августа 1905 г.): //www.hrono.ru/dokum/190_dok/19050806rsdrp.php

[43] Троцкий Лев. Булыгинская Дума и наши задачи // Его же. Сочинения. – М.–Л., 1925. – Т. II. Наша первая революция: //www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotl113.htm

[44] Там же.

[45] Троцкий Лев. Как делали Государственную Думу // Его же. Сочинения: //www.magister.msk.ru/library/trotsky/trotl112.htm

[46] Цит. за: Лось Федір. Революція 1905–1907 років на Україні. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – С. 211.

[47] Революция 1905–1907 гг. на Украине. – Т. ІІ, Ч. 1. – С. 202.

[48] Там же. – С. 203

[49] Ленин Владимир. Бойкот булыгинской думы и восстание // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ХІ. – С. 168–169.

[50] Ленин Владимир. «Единение царя с народом и народа с царём» // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ХІ. – С. 185.

[51] Конференция социал-демократических организаций в России // Пролетарий. – 1905. – № 22 (11 октября). – С. 1.

[52] ДАЛО. – Ф. П-2. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 32–34.

[53] Там само. – Спр. 69. – Арк. 22.

[54] Подов Владимир. История города Лисичанска. – Луганск: Альма-матер, 2005. – С. 163.

[55] Цит. за: Ворошилов Климент. Рассказы о жизни: Воспоминания: в 2 кн. – М.: Политиздат, 1968. – Кн. 1. – С. 200.

[56] Ленин Владимир. Партийная агитация и партийная диктатура // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. ХІІ. Октябрь 1905 – апрель 1906 гг. – 1968. – С. 99

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss