Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Імперія для всіх і не для кого:

радянська ксенофобія імперського центру

(історико-політологічний етюд)

Зигмунт Бауман у своїй книжці досліджує чинники сучасного світу, які зробили можливим Голокост та інші геноциди. Як наголошує Автор, Голокост неможливо звести до антисемітизму німців за часів нацизму. Але чому нацисти обрали за ворогів євреїв – зрозуміло. Вибір євреїв за ворога і жертву випливає з історії «модерного антисемітизму» (або просто антисемітизму). Поняття «модерний антисемітизм» запровадила Ганна Арендт, щоби відділити антисемітизм модерного суспільства від релігійного антисемітизму (зараз кажуть – «юдофобії») традиційного суспільства[1].

Якщо правильно розумію, для Арендт сама нездоланна «інакшість» євреїв робила їх ідеальною мішенню для організації мас проти них, щоби досягти єдности в атомізованому суспільстві. А яким змістом наповнити цю «інакшість»? Це вже не головна справа.

Наповненням модерного антисемітизму є не тільки расові, а взагалі біологізаторські переконання. Бо етнонаціоналізм з його розумінням «корінного», або «автохтонного» населення, теж «іншує» всіляких «чужинців», не будучи власне расизмом. Етнонаціональний погляд на націю зближає її з породою біологічного виду, яка має певні віковічні властивості та якій краще берегти себе від чужинських впливів.

З антисемітизмом – справа зрозуміла. А щодо українофобії? Українофобія не передбачає заперечення права українців на існування: ніхто не ставиться до українців, як нацисти – до євреїв. Українофобія означає позбавлення українців політичної суб’єктности, а саме заперечення існування української нації та життєвість української держави або право українців бути нацією та мати власні державні утворення. Чому ж українська суб’єктність виявилася підозрілою для радянського режиму? І з яких позицій він виступав, здійснюючи радянську національну політику?

 

Фонтан «Дружба народів» (1954) на Виставці досягнень народного господарства (ВДНХ) –
символ радянської «дружби народів» інаціональної політики Радянського Союзу загалом

А. «Майже брехня» ради імперського принципу

Як завжди, почну здалека – з інтерв’ю відомого театрального режисера і блискучої постаті Романа Григоровича Віктюка. Це інтерв’ю було надруковане газетою «Факты» 2001 року[2]. Після завершення Державного інституту театрального мистецтва в Москві (ҐІТІС) молодий актор повернувсь у Львів і згодом створив театральну студію у Львівському палаці піонерів. А в грудні 1959 року до міста прибув Микита Хрущов:

«Коли до Львова вперше приїхав Микита Хрущов[3] із дружиною, мені доручили підготувати піонерське привітання на честь дорого гостя. На той час я вже керував дитячим театром у палаці піонерів та відібрав для виступу зо тридцять людей. Список передав ув обком партії на затвердження.

Наступного дня мене викликали: “Знущаєтеся, товариш Віктюк? Де тут українці?”. Кажу: “Я українець”. З’ясувалося, що у списку суцільні євреї – Фельдман, Гельфман, Фабрикант... Від мене вимагали замінити дітей, щоби секретаря ЦК привітала справжні, щирі українці[4]. Я відмовився...

Зрештою, довелося випускати на сцену жидівське сім’я[5]. Щоправда, КҐБ потурбувався (подсуетился) і переробив прізвища дітлахів на український штиб – Фельдмановська, Гельфманський, Фабрикантчук... Діти, реготячи, підбігли до мене і розповіли, які неписьменні дяді складали списки...

Минули роки, дітлахи зросли та зрозуміли, як мені вдалося залишити їх на сцені. Зате сьогодні я приїжджаю до Тель-Авіва, Нью-Йорка або Торонто, і всі ці Фельдмановські та Гельфмановські приходять на мої вистави, пробираються за лаштунки, гронами повисають на мені та плачуть.

Тоді я знову переношусь у Львів і гостро відчуваю, чим брехня відрізняється від майже брехні...»[6].

Це був би анекдот, якби це не було правдою!

Роман Віктюк – студент Державного інституту театрального мистецтва в Москві (ҐІТІС)

«Майже брехнею», за Романом Григоровичем, була безвинна підробка прізвищ, бо це ж не брехня. Сміливість і рішучість 23-річного молодого чоловіка заслуговує на нашу повагу. Його принциповість врятувала дітей од сутички з офіційним антисемітизмом, що його сповідували партійні функціонери та державні службовці. Спробуємо уявити собі, що було би, якби Роман Віктюк замінив дітей. Навіть якби часу вистачило для нових репетицій... Опріч цього, ми розуміємо, що ця принциповість могла коштувати актору та режисеру кар’єри, яка тільки-но розпочиналася.

Єврейські діти, які ходили до театральної студії, ледве не зіткнулися на власному досвіді з антисемітизмом. Подібні речі важко переносять дорослі, годі казати про дітей. І, якби не Віктюк, що би вони зараз думали про рідний Львів і далеку Україну в своїх Тель-Авівах і Нью-Йорках? І що б вони подумали про тих українців, які заперечують наявність антисемітизму в минулому? Байдуже, хто був його призвідником – високочолий «чекіст» або усміхнений сусід за подвір’ям.

Своїм учинком молодий Віктюк показав, що завжди буває вибір. Та й місцеві «чекісти» вирішили не бути принциповими, щоби не зірвати виставу, а зробили найбільш простий – найбільш бюрократичний крок.

Для розуміння радянської національної політики, хоч і на цьому майже пізньорадянському прикладі, пропоную розглянути ситуацію під історичним мікроскопом. Першу перспективу, пов’язану з можливим зіткненням дітей з антисемітизмом, вище показав. Визначимо такі взаємопов’язані перспективи розуміння цієї непростої життєвої ситуації:

1) Бюрократично-звітна: неважливо, ким діти були насправді, неважливо, що «українськість» їхніх прізвищ була сумнівною. Важливо, що порушення «лінії партії» вдалося замаскувати. Звісно, з такого погляду, неважливо було, хто про що думає і як почувається.

Саме ця перспектива виказує забюрократизованість радянського суспільства, не тільки партії та держави. Палац піонерів належав до бюрократизованої ланки інфраструктурного забезпечення масової культури. Власне, постраждати міг не тільки Роман Віктюк, а і його керівництво, яке «проґавило» особовий склад дитячого театру.

2) Бюрократично-ідеологічна: офіційний курс у національному питанні вимагав непохитного проведення на всіх рівнях, навіть якщо «лінія партії» постійно коливалася. Тогочасний офіційний курс полягав у позитивній дискримінації українців і неґативній дискримінації євреїв. Саме тому для сцени потрібні були «щирі українці». Навіть якщо йшлося про дітей, для яких не істотні дорослі абстракції про ідентичність та лояльність.

Підозрюю, що за умовами офіційної «дружби народів», якби вистава відбувалася, приміром, у Харкові, можна було би інакше змінювати прізвища, аби були не тільки «щирі українці», а й справжні росіяни. Тоді би Фабрикант міг би зробитися Фабрикантовим і разом із Фельдмановською, співаючи й танцюючи, зображувати дружбу між старшим і молодшим «братніми народами».

3) Радянсько-українська: Радянська Україна відігравала певну визначену роль у Радянському Союзі. Україна була другою за значенням республікою. Як і всі радянські республіки та національні автономії, Україна мала позначати себе етнічною культурою. Власне, «малоросіянізація» України, описана Іваном Лисяком-Рудницьким, полягала в зведенні «українськости» суто до етнічної культури[7]. В такій Україні етнічні не-українці почувалися «чужими», бо не могли здобути українську етнічність. А тому вони майже неминуче обирали відносно «надетнічну» російську культуру.

4) Українізаторська: якщо поняття «українізація» розуміти широко, не тільки для позначення певного історичного періоду, але яко позитивну дискримінацію українців або української культури. Тоді цей випадок саме стосувався українізації в значенні збільшення присутности українців у «престижних» суспільних царинах, до яких належить театральне мистецтво. Однак зворотнім боком українізації, як і будь-якої позитивної дискримінації, була неґативна дискримінація інших спільнот. Звісно, це породжувало невдоволення в тих не-українцях, чиїм коштом здійснювалася українізація.

Подібна українізація за рахунок євреїв отруювала свідомість українців антисемітизмом, позаяк показувала, як можна посісти високі соціяльні позиції, витискаючи інших – «не автохтонів». Тим паче, підозріле ставлення до них виходить «згори». А в євреїв могло породжувати антиукраїнські уявлення, що, мовляв, українцям не вистачає талантів і їх «тягнуть за вуха». Певна річ, ці взаємні ксенофобські переконання могли не поширюватися на конкретних людей. Наприклад, на Романа Віктюка.

Приклад із ситуацією, в яку потрапив (або майже потрапив) молодий Роман Віктюк і його юні актори, виказує маніпулятивний характер радянської національної політики. Вона виглядає так, що існував єдиний імперський центр, який визначав становище представників тої чи іншої нації, але сам майже не діяв од імені якої-небудь нації. Певна річ, у рішень імперського центру були конкретні виконавці. А як цей панівний імперський принцип упливав на суспільні позиції представників різних націй у Радянському Союзі?

Колискова «Сон приходит на порог...» із кінострічки «Цирк» (1936) – мистецький символ радянської «дружби народів» (після вбивства актора Соломона Міхоелса до самого розпаду Радянського Союзу із стрічки вирізали виконання колискової мовою їдиш)

Б. Концепція «радянської ксенофобії»: національність і гідність

Для розуміння радянської національної політики, зокрема щодо українців та України, пропоную далі затриматися – і продовжити розбирати ситуацію із театральною студією Романа Віктюка. Спробуємо уявити наступні життєві ситуації та навіть зміну позицій серед тих, кого більше та менше дискримінують у радянському суспільстві.

Уявимо собі, що «всі ці Фельдмановські та Гельфмановські» виросли, можливо після школи поїхали навчатися до Росії, як часто робила єврейська молодь з великих міст, щоб уникнути негласних «відсоткових норм». Або після завершення інституту (університету) – для пошуку відповідної роботи за фахом. У Росії – хіба-що за винятком Москви та Ленінграда – вони би зіткнулися з більш м’якою дискримінацією, яка не дозволяла євреям обіймати високі посади, але не перешкоджала навчанню та праці за бажаним фахом.

Деяким євреям – вихідцям зі Львова (можна поставити інше місто), вірогідно, довелося би стикнутися з дошкульним обвинуваченням у «сіонізмі», яке переслідувало євреїв у «престижних» прошарках радянського суспільства. Подібно до того, як їхні батьки зазнавали звинувачень у «безрідному космополітизмі» (якщо були інтеліґентами) або «спекуляціях» (якщо були співробітниками торгівлі й не тільки).

Чим загрожували подібні звинувачення? Тим, що вони наносили вдар по гідности людей. Потрібно було пояснювати, що Ти – «не верблюд», що Ти – «наша радянська людина», а не сіоніст чи будь-який інший ворог. Це нагадує вираз із арсеналу побутового антисемітизму: «Є жиди, а є євреї». Інакше кажучи, добра людина єврейського походження належить до євреїв, а погана людина – до жидів. Тож конкретний єврей має доводити, що він – єврей, а не жид. Тут євреї зазнають часткової генералізації, але вже не в суто чорних кольорах. Вочевидь, досвід особистих контактів євреїв і не-євреїв перешкоджає загальній генералізації.

Повернемося до державної політики. Подібний поділ спільнот на «добрі» та «погані» складники є справжнім приниженням. Бо Ти апріорі стаєш підозрілим і Тобі потрібно доводити всім, що з Тобою все гаразд, що Ти – «наш» і «радянський», а до «не наших» і «не радянських» не маєш жодного стосунку та завжди готовий засудити та зректися їх, навіть публічно. Звісно, «доводити» означає розмовляти та поводитися так, щоби відвести від себе всі підозри та/або не накликати їх на себе і близьких.

А тепер повернемося до українських однолітків цих єврейських дітлахів. Згадана «українізація» ґарантувала їм освіту та кар’єру у Львові. Але іноді у себе вдома, а часто за межами Львова їм би довелося стикнутися з обвинуваченням, яке могло бути більш серйозним, ніж ярлик «сіоніста» для тогочасного єврея. Їх би назвали «бандерівцями» (за поширеною російською вимовою – «бендеровцами»).

Ярлик «бандерівці» настільки поширився, що пережив і радянські часи. У 1930-ті роки використовувалася наліпки «петлюрівці» та «петлюровщина» на позначення уявних ворогів з українських еліт. Були й менші за обсягом і більш, так би мовити, тимчасові, на кшталт «шумськізму», «хвильовізму» і «волобуєвщини», які стосувалися партійно-державних діячів, літераторів та економістів відповідно, хоча не тільки їх.

Аналогічно, в Башкортостані застосовувалася наліпка «валідовщина» – від імені башкирського націоналіста, згодом – башкирсько-турецького історика Ахметзакі Валідова (турецькою – Закі Валіді Тогана). Закі Валіді у 1917 році очолив башкирський рух за автономну державність, а в 1920 році, переконавшись у неможливости співпрацювати із більшовиками, полишив батьківщину. А в Татарстані був визначений ухил «султан-галієвщина» – від імені Мірсаїда Султан-Галієва, який за революційних часів очолював мусульманські (або татарсько-башкирські) частини Червоної армії, а в середині 1920-х років опинився в опозиції до Іосіфа Сталіна і згодом був убитий під час масового терору.

Імперський центр намагався рамкувати прояви національної свідомости, вигадуючи оці «національні ухили»: «петлюрівщина», «бандерівщина», «валідовщина», «султан-галієвщина», «космполітизм», «сіонізм» тощо. Якщо національна тожсамість виходила за визначені межі, вона ставала підозрілою. Іноді подібне «іншування» стосувалося не тільки неросіян, а й росіян – призначених носіїв «тягаря імперії».

Саме росіяни й зробилися одними із перших жертв радянської ксенофобії: під час розгортання політики коренізації у 1920-х роках росіян обвинувачували у великодержавному шовінізмі (як казав Владімір Ленін – «русотяпстві»)[8]. Щоправда, за Леніним цей шовінізм більшою мірою виявлявся в «обрусілих інородцях». Так у 1922 році він висловився щодо комуністів-грузин на чолі з Іосіфом Сталіним і Сєрґо Орджонікідзе з приводу їхніх дій у тільки-но загарбаній Грузії[9]. Припускаю, що слова «вождя світового пролетаріяту» можна було би застосувати й для представників інших неросійських народів, наприклад, русифікованих євреїв серед більшовицьких лідерів.

Як на мене, побічним результатом коренізації й було зменшення питомої ваги етнічних росіян, русифікованих євреїв і русифікованих представників інших народів на адміністративних посадах у 1920–1930-ті роки. Так радянська влада позбувалася репутації російської та/або єврейської, яка склалася через етнічне походження більшовицьких провідників та антисемітську пропаганду їхніх супротивників.

Пізніше, у 1930-х роках, російський народ набув значення імперського народу, вищого над іншими[10]. Як ілюстрацію до панівного статусу росіян, зазначу, що партія забороняла наголошувати на реальних єврейських та уявних калмицьких коренях Леніна: «вождь світового пролетаріяту» мав бути стовідсотковим росіянином[11]. Бодай його німецькі та шведські корені нікого не цікавили: скільки ж тих обрусілих німців серед предків російських дворян! 

Хай там як, але російський народ неможна назвати «народом-гегемоном». Адже зі становищем росіян все було непросто. За пізньорадянських часів серед російської громадськости існувала «російська партія», представники якої не погоджувалися з неповноцінним статусом Росії в Радянському Союзі, становили «опозицію справа» до офіційного курсу та мали симпатиків навіть серед вищого прошарку КПРС[12]. Бо ж РРФСР являла собою Радянський Союз мінус національні республіки. А сама російська територія в межах Росії була РРФСР мінус національні автономії. Як афористично висловився американський історик Юрій Сльозкін, у радянській комунальній квартирі росіяни, на відміну від інших народів, не мали власної кімнати, а вештались у всіх під ногами, займаючи кухню та коридор[13]. Тож не дивно, що під час кризи адміністративно-командної системи саме Російська Федерація зробилася промотором розпаду Радянського Союзу. Ось така була імперія: для всіх і не для кого.

Додам, що з росіянами варто порівняти євреїв, які теж «вешталися під ногами», але не мали навіть того, що росіяни. Особливо від початку офіційного антисемітизму від повоєнних часів.

 

Виняток на підтвердження правила: на знаменитому плакаті періоду Холодної війни радянська ксенофобія щодо євреїв-сіоністів та українців-націоналістів набувала характеру«класичних» антисемітизму та українофобії

Спробуємо визначити ознаки «радянської ксенофобії»:

1) Непрямий характер. У радянському суспільстві «класична» ксенофобія не мала офіційної підтримки. Звісно, «пряма» ксенофобія була, але мовчазна і не загальна. Прямі звинувачення представників якогось народу в тому, що вони належать до «неправильної» нації, на офіційному рівні не допускалися. Замість цього були звинувачення в «національних ухилах». Більше того, терор за етнічною ознакою міг не супроводжуватися національним тавруванням. Так, українських селян звинувачували в «куркульстві», а не в «українстві». А заборона кримським татарам повертатися на історичну батьківщину не маркувалася якоюсь анти-кримськотатарською пропагандою.

2) Колонізаційна орієнтованість. Імперський центр ставився до радянських націй яко до підлеглих сутностей, визначаючи їхнє місце у суспільній структурі. Залежно від статусу тої чи іншої нації у самому Радянському Союзі та її зовнішньополітичному становищу, кожній спільноті відводилося певне місце. Точніше – кожну націю рамкували тим, що визначали її місце і/або ставили під підозру. Позитивна дискримінація та офіційне схвалення ставали пряником, а неґативна дискримінація та підозріле ставлення – батогом національної політики.

3) Ідеологічна визначеність. Радянська ксенофобія ставала частиною тих чи інших ідеологічних кампаній або проєктів, які втілювала партія-держава. Наприклад, ідеологічного проєкту «дружби народів» 1930-х років, який запроваджував ієрархію націй, або проєкту «великого радянського народу» 1970–1980-х років, спрямованого на посилення загальної тожсамости коштом національних почуттів.

4) Соціяльно-інженерна спрямованість. Радянське суспільство постійно конструювалося, деконструювалося та реконструювалося партією-державою. Міжетнічні зв’язки та позиції окремих націй також зазнавали змін, відповідно до коливань «лінії партії». Бо за відсутности реальних класів у радянському суспільстві та за умови імперського характеру Радянського Союзу – національна належність ставала чи не головним маркером соціяльного статусу людини. За умови партійно-державної монополії на освіту та працю належність до спільноти, звинуваченої в «національному ухилі», ставала визначальної для людини. Особливо для молоді, яка обирала свій життєвий шлях, шукаючи місця освіти та роботи.

5) Дискурсивний характер «іншування». Неґативна дискримінація представників тих чи інших націй здійснювалася шляхом творення дискурсів «національного ухилу». Дискурси «національних ухилів» хвилеподібно поширювалися, завдяки наявности потужної пропагандистської машини. «Дискурсивність» виявлялася в тому, що не існувало остаточно сформованих рамок, що відповідало офіційному курсу, а що було «ухилом». Це дозволяло ситуативно розгортати та згортати пропагандистські кампанії. Втім, пропаганда могла вийти за межі первинного призначення, як у випадку з дискурсом «бандерівщини», який переріс і Західну Україну, і повоєнний час. Якщо просто пояснювати, що означав дискурсивний характер радянської ксенофобії: ніколи не існувало чітких правил, що й робило цю ксенофобію, попри її частковість, повсюдною та принизливою для представників різних неросійських народів.

6) Презумпція провини. Творення дискурсу певного «національного ухилу» робило потенційними «ухильниками» багатьох представників певної нації. Принаймні, всіх тих, хто належав до адміністративних посад та «інтеліґентських» професій. Якщо класову ідентичність, як ішлося в другій частині цього нарису, важко було змінити, бо в радянському суспільстві 1920–1930-х роках вона залежала від родини, то годі й казати про національну належність, зафіксовану в офіційній документації, так звану «п’яту графу» радянського паспорту. Тож од радянської ксенофобії неможливо було відмежуватися, хіба що змінивши простір, як у випадку з євреями за радянських часів, яким доводилося полишати Україну та виїжджати в Росію або взагалі еміґрувати з Радянського Союзу.

7) Елітарність. Мішенню радянської ксенофобії ставали елітарні прошарки населення: партійні функціонери, державні службовці, армійські офіцери, адміністратори-господарники та представники різноманітних «інтеліґентних» професій. Інакше кажучи, всі, хто належав до сфер виробництва влади-знання. Ці сфери вважали і вважають за респектабельні та показові для характеристики соціяльних позицій певної нації.

Радянська ксенофобія була ментальною атмосферою принципів мовчазної дискримінації – як позитивної, так і неґативної – для обіймання «престижних» владно-господарських позицій. Саме цей аспект робив політику щодо євреїв – на рівні великих міст – суцільно дискримінаційною, що робило її порубіжною між «радянською» та цілком «класичною» ксенофобією.

8) Хвилеподібність. Радянська ксенофобія щодо певної нації не була перманентною. «Непряма» ксенофобія виникала, збільшувалася та зменшувалася, залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації, реалізації партії різноманітних кампаній і проєктів. Так, під час Німецько-радянської війни український патріотизм у Радянському Союзі перестав бути маркером «буржуазного націоналізму». Владою віталися літературні, мистецькі, публіцистичні та історіографічні твори з патріотичними мотивами без наголошення на «дружбі народів» і передовому соціялістичному ладі Радянської України[14]. Все це робилося, щоби показати «українськість» Радянського Союзу та мобілізувати українців на захист своєї батьківщини у лавах Червоної армії та «на трудовому фронті».

Радянська ксенофобія, яку тут охарактеризував, принципово не відрізнялася від радянського соціяльного расизму (буквально, якщо виходити зі значення давньогрецького слова «ксенофобія», теж ксенофобія). Про соціяльний расизм ішлося в другій частині мого нарису. Адже радянські класи (класи-стани за характеристикою Шейли Фіцпатрік[15]) теж уявлялися замкненими спільнотами, подібно до націй, хоча їхня замкненість була більш відносною. З тою відмінністю, що їхнє «привласнення» та «іншування» було більш складним. Так, «буржуї» та «куркулі» завжди погані «чужі», а «пролетарі» та «незаможники» – зажди добрі «свої», але обсяг цих груп визначався «згори». Однак теж були «класові ухили», подібні до «національних ухилів», які накладалися на певні класи-стани, роблячи їх підозрілими та керованими: «специ» («буржуазні спеціялісти» з дореволюційної технічної інтеліґенції); «підкуркульники» для селян, яких не приписали до «кулаків». Соціяльний расизм був подібний до радянської ксенофобії зі сформульованими мною ознаками, але потребує окремої уваги, бо належність до класу-стану була не настільки фатальною, як національна тожсамість.

Переходячи до українського випадку, наголошу, що початок радянської ксенофобії належить до витоків більшовицької влади в Україні. Тільки-но був запроваджений поділ на «українських буржуазних націоналістів» і «правильних» українців, які підтримували більшовиків і «пролетарську справу», можна говорити про початок «непрямої» ксенофобії. Хрестоматійним зробився приклад більшовика Володимира Затонського, якого у січні 1918 року ледве не вбили на одній із київських вулиць «свої» червоноармійці, почувши з його вуст українську мову.

Український рух за революційних часів був радше «партією», ніж організованою мережею національної еліти. Але початок був даний саме тоді. Так, у травні 1920 року голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Рад робітничих і селянських депутатів Григорій Петровський відверто розповів голові Башкирського воєнно-революційного комітету Ахметзакі Валідову про те, що українські комуністи перебували між молотом імперського центру та ковадлом українських націоналістів. Адже Владімір Ленін, за словами Петровського, ставив інтереси росіян («великоросів») понад усе, не будучи власне російським націоналістом. Однак справа «світової революції» та боротьби з імперіялізмом в очах Петровського виправдовувала тодішні «двозначні, фальшиві відносини» між росіянами та іншими народами Радянського Союзу[16].

Промовистий приклад подібної «непрямої» ксенофобії – це повоєнне цькування Володимира Сосюри за відомий вірш «Любіть Україну». Мовляв, цей вірш може прийняти і ворог радянської влади. Тож радянська ксенофобія означала, що неможна просто любити Україну: треба спершу затаврувати «буржуазний націоналізм». Звідти рядки прекрасного вірша, за словами історика Ярослава Ісаєвича, в одних читачів «будили щемне почуття приналежности до нації і співпереживання за неї. У других викликали злобу і ненависть, – це засвідчили репресії і щодо самого поета, і щодо тих, хто з ним солідаризувався»[17].

«Лінія партії» постійно коливалася, але не принципово. Не можу не навести випадок з історії мистецтва. В знаменитій пісні «Чорнобривці» (музика Володимира Верменича, слова Миколи Сингаївського) є рядок про «мою українську землю» без згадок про соціялістичний лад і Радянський Союз. Однак у фільмі-концерті «Снимается Константин Огневой» (1969) чарівне виконання пісні тенором Костянтином Огнєвим супроводжував відеоряд, в якому цей рядок був проілюстрований досягненнями радянського господарства, представленими на міжнародній виставці.

Можливо, ця пісня та її «кліп» не стосуються національної політики. Але навряд чи випадково, що Радянську Україну не мав ілюструвати пасторальний сільський пейзаж, який міг припасти до смаку й «буржуазному націоналісту». А з іншого боку – індустріяльна Україна, можливо, більше відповідала «духові часу».

Пісня «Чорнобривці» у виконанні Костянтина Огнєвого із кінострічки-концерту «Снимается Константин Огневой»

З якого часу можна говорити про радянську ксенофобію щодо українців? Наразі достеменно сказати не можу. Певен, що не пізніше великих політичних процесів, перший із яких була «справа СВУ» (1929–1930). Судовий процес у «справі», який тривав у березні – квітні 1930 року, набув максимально публічного характеру: проходив у залі харківського Столичного оперного театру і висвітлювався в пресі[18]. «Справа СВУ» розпочала масований винахід-і-протидію «українському буржуазному націоналізму», що й означало поширення радянської ксенофобії щодо українців та створення атмосфери загальної підозрілости під час здійснення Голодомору.

* * *

Таким чином, національна політика проводилася імперським центром у рамках соціяльної інженерії багатонаціонального населення Радянського Союзу, відповідно до ситуативних коливань «лінії партії». Ця політика представляла собою сукупність дискурсивних і практичних заходів із позитивної дискримінації одних і неґативної дискримінації інших груп. Простіше кажучи, позиції однієї нації нерідко підвищувалися коштом іншої.

Пропоную свою концепцію «радянської ксенофобії» для позначення заданою державно-партійною політикою ментальною атмосферою вирішення національного питання в Радянському Союзі. Під «радянською ксенофобією» розумію підозріле ставлення до низки народів, здебільшого – неросійських націй, представники яких мали впливові позиції в радянському суспільстві. Радянська ксенофобія вимагала від представників різних народів своїми словами та справами доводити, що вони належать до «наших радянських людей» і ворожі щодо поширюваних пропагандою «національних ухилів».

Стосовно «українського питання» – певен, що радянська ксенофобія поширилася на український народ не пізніше ідеологічних кампаній кінця 1920 – початку 1930-х років, започаткованих «справою СВУ». Власне, ця ксенофобія не заперечувала суб’єктність, яко «класична» українофобія, але робила українську націю підпорядкованим суб’єктом у межах радянської ієрархії націй. Звісно, моя концепція потребує конкретизація на матеріялі з історії різних країн і народів Радянського Союзу.

Наступна частина нарису буде присвячена винайденню «антирадянської» української опозиції та її класової опори у вигляді українського «куркульства» у середині 1920 – на початку 1930-х років. Адже поєднання у «чекістській логіці» разом «буржуазних націоналістів» і «куркулів» з «підкуркульниками» під час колективізації призвело до Голоду-геноциду.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел



[1] Див.: Арендт Ханна. Истоки тоталитаризма / Пер. с англ. И. В. Борисовой, Ю. А. Кимелева, А. Д. Ковалева, Ю. Б. Мишкенене, Л. А. Седова; послесл. Ю. Н. Давыдова; под ред. М. С. Ковалевой, Д. М. Носова. – М.: ЦентрКом, 1996. – С. 35–44.

Російські перекладачі застосовують поняття «сучасний антисемітизм». В українському виданні, наразі мені недоступному, застосований вираз «модерний антисемітизм».

[2] Відзначу, що нижченаведений фрагмент з інтерв’ю розміщений на різних сайтах. Це інтерв’ю відносять і до російських видань: або до журналу «Собеседник» (але на сайті журналу такого інтерв’ю немає), або до газети «Московский комсомолец»: Райкина Марина. Категорически: Виктюк! [Интервью с Романом Виктюком] // Московский комсомолец. – 2011. – 27 октября. - № 25782. Але у цій публікації процитованого фрагменту немає. До того ж сам пам’ятаю, що в дитинстві читав про цей епізод в якійсь газеті. Звідси роблю висновок, що первинний текст – все ж таки інтерв’ю Романа Григоровича для української газети «Факты».

[3] Насправді Микита Хрущов не вперше прибув до Львова, але вперше яко генеральний секретар ЦК КПРС. Раніше він кілька разів приїжджав до Львова яко генеральний секретар ЦК КП(б)У. Так, відомі візити Хрущова у 1944 році на поховання Митрополита Андрея Шептицького і в 1949 році після вбивства письменника Ярослава Галана для активізації боротьби з УПА і проведення кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».

[4] У російському тексті вжито українську ідіому: «Щирі українці».

[5] Так у тексті. Певна річ, вираз «жидівське сім’я» було застосовано в іронічному значенні.

[7] Лисяк-Рудницький Іван. Русифікація чи малоросіянізація // Його ж. Історичні есе / Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака; упор. Я. Грицак. – К.: «Основи», 1994. – Т. ІІ. – С. 474–475.

[8] Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки) / Пер. з англ. С. Вакуленка; наук. ред. В. Кравченко і Г. Єфіменко. – К.: Критика, 2013. – С. 17–23.

[9] Такер Роберт. Сталин-революционер. Путь к власти, 1879–1929 / Пер. с англ. Г. П. Блябина, А. К. Зура. – М.: ЗАО Изд-во «Центрполиграф», 2013. – С. 273; Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки). – С. 23. Тері Мартин, говорячи про адресатів знаменитого Ленінського висловлювання, додає до двох більшовиків – вихідців із Грузії ще й поляка Фелікса Дзержинського.

[10] Про створення ієрархії національних статусів у вигляді «дружби народів» і реабілітацію історичної спадщини, див.: Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки). – С. 559–595; Бранденбергер Дэвид. Национал-большевизм. Сталинская массовая культура и формирование русского национального самосознания (1931–1956 гг.) / Пер. с англ. Н. Алёшина и Л. Высоцкого. – СПб.: Академический проект; Изд-во ДНК, 2009. – С. 39–136.

[11] Див.: Петровский-Штерн Йоханан. Еврейский вопрос Ленину / Авторизованный пер. с англ. – М.–Иерусалим: Мосты культуры / Гешарим, 2012. – С. 161–196.

[12] Див.: Митрохин Николай. Русская партия: Движение русских националистов в СССР. 1953—1985 годы. — М.: Новое литературное обозрение, 2003. — 624 с.

[13] Див.: Слёзкин Юрий. СССР как коммунальная квартира, или Каким образом социалистическое государство поощряло этническую обособленность / Пер. с англ. // Американская русистика: Вехи историографии последних лет: советский период. – Самара, 2001. – С. 329–374.

[14] Офіційна глорифікація «великого українського народу» та «величної української історії» в період Німецько-радянської війни докладно описана в монографія Сергія Єкельчика, див.: Єкельчик Сергій. Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Пер. з англ. М. Климчука і Х. Чушак. – К.: Критика, 2008. – С. 56–87.

[15] Див.: Fitzpatrick Sheila. Tear Off of the Masks! Identity and Imposture in twentieth-century Russia. – Princeton & Oxford: PrincetonUniversity Press, 2005. – P. 29–87.

[16] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. Борьба народов Туркестана и других восточных мусульман-тюрков за национальное бытие и сохранение культуры / Пер. с тур. Г. Шафикова и А. Юлдашбаева. – Уфа: Китап, 1994–1998. – Кн. 1. – 1994. – С. 365–366.

[18] Докладно див.: Касьянов Георгій. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років: соціальний портрет та історична доля. – К.: Глобус; Вік; Едмонтон: Канадський інститут український студій Альбертського університету, 1992. – 176 с. На жаль, ця книжка наразі для мене недоступна, а тому не можу навести посилання на конкретні сторінки.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!