Україна Модерна

// Михайло Гаухман

(Продовження. Читайте початок тут)

Маніпуляції з мораллю і політика «іншування»

Головна причина Голокосту для Зигмунта Баумана – бюрократія, точніше – загальна бюрократизація[1]. Всевладдя бюрократії не є поодиноким чинником геноцидів ХХ століття. Як добропорядні німці примирилися з убивствами євреїв і ким для них були євреї? Цими питаннями теж задається Бауманом. А я звернуся до радянських випадків. Чому стали можливими вбивства мільйонів за співучасті інших мільйонів, коли вчорашній убивця завтра сам іде на смерть? Чому суспільство здалося владі, а сусіди ставали ворогами для сусідів?

А. Повсякденність та ідеологія

Окрему главу книжки Зигмунт Бауман присвячує моралі, а саме маніпуляціями з нею. Знову почну здалека – з допису українського письменника Юрія Винничука з приводу обговорення книжки американського історика Таріка Сиріла Амара «Парадокс українського Львова: прикордонне місто між сталінізмом, нацизмом і націоналізмом» («TheParadoxofUkrainianLviv: ABorderlandCitybetweenStalinists, Nazis, andNationalists», 2015). Не буду вдаватися до огляду дискусії навколо нової книжки[2]. Мене цікавить інше. Письменник прагне заперечити тезу історика про наявність антисемітизму на повоєнній Галичині[3], і наводить власні дитячі спогади про Станіславів/Івано-Франківськ 1950–1960-х років:

«В чому міг проявлятися повоєнний антисемітизм у Львові? У 50-60-тих роках євреїв, які приїхали з Союзу в міста Галичини, було доволі багато. Більшість із них працювала в торгівлі, у сфері побуту й харчування, продавали газовану воду, морозиво, соки і т. д. Моя мама у той час, після закінчення торгово-економічного інституту у Львові, працювала теж у сфері торгівлі, і я досі пригадую ті екзотичні прізвища її колег.

Батько, зубний лікар, теж постійно крутився серед євреїв. І я щось не пригадую жодного прояву антисемітизму. Купуючи газ-бульку чи морозиво, ніхто з нас не фіксував для себе, що бачить перед собою єврея. Батьки мої товаришували з євреями, які частенько бували у нас в гостях. Це були євреї з їхньої роботи.

На Софіївці в нас єврей продавав пиво у забігайлівці. Його знав весь Станіславів через приповідку, яку він часто вживав: “Вам пададут!”. Ще один екзотичний єврей Міша продавав на стометрівці шнурівки та інші причандалля до взуття. Він був веселим чоловіком, з усіма жартував, його теж знало пів міста. Побачивши мого тата, він ще здалеку кричав: “Пан доктар! Нє прахадітє міма!”. Коли тато підходив, він шептав йому на вухо, що є золото на зуби за такою і такою ціною. Часом тато купував.

І ніколи я не чув, аби хтось цих людей коли-небудь зневажив лихим словом»[4].

Це душевний опис міського життя 1950-х років і українсько-єврейських відносин на повсякденному рівні. Але який це має стосунок до вивчення антисемітизму? Тим паче, виклад здійснено від імені українців-Винничуків, а не від імені дяді Міші зі «стометрівки» або інших євреїв Станіславо-Франківська.

Саме від повоєнних часів розпочинається історія офіційного радянського антисемітизму, коли були ініційовані: кампанія проти «безрідного космополітизму», «справа Єврейського антифашистського комітету» та «справа лікарів». З того часу бути євреєм у Радянському Союзі означало бути підозрілою людиною. Ба більше, відчинення для євреїв у 1972 році «вікно можливостей» еміґрувати зробило їх в очах влади потенційними зрадниками. Чутки приписують Володимиру Щербицькому вираз: «Навіщо давати їм [себто євреям] вищу освіту, якщо вони виїдуть в Ізраїль?».

Євреї стикалися з антисемітизмом, коли переступали пороги бюрократичних або бюрократизованих закладів. Вони відчували обмеження на здобуття освіти та здійснення кар’єри. Звісно, на повсякденному рівні зазвичай не зважають на походження людини. Бо в побутовому спілкуванні ми маємо справу з окремим людьми, а не абстрактними «колективними особистостями» націй, не з єврейським народом узагалі, а з конкретним дядею Мішею зі «стометрівки».

Отже, залишається пошкодувати, що осмислення Юрієм Винничуком власного життєвого досвіду виявляється стереотипізацією – хай і надзвичайно рідкісною позитивною стереотипізацією! – українсько-єврейських відносин і становища євреїв у Радянській Україні. Звісно, добре, що партійна ідеологія та офіційний антисемітизм не викривили мораль пересічних людей, про яких згадує письменник.

Джерелом антисемітизму були партія та держава. І питати про антисемітизм треба було в дяді Міші, а не в його українських друзів. Власне, про антисемітизм влади – партійних функціонерів, державних службовців і співробітників КҐБ – написав у своїй книжці Тарік Сиріл Амар[5]. Але в жодному суспільстві неможливо провести абсолютну грань між владою та «народом», тим паче, у радянському суспільстві з його пропагандою та загальною бюрократизацією.

До чого я веду? Зигмунт Бауман наголошує, що нацистам довелося маніпулювати з мораллю. Бо пересічні німці не могли перенести абстрактну ненависть до євреїв, яку прищеплювала пропаганда, на конкретних євреїв – своїх друзів і сусідів. Навіть німці з високими посадами намагалися врятувати «своїх» євреїв. Ба більше, загальновідома історія з німецькими жінками – дружинами євреїв, які вийшли на вулиці на захист своїх чоловіків, і вони добилися, щоб їх випустили з тюрем. Тож мораль важко піддається «обнуленню».

Для мене цікаво, що Автор розпочинає свій огляд аморальних маніпуляцій не з фактів, а з критики соціологічної теорії та зокрема побудов Еміля Дюркгайма. Для нього, як і для інших класиків соціології, мораль – це властивість суспільства, спрямована на його інтеґрацію. Бауман спершу критикує позбавлення моралі автономности у соціологічних теоріях, а потім переходить до питання про співчуття німців євреям.

Може, в якихось інших своїх багатьох книжках і численних статтях Зигмунт Бауман звертається до проблеми моралі. Для мешканців сучасного світу, принаймні, для мешканців пострадянського простору є очевидним багатошаровість моралі. «Що є добрим і що є поганим з погляду українського суспільства?», – яке ж непросте питання! Зокрема, вся українська корупція заснована на багатошаровости нашої моралі, коли те, що робиш – загалом погано, але це добре, бо так чинять усі, так годиться і так корисно.

Мораль має свою ґенезу. Антропологи-етнологи досліджують походження моральних норм. Так, російський історик і етнограф Абрам Пєршиц писав, що первісному суспільству властиві «мононорми» – первинне поєднання моральних, правових, релігійних тощо норм. (За підручниками з історії первісного суспільства, написаними ним у співавторстві з Валєрієм Алєксєєвим, навчаються студенти історичних факультетів). Подальша історія привела до розщеплення мононорм первісного суспільства на різні системи суспільної регуляції. Але традиційні суспільства навряд чи сприятливі для маніпуляцій зі своїми нормами поведінки.

Зигмунт Бауман прямо не пише, що маніпуляції з мораллю започаткували теорії, спрямовані на «перетворення світу». Але він наголошує, що саме подібні теорії призвели до нехтування цінністю людського життя. Системи суспільної регуляції, передусім мораль, мали відступити перед планами впорядкування суспільних клумб. Якщо суспільство – сад, а провідники людства – садівники, то варто вести боротьбу із бур’янами. Для нацистських садоводів такими бур’янами виявилися євреї. А для радянських творців «міста-саду» – «буржуїни» та «куркулі». Як на мене, саме безграничний прогресизм і породжував безграничну аморальність.

Б. Страсті за Маніфестом

Свідоме осмислення моралі, наскільки розумію, розпочинається з епохи Просвітництва – з міркувань Томаса Гоббса про людину без держави-Левіятану та Жан-Жака Руссо з його ідеєю «доброго дикуна». З якого часу розпочинається свідоме конструювання моралі? Напевно, від ХІХ століття.

Пропоную загадати найбільш відомий посібник із «суспільного садівництва» – «Маніфест комуністичної партії», породжений Революцією 1848 року. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс безпощадно критикували буржуазну мораль і прославляли аморальність пролетаріяту. Починали вони з викриття буржуазної аморальности:

«Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Вона нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її “природних повелителів”, і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної “сплати готівкою”. Вона втопила в льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. Одним словом, експлуатацію, прикриту реліґійними і політичними ілюзіями, вона замінила відкритою, безсоромною, прямою, сухою експлуатацією.

Перше українське видання «Маніфесту комуністичної партії
(вірогідно, перекладала Леся Українка)

Буржуазія позбавила ореолу, святості всі роди діяльності, які вважалися досі почесними і на які досі дивилися з побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста, попа, поета, мужа науки в своїх платних найманих робітників.

Буржуазія зірвала з сімейних відносин їх зворушливо-сентиментальний покров і звела їх до чисто грошових відносин»[6].

Буржуазія, за Марксом і Енґельсом, є аморальною, бо відкинула феодальну мораль лицарів і міщан. Вона замінила середньовічний культ Христа новочасним культом Мамони. Для неї тільки гроші зробилися мірилом життєвих досягнень. Звідси буржуазія – перший і нищівний критик релігії та моралі. Але грошовий тріюмф буржуазії не буде довготривалим, бо вона виростила свого історичного суперника – пролетаріят. А той має власні порахунки з буржуазною мораллю:

«Життьові умови старого суспільства вже знищені в життьових умовах пролетаріату. Пролетар не має власності; його відносини до жінки й дітей вже не мають нічого спільного з буржуазними сімейними відносинам»; сучасна промислова праця, сучасне поневолення в ярмі капіталу, однакове як в Анґлії, так і у Франції, як в Америці, так і в Німеччині, стерло з нього всякий національний характер. Закони, мораль, реліґія – все це для нього не більше, як буржуазні передсуди, за кожним з яких ховаються певні буржуазні інтереси».

Стоп! Вище Маркс і Енґельс узагалі заперечували наявність окремої буржуазної моралі. Яка мораль? Гроші, гроші, гроші! А тут кажуть, що пролетаріят зневажає «закони, мораль, релігію», які до нього вже відкинула буржуазія.

Із цього протиріччя випливає, за двійкарями-революціонерами, що буржуазна мораль – подвійна. «Внутрішня» мораль – це гонитва за грошима. А «зовнішня» мораль – лицарська і міщанська, нібито запозичена разом із панівним становищем цих колишніх станів-господарів Західної Европи. Натомість пролетаріят, не маючи певного становища в буржуазному суспільстві, не може дотримуватися «зовнішньої» моралі буржуазії, вбачаючи в неї прикриття для «внутрішньої» моралі нелюдяної комерції.

Далі Маркс і Енґельс атакували сучасну їм критику соціялістичних ідей. Вони наголошували, що буржуазія називає «загальним» те, що насправді є тільки буржуазним. Наприклад, сучасна освіта, – себто освіта з нерівним доступом, залежним од суспільного та матеріяльного становища, – є просто «буржуазною освітою», за яку не варто чіплятися:

«Всі закиди, які спрямовуються проти комуністичного способу привласнення і способу виробництва матеріальних продуктів, поширюються так само на привласнення й вироблення продуктів розумової праці. Подібно до того, як припинення класової власності є для буржуа припиненням самого виробництва, так і припинення класової освіти він ототожнює з припиненням освіти взагалі.

Та освіта, про втрату якої він жаліє, є для величезної більшості перетворенням у машину».

Комуністичні провідники пішли далі, та й узагалі заперечили цінність для пролетаріяту сучасної – буржуазної – культури. Вони навіть закликали не сперечатися із оборонцями суспільного порядку, бо буржуазія і пролетаріят говорять різними мовами, похідними від їхнього соціяльно-економічного становища – місця у суспільному виробництві:

«Але не сперечайтеся з нами, оцінюючи знищення буржуазної власності з точки зору ваших буржуазних уявлень про свободу, освіту, право і т. д. Ваші ідеї самі є продукт буржуазних виробничих і майнових відносин, так само як ваше право є лише підвищена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначений матеріальними умовами життя вашого класу.

Небезстороннє уявлення, завдяки якому ви перетворюєте ваші виробничі і майнові відносини з відносин історичних, в ході розвитку виробництва минаючих, у вічні закони природи й розуму, — це уявлення ви поділяєте з усіма загиблими панівними класами. Те, що ви розумієте, коли мова йде про античну власність, те, що ви розумієте, коли мова йде про феодальну власність, ви не можете вже зрозуміти, коли мова йде про власність буржуазну».

Не тільки сучасна культура, а й сучасна родина була для комуністів-революціонерів суто буржуазною, заснованої на капіталістичних відносинах, які навіть кохання перетворюють на предмет «купівлі–продажу» й отруюють відносини між батьками та дітьми:

«Скасування сім’ї! Навіть крайні радикали обурюються проти цього ганебного наміру комуністів.

На чому основана сучасна, буржуазна сім’я? На капіталі, на приватній наживі. В цілком розвиненому вигляді вона існує тільки для буржуазії; але вона знаходить своє доповнення у вимушеній безсімейності пролетарів і в публічній проституції.

Буржуазна сім’я природно відпадає разом з відпадінням цього її доповнення; і те, і друге зникає разом із зникненням капіталу.

Ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити експлуатацію дітей їх батьками? В цьому злочині ми признаємось.

Але ми знищуємо, кажете ви, найніжніші відносини, ставлячи на місце домашнього виховання суспільне.

А хіба й ваше виховання не визначається суспільством? Хіба воно не визначається суспільними відносинами, в яких ви виховуєте, не визначається безпосереднім чи посереднім втручанням суспільства через школу і т. д.? Комуністи не вигадують впливу суспільства на виховання; вони тільки міняють його характер, вони виривають виховання спід впливу пануючого класу.

Буржуазні балачки про сім’ю і виховання, про ніжні відносини між батьками й дітьми стають тим огиднішими, чим більше в наслідок великої промисловості розриваються для пролетарів усі сімейні зв’язки і діти перетворюються в прості предмети торгівлі і в знаряддя праці.

Але ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок, — кричить нам хором уся буржуазія.

Буржуа дивиться на свою дружину як на просте знаряддя виробництва. Він чує, що знаряддя виробництва мають використовуватися спільно, і, звичайно, не може собі уявити нічого іншого, як те, що ця сама доля – бути спільними – спіткає і жінок.

Він і не підозріває, що мова йде саме про те, щоб скасувати становище жінок як простих знарядь виробництва.

Зрештою, немає нічого смішнішого, як високоморальний жах наших буржуа з приводу нібито офіціальної спільності жінок у комуністів. Комуністам нема чого заводити спільність жінок, вона майже завжди існувала.

Наші буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіціальну проституцію, знаходять головну втіху в тому, щоб спокушати своїх шлюбних жінок один у одного.

Буржуазний шлюб є в дійсності спільність шлюбних жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити замість лицемірно прихованої офіціальну, відкриту спільність жінок. Зрештою, само собою зрозуміло, що із знищенням теперішніх виробничих відносин зникне також і спільність жінок, що випливає з них, тобто офіціальна і неофіціальна проституція».

Підсумком комуністичної критики буржуазного суспільства стало відкинення Марксом і Енґельсом попередніх здобутків культури – буржуазної та привласненої буржуазією здобутків попередніх експлуататорських епох, а також «старої моралі» з її ставленням до жінок яко до приватної власности заможних чоловіків.

Нова пролетарська культура мала перемогти сучасну буржуазну так само, як християнство перемогло античне язичництво, а просвітництво – середньовічне християнство. Але новизна майбутньої культури полягала в тому, що вона мала не просто зробитися новим етапом в історії культури, а принципово новим етапом – культурою суспільства без експлуатації людини людиною:

«Що ж інше доводить історія ідей, як не те, що розумове виробництво перетворюється разом з матеріальним? Пануючими ідеями будь-якого часу завжди були тільки ідеї пануючого класу.

Говорять про ідеї, які революціонізують все суспільство; цим висловлюють лише той факт, що всередині старого суспільства утворились елементи нового, що рука в руку з розкладом старих життьових умов іде й розклад старих ідей.

Коли стародавній світ ішов до загибелі, стародавні реліґії були переможені христіанською реліґією. Коли христіанські ідеї в XVIII столітті були переможені просвітними ідеями, феодальне суспільство вело свою смертельну боротьбу з революційною тоді буржуазією. Ідеї свободи совісті й реліґії виражали лише панування вільної конкуренції в сфері совісті.

“Але”, скажуть нам, “реліґійні, моральні, філософські, політичні, правові ідеї і т. д. звичайно, змінювалися в ході історичного розвитку. Реліґія, мораль, філософія, політика, право завжди зберігались у цій зміні.

До того ж, існують вічні істини, як от свобода, справедливість і т. д., спільні всім становищам суспільства. А комунізм скасовує вічні істини, він скасовує реліґію, мораль, замість того щоб оновити їх; отже, він суперечить усьому попередньому історичному розвитку”.

До чого зводиться це обвинувачення? Історія всього дотеперішнього суспільства рухалася в класових протилежностях, які в різні епохи по-різному складалися.

Але хоч би яких вони набирали форм, експлуатація однієї частини суспільства другою є факт, спільний усім минулим століттям. Тим то недивно, що суспільна свідомість усіх століть, не зважаючи на всю різноманітність і відмінність, рухається в певних спільних формах, у формах свідомості, які цілком зникнуть лише з цілковитим зникненням протилежності класів.

Комуністична революція є найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого майновими відносинами; недивно, що в ході її розвитку відбувається найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого ідеями».

Комуністи ХІХ століття виступили критиками подвійної буржуазної моралі. Знаменно, що саму риторику двійкарів-революціонерів не треба розуміти буквально. Говорячи по-молодіжному, вони вишукано тролили своїх опонентів. Недарма Умберто Еко порівняв Маркса і Енґельса, за публіцистичною стилістикою, з авторами популярних романів:

«...[Н]а сцену виходять комуністи. Перед тим як заявити про себе й свої цілі за допомогою програми, “Маніфест” (завдяки зухвалому риторичному жестові) порушує деякі жахливі (з погляду буржуа, який їх боїться) питання: то ви хочете скасувати власність? Хочете спільних жінок? Прагнете вируйнувати реліґію, батьківщину, родину?

Тут гра стає витонченою, тому що “Маніфест”, як видається, на ці всі питання відповідає заспокійливо, ніби підтакуючи супротивникові, а потім, несподіваним жестом, б’є його під дих, здобуваючи оплески пролетарської публіки… Чи хочемо ми скасувати власність? Та ні, стосунки власності завжди були предметом трансформацій, чи не скасувала Французька революція феодальну власність на користь буржуазної власності? Чи прагнемо ми скасувати приватну власність? Та що це за дурниця, її не існує, адже це власність однієї десятої частини населення на шкоду дев’ятьом десятим. Тож ви закидаєте нам, що ми прагнемо скасувати «вашу» власність? Атож, саме це ми й хочемо зробити.

Спільні жінки? Та годі вам, ми радше прагнемо позбавити жінку ознак знаряддя виробництва. Але ви прагнете мати спільних жінок? Спільних жінок винайшли ви, ті, хто, крім власних жінок, користувалися жінками робітників, а як найвищу розвагу практикували мистецтво спокушання жінок рівних собі чоловіків. Руйнувати батьківщину? Але як можна позбавити робітників того, чого вони не мають? Ми радше прагнемо перемоги робітників, яка перетворить їх на націю…

І так далі, аж до шедевра недомовки, яким є відповідь щодо реліґії. Можна здогадатися, що відповідь така: “ми хочемо зруйнувати цю реліґію”, але в тексті цього не сказано; коли заходиться про таку делікатну річ, він дає зрозуміти, що всі трансформації мають ціну, але взагалі ми не порушуємо надто дражливих тем»[7].

Отже, Маркс і Енґельс у полемічному тексті «Маніфесту» прагнули довести, що мораль має класову, а звідси й – для експлуататорських класів – подвійну природу, маскуючи класові інтереси «загальнолюдськими цінностями». Власне, буржуазія була для них аморальною не тому, що відкидала мораль, а тому, що маніпулювала з нею, щось відкидаючи, а щось запозичуючи з моралі попередніх епох для власного комфортного владарювання. Натомість пролетаріят був послідовним супротивником буржуазних маніпуляцій.

Комуністи заперечували уявлення про одвічність і довічність, загальність та обов’язковість моралі. Але й для них мораль не була автономною системою. Автономною для них була субкультура кожного класу, до якої й належала класова мораль. Залишалося дочекатися на більшовиків, які перейдуть від аналітичних до терористичних операцій із носіями автономних субкультур. Принаймні, більшовики самі припишуть населенню, хто до якої моральної спільноти належить і чим для нього це загрожує.

Самозрозуміло, якщо ідеологічною підставою радянського режиму був поділ людства на класові спільноти, то для нацизму – на расові. Раси для расистів теж мали автономні культури, не будучи суто біологічними утвореннями. Так, для одного з ідеологів расизму, Стюарта Г’юстона Чемберлена, окремою расою були євреї, радше – юдеї, бо їхню культуру визначав юдаїзм. Для Чемберлена «юдей парить у просторі між мріями та привидами», бо юдаїзм, мовляв, заснований на розриві між жахливою сучасністю та «підробленим минулим» і «настільки ж вигаданим та утопічним майбутнім»[8]. Якщо юдей не відмовляється від юдаїзму, то у сучасному світі «єврей-атеїст» стає прибічником далеких од життя спекулятивних теорій[9]. Напевно, автору йшлося про соціялізм і комунізм, відповідно до популярного серед антисемітів ототожнення «євреї = революція», яке в їхніх очах замінила смислову пару «юдей = месіянство». Тож автономна культура зберігає свою автономність риси, навіть якщо сама культура розпадається та перетворюються під впливом сучасного світу.

Отже, «іншування» окремих етнічних і соціяльних груп, яким приписувалися автономні субкультури й автономні інтереси, було підставою для маніпуляцій із мораллю. Під подібними маніпуляціями розумію відкинення загального значення моралі – відмова від поважного ставлення до ближнього. незалежно від його етнічного походження та місця у виробничих відносинах. Якщо немає загальної моралі, то потрібно виходити з моралі «прогресивних» суспільних груп, наприклад – пролетаріяту. Ба більше, маніпуляції приписують «ворожим» спільнотам подвійну мораль: мовляв, буржуазія цінує тільки гроші, а прикривається загальнолюдськими цінностями для визиску пролетаріяту.

В. Справа про більшовицькі експерименти

Класовий поділ був підставою «картини світу» більшовиків. Проблема полягала в тому, що імперія Романових була «відсталою», тобто не відповідала «зрілому» капіталістичному суспільству з його двома основними класами – буржуазією і пролетаріятом. Але ця проблема була не проблемою, порівняно з тим, із чим стикнулися більшовики після перемоги у Великій російській революції. На теренах колишньої імперії було обмаль буржуазії та пролетаріяту і суспільство після майже шести-семи років воєнних дій, починаючи від 1914 року, зовсім не скидалося на капіталістичне.

Більшовики прийшли до влади за допомогою «доброї теорії» – марксизму перенесеному на російський (й український також) ґрунт. Відданість марксизму була критерієм істини. Карл Маркс правий, а значить праві й більшовики. Якщо російське суспільство не відповідає марксизму, значить марксистські тенденції недостатньо виявлені. Відтак класова диференціяція була перенесена на радянське суспільство, зробившись підставою соціяльної інженерії 1920–1930-х років. Якщо суспільство в теорії поділяється на антагоністичні класи, значить з позиції класової диференціяції його й потрібно розглядати поділеним на ворожі один щодо одного класи.

 

Скульптура «Робітник і колгоспниця» (Вєра Мухіна, 1937) – символ єднання пролетарів і колгоспників (останні – перетворені «класовим вихованням» селяни) під проводом Комуністичної партії та Радянської держави

Американська дослідниця Шейла Фіцпатрік показала, що радянські класи – фактично були станами. Адже ці класи мали певне коло прав і привілеїв, як стани за старорежимних монархій. Критерій віднесення до класу-стану був не соціяльно-економічним – за місцем у виробничій структурі, яку зруйнувала Революція, а суто політичним. Пролетар – це не тільки класово свідомий робітник, а ще й партійний функціонер, державний службовець, ветеран Червоної армії, просто виходець з незаможних верст (якщо вірити автобіографії цього вихідця)[10]. Хто боровся і бореться за пролетарські інтереси, відповідно до «доброї теорії», – той і є пролетарем.

Хто ж не зміг довести свою «пролетарськість» – потрапляв до категорії «лішенцев» (позбавлених прав і привілеїв). Як і ті, хто не зміг довести «незаможність» свої родичів. Бо ж станова належність – спадкова!

«Нетрудові» верстви були обмежені в правах, подібно до селян-кріпаків у станових суспільствах. «Лішенци» та члени їхніх сімей отримували менші продовольчі пайки (за часів «воєнного комунізму»), не мали виборчих прав і були обмежені в правах на освіту та працю, а замість служби у Червоній армії виплачували спеціяльний податок[11].

Як визначити людей «правильного» походження та становища? За анкетними даними й автобіографіями. Отримуючи сигнал од влади про набір бажаних ознак, люди намагалися показати себе «правильними» – вихідцями з бідних трудящих верств. Саме тому в підзаголовку книжки Ш. Фіцпатрік «Скидайте маски» вжитий вираз «тожсамість і шахрайство». За радянських часів перше і друге нерідко були нероздільними. Конкретні приклади презентації власних біографії висвітлені в одній із публічних лекцій Олени Стяжкіної[12].

Згадані міркування стосувалися міського життя. А більшовики взяли владу в селянській країні. До якого класу приписати селян? Тогочасні селяни не могли бути ані буржуазією, ані пролетаріятом. Однак із селянами потрібно було якось визначитися, щоби вести серед них війну за встановлення радянської влади. Для цього більшовики поділили селян на «своїх» і «чужих», щоби боротися від імені перших проти других, а насправді – проти всіх.

Для втілення марксизму в Країні Рад класову диференціяцію більшовики перенесли на село. Відповідниками міської дихотомії «буржуазія–пролетаріят», яка була суто маніпулятивною в радянському місті, на селі був поділ «куркулі–незаможники». Виділялися ще й «середняки» – аналог широкого і невизначеного поняття «дрібна буржуазія», який застосовувався для «іншування» пересічних містян і безпартійних (або опозиційних) інтеліґентів. Якщо буржуїв і пролетарів можна було маркувати їхнім походженням, то що робити із поділом селян? «Куркулі», «середняки» та «незаможники» опинилися ще більш непевними, ситуативними, маніпулятивними категоріями населення, ніж буржуазні та пролетарські класи-стани в декласованому пореволюційному суспільстві.

Диференціяція на станово-класові групи супроводжувалася встановленням контролю над суспільством. Влада створювала канали обміну інформацією для рамкування незадоволення тими чи іншими явищами. Французький історик Франсуа-Ксавьє Нерар показав процес формування каналів спілкування влади із суспільством у 1920-ті роки. Спершу листи від громадян почали приймати місцеві відділення Рабкріну (Робітничо-селянської інспекції) – органу адміністративного і фінансового контролю за радянським бюрократичним апаратом. Пізніше листи від громадян почала приймати Центральна контрольна комісія, до якої приєднали Рабкрін, на чолі з «усесоюзним старостою» Міхаілом Калініним, якого у 1920–1930-ті роки пропаганда зображувала мудрим дідусем – захисником селян. Усередині 1920-х років з’явилися «рабкори» – робітники-кореспонденти. Так називали журналістів-аматорів, які дописували до місцевих газет із викриттям виробничих та інших проблем. Не тільки «рабкори», які співпрацювали з газетами, але й інші громадяни теж раз-у-раз писали в газети сотні тисяч листів. А з 1928 року розпочалася кампанія самокритики, яка заохочувала викриття та засудження недоліків ув управління та на виробництві. Звідси недалеко до справжньої інституціоналізації наклепів на ближніх, поширених у 1930-ті роки[13].

«Великий перелом» межі 1920–1930-х років кардинально змінив ситуацію. Станіслав Кульчицький визначив цей період яко революцію[14]. Справді, Велика російська революція привела до влади більшовиків, але не була соціялістичною, як твердила радянська пропаганда. Соціялістична революція розпочалися з «великого перелому», коли відбулася масована мобілізація суспільства на вирішення політичних та економічних завдань. Фактично партійні суперечки 1920-х років між центристами-сталіністами, лівими-троцкістами та правими-бухаринцями, за всієї умовности та ситуативности цих фракційних поділів, перенеслися на суспільство загалом.

Сталінська соціялістична революція мала такі наслідки: 1) максимальна мобілізація суспільства за допомогою пропаганди і терору; 2) масовий терор проти окремих соціяльних та етнічних груп, який охопив майже все населення; 3) творення надіндустріялізованого господарства; 4) запровадження колгоспного ладу; 5) формування централізованої інфраструктури у різних суспільних сферах (містобудівництво, медицина, освіта, наука тощо).

Одне від іншого важко відділити. Звісно, не хочу сказати, що без ҐУЛАҐу не було би ДніпроГЕСу, але різні сторони соціяльних перетворень були взаємопов’язані в конкретно-історичному вимірі. Максимальна мобілізація суспільства дозволяла партії спрямовувати енергії мас на різні дії.

На превелике щастя, радянському режиму не вдалося досягнути важливої мети – створити «людину нового типу». Бо homosoveticus – це не коваль «світлого комуністичного майбутнього», а людина, призвичаєна до постійних коливань «курсу партії», людина, яка ховається від влади у складках повсякденности. Однак дехто із цієї категорії був здатен і ближнього «підставити» ради власного виживання і власних інтересів, позаяк бюрократизовані структури тоталітарного суспільства позбавляли горизонтальної солідарности – довіри між ближніми.

Чим відрізняється революція від не-революційного порядку? По-перше, за революційного часу дистанція між дискурсивною та подієвою реальністю скорочуються чи не до збігу між словом і ділом. Звісно, якщо це слово виринає з вуст партійних керівників. По-друге, під час революції не можливо бути нейтральним. Суспільство робиться настільки мобілізованим, що в ньому чи не кожен – революціонер. По-третє, революція передбачає поділ: революціонери поборюють контрреволюціонерів. По-четверте, «революційна доцільність» буквально скасовує моральні вимоги: яке може бути співчуття до контрреволюціонерів?

Наведемо яскравий приклад. У вересні 1932 року в уральському селі Герасимівка – напередодні Голодомору, але на віддалені від територій його здійснення – були знайдені тіла братів Павла і Федора Морозова. В їхньому вбивстві звинуватили батька, який, мовляв, помстився за те, що син Павло викрив його зернові запаси. Літературно оброблена історія Павлика Морозова стала апофеозом заперечення моралі з класових позицій[15]. А в українській пресі йшлося про дітей «куркулів», які були класово солідарними зі своїми батьками[16]. Партія понад усе!

 

Павлик Морозов – хлопчик, з якого був витворений образ ідеального носія класової свідомости

У Радянському Союзі й до «великого перелому» шукали ворогів. Але інтенсивність їхнього викриття багаторазово зросла від кінця 1920-х років. Бо загострення класової боротьби потребувала пошуку нових і нових класових ворогів.

Хто був ворогом? «Буржуазні специ», «непмани», «куркулі» (варто, як на мене, писати цей ярлик теж у лапках, як й інші пропагандистські наліпки), «шпигуни», «троцкісти», «бухаринці» тощо. Із часом список «ворогів» зростав. Одні й ті ж самі люди потрапляли до кількох категорій. А вчорашні борці з ворогами самі миттєво перетворювалися на «ворогів народу».

«Великий перелом» на селі розпочався з розкуркулення та переріс у колективізацію з Голодомором. Ці процеси досліджені у сучасній історіографії. Голодомор був неможливий без маніпуляцій з мораллю щодо «інакших» класових груп. Неможливий без прийняття до виконання висловлювання Максіма Горького: «Якщо ворог не здається – його знищують». Зважте: знищують, а не вбивають, бо вбивають одушевлене, а знищення – справа техніки, техніки суспільного управління. Це наче прополка саду від бур’янів. Дарма, що бур’янами опинилися селяни, яких було важко приписати до «куркулів» навіть за більшовицькими критеріями. Однак людину можна вбити, але неможливо знищити.

Ось для прикладу, ще на початку «великого перелому» і за чотири роки до Голодомору, у постанові Політбюра ЦК КП(б)У від 4 травня 1928 року, складеній за доповіддю голови ДПУ УРСР Всеволода Балицького, йшлося про необхідність посилити «політичну й агітаційну роботу» серед «незаможників» і «середняків» та боротьби проти «куркулів», різноманітних «антирадянських елементів» і «ворожих інтеліґентських груп»[17]. Тож «куркулі» ставали представником «коаліційної опозиції», винайденої режимом для потреб класової боротьби в некласовому суспільстві.

З того часу радянська пропаганда працювала на боротьбу з «куркулями» та «підкуркульниками» (неправильними «незаможниками»). Звідси всі, хто заявляв про надмірні норми хлібозаготівель, підігрували куркульству. Організатори терору самі приписували своїм уявним супротивникам власні риси. Так, у доповіді згаданого Всеволода Балицького від 1935 року, вірної й для першої половини 1930-х років, йшлося про проникнення «класового ворогу» в усі «щілини» для здійснення «терору і диверсій»[18]. Тож влада здійснювала реальні терор і диверсії проти своїх уявних ворогів.

 Як і чому комуністи, маніпулюючи мораллю, здійснили війну проти села – здається зрозумілою річчю. В країні Павлика Морозова тільки партія, точніше – Іосіф Сталін, визначав, хто з людей – ближній, бо кожен може виявитися «ворогом народу». Тим паче, не може бути ближнім сусід за селом – перший претендент на статус «куркуля». В атмосфері «великого перелому» саме ближні й могли опинитися ворогами, бо пропаганда і терор позбавляли взаємної довіри.

А чому ця боротьба спрямовувалася саме проти українського села і, водночас, націонал-комуністів України? Про це йтиметься в наступній частині нарису – про радянську ксенофобію та національну політику.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел



[1] Див. першу частину мого нарису: Гаухман Михайло. Сучасність і Голодомор: паралельні міркування над книжкою Зигмунта Баумана «Модерність і Голокост». Ч. 1. Всевладдя бюрократії (10 липня 2016 року):

[2] Замітка Юрія Винничука була написана після публікації українського перекладу пристрасної полеміки між Автором і Рецензенткою – Олею Гнатюк, проведеної на сторінках польської преси. Ця полеміка, – що складається з рецензії, відповіді Автора на рецензію і відповіді Рецензентки на відповідь Автора, – була опублікована під заголовком рецензії О. Гнатюк, див.: Молоде вино в старих бурдюках: Рецензія на книгу Tarik Cyril Amar «The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists» (Cornell University Press, 2015) / Пер. з пол. О. Гнатюк, пер. з англ. О. Кись (9 червня 2016 року). Пізніше з’явилася замітка Ярослава Грицака про книжку Таріка Сиріла Амара, яка являє собою скорочений виклад рецензії, що буде опублікована в майбутньому: Грицак Ярослав. Ще раз про книжку Таріка Амара (25 червня 2016 року):

[3] Як пише Оля Гнатюк: «Чимало уваги Автор присвячує проявам антисемітизму після війни (відмова повернути майно, яке залишили його власники, відмова віддати житло, випадки насильства). Найменш відома в Україні історія закриття останньої синаґоґи у Львові (розділ 7). Тарік Сиріл Амар представляє закулісні дії представників місцевої совєтської влади, які не цуралися послуговуватися у своїй діяльності антисемітськими стереотипами»

[4] Винничук Юрій. Американський танець на кістках (19 червня 2016 року)

[5] Див. про антисемітизм влади у повоєнному Львові, закриття у 1962 та відкриття у 1989 році львівської синагоги: AmarTarik Cyril. The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists. – Ithaca–London: Cornell University Press, 2015. – P. 175, 261–281 (загадана Олею Гнатюк глава «Lviv’s Last Synagogue, 1944–1962»).

[6] Тут і далі цитую за: Маніфест Комуністичної партії / Пер. з нім. Д. Рабиновича (1936):

[7] Еко Умберто. Привид (Маркса) блукає в умовах глобалізації / Пер. з італ. І. Іващенка:

[8] Чамберлэн Гаустон Стюарт. Евреи, их происхождение и причины их влияния в Европе / Пер. с нем. – СПб.: Изд-ие А. С. Суворина, 1906. – С. 223. Прикметно, що це видання було випущене російськими монархістами, які на початку ХХ століття сповідували расовий антисемітизм.

[9] Там же. – С. 225.

[10] Див.: Fitzpatrick Sheila. Tear Off of the Masks! Identity and Imposture in twentieth-century Russia. – Princeton & Oxford: Princeton University Press, 2005. – P. 29–87.

[11] Про формування широкої категорії «лішенцев» та їхні обмеження в різних правах див.: Валуев Демьян. Лишенцы в системе социальных отношений (1918–1936 гг.) (на материалах Смоленской губернии и Западной области). – Смоленск: Маджента, 2012. – С. 28–56, 109–117, 135 –147.

[12] [Публічна лекція] Олени Стяжкіної «Правильна біографія радянської людини: у пошуках слів та смислів» (11/12 липня 2015 року, м. Краматорськ, Українська літня школа): (на сторінці вказано «доповідь», але за змістом ідеться саме про лекцію).

[13] Див.: Нерар Франсуа-Ксавьер. Пять процентов правды. Разоблачение и доносительство в сталинском СССР (1928–1941) / Пер. с фр. Е. И. Балаховской. – М.: РОССПЭН, 2011. – С. 41–101.

[14] Станіслав Кульчицький у низці публікацій останніх років оперує поняттям «Сталінська “революція згори”», розуміючи під нею штурмову побудову соціялістичного ладу в 1929–1937 роках, див., напр.: Кульчицький Станіслав. Сталінська «революція згори» // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. – Випуск 22. – К.: Інститут історії України НАН України, 2013. – С. 103–135.

[15] Розслідування обставин убивства хлопчика і дослідження героїзації його літературного образу див.: Дружников Юрий. Доносчик 001, или Вознесение Павлика Морозова. – London: Overseas Publications Interchange Ltd., 1988 (На сайті книжка викладена з післямовою Нормана Дейвіса 1994 року):

[16] Тогочасні газети з класових позицій таврували поведінку таких дітей, див.: Гогохія Нані. Суспільство і діти // Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя / Відп. ред. С. В. Кульчицький. – К.: Інститут історії України НАН України, 2012. – С. 754.

[17] Лист ЦК КП(б)У до окружних комітетів КП(б)У та резолюція закритого засідання Політюбюро КП(б)У за доповіддю В. Балицького (4 травня 1928 р.) // Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997. – С. 268–269.

[18] Виступ В. Балицького на нараді працівників юстиції (1935 р.) // Там само. – С. 299.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!