Сеанси читання «Нової імперської історії Північної Евразії»

01.09.2017
7 хв читання

Відомий російський журнал «Ab Imperio» протягом 2014–2016 років з номеру в номер (нагадаю, що журнал – квартальник) публікував окремі глави історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії». Влітку 2017 року цей курс був виданий у двох томах: перша частина – «Конкуруючі проєкти самоорганізації: VII–XVII ст.» і друга частина – «Балансування імперської ситуації: ХVIIІ–XХ ст.» [1].

Історичний курс завершується 1917 роком з екскурсом у наступні революційні роки та створення Радянського Союз. На жаль для мене, історичний курс не охоплює ані радянський період, ані сучасність пострадянського простору. Пожартую: якби мої бажання збіглися з намірами авторів – курс виходив би ще довго, й зайняв кілька томів.

Відзначу й те, що журнальні публікації були анонімними, а в книжковому виданні були зазначені автори – редактори «Ab Imperio»: Ілья Ґєрасімов, Маріна Моґільнєр, Сєрґєй Ґлєбов, за участю Алєксандра Сємьонова і за редакцією згаданого Ільї Ґєрасімова.

Не втримаюся від зауваження, що автори видання є «новистами» – фахівцями з історії ХІХ–ХХ століття. Для нашого часу рідкісним явищем є занурення з модерних часів не тільки в ранньомодерну добу, а й у Середньовіччя, навіть у його «темні» часи. Може, тому спершу курс виходив анонімно, щоб автори при перших – журнальних публікаціях не наразилися на сувору критику з боку медієвістів? Принаймні, «ранньомодерні» глави, наскільки зрозумів, зазнали гострої – не суто історичної, а саме історіографічної – критики на «Facebook».

Пропоную читачам огляд цього видання, в якому спробую задатися низкою різноманітних питань. У першій частині поставлю засадничі питання. Перше питання – стиль історіописання. Друге питання: що таке «імперська ситуація»? Цей вираз час од часу вживають в «історичному курсі».

 

1. Стиль історіописання

Не секрет, що історію можна писати по-різному. Але проблема полягає в тому, що кожен історик про кожну тему може писати по-різному. Стиль історіописання залежить від того, які завдання він перед собою ставить, який обсяг відведений для його тексту і до якої авдиторії він звертається. Загалом стиль історіописання не тотожний літературній стилістиці, хоч і пов’язаний із нею. Якщо історик пише «курс» для школярів чи студентів, то він вдасться до узагальнень і виокремлення важливих подій та високих постатей. А якщо для таких самих науковців, як і він? Як сталось у цьому історичному курсі. Ось питання!

Спробую охарактеризувати стиль історіописання від колективу «Ab Imperio». Одразу завважу, що наступні тези – моя «ідеалізація» видання. Чи автори погодяться з цим? Сподіваюся, що читачі приймуть мої розважання.

1. Блоки переважають наративи. Кожна глава курсу покликана відповісти на кілька питань, які являють собою проблемний ланцюг, що поступово розгортається перед очима читача. Так виклад курсу рухається від питання до питання. Питання задаються ситуаціям і подіям, а також – у неявній формі – попередній історіографії. Автори уникають наративних викладів історій певних реально чи уявно цілісних сутностей. Тому з курсу читач не довідається «історію» (оповідання про минуле) якої-небудь країни або епохи – він зіткнеться з питаннями і відповідями. Тим паче, етнокультурні, етноконфесійні, етнонаціональні чинники, на яких зазвичай базуються різноманітні «історії», не є визначальними для представленого історичного курсу. Для науковця це виглядає запрошенням до дискусії з представленим виданням або власного наукового твору із цієї або дотичної теми.

2. Значення переважають описи. Історичний курс містить повідомлення про історичні події. Але ці події не описуються: відсутні розлогі цитування джерел або об’ємні перекази історіографії. Авторів цікавить значення окремих подій для розуміння історичної ситуації. Наприклад, у курсі наведене літописне повідомлення про «закликання варягів» – легендарних Рюрика, Синеуса і Трувора для правління у північній Русі. Наведене без того, щоби порівняти літописні свідчення, тим паче, без того, щоби поміркувати про позиції норманистів і антинорманистів. Авторів зацікавив перелік слов’янських і фінських племен, які «запросили» варягів. Ці племена мешкали на берегах північних річок, які пов’язували Балтійське море з Волгою, а відтак – Північну Европу з Арабським халіфатом. Звідси згадані племена були бенефіціярами трансреґіональної торгівлі Волзько-Балтийським шляхом, й (прото)державна влада прийшла на ці землі для контролю за міжнародною торгівлею, незважаючи на етнокультурні чинники – своєрідним вищим щаблем над ними [2]. Причому князівська влада була результатом політичної самоорганізації північних земель, а тому саме «закликання варягів» було наслідком, а не причиною державотворення. Але далі ризикую долучитися до проклятих спорів норманистів і антинорманистів.

 

Середньовічний Волзько-Балтийський шлях з продовженням до Багдаду

(позначений червоною лінією)

3. Структури переважають аґентів. Спробую пояснити цю характеристики, як кажуть математики, «від зворотного». В історичному курсі не стикнемося з дискурс-аналізами елітарних текстів, навіть якщо йдеться про «пізню» Російську імперії з її інтеліґенцією всіх національностей та загадковою – чи саме російською? – душею цієї інтеліґенції. З-посеред «видатних людей» на паперову сцену «Нової імперської історії Північної Евразії» виходять хіба правителі. Й то радше яко функції суспільства, а не «обранці історії». Зрозуміло, що особи мають історичне значення саме яко функції, а тому можна абстрагуватися від їхніх «особистих якостей». Звісно, розбір текстів міг би позбавити видання узагальнювального характеру, занурюючи авторів і читачів у принципові та причинкові дискусії попередніх епох.

Читач історичного курсу має справу із «структурами» – рвучкими нитями соціяльної тканини. Автори висвітлюють тренди епохи: «порохові імперії» ранньомодерного часу; камералістські державам «просвіченого абсолютизму»; прогресизм «пізньої» Російської імперії тощо. Висвітлені тренди стають провідними у державі та суспільстві, ставлячи перед ними сучасні завдання.

Недоліком «структурного» стилю є обмеження історичної перспективи. Адже рокової боротьби різних часів ув одній епосі – не побачимо на сторінках видання. Мені ж здається, що, принаймні, «пізню» Російську імперію варто описувати яко суміш різних ладів і різних спільнот, не тільки етноконфесійних. Напевно, саме для опису складности Росії на межі ХІХ–ХХ століть автори здійснюють хронологічні «кола», знову повертаючись до раніше розглянутих періодів, щоби задатися новими питаннями. Сподіваюся повернутися до проблеми багатошаровости історичного викладу на сторінках «Нової імперської історії Північної Евразії» на наступних «сеансах читання».

4. Влада переважає спільноти. Яка сила здатна організувати спільноти і території? Поєднати в один простір спільноти з різною історією та конфесіями, приймаючи за даність наявні відмінності та іноді працюючи із цими відмінностями. Тільки влада, яка виникає – див. вище про «закликання варягів» – з потреби до самоорганізації великих мас людей і протяглих територій.

Перший варіянт: владарями можуть бути сторонні люди, для чого в українській і російських мовах не буквально й застосовують слово «варяги». Другий варіянт: володарями імперій можуть бути правителі певного народу або території, які вийшли за первинні рамки, власне – створили нові рамки. Прикладом можуть бути хозарські беки з династії Буланідів, які вийшли за рамки простору Евразійського степу. Третій варіянт: правителі розбудовують нові імперії в межах раніше політично об’єднаного простору. Так, автори курси наголошують, що литовські князі створювали свою державу в обширах Київської Русі – «Роусьої землі», як називають цей простір автори курсу. Проміжною можна назвати ситуацію з Іваном Грозним: він до Лівонської війни виступав «збирачем земель татарських» – воюючи в золотоординському просторі, до якого раніше була включена північно-східна Русь. Однак був першим московським князем, який приєднував татарські держави, а не робив із них своїх васалів, як його попередники, ба більше – фактично зробив із раніше (і пізніше) татарської Казані російське місто. Від питання про владу варто перейти до питання про імперію.

 

2. «Імперська ситуація»

Сучасний науковець, взявшись за студіювання історії імперій, напевно, розпочне з теорії імперій. Український читач може звернутися до концепції Олександра Мотиля з його перекладеної книжки «Підсумки імперій» (в оригіналі – «TheEndsofEmpires»). Мотиль розуміє під «імперією» політичну систему, якій притаманний чіткий поділ на «центр» і «периферію». «Імперськість» полягає в тому, що різні провінції не мають зв’язку між собою, тільки через центр [3]. Звідси послаблення центру та посилення провінцій призводить до занепаду та розпаду імперій.

Інтелектуальна конструкція Мотиля пояснює «класичні» імперії, в яких слово «імперія» присутнє в офіційній або історіографічній назві. Навряд чи ця концепція придатна для аналізу середньовічних державних утворень – узагалі «становлення», а не «становища» імперій. Напевно, такі ж обмеження мають й інші концепції. Тому автори історичного курсу не звертаються до теорії імперії – їх цікавить «історична практика» творення імперій.

Саме тому в історичному курсі читач не зустріне відповіді на питання: «Що таке Імперія?». Адже теорії імперії створюються на підставі узагальнення історії імперій. Але в курсі маємо справу з розгортанням імперської історії буквально на наших очах. Звідси на сторінках виданнями безплідними були би спори на кшталт: «З якого і до якого моменту Київська Русь була Імперією?» чи «Коли Московська держава стала Імперією – після взяття Казані або після Переяславської ради?».

Автори мають справу з «імперською ситуацією» – конкретно-історичними процесами політичної самоорганізації культурно й історично строкатого простору. Імперській ситуації потрібні імперські держави, а не так, щоб Імперія розбудовувала для себе імперський простір, втягаючи в нього все нові й нові терени. Принаймні, подібним чином – від ситуації, а не від імперії – первинно і відбувалася організація політичного простору Північної Евразії.

«Імперська ситуація» творить політичні та економічні інститути для контролю над простором. Під час подібної «імперіялізації» політичні й економічні процеси йдуть пліч-о-пліч. Це виразно видно на прикладі Хозарського каганату та «ранньої» Київської Русі, які постали імперіями на трансреґіональних торговельних шляхах.

Етноконфесійний чинник може помітно не впливати на політичну самоорганізацію, як у випадку згаданого «закликання варягів», може посилювати «імперіялізацію», як завдяки прийняттю християнства князем Володимиром, а може викликати розлами всередині імперського простору, як Берестейська унія 1596 року – вияв контрреформації без реформації в Речі Посполитій або намагання Алєксандра ІІІ і Ніколая ІІ винайти не просто російський, а й лояльний до монархії «народ», чому в останніх главах історичного курсу приділено чимало уваги.

На завершення процитую розлоге міркування з історичного курсу про «імперську ситуацію», в якій поєднані загальні й окремі висловлювання та якою автори підбивають підсумки правління Єкатєріни ІІ (курсив мій. – М. Г.):

 

«В імперії здається, що все під контролем верховної влади – “imperium”. Насправді, найважливішим чинником ухвалення рішень, ба навіть – надання смислу явищам і структурам є імперська ситуація. Процес політичного об’єднання та підпорядкування Північної Евразії не залишив зовсім незалежних груп, здатних цілком виражати свою волю – але їхня сукупність у загальній політичній системі створила ситуацію “непередбачуваних наслідків”, яка не дозволяла нав’язувати свою волю в однобічнім порядку навіть імператору. Імперська ситуація стає головним історичним суб’єктом, чия колективна воля чинить вирішальний вплив на хід історії. Будь-яке універсальне рішення буде відображене у логікі “імперської ситуації”, нерідко призводячи до прямо протилежних наслідків. Бажання зберегти Річ Посполиту в її первинному “природному” стані в парадоксальний спосіб спричиняє розділ і знищення цієї колись великої держави. Єкатєріна ІІ вважала за необхідне скасувати закріпачення селян – однак логіка імперської ситуації призвела до поширення кріпосного права на землі Малоросії, які раніше не знали його» [4].

 

Правління Єкатєріни ІІ – не єдине джерело прикладів парадоксальности імперських ситуацій. Так, союз радянської влади з Башкурдістаном у 1919 р., що призвів до появи у складі Радянської Росії Башкирської автономної республіки, дав поштовх до створення інших автономних національних республік [5].

* * *

Таким чином, на першому сеансі читання представив два концептуальних моменти «Нової імперської історії Північної Евразії» – особливий стиль історіописання в концептуально «свіжому» узагальнювальному творі та засадниче для історичного курсу поняття «імперської ситуації», яка пульсувала в Північній Евразії від часів, не пізніших, ніж од початку владарювання хозарських Буланідів.

Наступними питанням мого огляду нового видання буде значення «владної перспективи» серед інших наявних точок зору на історіописання та проблема визначення територіяльних і хронологічних рамок «імперських ситуацій» у Північній Евразії. Простіше кажучи: чи тотожна імперська історія Північної Евразії – імперській історії Русі–Москви+Литви–Росії? Хай і з розлогими екскурсами у хозарську, річпосполитську, монгольську і «татарську» історії.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

__________________________________________________

[1] Див.: Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв.; Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – 364 с.; 630 с.

[2] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 53–58.

[3] Мотиль Олександр. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / Авторизований переклад з англ. П. Грицака. – К.: «Критика», 2009. – С. 33–35.

[4] Див.: Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 133.

[5] Там же. – С. 616.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss