Україна Модерна

// Михайло Гаухман

У 1989 році світ побачила знаменита книжка відомого британсько-польського соціолога Зигмунта Баумана «Модерність і Голокост» (у доступному мені російському перекладі – «Актуальність Голокосту»), яку він доповнив новою главою про історичну пам’ять у 2000 році[1]. В книжці Бауман задається низкою пов’язаних питань: чому ми не можемо дати собі ради з розумінням Голокосту? які властивости сучасного світу зробили можливим Голокост і взагалі геноциди? чому геноциди не мають виняткового характеру в світі загального поступу? Питання можна формулювати далі, але головне: чому геноциди настільки типові для сучасного світу, як й інші явища модернізації?

Відповіді самого Баумана на всі ці питання здаються мені доволі вичерпними. Однак його міркування конкретно стосуються Голокосту. Науковець дотично згадує й про сталінський геноцид, під яким розуміє масові репресії, але без конкретизації подій. Пропоную використати теоретичні побудови соціолога для розуміння Голодомору 1932–1933 років, як окремого випадку геноцидів ХХ століття, і його зумовленість тенденціями модерного суспільства, насамперед вітчизняним виміром загальних процесів. До засадничих принципів модерного суспільства, які вможливили геноциди і з яких виходив Бауман у своєму дослідженні, додам певні додаткові чинники. Можливо, ці чинники не є головними для модерного суспільства, але допоможуть розібратися зі складними процесами української історії. Тільки наявні в книжці Баумана критичні ноти на адресу соціологічної науки загалом обійду, бо ж я не соціолог.

1. Бюрократія і бюрократизація

Почнемо з дещо провокаційних, зате дуже пізнавальних моментів. У книжці українського історика Георгія Касьянова «Dance macabre» про «дискурс Голодомору» в українській політиці та історіографії 1980–2000-х років викладено цікавий епізод часів президентства Віктора Ющенка. У 2008 році президент, займаючись упровадженням комеморації Голодомору до 75-ї річниці трагедії, викликав «на килим» дев’ять голів районних державних адміністрацій та виказав ним публічну догану за невиконання його указу про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Для пояснення атмосфери, в підсторінковій примітці, Касьянов переказав оцінку ситуації з боку учасника попередньої (від жовтня 2007 року) наради про підготовку заходів для вшанування пам’яті:

«...[У]часник наради, людина найвищої наукової кваліфікації і бездоганної дослідницької репутації, зауважив: “Тепер я розумію, як був організований Голодомор. У такий само спосіб – досягти правильних показників”»[2].

І це не єдиний епізод з історичної політики часів В. Ющенка, описаний Г. Касьяновим, коли відбувалася бюрократизація заходів із ушанування пам’яті жертв Голодомору. Ці епізоди показують: за що би не взялася бюрократія, особливо українська, це перетворюється на фарс. Навіть святу справу відзначення пам’яті жертв трагедій минулого, яка безумовно мала народну підтримку, чиновники перетворювали на «показуху», від якої одночасно ставало й нудно, й гірко. На щастя, українська бюрократія не має таких ресурсів, які мала бюрократія радянська, про яку згадав неназваний історик.

Бюрократія є неодмінною частиною сучасного світу. Без бюрократичного апарату від часів шумерських міст-держав неможливе управління великими людськими масами та розподіл матеріяльних і нематеріяльних ресурсів[3]. І без бюрократії не тільки повсюдне вшанування пам’яті жертв, але й перетворення на жертв цілком живих людей було би неможливою справою. Як правильно зауважив той анонімний інформатор.

 

Представники стародавньої бюрократії – давньоєгипетські писарі

Без бюрократії, згідно із Зигмунтом Бауманом, Голокост був би неможливим. Бюрократія, за хрестоматійним розумінням Макса Вебера, є машиною професійного впровадження урядових рішень. Як наголошує Бауман, тільки-но з’явився перший наказ про дискримінацію євреїв – німецька бюрократія запрацювала на здійснення Голокосту.

Самі собою антисемітські ідеї та єврейські погроми, як ідеться Бауману, не призводять до геноциду. Адже геноцид – це раціоналізовний конвеєр убивств. Це не раптовий спалах ненависті, який виливається в єврейські погроми. Великий погром – «Кришталева ніч» 9 листопада 1938 року – виявився справжнім розчаруванням для нацистських провідників, за наказом яких він був організований. Жертв погрому було «замало» – менше 100 євреїв. Звідси Бауман задався питанням: якщо кожен день убивати по 100 євреїв, то скільки потрібно часу для вбивства 6 млн. євреїв? Ба більше, пересічні німці відчували відразу до цих розбійницьких нападів на сусідів-євреїв, як би вони самі не ставилися до єврейського народу.

До міркувань Баумана додам власні, що єврейський погром – це символічне дійство з «очищення» міського простору від «чужинців». Власне, вбивство – не мета погрому. Саме тому пропоную не змішувати Голокост, улаштований німцями, і погромницькі хвилі у Східній Европі під час Другої світової війни, здійснені місцевим «корінним» населенням, хоча ці процеси є взаємопов’язаними[4]. Ця обставина не знімає провину з представників місцевого населення за колаборацію з німецькими окупантами та співучасть в їхніх злочинах. Не варто ані перекладати відповідальність за злочини проти людяности на народи Східної Европи, ані виправдовувати співучасть представників народів реґіону в цих злочинах, а головне – не займатися призначенням «колективних винуватців» і «колективних жертв»[5].

Сутність бюрократії полягає у виконанні наказів згори. Бюрократи не оцінюють ці накази. Професійність бюрократії полягає у сумлінному виконанні, а не обговоренні наказів. Якщо говоримо про накази вбивати, то бачимо, що ті, хто віддає і спускає «вниз» рішення, сам нікого не вбиває, а той, хто вбиває, тільки виконує наказ. Формально, совість – і керівників, і підлеглих – чиста.

Автор книжки проводить порівняння чиновників із науковцями та робітниками оборонних заводів. Вони теж працюють на вбивства, створюючи техніки і технології масового знищення. Але не відчувають своєї провини, бо самі не вбивають, а вбивства можуть відбуватися дуже далеко, та й залежать від наказів високого керівництва. Так, Бауман наводить приклад робітників американського заводу з виробництва напалму для використання у В’єтнамі, які не відчували власної провини в американських злочинах у далекій азійській країні. А я згадую позитивний приклад одного з творців радянської водневої бомби – Андрєя Сахарова, який усвідомив співучасть фізиків-ядерників у створенні загрози знищення людського світу. Цей виняток підкреслює правило: коли працюєш на певну бюрократизовану систему – виходиш із принципу професіоналізму, а не моральних приписів, віддаючи всю відповідальність високому «начальству».

 Зигмунт Бауман розуміє під бюрократією не тільки адміністративний апарат, а й офіцерів Вермахту. На відміну від Ганни Арендт у «Джерелах тоталітаризму», він не наголошує на відмінности між державою і партією, що була ключовою для Арендт. Для неї тоталітарний рух (або партія) була принципово не пов’язаними із державним законодавством і бюрократичними принципами[6]. Тоталітарна партія керує державою та суспільством неначе свобідна горішня сила, не обмежена ані державними завданнями, ані державними кордонами.

Як на мене, позиція Г. Арендт не суперечить підходу З. Баумана. Якщо тоталітарний рух приходить до влади, то правляча партія (яка насправді рух – не партія, бо «партія» – це частка, а не ціле) розбудовує свою величезну бюрократичну машину. Бо тоталітарна партія, за формулювання «брежневської» Конституції Радянського Союзу 1977 року, є «керівною силою» держави та суспільства – «авангардом усього народу». До партії, на правах долішніх ієрархічних структур, належали і державні інституції, і підприємства, і профспілки, і заклади соціяльної сфери, і громадські рухи з товариствами, і все, що є в рамках держави. І партія розробляє ідеології – хитку, зате обов’язкову «лінію партії» – для держави та суспільства. Тож тоталітарне суспільство – це супербюрократизована суперструктура. Однак у цій суперструктурі винятково партія наділена свободою щодо інших структур.

Голодомор 1932–1933 років виглядає наочним утіленням загальної радянської бюрократизації. Партія намагалася перебудувати сільське господарство, перетворивши його на фабричну царину[7]. Напів буржуазних селян-господарів мали замінити робітники колективних господарств. Партія, держава, комсомол, колгоспи, машинно-тракторні станції, пропагандистська преса (за відсутности інакшої) – всі бюрократичні структури мали виконати це завдання.

Загалом підхід Баумана тонший, ніж в Арендт. Однак соціологу не йдеться про тоталітарне суспільство та бюрократизацію недержавних сфер. За Бауманом, не варто думати, що поза тоталітаризмом ми можемо відчувати себе невинними людьми, не спроможними на злочини проти людяности. Адже ми живемо в епоху, яка вимагає від нас бюрократизації.

Для підтвердження неявної тези Баумана наголошу, що не тоталітаризм, а саме бюрократія може призвести до масових злочинів – досить згадати події всесвітньої історії. Так, використання масової примусової праці своїх співгромадян є винаходом не Радянського Союзу часів Іосіфа Сталіна, а стародавнього Сходу. Доказом цього є величні споруди минулого від єгипетських пірамід до Великої Китайської стіни. Перші відомі депортації здійснили Новоасирійське і Нововавилонське царства, які переселили до Месопотамії десять і два коліна Ізраїлевих відповідно.

Нагадаю, що перші концтабори збудували британці для африканерів під час Англо-бурської війни. Перші новочасні депортації здійснила під час Першої світової війни Російська імперія, яка примусово переселяла євреїв з прифронтової смуги вглиб країни. Геноцид вірмен був здійснений Османською імперією під час Першої світової війни, хоча ніякого тоталітаризму в Туреччині не було ані тоді, ані пізніше. Отже, не варто думати, що без тоталітарного режиму не може бути злочинів проти людяности з мільйонами переселених і вбитих.

Звідси спробую п(р)одовжити міркування соціолога. Загалом репресії та геноциди не є ознаками саме тоталітарних суспільств. Тоталітаризм радше є крайнім випадком бюрократизації. Але бюрократизація властива модерному світу. Сучасні люди прагнуть бути професіоналами у великих структурах. Досить згадати бодай великі мережі супермаркетів, які ми відвідуємо чи не щодня. Якщо професіоналізм суперечить моралі, зазвичай, ми обираємо професіоналізм. Бо мораль – невловимо неконкретна, немов тепле повітря у літній день. А професіоналізм – завжди зрозумілий і вигідний. Професіоналізм звільняє від почуття провини: ти просто робиш свою справу. І дихай теплим повітрям скільки завгодно...

Час дається взнаки. Якщо раніше бюрократії потрібно було застосовувати терор і репресії для впокорення населення, то зараз достатньо поставити під контроль засоби масової інформації. Не обов’язково всі одразу. Просто непідконтрольним треба, залежно від рівня впливу на авдиторію, або негласно заборонити критику дій влади, або не чіпати їх, якщо орган маловпливовий. Для безпечної роботи та здобуття прихильности слухачів-глядачів вони самі зробляться «рептильними», змагаючись у лояльности до уряду. Подивіться-но на сучасну Росію!

Але не треба думати, що хтось «тупий», а хтось – «розумний». Нещодавно російський історик Ілья Ґєрасімов, на прикладі сучасної Америки, вказав на «путінізацію» політичної культури – прагнення дати прості відповіді на складні питання, що призводить до карнавального популізму. Ґєрасімов протиставляє занепаду політичної сфери «пряму дію» громадських інститутів, коли інститути працюють на «спільне благо», а кожен громадян бачить результати їхніх дій[8]. Інакше кажучи, російському історику йдеться про дебюрократизацію надто забюрократизованих державних інститутів.

Завершуючи першу частину свого есею, зважу на один важливий момент. Бауман наголошує, що бюрократизація набуває максимального масштабу в тих суспільствах, в яких знищені недержавні місцеві інститути. Говорячи про вітчизняну історію, бачимо, що в Російській імперії всі місцеві політичні структури – органи станового та місцевого самоврядування – були так чи інак «вписані» в державний апарат. Власне, російські стани, на відміну від західноевропейських, були створені державою, яка визначила їхні права та обов’язки[9]. Не тільки сільські волосні правління та дворянські зібрання були пов’язані з державою, а й пізньоімперські органи самоврядування – міська і земська влада, залежні від губернської адміністрації[10]. Зайве казати про Радянський Союз із його «керівною роллю партії».

 

Один із хрестоматійних символів радянського режиму з його терористичним контролем над суспільством – плакат «Не болтай!» («Не базікай!»), Ніна Ватоліна і Ніколай Дєнісов, 1941

У сучасній Україні органи місцевого самоврядування не розвинені. Зате мають майбутнє громадські інституції. Звісно, за умови переростання воєнно-революційного волонтерства 2013–2015 років у сталі – бюрократизовані – ініціятиви. Тож попереду багато роботи.

Отже, суспільний добробут і громадський порядок західних держав є позитивним прикладом бюрократизації. Натомість геноциди ХХ століття – вказують на зворотний бік цього загального процесу, який позбавляє права на життя дискриміновані групи людей. Далі звернемося до властивих сучасному суспільству маніпуляцій із мораллю та винайдення ворожих класів у радянському суспільстві.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[1] Англійський оригінал: Bauman Zygmunt. Modernity and the Holocaust. – Ithaca, New York: Cornell University Press 1989.

Російський переклад: Бауман Зигмунт. Актуальность холокоста / Пер. с англ. С. Кастальского и М. Рудакова; под научн. ред. А. Олейникова. – М.: Изд-во «Европа», 2010. – 316 с. Дивно, що в російському виданні слово Голокост повсюди написано з малої літери.

[2] Касьянов Георгій. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – К.: Наш час, 2010. – С. 69.

[3] Принагідно раджу блискучий есей російського ассиріолога Владіміра Якобсона про бюрократію стародавнього Близького Сходу та її культурні досягнення: Якобсон Владимир. Введение в историю бюрократии // Вестник древней истории. – 2012. – № 1. – С. 81–125.

[4] Останнім галасливим випадком подібного «змішування» є публічні висловлювання від знаменитої білоруської письменниці, Нобелівської лавреатки Святлани (російською – Свєтлани) Алєксієвич, яка повторила стереотипи про народи Східної Европи яко «патологічних антисемітів». Вона висловилася про українських «карателів» та представників інших народів Східної Европи (крім білорусів), які вбивали євреїв до приходу німецьких окупантів і незалежно від них: Выступ Святланы Алексіевіч (Светланы Алексиевич) у Нью-Йорку (12 червня 2016 року): https://www.youtube.com/watch?v=5fkJJfskWv8&feature=share

Прикро, що видатна людина повторює старі стереотипи. Критичне ставлення до стереотипів про винятковість «українського антисемітизму» див.: Аккерман Галина. Антисемитизм украинцев: факты и мифы (6 июля 2016 года) // Грани.ру: http://graniru.org/Society/Xenophobia/Antisemitic/m.252817.html

[5] Іншим – протилежним – прикладом нерозуміння (та й відвертим небажанням щось зрозуміти) ситуацій часів Другої світової війни є нещодавнє інтерв’ю українського історика, декана історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Івана Патриляка, надане російській новинній аґенції. Він дозволив собі позначити єврейські погроми на Галичині влітку 1941 року яко «традиційні», хоча під час революційних 1918–1919 років українці не нападали на євреїв, та применшити антисемітизм Організації українських націоналістів (ОУН), який мав також і расовий характер (усупереч словам Патриляка), а також виправдати етнічні чистки поляків на Волині тим, що поляки, мовляв, не були «автохтонним» населенням, й «антиколоніяльним» характером українсько-польської боротьби для українського народу, див.: Машкин Денис. Киевский историк одобряет: украинцы убивали евреев по традиции, а поляков – за колониализм (30 июня 2016 года) // Федеральное агентство новостей: http://riafan.ru/533400-kievskii-istorik-odobryaet-ukraincy-ubivali-evreev-po-tradicii-a-polyakov-za-kolonializm

Подібні інтерпретації українсько-польських відносин мені доводилося чути й раніше. Маркування українських поляків яко «не автохтонів» є доволі поширеним. Дотримуючись наративу «національно-визвольної боротьби», деякі з нас – українських гуманітаріїв, зазвичай не відчувають ксенофобський характер поділу на «автохтонів» і «не автохтонів». Звідси ж ми не розуміємо, як пояснення історичних злочинів переходить в їхнє виправдання. Принагідно дякую історику Артему Харченку за обговорення цієї проблеми на «Facebook».

[6] Тоталітарним рухам – більшою мірою, нацизму та, меншою мірою, більшовизму – Ганна Арендт присвятила окремий розділ своєї знаменитої книжки, див.: Арендт Ханна. Истоки тоталитаризма / Пер. с англ. И. В. Борисовой, Ю. А. Кимелева, А. Д. Ковалева, Ю. Б. Мишкенене, Л. А. Седова; послесл. Ю. Н. Давыдова; под ред. М. С. Ковалевой, Д. М. Носова. – М.: ЦентрКом, 1996. – С. 451–508.

[7] Про це писав у 1930 році тогочасний глава Держплану СРСР, колишній перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг у статті «Проблеми генерального плану», див.: Кульчицький Станіслав, Якубова Лариса. Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у регіональному просторі. – К.: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 271–272.

[8] Герасимов Илья. Трамп: на лабутенах, нах (28 января 2016 года) // Ab Imperio: The Network of Empire and Nationalism Studies: http://net.abimperio.net/node/3739

[9] Подібні міркування висловив американсько-британський історик Джон Клір, говорячи про правовий статус євреїв у Російській імперії: Klier John. The Concept of “Jewish Emancipation” in a Russian Context // Civil Rights in Imperial Russia / Ed. by O. Crisp, L. Edmondson. – Oxford: Larendon Press, 1989. – P. 121–144.

[10] Як зауважили анонімні автори історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» про запровадження земського устрою в Російській імперії (курсив наш. – М. Г.): «...Земська реформа виявилася блискучим політичним рішенням: порівняно невисоким для скарбниці коштом вона створила розгалужену мережу місцевих органів управління, які були цілком підконтрольними центральній владі в політичному значенні, але знімали з нею відповідальність за зростання податкового тиску» (Исторический курс «Новая имперская история Северной Евразии». Глава 8. Дилемма стабильности и прогресса: империя и реформы, XIX век. Часть 2. Проектирование национальной империи // Ab Imperio. – 2015. – № 3. – C. 181). 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!