Україна Модерна

// Михайло Гаухман

«Лінія ҐПУ УСРР»: винайдення і поборення української опозиції
та національний характер Голодомору (історико-документальний етюд)

 

У попередній частині нарису йшлося про радянську ксенофобію – феномен підозрілого ставлення до неросійських народів Радянського Союзу з боку імперського центру. Початком подібної ксенофобії щодо українців були революційні часи, коли тривала війна між «київською» та «харківською» УНР. Але під час українізації головним ворогом був оголошений «великодержавний шовінізм великоросів».

У середині 1920-х років ситуація почала змінюватися: розпочався пошук «українського сепаратизму». У цій частині нарису покажу фатальність зміни офіційного курсу національної політики: як винайдення української опозиції з її класовою опорою – «куркульством» спричинилося до здійснення Голоду-геноциду проти українського народу.

А. «Загадковий лист» Станіславу Косіору, або коли розпочався наступ на Україну?

У монографії Станіслава Кульчицького наведена розлога цитата з анонімного листа М. Живанова до тогочасного Генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора від грудня 1932 року. Цей лист був уперше опублікований в археографічному збірнику «Голод в СССР. Famine in the USSR» (Москва, 2009). Процитую промовисті висловлювання листа за книжкою Кульчицького:

«Тов. Коссіор [так у тексті. – М. Г.]. Розплющте очі на дійсність, що Ви робите своєю політикою, безмовні Ви раби Москви. Ви за два роки загубили Україну, сільське господарство. Почитайте ви, що пише більшовицька “Правда” про більшовицьку політику ВКП(б), де колгосп справді є взірцем для одноосібника (“единоличника”). Де партія є не сліпим прислужником, мовчазним виконавцем, а де люди з головами зважували реальність планів. А Ви перетворили всю українську парторганізацію на зграю папуг. <...>

Я сам партизан, старий член партії, мої батьки прокляли мене за участь у громадянській війні, померли від голоду. Українські комуністи не знають масової роботи, вони жандарми на селі. Вони забезпечили всі умови для пана та куркуля. База для контрреволюції збільшилася до 95%, база партії – 5%. Я виражаю думку всього розумного (“здравомыслящего”), що є в нашій партії. Ви не знаєте дух і настрій чесної відданої революції частини партії, вони притиснути до стінки, не можуть рота розкрити. Горлохвати, прохвости та контрреволюціонери правлять партією та ведуть у прірву всю країну»[1].

На щастя, співробітники ҐПУ УСРР не знайшли адресанта листа. Як бачимо, рядовий комуніст звинуватив керівництво КП(б)У в тому, що вони, керуючись директивами московського центру, ведуть до знищення сільське господарство, а саму Україну – до катастрофи. За його словами, «українські комуністи... забезпечили всі умови для пана та куркуля», позаяк викликали загальне невдоволення у 95% населення, яке радо підтримало би контрреволюціонерів. Тож цей Живанов, за своїм світоглядом, був таким самим ідейним комуністом – борцем з уявною – станом на початок 1930-х років – контрреволюцією, як і його адресат та керівник Косіор. Але Живанов не був поодиноким у своїх критиці радянської влади. Так, опубліковані аґентурні відомості ҐПУ за грудень 1932 року рясніють незадоволеними висловлюваннями партійців, комсомольців і робітників[2] – саме тих, хто, за радянською ідеологією, мав бути провідною верствою суспільства та класовою опорою режиму.

Як розпочинався шлях українських комуністів до нищення власного народу? Витоки Голодомору простежую від початку курсу партії-держави на боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», розпочатим у самий розпал українізації. Для цього звернуся до документів тогочасної спецслужби – ҐПУ УСРР, опублікованих Юрієм Шаповалом, Володимиром Пристайком та Вадимом Золотарьовим і колективом упорядників спеціяльного випуску журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» за 2005 рік, присвяченого документам ҐПУ УСРР щодо Української автокефальної православної церкви: І. В. Бухарєвою, Сергієм Кокіним, Іриною Преловською і Георгієм Смирновим.

Яким був сенс тогочасних подій і процесів, які призвело до Голодомору? На це питання нещодавно дав відповідь історик Геннадій Єфіменко. Він дійшов висновку, що Голодомор мав характер, як винесено в заголовок його статті, «помсти, попередження, виховання, покарання» Радянської України та української нації з боку Кремля[3].

Погоджуючись із його висновками, обираю інший підхід. Бо для мене важливо відповісти на питання: як став можливим Голод-геноцид? як ідеологічна боротьба за контроль над партією та культурою поєдналася з політикою колективізації та хлібозаготівельною кампанією 1932 року?

Відносною новизною мого підходу буде намагання виявити «логіку чекістів», застосованою у формі марксистського підходу для витворення та поборення «української загрози». Це дозволить зрозуміти мотивацію партії-держави в здійсненні антиукраїнської політики.

Наскільки розумію, в українській історіографії не дуже поширені підходи, які потребують аналізу уявлень представників влади та сучасників загалом. Серед істориків переважає ставлення до суспільної атмосфери радянського суспільства яко до царини «фальшивої свідомости» (як називав ідеологію панівних класів Карл Маркс). Як на мене, подібний підхід недостатній для комплексного дослідження радянської держави та одержавленого суспільства. Тож дослідники нової та новітньої історії методологічно відстають від фахівців із середньовіччя та раннього нового часу.

З якого моменту почну свій виклад? Через два роки після здійснення повороту в національній політиці Радянського Союзу та проголошення політики коренізації, у 1925 році, генеральним секретарем КП(б)У була призначена людина з «команди Сталіна»[4] – Лазар Каганович. Як промовисто написав про той час Станіслав Кульчицький: «у 1920-х роках не було кращого друга українців, ніж Сталін. Найбільшу національну республіку треба було мати за спиною як союзницю, обернувшись обличчям до конкурентів у Кремлі»[5].

За оцінкою Тері Мартина, Каганович був промотором пришвидшення українізації[6], вимагаючи вивчення бюрократії української мови[7]. Саме від часів керівництва «залізного наркому» розпочався перехід од боротьби з дійсною або уявною опозицією національному курсу до рамкування українства. Чільним виконавцем цього курсу був не сам Каганович, а відносно самостійний «чекіст» Всеволод Балицький – голова ҐПУ УСРР[8].

Лазар Каганович  під час виступу Наркома шляхів сполучення СРСР
на День залізничника – з кінострічки «Честь», 1938 р.

Після прибуття в Україну Лазаря Кагановича партія-держава активізувала протидію «українському буржуазному націоналізму», тобто боротьбу з тими представниками інтеліґенції, хто не був «достатньо радянський» і/або за революційних часів боровся проти більшовиків. Власне, ця діяльність ҐПУ не припинялась і в пореволюційні роки, але «місія Кагановича» полягала в посиленні контролю московського Центра над Радянською Україною.

У червні 1925 року Політбюро ЦК КП(б)У створило комісію для відстеження настроїв української інтеліґенції, зокрема в Академії наук. А в лютому 1926 року відбулося засідання Політбюра ЦК КП(б)У, на якому одним із доповідачів був Балицький, а основною темою – боротьба із «правими угрупованнями в середовищі української інтеліґенції»[9].

Перший потужний залп, який запустив кампанію проти «шумськізму» та «хвильовізму», дав сам Іосіф Сталін. На початку ідеологічних дискусій він написав відкритого листа щодо позиції Олекандра Шумського, адресованого Лазарю Кагановичу та іншим керівникам КП(б)У. Сам лист доволі показовий. У ньому Сталін говорив ззовні «правильні» слова, що Шумський просто поспішає з українізацію. Але ці слова стали стартовим пострілом для початку ідеологічних нагінок. Варто процитувати фрагмент листа про загрозу того, що згодом називали «українським буржуазним націоналізмом» (курсив автора; підкреслення моє. – М. Г.):

«Цілком правильно підкреслюючи позитивний характер нового руху на Україні за українську культуру та громадськість, Шумський не бачить, однак, тіньових сторін цього руху. Шумський не бачить, що за слабкости корінних комуністичних кадрів на Україні цей рух, який звідусіль і повсюди очолює некомуністична інтеліґенція, може набути місцями характер боротьби за відчуженість української культури та української громадськости від культури та громадськости загальнорадянської, характер боротьби проти “Москви” взагалі, проти росіян узагалі, проти російської культури та її вищого досягнення – ленінізму. Я не доводитиму, що така загроза стає дедалі реальнішою на Україні. Мені хочеться тільки сказати, що від таких дефектів не вільні навіть деякі українські комуністи. Я маю на увазі такий, усім відомий факт, яко статтю відомого комуніста Хвильвого в українській пресі. Вимоги Хвильового про “негайну дерусифікацію пролетаріята” на Україні, його думка про те, що “від російської літератури, від її стиля українська поезія моя втікати якомога далі”, його заява про те, що “ідеї пролетаріяту нам відомі й без московського мистецтва”, його захоплення якоюсь месіянською роллю української “молодої” інтеліґенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики – все це і багато подібного з вуст українського комуніста звучить тепер (і не може не звучати) більш ніж дивно. <...> Шумський не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можливо тільки борючись із крайнощами Хвильового у лавах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити українську культуру, що перебуває на піднесенні, та українську громадськість у культуру та громадськість радянську»[10].

Отже, партія має бути керівною силою українізації. Інакше «некомуністична інтеліґенція» (також за тодішнім лексиконом – «попутчики») перетворить українізацію на антирадянський процес. Ба більше, приклад Хвильового, на погляд Сталіна, показував, що загроза відлучення Радянської України від Радянського Союзу може виходити і від комуністів.

Мене цікавить, що означає «радянська культура та громадськість»? Напевно, під «радянською» Сталін розумів «національну за формою, інтернаціональну (соціялістичну) за змістом». Про це він говорив у 1929 році на зустрічі з українськими письменниками[11]. Однак це питання виходить за межі мого етюду.

Б. Накреслення «Лінії ҐПУ УСРР», або «український сепаратизм» яко перспективний двійник сіонізму

Результатом роботи ҐПУ УСРР з активізації пошуку ворогів під час головування Лазаря Кагановича в українській компартії стала поява в березні 1926 року циркуляру «Про українську громадськість» (шкода, не опублікованого сучасними істориками), а у вересні – таємного циркуляру «Про український сепаратизм». Останній був опублікований, а тому варто розібрати його зміст, позаяк цей документ став поворотним пунктом у діяльности ҐПУ проти української інтеліґенції. Таємний циркуляр, вірогідно, був документом для внутрішнього користування «чекістів». До питання про особливу «лінію ҐПУ» повернемося нижче.

Почну з того, що сам термін «український сепаратизм» відсилає до останніх років Російської імперії. Тоді український рух звинувачували в українському, або мазепинському сепаратизмі[12]. Причому призвідниками антиукраїнських кампаній із 1909 року були «малоросійські монархісти» – етнічні українці, пов’язані з київським Клубом російських націоналістів[13]. Навряд чи українські чекісти були обізнані з історією українського руху за імперських часів.

Поняття «сепаратизм» само напрошувалося, якщо звинувачуєш своїх реальних чи уявних опонентів у зловмисних намірах щодо відторгнення України від Союзу. Однак поєднання виразу «український сепаратизм» із пізніше винайденим чекістами «Спілкою визволення України», що повторювало назву реальної української організації передодня і часів Першої світової війни, наводять на роздуми про те, що логіка національного «іншування», вперше застосована імперськими жандармами, сама віднаходила формулювання для творення «української загрози».

Стисло оглянемо головні тези циркуляру 1926 року:

1) радянська влада перемогла українську буржуазію в класовій боротьбі за революційних часів[14]. Для радянського марксизму не існувало автономних ідейних течій. Якщо авангардом багатонаціонального пролетаріяту були більшовики, які також обстоювали й інтереси селянства, то решта політичних сил – автоматично ставали представниками різних буржуазних кіл. Звідси українська небільшовицька інтеліґенція ставала виразником інтересів української «контрреволюційної буржуазії». Власне, укладачі циркуляру, говорячи про революційні часи, надавали перевагу виразам «українська буржуазія» та «українські націоналісти», замість «українська інтеліґенція», зате в дальшому викладі почали використовувати словосполучення «українська антирадянська інтеліґенція».

2) метою української буржуазії за революційних часів було відділення України від більшовицької Росії. Для більшовиків український автономізм 1917 року був зумовлений тим, що до Жовтневого перевороту влада в Росії належала буржуазним колам, а тому українська буржуазія не стреміла до державної незалежности[15]. В такий спосіб більшовики пов’язували «сепаратизм» саме з класовим, а не національним чинником: українська буржуазія прагнула відмежуватися від робітничо-селянської Країни Рад, а тому виголосила вимогу створення незалежної держави.

3) українська буржуазія маскувала свої класові інтереси під національними гаслами[16]. Відтак українська інтеліґенція звинувачувала радянську владу в національному пригнобленні, а «сепаратистські тенденції» зробила «віссю офіційної ідеології (або фразеології) української контрреволюції»[17].

Зважу на уточнення в дужках: «ідеології (або фразеології)». З марксистських позицій, ідеологія – це «фальшива свідомість», створювана експлуататорськими класами для експлуатованих класів[18]. А «український сепаратизм» – це тільки прикриття класових інтересів перед очима українському народу, для кого це саме «фразеологія». Тож якщо не буквально слідувати Карлу Марксу, то «український сепаратизм» для «української буржуазії» був ідеологією, а для «народу» – «фразеологією», себто політичною риторикою.

4) «Новий національний курс» призвів до визнання радянської влади та «відмови від принципів сепаратизму» з боку «української контрреволюції»[19]. Тож проголошення XII з’їздом ВКП(б) політики «коренізації», яка в Радянській Україні набула форми «українізації», спричинилися, за словами чекістів, до «ліквідації бандитизму», припинення антирадянської боротьби та повернення частини українських еміґрації.

З моменту зміни теми викладу від часів революції до періоду українізації видозмінюється й риторика циркуляру. Вираз «українська буржуазія» зникає з чекістського лексикону, бо її більшовики перемогли у 1917–1920-х років. Відповідно до марксистської логіки, без буржуазії не буде націоналістів. Чи потрібно було поставити крапку в історії «української контрреволюції»?

Однак «логіка чекістів» відповідала не стільки духу марксизму, скільки його букві. Якщо «української буржуазії» більше немає, хоча некомуністична українська інтеліґенція залишалася, а про «непманів» чекістам не йшлося, то нову «українську буржуазію» треба було вигадати. Де ж її взяти? Далі буде!

5) «Українські націоналісти», визнавши радянську владу, «не змінили ідеологію, а перемінили тактику»[20]. Для чекістів способом утілення українського сепаратизму, замість збройної боротьби, стала «культурна робота». Бо ж «[В]они [українські націоналісти. – М. Г.] певні, що український народ програв свою визвольну боротьбу через брак національної єдности, та прагнуть виправити цей головний недолік, тобто здобути національну злуку (спайку) в масах»[21]. Звідси «українські націоналісти», мовляв, використовували політику українізації для творення опозиційного фронту.

6) Головними напрямами організації української опозиції для чекістів були Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). Бо УАПЦ є «могутнім оплотом націоналізму та відмінним ідеологічним знаряддям», а ВУАН «зібрала навколо себе компактну масу колишніх відомих діячів УНР»[22].

7) Соціяльною базою «української антирадянської громадськости» було названо «куркульство». За циркуляром, у пошуках класової опори «антирадянська українська інтеліґенція» звернула свою увагу на українське село та досягла успіхів у впливі на селянську молодь[23].

Для чекістів ішлося про село взагалі з наголосом «куркулів»: «Село приваблює виняткову увагу націоналістів. На сільського куркуля зроблена головна ставка. В цьому єдині всі групи української антирадянської громадськости»[24].

Самозрозуміло, відповідно до радянської ідеології, «незаможники» (селянський відповідник пролетаріяту), з класових мотивів, не могли піти за ворогами радянської влади. Звідси випливало, що базою для «українських націоналістів» могли бути «куркулі» (селянський відповідник пролетаріяту), які теоретично успішно заміняли переможену більшовиками «українську буржуазію». Але якщо йшлося не тільки про «куркулів», а ще й про село взагалі, – значить на порядку денному стояла боротьба за вплив на село між реальною владою уявною та опозицією, яка була ще попереду.

Чекістів не спантеличило, що обрання «служителями надбудови» – українськими інтеліґентами «служителів базису» – українських селян (навіть якщо й куркулів) виглядало ніяк не по-маркистськи. Відповідно до духу марксизму, «куркульство» мало породити опозиційний рух. Однак для «практичного» радянського марксизму головним був поділ на «своїх» – оборонців пролетаріяту і «чужих» – найманців буржуазії. Нюанси їх не цікавили.

Звісно, обсяги понять «українські націоналісти» та «українське куркульство» були невизначені, а тому чекісти могли самі їх визначати, залежно від ситуації, коли наприкінці 1920-х років розпочалася боротьба з «куркульством». Відзначимо, що в попередньому циркулярі ҐПУ УСРР від березня 1926 року йшлося про сполучення «роботи щодо української інтеліґенції з роботою щодо села»[25].

Припускаю, що реальною основою чекістських вправлянь у марксистській соціології могла бути тодішня урбанізація: молоді селяни прибували до міст, щоби навчатися та працювати. Завдяки українізаційній політиці, вони могли здобувати освіту та спілкуватись українською мовою. В такий спосіб вони підпадали під вплив «некомуністичної» інтеліґенції – своїх викладачів, а також молодих письменників, чиїми творами вони могли захоплюватися. Загалом учорашні селяни – сьогоднішні містяни ставали «споживачами» нової української культури, яку творили не тільки партійні діячі.

Члени літературного об’єднання ВАПЛІТЕ, заснованого Миколою Хвильовим (Харків, 1926)

Якими ж були перспективні напрями дії «української антирадянської інтеліґенції», якій удалося підшукати собі міцну класову опору?

І. Використання українізації для захоплення державного апарату. Укладачі циркуляру посилалися на спостереження за настроями української інтеліґенції та публікації «шовіністичної української преси за кордоном», зокрема – на львівську націонал-демократичну газету «Діло». Чекісти описували настрої «українських націоналістів», які були переконані у вимушеному характері українізації, що стала прикриття для втримання влади «кацапами» та «жидами»[26]. Тож радянська влада – в очах чекістів – не вважалася за українську в середовищі української інтеліґенції, яка сама себе вбачала знавцем національних інтересів.

ІІ. Викриття колоніяльного становища України в Радянському Союзі. Чекісти зважали на критику економічної вторинности Радянської України з вуст представників української інтеліґенції[27].

ІІІ. Боротьба за «територію і суверенність». «Українські націоналісти» – у Радянському Союзі та за його межами – виступали за розширення української території на схід – на терени, заселені українськими селянами[28]. Під вимогою «суверенности» чекісти розуміли боротьбу за незалежність. Прикметно, що в циркулярі жодного слова не приділено державному статусу УСРР й обґрунтуванню її суверенітету. А відсутність подібної аргументації, як і критики тези про господарську вторинність України, в тодішньому інформаційному просторі могло посилити згадане вище переконання в неукраїнському характері радянської влади.

IV. Боротьба за літературу. «Українські націоналісти» прагнули поставити собі на службу художню літературу. Окрему увагу укладачі циркуляру звернули на творчість Миколи Хвильового[29]. Література і культура взагалі для більшовиків, як і їхніх опонентів, була полем вирощування нових сенсів революційної епохи. Недарма Сталін назвав письменників «інженерами людських душ».

V. Активізація еміґрантських кіл. Окремий пункт циркуляру був присвячений громадському резонансу від убивства Симона Петлюра. Ця подія, за викладом циркуляру, призвела до активізації громадської думки закордонних українців і намагання з’єднати зусилля проти «московських окупантів», хоча створити «єдиний антирадянський фронт» їм і не вдалося[30].

Таємний циркуляр про «український сепаратизм» не є унікальним за своєю структурою. Неможливо не провести паралелі між ним і попередньою доповідною запискою про сіонізм в Україні, направленою заступником голови ҐПУ УСРР Карла Карлсона до першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича у вересні 1925 року. Середина 1920-х років була часом ліквідації небільшовицьких партій і рухів.

Нагадаю, що єврейська громадськість дореволюційного періоду, за влучною оцінкою російсько-єврейського історика Сємьона (Шимона) Дубнова, поділялася на «асиміляторів», «автономістів» і сіоністів[31]. Однак не варто абсолютизувати цей поділ. Власне, «радянський єврейський проєкт», що реалізовувавсь у 1920–1930-ті роки[32], був продовженням дореволюційного автономізму[33].

«Асиміляторство», тобто стремління до максимальної інтеґрації в російське суспільство, за ранньорадянських часів було підозрілим напрямком. Сучасний їдишський поет та ізраїльський літературознавець Велвл Чернін в одній зі своїх публічних лекцій висловлювався в такий спосіб: «Звідки це Ви так добре володієте російською мовою? Навчались у гімназії до 1917 року? Та Ви – буржуй!».

Сіоністський рух опинився в опозиції до Комуністичної партії та Радянської держави, які проголошували Радянський Союз державою для робітників і селян усіх націй. Зокрема, жертвою радянського антисіонізму став поширюваний сіоністами сучасний іврит. Звісно, сіоністи використовували й загальновідомий їдиш, але тільки з пропагандистською метою. Після переслідування сіоністів іврит – хоч класичний (мова Тори, або єврейської Біблії), хоч сучасний (мова Держави Ізраїль) – потрапив під заборону. З того часу іврит у Радянському Союзі вивчали суто з науковою метою. Однак у 1920-ті роки ще існувало розмаїття. Хрестоматійною зробилася історія того, як на початку 1920-х роках івритський театр «Габіма» в Москві врятував од завзятих їдишистів... Іосіф Сталін[34]. Закрили театр у 1926 році під час загальної антисіоністської кампанії. Але повернемося до українських подій.

У доповідній записці Карлсона до Кагановича була детально описана мережа сіоністських організацій та їхні доктрини. А головне – показана соціяльна база сіоністського руху. Для чекістів класовою опорою сіонізму було «дрібнобуржуазне» містечкове єврейство. Підтримка радянською владою дрібної промисловости та селянства призводила до господарського занепаду єврейських торгівців і ремісників. Укладачі записки резюмували, що для містечкових євреїв «національна проблема на Україні зведена радянською владою стосовно єврейського народу до його фізичного та морального знищення»[35].

Крім цього, в записці йшлося, що попередні заходи проти сіоністів виявилися недієвими. Бо сіонізм, на погляд чекістів, підтримувала молодь, яка могла би залучитися до «загального струму прогресивного розвитку», але була змушена боротися за існування в містечках і містах[36].

Чекісти пропонували такі шляхи протидії сіонізму: 1) продовження прямої боротьби із сіоністськими організаціями; 2) активізація роботи євсекцій КП(б)У; 3) посилення піонерської та комсомольської роботи серед єврейських дітей і молоді; 4) розширення пропагандистської роботи; 5) підтримка колонізаційного руху[37].

Справа рухалася швидко. У 1927 році прокурор УСРР доповідав про посилення боротьби проти сіоністського руху. Причому йому йшлося не тільки про репресивні заходи, хоча більшою мірою про них, а й про просування коренізації, поліпшення становища дрібних ремісників, зменшення податку й активізацію єврейської колонізації на Півдні України та в Криму[38].

 

Квиток лотереї на підтримку ОЗЕТ – «Усесоюзного товариства земельного устрою трудящих євреїв у СРСР»

Антисіоністська кампанія в Україна була частиною загальносоюзною. Однак часовий збіг між антисіоністськими документами та діями і появою циркулярів щодо українського питання викликає в мене бажання порівняти чекістську характеристику сіоністського та «антирадянського» українського рухів з їхніми ідеями, рушійними силами та класовими опорами.

Сіоністський і «антирадянський» український рухи очима українських чекістів:
порівняння основних параметрів

Параметри

Характеристика

сіоністського руху

Характеристика антирадянського

українського руху

1.

Структурна мережа

Політичні партії, молодіжні та скаутські товариства

Опозиційні кола у Всеукраїнській академії наук, Українській автокефальній православній церкві та культурно-просвітницьких організаціях (?)

2.

Рушійні сили

Єврейська молодь з кола містечкових торгівців і ремісників (меншою мірою – самі торгівці та ремісники)

Українська інтеліґенція (дореволюційного формування?)

3.

Класова опора

Торгівці та ремісники з міст і містечок України

Українські селяни («куркулі»?)

4.

Головна мета

Створення єврейської держави в Палестині

Вихід Наддніпрянської України зі складу Радянського Союзу

5.

Методи боротьби

– продовження прямої боротьби із сіоністськими організаціями;

– активізація роботи євсекцій КП(б)У;

– посилення піонерської та комсомольської роботи серед єврейських дітей і молоді;

– розширення пропагандистської роботи;

– підтримка колонізаційного руху.

– ведення спостереження за українською інтеліґенцією в Радянській Україні та закордоном;

– поєднання «роботи з інтеліґенцією» та «роботи щодо села».

Порівняння двох рухів (з реальними чи уявними рисами і масштабами – інше питання) показує, що радянська влада використовувала аналогічну логіку, проводячи політику щодо різних національних питань. Кожен ідеологічний рух, з марксистського погляду, мав бути соціяльно вкоріненим. Інша річ, наскільки дійсним було встановлення чекістами зв’язку між громадським рухом і класовою основою. Метою обох рухів було створення національної держави: у випадку сіоністів – у Палестині, а в українському випадку – ясна річ, на території Радянської України.

Відмінність полягала в тому, що сіоністський рух очима чекістів мав чіткі обриси: наявні мережу товариств, «соціологічне обличчя», соціяльну базу, методи боротьби, спрямовані як проти самого руху, так і усунення соціяльних чинників, які вможливлювали поширення опозиційного руху. Зараз не ставлю питання, наскільки ця картина відповідала реальним суспільним пейзажам.

На відміну від сіонізму, «антирадянський» український рух був описаний, але не визначений. Чекістам радше йшлося про неоформлені інтеліґентні кола, які проникають у різні царини культурного життя з особливим наголосом на Академії наук та Автокефальній церкві. За викладом циркуляру, йшлося про дореволюційну інтеліґенцію, але прямо на це не було вказано. Класова опора теж була невизначеною – чекістам одночасно йшлось і про село загалом, і про «куркулів» зокрема. За марксистською буквою, опорою опозиції мали бути саме «куркульство», що було ситуативною й маніпулятивною категорією, але якби укладачі циркуляру були певні, то вони би чітко виділили «куркулів» з обсягу поняття «село». Відтак і методи роботи не були пояснені: крім аґентурної роботи серед інтеліґенції, передбачалися незрозумілі заходи щодо села.

Саме тому – через «зрозумілість» сіонізму та «незрозумілість» української опозиції – боротьба із сіоністським рухом активізувалися, а протидія антирадянському українському руху тільки була намічена. Сіоністський рух існував насправді, а українську опозицію ще потрібно було витворити в офіційних звітах. Головне, що зробили українські чекісти: винайшли соціяльну базу для цього руху – клас-стан «куркулів», інакше кажучи – ерзац «дрібна буржуазія» для української інтеліґенції.

Таємний характер циркуляру ҐПУ УСРР про «український сепаратизм», що поширювався винятково серед керівників спецслужби, показує, що конструювання «української загрози» (додам од себе: і радянської ксенофобії щодо українців) тільки-но розпочалося. Конструкт «українського сепаратизму» спершу виглядав невдалим двійником сіонізму, але «лінія ҐПУ УСРР» вела до того, щоб увібрати «некомуністичну інтеліґенцію» (вираз із процитованого вище відкритого листа Іосіфа Сталіна 1926 року) у сепаратистські шати, перенісши на українське питання «марксистську логіку» боротьби із сіонізмом.

Поки ҐПУ працювала на новому напрямі, на офіційному рівні тривала боротьба з великодержавним шовінізмом. Як ішлося в доповіді голови ЦКК КП(б)У та народного комісару робітничо-селянської інспекції УСРР Володимира Затонського, виголошеній для комсомольців у 1926 році та надрукованій у брошурі в 1927 році:

«У нас у партії, в комсомолі звідки найбільша небезпека? – З боку русотяпства. Те, що в нас і досі є інерція та байдужість до національного питання взагалі, до українізації зокрема, те, що в наших лавах є ще свідомі або несвідомі русотяпи – саме через те ми не можемо й розвинути боротьби проти инших ухилів»[39].

Складається враження, що Затонський уникав гучного виразу «великодержавний шовінізм», замінюючи його презирливою наліпкою «русотяпство». Як визначали класову основу великодержавного шовінізму?

«Які соціяльні коріння русотяпського ухилу? По-перше, буржуазія руська, міщанство, а за ним “спец” руський, який пишається своєю старою культурою»[40].

Основу шовінізму вбачали в міщанстві, росіянах-непманах і росіянах – представників технічної інтеліґенції. Порівняно з «українським сепаратизмом» із чекістських документів, уявлення про «русотяпство» були ще менш конкретними, що створювало зручне підґрунтя для тогочасних ідеологічних кампаній. Але ҐПУ УСРР розпочало креслити нову лінію[41].

В. Втілення «Лінії ҐПУ УСРР»: атака на Українську автокефальну православну церкву

Після прибуття в Україну Лазаря Кагановича і появи перших документів ҐПУ УСРР про спостереження за українською інтеліґенцією – розпочалася боротьба влади за контроль над українськими націонал-комуністами і чільними культурними діячами. Партія-держава боролася за те, щоб українізація тривала під проводом центрального керівництва, блокуючи потенційно небезпечні для московського Центру місцеві ініціятиви. Так влада створювала, а потім поборювали три українські «національні ухили», які отримували імені провідних партійних і культурних постатей: «шумськізм» (1926), «хвильовізм» (1926), «волобуєвщина» (1928).

Три відомі ухили базувалися на звинуваченнях на адресу «антирадянської» української інтеліґенції, які були сформульовані у циркулярі про «український сепаратизм», хоч і «ухильниками» були комуністи. Вимогу українізації державного апарату втілював «шумськізм», бо Олександр Шумський виступав за українізацію керівництва УСРР, зокрема – за зміну керівника КП(б)У зі ставленика Центра, єврея Лазаря Кагановича, на місцевого діяча – українця Власа Чубаря. Крім того, пунктом незгоди між Кагановичем і Шумським було становище в Комуністичній партії Західної України – ідеологічному форпості ВКП(б) на західних рубежах Радянського Союзу.

Микола Хвильовий був прямо згаданий у циркулярі, як письменник, якого українська опозиція нібито прагне залучити на свій бік. А Михайло Волобуєв відображав пункт циркуляру про поширення серед української інтеліґенції переконання про колоніяльне становище Радянської України в господарстві Радянського Союзу. Однак усі ці три особи не належали до опозиційних кіл, хоча Шумський був вихідцем із партії «боротьбистів».

Отже, чекісти вийшли за межі циркуляру про «український сепаратизм» для того, щоби залишити політику українізації та українську громадськість під партійно-державним контролем. Спершу визначені циркуляром напрями були «пророблені» серед партійних діячів та лояльної інтелґенції, хоча циркуляр був не про них (окрім Хвильового). Згодом чекісти взялися за всю українську громадськість.

Мішенями дальшої роботи ҐПУ УСРР стали Українська автокефальна православна церква і Всеукраїнська академія наук, про які йшлось у циркулярі яко головні осередки опозиції. Першою зазнала переслідувань УАПЦ. Адже релігійні організації зазнавали утисків і без жодних «сепаратизмів». У лютому 1926 року на засіданні Політбюра ЦК КП(б)У було ухвалено рішення про початок переслідувань Автокефальної церкви[42]. (На жаль, мені невідомий текст цього документу, бодай у переказі).

Тактика чекістів проти Автокефальної церкви (як і проти Академії наук, про що йтиметься нижче) полягала у використанні поділу серед вищого духівництва між прибічниками Митрополита Василя (Липківського) і його противниками, а також між духівництвом і мирянами. У 1925 році ҐПУ УСРР розпочала розкладницьку діяльність серед духівництва з підтримки церковного братства УАПЦ «Діяльна христова церква»[43]. Як звітували чекісти про внутрішньоцерковні процеси:

«Органами вжиті були заходи з поглиблення намічених на той час розбіжностей між лідерами автокефальної ВПЦР – Липківським, Чеховським, Потієнком, Ярещенком, з одного боку, і з іншого, організаторами братства єп. П. Тарнавським, Янушевським, Бржосньовським. У результаті поглиблення у Києві був організований керівний центр ДХЦ Губернського масштабу. З цього часу липківці [послідовники Василя Липківського. – М. Г.] активно повели боротьбу з ДХЦ як з угрупованням, що намагається захопити керівництво автокефальною церквою у свої руки»[44].

Восени 1925 року влада відібрала в УАПЦ кілька церков, а з 1926 року розпочалися арешти церковних ієрархів. Під впливом ҐПУ Великі Покровські збори УАПЦ, що відбулися 25-30 жовтня 1926 року, засудили «антирадянські» вчинки Митрополита Василя, Президії ВЦПР, Голови Президії Василя Потієнка і його заступника архієпископа Харківського Олександра Ярещенко, а також переобрали склад Президії ВЦПР[45]. Однак це був тільки початок наступу на Автокефальну церкву.

Дальша діяльність ҐПУ щодо УАПЦ була відображена в опублікованих нині фрагментах щотижневих зведень за 1927–1928 роки. Всі ці аґентурні відомості про церковні справи збиралися під час підготовки, проведення та невдовзі після Другого собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 року. На цьому соборі було змінено керівництво Церкви: місце Василя Липківського обійняв Миколай Борецкий, якого радянська влада вважала за більш лояльного. Виділимо низку тем аґентурних повідомлень, які дозволяють розкрити ставлення та дії спецслужби щодо Автокефальної церкви:

1) Гра на суперечностях у середовищі вищого духівництва і підтримка ВПЦР проти Митрополита Василя. ҐПУ УСРР підтримувала єпископів, опозиційних щодо Василя Липківського, хоча самий розбрат був на руку чекістам. У вересневих аґентурних повідомленнях відверто йшлося про те, що чекісти мали на меті виконати «серйозне завдання» – змінити Митрополита УАПЦ на ближчому церковному соборі[46]. Супротивниками Липківського, на які зробили ставку ҐПУ, були представники Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Однак серед деяких єпископів була поширена думка, що кампанією проти Липківського «уряд добивається не зміни митрополита, а розкладання української церкви»[47]. Вони не помилилися. Загалом шлях до мети чекістів був недовгим.

У березні 1927 року на неофіційному зібранні єпископату та мирян-активістів у Харкові місцеві та приїжджі учасники виступили проти «Липківського і його антирадянської лінії поведінки»[48]. Причому, як наголосив укладач зведення, «виступи [проти Липківського] входили в наші розрахунки»[49]. Чекісти бачили себе ляльководами у церковних справах.

У червні – липні 1927 року, під час підготовки до Другого собору УАПЦ, ҐПУ викликала до себе представників духівництва з Харкова, які були супротивниками Митрополита Василя. На зустрічі чекісти заявили, що Липківський займається антирадянською діяльністю та поставив Церкву під загрозу позбавлення леґального становища, а також звинуватили Митрополита у «петлюрівщині». Після зустрічі харківські церковники повідомили про позиції ҐПУ в Київ до ВЦПР, і «в результаті весь актив київських автокефалістів... вирішив вимагати від ВПЦР енергійних дій проти Липківського»[50].

У липні на передсоборній нараді в Києві ҐПУ вдалося до рішучих дій. Спершу вони очікували самостійних виступів ієрархів проти Липківського, але ніхто з єпископів на це наважився. Тоді чекісти викликали делегацію від наради на чолі із самим Митрополитом Василем, якій було заявлено про його «антирадянській настрій», була висунута вимога дати оцінку діям Липківського, а ВПЦР була звинувачена в тому, що прикриває Митрополита. Після цього на нараді більшість єпископів виступила проти Василя Липківського[51].

Подібні церковні суперечки поставили у складне становище нового Митрополита Миколая (Борецького). В грудні 1927 року новий Митрополит на зустрічі з харківськими церковними діячами висловився в тому дусі, що УАПЦ не може леґально співіснувати з радянською владою[52]. Однак наступного дня він розмовляв із співробітниками ҐПУ та запевнив їх, що здійснюватиме лояльний курс і, «звернувшись до питання про чистку духівництва і згортання соборноправности в інтересах надання духівництву більших прав у церкві[,] Борецький також пообіцяв проводити потрібну лінію»[53]. Вірогідно, під «чисткою духівництва» розуміли усунення прибічників Василя Липківського. А щодо «згортання соборноправства» – про це йтиметься нижче.

Бесіда із чекістами вплинула на настрої Митрополита. Після неї серед церковних діячів він висловився за збереження леґальної діяльности. А наступного дня, на засіданні приходської й окружної ради, Борецький виступив за підтримання добрих відносини із владою. Його висловлювання та зміна позиції не знайшли підтримки серед церковних діячів[54].

Завважу, що слова Митрополита, передані чекістськими інформаторами, аж ніяк не виглядають відверто пропагандистськими, а радше були обережною спробою примирити церковних діячів із становищем Церкви в атеїстичній державі. Тож церковні чвари з часом не заспокоювалися, а навпаки – зростали, послаблюючи позиції УАПЦ за умов наростання тиску з боку влади.

Після обрання на Другому соборі УАПЦ Митрополита Миколая чвари серед єпископату не припинилися. Так, на церковній нараді в Нікольському соборі в Києві в травні–червні 1928 року чекісти очікували зіткнення між прибічниками Липківського та «представниками лояльного курсу». Саме тому напередодні наради ҐПУ надала «всім Окрвідділам [окружним відділам ҐПУ УСРР. – М. Г.] директиву про лінію поведінки делегатів-сексотів [таємних співробітників ҐПУ. – М. Г.], яка повинна звестися до всебічної підтримки всіх пропозицій представників теперішнього складу ВПЦРади»[55].

Однак зібрання виявилося більш сприятливим для чекістів. Замість протиборства «церковних партій», відбувся «клерикальний» наступ духівництва, яке переважало на нараді, на соборноправство. Принцип соборноправства дозволяв мирянам-активістам брати участь у вирішенні церковних справ. Як виснував укладач зведення, «взявши курс на згортання соборноправности, ми заохочували такі [“клерикальні”. – М. Г.] настрої попів задля боротьби через них з активом антирадянські налаштованих мирян...»[56]. Підконтрольне духівництво було більш прийнятним для чекістів, ніж самовладні миряни-активісти, яких складно було контролювати.

Посилення тиску ҐПУ на УАПЦ і репресії проти церковних діячів відбивалися на настроях священиків і парафіян. Так, у жовтні 1928 року чекісти зафіксували поширення страху «чисток» серед єпископату. Ба більше, деякі парафіяни боялися, що репресій зазнають й активісти-миряни. Однак більшість не поділяли цього остраху, позаяк це призведе до зменшення та збідніння парафій[57]. Отже, більш ніж за рік до ліквідації УАПЦ чимало священиків і мирян розуміли, що саме їм усім загрожує.

Нікольський військовий собор у Києві. Зведений у 1696 році коштом гетьмана Івана Мазепи.
У 1919 році Митрополит Василь (Липківський) провів у соборі перше богослужіння українською мовою.
У 1934 році храм був зруйнований.

2) Стеження за антирадянськими настроями духівництва і мирян УАПЦ. Для формування своєї лінії ҐПУ УСРР збирала відомості про настрої «автокефалістів». Звісно, церковники та міряни-активісти не могли бути цілком лояльними до режиму «войовничих невірників». Однак головним для чекістів було викрити «буржуазний націоналізм», позаяк в очах тих, за ким вони спостерігали, радянська влада не була українською. А це служило додатковим підтвердженням положень таємного циркуляру про «український сепаратизм».

Наприклад, у квітні 1927 року представники єпископату та миряни-активісти з Харкова говорили між собою, що «Комуністична партія цілком знаходиться в руках жидів», виказували сподівання на майбутню війну, в якій Китай переможе Радянський Союз, і плекали полонофільські настрої[58]. Однак були й більш помірковані погляди. Так, у грудні 1927 року прибічники ВЦПР і противники колишнього Митрополита Василя (Липківського) висловлювали підтримку політиці українізації: «...Жодна влада, ...навіть якби була бодай “перепроукраїнська” (распроукраинская), не могла би зробити того, що здійснили більшовики у царині українізації, завдяки своїй наполегливости та дисципліні»[59].

Чекісти фіксували антисемітські висловлювання і поміж селян Харківського округа – парафіян УАПЦ. Вони звинувачували євреїв у тому, що ті ініціювали антиселянські заходи радянської влади[60] – підвищення оподаткування селян у 1928 році, викликаного переходом од НЕПу до планової економіки[61].

Після заміни Митрополита УАПЦ на Другому соборі один із супротивників Василя Липківського, член ВЦПР, єпископ Яків Чулаєвський виказав цікаву думку: «...Наші робітники мали національне горіння та понесли його в народ. Народ пішов назустріч нашій вірі, а не національному горінні. Бійтеся згубити віру. Націоналізм у церкві веде до загибелі [саму. – уточнення в тексті] церкву. Нам треба із цим боротися і пояснювати вірянам»[62].

Вірогідно, єпископ розумів, що УАПЦ яко саме національна церква приречена на поразку в протистоянні з режимом, який боровся проти «буржуазного націоналізму». Однак УАПЦ від початку свого створення була національною церквою, що робило неминучим її зіткнення із чекістами, які того часу займалися винайденням-і-поборенням «українського сепаратизму».

Не тільки єпископ Чулаєвський був налаштований на «деполітизацію» церкви, яка мала привести до полагодження відносин із радянською владою. Примиренські настрої виказували й церковні діячі з Харкова. Більшість з-поміж них засуджувала «петлюрівщину», розуміючи під нею народний повстанський рух, за знекровлення України[63]. Вони навіть казали, що треба було ввійти до лав більшовицької партії, і тоді «була би партія українських більшовиків, а не більшовиків на Україні» та «ми [українці. – М. Г.] мали би економічну та національну незалежність»[64]. Тож, якими би лояльним не ставав єпископат УАПЦ, однаково, для них радянська влада в Україні була неукраїнською, а Україна – залежною від Росії.

Все це підтверджувало в очах чекістів положення циркуляру про «сепаратизм» щодо намагання української опозиції скористатися з українізації. Для влади «автокефалісти» залишалися опозиціонерами, як би вони не були налаштовані на мирне співіснування з режимом.

3) Спостереження за зв’язками між УАПЦ та українським селом. У таємному циркулярі про «український сепаратизм» ішлося про активізацію зусиль «антирадянської» української інтеліґенції щодо села. Відтак «сільська тема» відбивалась і на змісті щотижневих зведень ҐПУ УСРР.

Чого вартий ось такий промовистий епізод. У червні 1928 року співробітники спецслужби обурилися тим, що причт Миколаївського собору Харкова разом із хором виїжджав до сіл проводити літургію. Прикметно, що для опису ситуації був застосований вираз із лексикону більшовиків, назвавши ці виїзди «своєрідною “смычкой” містом і селом»[65]. Тож для чекістів «виїзні» богослужіння були демонстрацією політичної солідарности між містом і селом. За умов проблематичности контролю над українськими селянами виїзд на село церковних діячів означав для чекістів ведення релігійної пропаганди. Саме тому ҐПУ вирішило заборонити подібну церковну діяльність, використовуючи антирелігійні висловлювання і, звісно, прикриваючись правовою казуїстикою:

«Зважаючи на той факт, що застосування такої смычки автокефалістами призводить до сильного піднесення релігійности мас на селі, ми цими днями застосуємо рішучі заходи до припинення подібної тактики антикефалістів. Для цього ми за лінією Адмінвідділу пропонуємо викликати спеціяльну делегацію від активу Харківських автокефалістів на чолі з єпископом.

У розмові з ними маємо намір запропонувати їм припинити застосовувати подібні “методів” розвитку, як таких, що суперечать наявним законоположенням щодо питання прав релігійних товариства»[66].

«Національну» аргументацію, пов’язану з національним характером УАПЦ, у цих поясненнях не подибаємо. Як і інших подібних аґентурних відомостях. Так, на початку 1928 року, через збільшення норм хлібозаготівель і податків із селян, чекісти зафіксували невдоволення на селі серед парафіян УАПЦ, спрямоване проти радянської влади та євреїв[67], яких пов’язували із режимом, як ішлося вище. Однак це повідомлення знову підтверджує погляд на радянську владу яко неукраїнську.

Натиск на село селяни-парфіяни пояснювали наближенням війни та пророкували повстання проти влади[68]. Вочевидь, вони мали на увазі війну із «ворожим капіталістичним оточенням», про яке йшлося радянській пропаганді. Посилена увага чекістів до «роботи щодо села», за формулювання циркуляру про «сепаратизм», означала слідуванню «логіки ҐПУ» з винайдення української опозиції та встановлення її гаданого зв’язку з «куркульством». Бодай до сільських справ і не застосовували «дискурс нації». Для влади націоналізм залишався насамперед справою інтеліґенції, але ж саме селяни становили її традиційну авдиторію та уявну соціяльну базу.

Пам’ятник першому очільнику Української автокефальної православної церкви – Митрополиту Василю Липківському в Українському пантеоні у Саут-Баунд-Бруці (США, 1983)

Напрями репресивної діяльности ҐПУ УСРР щодо УАПЦ стають цілком зрозумілими із повідомлень щотижневих зведень. Вінцем зусиль чекістів став Надзвичайний собор УАПЦ, який відбувався 28-29 січня 1930 року в Києві – в  розпал «справи СВУ», про яку йтиметься нижче. На цьому соборі Церкву було ліквідовано. Документи собору не збереглися – тільки проєкт постанови з ліквідації УАПЦ як «антирадянської контрреволюційної організації націоналістично-політичного змісту» (курсив наш. – М. Г.):

«...[Н]адзвичайний Собор мусить признати, що УАПЦ, як це остаточно тепер з’ясувалось, на протязі свого 10-ти річного існування, була явно виявленою антирадянською контрреволюційною організацією. Не можна відкинути того, що в її складі були й досі є люди, які йшли до церкви лише для задоволення своїх релігійних потреб. Але ця суто церковна маса, сама не знаючи того, жила й діяла за проводом і вказівками тих осіб, для котрих УАПЦ була не ціллю, а засобом для здійснення своїх контрреволюційних намірів. Слабі намагання всієї віруючої, хоч і незначної частини членів Церкви звільнитись від позацерковних цілей і впливів, як ми бачимо з доповіді, не мали позитивних наслідків. <...>

...УАПЦ стала синонімом контрреволюції на Україні, бо для значної частини керівників Церкви церковність була тільки зовнішньою формою, що прикривала націоналістично-політичний зміст. В такому стані цілком послідовно дійшли до того, що автокефалія стала символом національно-політичної петлюрівської самостійности, українізація використовувалась як засіб до розпалювання національної ворожнечі, а соборноправність обернулась в демагогічний засіб політичного впливу до здійснення зазначеної мети»[69].

Так завершився перший раунд боротьби ҐПУ УСРР з твореною нею ж «антирадянською» українською опозицією. Водночас, гучно тривав другий раунд, спрямований на «більшовизацію» Всеукраїнської Академії наук і загалом залякування української інтеліґенції. Якщо церкву неможливо прямо підпорядкувати атеїстичній владі, то з Академією наук справа була простішою – для певности чекістів досить було провести гучну «чистку».

Г. Втілення «Лінії ҐПУ УСРР»: від справ академічних до публічних процесів

Друга половина 1920-х років була часом утручання ҐПУ УРСР у роботу ВУАН. Чекістським намірам надзвичайно сприяв «партійний» поділ академіків на прибічників Сергія Єфремова й Аґатанґела Кримського, яких на місцях підтримували Дмитро Багалій у Харкові та Дмитро Яворницький у Дніпропетровську, і послідовників Михайла Грушевського. Останній 1924 року повернувся з еміґрації та 1926 року помпезно відзначив свій 60-й ювілей.

«Академічні інтриґи» та втручання чекістів ув академічні справи були докладно розкриті у сучасній історіографії[70]. Тож обмежуся констатацією того, що чвари між академіками призвели до розбрату серед науковців і накопичення у справах ҐПУ компромату на академіків ВУАН. Тож у протиборстві двох «академічних партій» перемогу закономірно одержав той учасник, який роздмухував суперництво, перебуваючи осторонь, – звісно, ҐПУ.

«Лінія ҐПУ УСРР» полягала в тому, щоби викрити (насправді – винайти) українську опозицію з-поміж загалу української інтеліґенції та з класовою опорою у вигляді українського «куркульства». Всеволод Балицький відкрито заявив про наміри чекістів на Другій партійній конференції КП(б)У в квітні 1929 року – в розпал боротьби проти «правого ухилу», інакше кажучи – «бухаринців», у лавах ВКП(б). У своїй доповіді Балицький прямо пов’язав «шовіністичну інтеліґенцію» з «правою опозицією», яка протидіяла Сталінському курсу на «Великий перелом» і здійснення колективізації:

«Ми знаємо також, що ціла низка груп шовіністичної інтеліґенції підтримує правий ухил. Серед окремих антирадянських груп правий ухил також має значну підтримку. Я попрошу дозволити мені поки не називати прізвищ, оскільки більшість з-поміж цих осіб служить у наших радянських установах і, звісно, моя заява або перелік прізвищ може стати їм відомим, що з цілої низки міркувань не потрібно і не корисно»[71].

Балицький прозоро натякнув, що йдеться про українських діячів, позаяк жодні інші «шовіністи» не могли у значній кількости служити в радянських установах. І фактично заявив про початок ідеологічної кампанії, бо такі висловлювання не кидають на вітер. У тій самій доповіді йшлося й про «селянське питання». Доповідач процитував анонімні покази про ставлення опозиційної інтеліґенції до «правого ухилу» та селянства:

«Нарешті, частина партії зрозуміла, що політика щодо селян має зазнати рішучого перегляду. А це саме те, на що ми завжди вказуємо. Партія пережила низку гострих криз, викликаних неправильною політикою. На Україні ці кризи виявились у формі шумськізму, хвильовізму, волобуєвщини. В основі цих криз полягала природна реакція на неправильну політику партії. Незважаючи на наше співчуття цим українським ухилам, ми з тактичних міркувань не могли відкрито заявити, що приєднуємося до них, і в цьому стосунку не помилилися, позаяк дальші події показали, що й Шумський, і Хвильовий, і Волобуєв були легко розбиті. Але зараз розпочинається нова криза, значно більш серйозна, ніж усі попередні. В основі його полягає селянське питання, але оскільки Україна – країна селянська, то правий ухил задовольняє нас і з національного погляду, попри те, що йде з Москви. Можливо, що нам, передовій українській інтеліґенції, доведеться активно підтримувати ідею правого ухилу»[72].

Тут Балицький прямо виказував, звертаючись до чужих або виданих за чужі слів, позицію чекістів: три українських «ухили» були внутрішньою справою партії та держави. Уявна опозиція стояла осторонь, а тепер взялася за справу, підтримуючи «правий ухил». Бо, слідом за «бухаринцями», виступає проти колективізації, читай – за «куркулів». Якщо до того чекістам ішлося про селян, то відтепер можна було говорити про боротьбу з «куркулями» та «підкуркульниками».

Можливо, процитовані Балицьким слова були справді вимовлені кимось з представників української інтеліґенції, але на вустах головного українського чекіста вони набули генералізаційного значення. Адже чекісти мали на меті представити різні групи «непартійної» української інтеліґенції як єдиний опозиційний рух. Зрозуміло, що після розгрому «правого ухилу» по всьому Союзу – посиленої уваги мали зазнати «національні ухили» на окраїнах.

Самостійний і всесильний голова ҐПУ УСРР Всеволод Балицький

Вже у червні 1929 року на стіл Всеволоду Балицького лягла доповідна записка про ліквідацію в травні вигаданої «Спілки української молоді» – «першої ластівки» великих справ і процесів проти українських державних і культурних діячів періоду сталінського терору. В записці йшлося про те, що головною метою організації було унезалежнення України, а покровителем СУМ був названий академік Сергій Єфремов[73].

«Справа СУМ», за якою послідкувала сумнозвісна «справа СВУ», була початком «розробки» чекістами Всеукраїнської Академії наук, яка у циркулярі про «український сепаратизм», була визначена одним із осередків української опозиції. У липні 1929 року Київський окружний відділ ҐПУ УСРР представив звіт про «боротьбу з українською контрреволюцією» за перше півріччя, який був цілком присвячений співробітникам ВУАН. Чекісти виділили в Академії наук дві опозиційні «партії»: праві та «зміновіхівці». «Праві», на чолі із Сергієм Єфремовим, буцімто виступали за безумовну боротьбу з радянською владою[74]. А «зміновіхівці», на чолі з Михайлом Грушевським, виходили з неможливости за тодішнього часу боротися за «Соборну Україну». Вони підтримували радянську владу тою мірою, якою режим надавав «можливість розвивати українську національну культуру». Але вимагали більшої самостійности для Радянської України та не погоджувалися з радянською політикою щодо села[75]. Тож дві «академічні партії» перетворилися на дві опозиційні «партії». Спочатку чекісти взялися за «правих».

Якщо у циркулярі ҐПУ УСРР про «сепаратизм» українське «куркульство» було названо загальною класовою опорою для «антирадянської» української опозиції, то в звіті київських чекістів із селом були пов’язані тільки «зміновіхівці». Чим могла бути викликане подібне твердження? Річ у тім, що у лютому 1927 року, невдовзі після появи згаданого циркуляру, Балицький склав доповідну записку, присвячену Михайлові Грушевському. В ній було наголошено на важливости для нього «селянського питання». Підставами для цього було й те, що великий історик за революційних часів очолював Українську партію соціялістів-революціонерів, що обстоювала селянські інтереси, і самопрезентацію Грушевського яко представника народницької традиції, за якою обов’язком інтеліґенції була турбота про «народ», себто селянство[76]. А це означало неминуче зіткнення з режимом, коли влада візьметься за село.

 

Михайло Грушевський і співробітники Всеукраїнської Академії наук
на святкуванні ювілею великого історика у 1926 році

На слідстві у справі «Спілки визволення України» Сергій Єфремов, якого спершу назвали натхненником СУМ, був ключовою постаттю. З нього вибили покази, що СВУ боровся за незалежну та демократичну Україну[77]. Пізніше академіка примусили надати покази, що вбивство Симона Петлюри нібито стало нагодою для активізації української опозиції[78]. Це відповідало положенню циркуляру про «український сепаратизм». Тільки реакцію української еміґрації, яка нібито прагнула організуватися для загальної протидії радянському режиму, перенесли на уявну «внутрішню еміґрацію».

Під час слідства було заарештовано більше 700 осіб, а за підсумками – були складені доповідні записки для Балицького. У першій, довжелезній за обсягом, записці була описана мережа СВУ, що охоплювала наукові та церковні («автокефальні») кола[79]. А в другій – були викладена уявна програма СВУ, яка загалом відповідала положенням таємного циркуляру про «український сепаратизм». У записці йшлося про те, що радянська влада перетворила Україну на колонію Росії, знижувала культурний рівень населення та визискувала село. В незалежній Україні передбачалося повернути підприємства колишнім власникам, а землю – селянам за викуп. Так чекісти приписували фігурантам «справи СВУ» повернення до демократичних гасел 1917 року. Способами досягнення перемоги для СВУ були названі організація української інтеліґенції, легальні культурно-просвітницькі заходи, підтримка УАПЦ і терористична діяльність СУМ[80]. Наприкінці записки були названі напрями роботи СВУ на селі – «кооперативна лінія» та «селянська лінія», якої стосувалися антирадянська агітація та заклики до повстань[81]. А в третій записці взагалі йшлося про «медичну секцію СВУ»[82].

Зрозуміло, що СВУ була вигадана чекістами. Але мені цікаво, чи були основою для їхніх уявлень реальні мережі спілкування серед української інтеліґенції з різних міст? Відзначимо, що «селянська тема» в доповідних записках була другорядною, хоча без неї «справа СВУ» втрачала «логічну» класову опору. Зрештою, в акті обвинувачення було вказано 45 імен науковців, студентів і церковних діячів. Серед науковців переважали супротивники більшовиків за часів революції[83].

У своїй книжці про «справу СВУ» Юрій Шаповал і Володимир Пристайко задалися питанням про наявність реального, а не уявного опору радянській владі. Цим опором були селянські виступи проти колективізації, які відбувалися під час розгортання «справи СВУ» та з якими боролася ҐПУ УСРР[84]. Тим паче, у січні 1930 року Іосіф Сталін проголосив «ліквідацію куркульства яко класу»: перехід од податкових і політичних обмежень «куркулів» (які належали до «лишенцев») до позбавлення їх землі, зокрема й орендованої, знарядь виробництва і права винаймати працю інших селян[85].

Слідчі спецслужби прямо не пов’язували вигадану опозицію з «куркульством», яке того часу «ліквідовували яко клас», попри те, що «куркулі» мали здаватися класовою опорою «антирадянської» інтеліґенції. Однак селянський рух мав підвищувати активність чекістів із знищення опозиції режиму – і реальної, й уявної: проти непокірних селян, підозрілої інтеліґенції та автокефального духівництва. Відтак чекісти боролися проти «української опозиції» на двох окремих фронтах: на селі – проти куркулів і священиків за владою над селянами і в місті – проти інтеліґенції та священиків за владою над робітниками. Саме ліквідація УАПЦ на Надзвичайному соборі, про що йшлося вище, відбулася під час «справи СВУ» і напередодні судового розгляду цієї сфабрикованої справи.

 

Обвинувачені у «справі Спілки визволення України»
на лаві підсудних під час судового процесу (Харків, 1930)

Слідом за «правими» чекісти дійшли до «зміновіхівців». Першим обвинувачуваним у новій справі «Українського національного центру» став Михайло Грушевський. Однак в обвинувальний висновок, в якому було перелічено 50 осіб, він не був внесений[86]. Керівництво ОҐПУ СРСР вирішило залишити академіка на свободі, але під неухильним наглядом[87].

«Справа УНЦ», на відміни від «справи СВУ», містила неприховані покликання на тодішні селянські виступи. На початку обвинувального висновку, складеному в жовтні 1931 року, було вказано, що УНЦ мав на меті «шляхом підготовки збройного повстання куркульства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн у СРСР, скинути Радянську владу на Україні, відторгнути УСРР від Радянського Союзу і встановити на Україні капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної “Української народної республіки” [курсив наш. – М. Г.]»[88].

Як бачимо, тут ішлось і про «вороже капіталістичне оточення», уявлення про яке було частиною тогочасної «шпигуноманії». А головне – замість загальною категорії «село» була однозначно застосована окрема категорія «куркульство». Тож влада вела боротьбу за село.

Серед напрямів дії УНЦ, крім культурно-просвітницької роботи та встановлення контактів із закордоном, були названі «шкідницька робота в кооперативному апараті» та створення «широкої мережі повстанських організацій по всій Україні з куркульського та контрреволюційного елементу»[89]. Отже, «справа УНЦ» сполучала «антирадянську» українську інтеліґенцію та радянізацію села, розпочавши наступ на «куркулів» і «підкуркульників».

Д. «Чорна смуга» української історії: 1932–1933

Справи СВУ та УНЦ не завершилися засудженням їхніх фігурантів, а зробилися відправними пунктами для дальших ідеологічних кампаній. Підвищення хлібозаготівельних планів у 1932 році викликала незгоду в українських комуністів, навіть тих, кого загалом не відносять до націонал-комуністів[90].

Стикнувшись із обережним опором і незадовільними темпами кампанії з хлібозаготівлі на місцях, Іосіф Сталін звернувся до своєї «команди»: Лазар Каганович був направлений на Кубань, а В’ячеслав Молотов – в Україну. В листопаді 1932 року Молотов, виступаючи перед комуністичними провідниками в Харкові, надав «національну» інтерпретацію кризі хлібозаготівель, звинувативши в ній «петлюрівців», «напівпетлюрівців» і зарубіжних ворогів[91].

Підсумком натиску Кремля на Україну стала постанова Політбюра ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року, в якій у кризі хлібозаготівель були звинувачені «петлюрівці», «куркулі» та білогвардійські офіцери (вочевидь, щодо козацької Кубані). А головне – в постанові була розкритикована «механічна» і «не більшовицька» українізація Радянської України та Північного Кавказу[92]. Ця постанова поставила крапку в історії українізації Кубані. Однак українізація (як і коренізація загалом) в Україні тривала до 1937 року, коли розпочалося її часткове згортання[93].

Наступ московського Центру на Радянську Україну оприявнила постанова ЦК ВКП(б) «Про становище в українські парторганізації та завданнях більшовиків на Україні» від 24 січня 1933 року, в якій КП(б)У була розкритикована за неспроможність виконати норми хлібозаготівель[94]. Тоді ж для посилення ідеологічної та організаційної роботи у січні 1933 року до України був скерований ставленик московського центру Павло Постишев, який зробився ініціятором дальшого наступу на очільників українізації[95].

Перед цим, у листопаді 1932 року, ҐПУ УСРР розпочало масові арешти, яких зазнало більше 800 партійців і кандидатів у члени партії та ще більше 8 тис. осіб[96]. Зрештою, зростаючий тиск Центру призвів до самогубств народного комісара освіти Миколи Скрипника, який відповідав за хлібозаготівлі в Дніпропетровській області, та відомого письменника Миколу Хвильового, який раніше був жертвою цькувань, пов’язаних із викриттям «хвильовізму».

Репресії проти села поєдналися з кампаніями проти «антирадянської» інтеліґенції, класовою основою якої було назване «куркульство», що надало Голодомору геноцидний характер. Бо, на відміну Голодоморів 1921–1923 і 1946–1947 років, Голод-геноцид охопив усі терени Радянської України та супроводжувався тиском на українських партійних діячів, які обстоювали місцеві інтереси. Власне, поєднання Голодомору та репресій проти партійного та державного керівництва Радянської України, як на мене, дозволяє юридично обґрунтувати тогочасні процеси яко геноцид проти українців.

Невдовзі після року Голодомору, у листопаді 1933 року, спільний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У ухвалив резолюцію, в якій визнав головною загрозою саме «український буржуазний націоналізм»[97]. Дещо пізніше, у січні 1934 року, другий секретар ЦК КП(б)У та перший секретар Харківського обкому КП(б)У Павло Постишев присвятив справам СВУ та УНЦ дві свої промови – на XII з’їзді КП(б)У і XVII з’їзді ВКП(б). Він говорив про те, що СВУ та УНЦ проґавили, а відтак – потрібно посилити боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» і посилити політичне виховання народу[98].

Головне слово у справі «українському буржуазного націоналізму» на XVII з’їзді ВКП(б) було промовлено Іосіфом Сталіним. Раніше, у 1930 році – на XVI з’їзді ВКП(б), він говорив про «два ухили» щодо національного питання: «великоросійський шовінізм» і «місцевий націоналізм», більше уваги у сврїй доповіді відвівши першому ухилу – «великоросійському шовінізму»[99]. Причому він наголошував на міжнародному значенні національного питання, наводячи приклад України, Білорусі, Бурято-Монголії та країн Південного Кавказу, які лише почасти входили до складу СРСР[100]. Інакше кажучи, партія-держава мала розвивати місцеві культури, щоби показати принади радянського режиму закордонним одноплемінникам мешканців національних республік[101]. А в 1934 році – на XVII з’їзді ВКП(б) він поставив «великоросійський націоналізм» (не шовінізм, а саме націоналізм!) і «місцевий націоналізм» на одну дошку[102]. Так «великоросійський націоналізм» зробився просто «місцевим націоналізмом» росіян. Заключну частину виступу про національне питання диктатор приділив Україні:

«На Україні ще зовсім нещодавно ухил до українського націоналізму не являв головної загрози, але коли перестали з ним боротися та дали йому розростися до того, що він сполучився з інтервенціоністами, цей ухил зробився головною небезпекою. Питання про головну небезпеку в царині національного питання вирішують не порожніми формальними спорами, а марксистським аналізом становища справ на цей момент і вивченням тих помилок, які допущені у цій галузі»[103].

Отже, період українізації вустами Сталіна був названий часом, «коли перестали боротися» проти «буржуазного націоналізму» та припустилися «помилок», займаючись «порожніми формальними спорами». Найбільші репресії проти партійних функціонерів, державних службовців і національної інтеліґенції були попереду.

Італійський історик Андреа Ґраціозі, оглянувши Голодомор і депортації поляків з Білорусі 1934 року, Радянський Союз виказав себе новою імперією:

«...СРСР зберіг, нехай в оновленій формі, деякі властивості старої імперії, котра, завойовуючи різні народи, мусила їх контролювати і придушувати, але також застосовувати до них позанаціональні критерії, аби не ставити під загрозу виживання імперії. Це, звичайно, не заважало розміщувати різні національності на шкалі більшої та меншої благонадійності, а отже, здійснювати репресивну політику за етнічними критеріями, одначе вона рідко була прямим виразом расових пріоритетів»[104].

Для повноти картини, описаної Ґраціозі, залишається додати запропоновану мною концепцію «радянської ксенофобії», яка стверджує про непряме «іншування» різних неросійських народів. Початок 1930-х років став часом непрямого «іншування», яке вдарило по партійним функціонерам, державним службовцям та українським інтеліґентам.

Тогочасні ідеологічні кампанії означали, що бути українським партійцем, бюрократом та інтеліґентом – підозріла соціяльна роль. Така людина мусила доводити свою «радянськість» і перебувала під постійною загрозою обвинувачення в нелояльности – в «буржуазному націоналізмі», «петлюрівщині», «бандерівщині» (згодом). Ось так радянська ксенофобія стала супутником державно-партійного будівництва і культурного життя Радянської України. Коли вона розпочала впливати на широкі верстви українського населення – інше питання, на яке наразі не в змозі відповісти.

Підсумки

На завершення сформулюю основні тези до характеристики радянської політики щодо національного питання, що призвела до Голодомору 1932–1933 років:

1) українізація, в якій взяла участь і непартійна українська інтеліґенція, у середині 1920-х років перейшла в кампанію зі збереження партійного контролю над культурним життям. Спершу це виразилось у «зачищенні» комуністичного середовища у вигляді створення та поборення «національних ухилів»: «шумськізму», «хвильовізму» і «волобуєвщини». Наступним кроком стала протидія «некомуністичній» українській інтеліґенції;

2) «лінія ҐПУ УСРР», розпочата у 1925–1926 роках, полягала в тому, щоби визначити «антирадянській» український рух і «приписати» йому класову основу – українське «куркульство». Однак поняття «куркуль» не було певним, а тому чекістам ішлось не тільки про «куркулів», а загалом про село. Подібні уявлення чекістів відповідали букві марксистському підходу та дозволяли конструювати українську опозицію на взірець сіоністського руху, якому репресивно-каральні органи протидіяли у середині 1920-х років. Винайдення опозиції означало загальне окреслення «некомуністичних» груп інтеліґенції яко виявів єдиного антирадянського руху. Осередками української опозиції були названі Всеукраїнська академія наук та Українська автокефальна православна церква, які не перебували під прямим партійним контролем;

3) знищення УАПЦ та організовані у 1929–1931 роках справи вигаданих мережевих організацій СВУ та УНЦ створили суспільну атмосферу боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Гаданий зв’язок цих організацій із селом, за умов тогочасних селянських виступів проти колективізації та проведення кампанії з «ліквідації куркульства яко класу», був передумовоюдля спрямування партійно-державних зусиль одночасно проти інтеліґенції та селян;

4) відхід партії-держави від «м’якої лінії»[105] в національній політиці та боротьба з уявною опозицією серед партійно-державних діячів, національної інтеліґенції та селян, офіційно затаврованих яко «куркулі» та «підкуркульники», вилилися в набутті Голодомором антиукраїнського спрямування. Голод охопив усі терени Радянської України, а не тільки переважно степові райони, як у 1921–1923 і 1946–1947 роках, та супроводжувався цькуванням місцевих комуністичних діячів, змушених виконувати директиви московського Центру та самим здійснювати терор голодом, а також проведенням репресій з боку ҐПУ УСРР;

5) боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», яка спричинилася до Голодомору, пов’язую із народженням радянської ксенофобії щодо українців, яка з того часу була «регулярним» явищем. Тільки-но головною загрозою для українських комуністичних провідників зробився «місцевий націоналізм», а не «великодержавний шовінізм» можна говорити про «непряму» ксенофобію, яка змушувала місцевих керівників на ділі доводити, що вони «радянські» та «сталіністи». Хлібозаготівельна кампанія 1932 року стала для місцевих керівників тестом на лояльність до Сталіна і Кремля.

Наступна частина нарису буде присвячена пам’яті про Голодомор і нашому ставленню до "жертовности" українського минулого.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел



[1] Цит. за: Кульчицький Станіслав. Український Голодомор в контексті політики Кремля початку 1930-х рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – С. 93–94.

[2] Див.: Спецповідомлення Транспортного відділу ДПУ УСРР про антипартійні й антирадянські прояви партійців на транспорті (13 грудня 1932 р.) // Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ҐПУ–НКВД / Відп. ред. В. Даниленко. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 264–283.

[4] «Командою Сталіна» у своїй останній книжці Шейла Фіцпатрік називає ближче оточення диктатора – його кількох особисто довірених осіб: Солонарь В. А. Рец. на: Sheila Fitzpatrick, On Stalin’s Team: The Years of Living Dangerously in Soviet Politics (Princeton: Princeton University Press, 2015), ХІ+384 pp.

[5] Кульчицький Станіслав. Сталінський «сокрушительный удар» 1932–1933 рр. – К.: Темпора, 2013. – С. 56.

[6] Доволі цікаво, що в українській Вікіпедії Лазаря Кагановича назвали «запеклим противником українізації». Напевно, через початок за його керівництва винайдення-і-протидії «національним ухилам».

[7] Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки) / Пер. з англ. С. Вакуленка; наук. ред. В. Кравченко і Г. Єфіменко. – К.: Критика, 2013. – С. 119–124.

[8] Співавтори дослідження про спецслужби Радянської України у 1920–1930-ті роки Юрій Шаповал, Володимир Пристайко і Вадим Золотарьов промовисто оцінило становище Всеволода Балицького і керованого ним ҐПУ УСРР: «У середині 20-х рр. у діях Балицького стала досить відчутною тенденція вийти з-під контролю не лише прокуратури, а й вищих державних органів республіки. Голова ГПУ УСРР робив усе, аби вкрити ореолом таємності свою працю. Він навіть заборонив знімати художній фільм “ГПУ” за сценарієм уже згаданого Я. Ліфшиця, оскільки “фільм може розкрити деякі таємниці праці чекістів”. Балицький добився, щоб плани роботи ГПУ не затверджувалися ВУЦВК або РНК УСРР. Зламав він також практику регулярних звітів ГПУ перед вищими органами державної влади та місцевими Радами. Настирливо насаджувалося положення “чекістові до всього має бути діло” (Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997. – С. 27).

[9] Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – С. 31.

[10] Сталин Иосиф. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У (26.IV.1926 г.) // Его же. Cочинения. – Т. VIII. – М.: ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы, 1948. – С. 151–153: http://grachev62.narod.ru/stalin/t8/t8_11.htm

[11] Беседа тов. Сталина с украинскими писателями от 12 февраля 1929 г. // Шаповал Юрій. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії.  – К.: Генеза, 2001. – С. 101–104.

[12] Див. докладне дослідження українського націоналізму з позиції російського націоналіста початку ХХ століття: Щеголев Сергей. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. – К., 1912. – 588 с.

[13] Див.: Чикаленко Євген. Щоденник (1907–1917): у 2 тт.:. – К. : Темпора, 2004. – С. 80–81, 87; Листування. Чикаленко Є. і Стебницький П. 1901–1922 роки / Упор.: Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко; Вступ. ст.: Н. Миронець, І. Старовойтенко. – К. : Темпора, 2008. – С. 176.

[14] Таємний обіжник ГПУ УСРР «Про український сепаратизм» [Циркулярное письмо ГПУ Украины об украинском сепаратизме] (4 вересня 1926 р.) // Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – С. 255.

[15] Там само. – С. 254.

[16] Там само. – С. 254–255.

[17] Там само. – С. 255.

[18] Див., напр.: Баллаев А. Б. Понятие идеологии в творчестве Карла Маркса // История философии. – Выпуск 3. – М.: Институт философии РАН, 1998. – С. 55–75.

[19] Таємний обіжник ГПУ УСРР «Про український сепаратизм» [Циркулярное письмо ГПУ Украины об украинском сепаратизме] (4 вересня 1926 р.). – С. 255–256.

[20] Там само. – С. 256.

[21] Там само. – С. 257.

[22] Там само.

[23] Там само. – С. 257–258.

[24] Там само. – С. 57.

[25] Там само. – С. 266.

[26] Там само. – С. 259.

[27] Там само. – С. 260.

[28] Там само. – С. 261–263.

[29] Там само. – С. 263–264.

[30] Там само. – С. 264–266.

[31] Дубнов Семён. Нация настоящего и нация будущего // Его же. Письма о старом и новом еврействе (1897–1907 гг.). – СПб., 1907. – С. 181–182.

[32] Див.: Shternshis Anna. Soviet and Kosher. Jewish Popular Culture in the Soviet Union, 1923–1939. – Bloomington–Indianapolis: Indiana University Press, 2006.

[33] Див.: Rabinovitch Simon. Jewish Rights, National Rites: Nationalism and Autonomy in Late Imperial and Revolutionary Russia. – Stanford: StanfordUniversity Press, 2014.

[35] Доповідна записка заступника голови ГПУ УСРР К. Карлсона генеральному секретареві ЦК КП(б)У Л. Кагановичу // Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – С. 234.

[36] Там само. – С. 238.

[37] Там само. – С. 247–249.

[38] Доповідь прокурора УСРР Л. Крайнього «Про роботу ГПУ і Прокуратури по боротьбі із сіоністським рухом» (1927 р.) // Шаповал Юрій. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії.  – С. 84–89.

[39] Затонський Володимир. Національна проблема на Україні // Його ж. Національна проблема на Україні. – Х.: Держвидав України, 1927. – С. 93.

[40] Там само. – С. 84.

[41] Відзначу, що положення таємного циркуляру про «український сепаратизм» були використані сучасним російським істориком Андрєєм Марчуковим для характеристики українського націєтворення. В його монографії окремий підрозділ присвячений «культурній роботі» української інтеліґенції, відповідно до лексики та змісту таємного циркуляру 1926 року, див.: Марчуков Андрей. Украинское национальное движение. УССР. 1920–1930-е годы. Цели, методы, результаты. – Изд. 2-е. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2015. – С. 248–261.

[42] Преловська Ірина. «Собор самопізнання» Української автокефальної православної церкви // Другий Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ (17-30 жовтня 1927 р.). – К.: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України; Інститут історії НАН України, 2007. – С. 19.

Згадуючи про рішення керівництва Компартії України, Ірина Преловська посилається на недоступну мені монографію Алли Киридон «Час випробувань: держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917–1930-х років» (Тернопіль, 2005).

[43] Історик церкви Алла Киридон справедливо ставить під сумнів поширене твердження, нібито «Діяльно-христова церква» була інспірацією спецслужб: Киридон Алла. Діяльно-христова церква в Україні: проблемне поле досліджень // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: зб. наук. праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Випуск 16. – Рівне, 2009. – С. 83.

[44] Цит. за: Пащенко В. О., Рибачук М. Ф. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал. – 1993. – № 2–3. – С. 53.

[45] Там само. – С. 54.

[46] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 37/47 за час з 11 до 18 вересня 1927 р. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2005. – № 1–2. – С. 151.

[47] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 38/48 за час з 18 до 24 вересня 1927 р. // Там само. – С. 154.

[48] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 12/22 за час з 20 до 26 березня 1927 р. // Там само. – С. 109–110.

[49] Там само. – С. 110.

[50] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 26/36 за час з 26 червня до 2 липня 1927 р. // Там само. – С. 132.

[51] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 31/41 за час з 31 липня до 6 серпня 1927 р. // Там само. – С. 139–140.

[52] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 52/62 за час з 25 до 31 грудня 1927 р. // Там само. – С. 168–169.

[53] Там само. – С. 169.

[54] Там само. – С. 169.

[55] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 21/83 за час з 20 до 26 травня 1928 р. // Там само. – С. 191. У тексті йдеться про «Нікольський Собор» (у лапках). Вочевидь, зібрання мало відбутися в Нікольському соборі.

[56] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 23/85 за час з 3 до 9 червня 1928 р. // Там само. – С. 192.

[57] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 43/105 за час з 21 до 27 жовтня 1928 р. // Там само. – С. 216.

[58] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 14/24 за час з 3 до 9 квітня 1927 р. // Там само. – С. 110–111.

[59] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 49/59 за час з 4 до 10 грудня 1927 р. // Там само. – С. 165.

[60] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 7/69 за час з 12 до 18 лютого 1928 р. // Там само. – С. 175.

[62] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 11/73 за час з 11 до 17 березня 1928 р. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2005. – № 1–2. – С. 180.

[63] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 27/89 за час з 1 до 7 липня 1928 р. // Там само. – С. 197.

[64] Там само. – С. 198.

[65] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 24/86 за час з 10 до 16 червня 1928 р. // Там само. – С. 195.

[66] Там само.

[67] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 5/67 за час з 29 січня до 4 лютого 1928 р. // Там само. – С. 174.

[68] Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 7/69 за час з 12 до 18 лютого 1928 р.; Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УСРР № 16/78 за час з 15 до 21 квітня 1928 р. // Там само. – С. 175; 187.

[69] Проект резолюцій «надзвичайного» церковного собору про ліквідацію УАПЦ 28-29 січня 1930 р. // Там само. – С. 226–227.

[70] Див.: Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934. – К.: Україна, 1996. – С. 43–92; Павличко Соломія. Нацоіналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. – C. 288–322; Портнов Андрій. Історії істориків. Оббличчя й образи української історіографії ХХ століття. – К.: Критика, 2011. – С. 99–103.

[71] Промова В. Балицького на Другій конференції КП(б)У (10 квітня 1929 р.) // Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. – С. 285.

[72] Там само. – С. 285–286.

[73] Доповідна записка В. А. Балицького до ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційної організації української молоді в Києві» (7 червня 1929 р.) // Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. – К: Інтел, 1995. – С. 108–109.

[74] Із звіту «Підсумки роботи Київського окружного відділу ГПУ у боротьбі з українською контрреволюцією за 1-е півріччя 1929 р.» (16 липня 1929 р.) // Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931–1934). – К.: Критика, 1999. – С. 142.

[75] Там само. – С. 143.

[76] Доповідна записка голови ГПУ УСРР В. Балицького «Про академіка М. С. Грушевського» (8 лютого 1927 р.) // Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934. – С. 177–178.

[77] Додаткові свідчення С. О .Єфремова (10 вересня 1929 р.) // Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. – С. 126–127.

[78] Із зізнань С. О. Єфремова «Підсумки моєї контрреволюційної діяльності» (5 грудня 1929 р.) // Там само. – С. 219–222.

[79] Див.:Доповідна записка Голові ДПУ УСРР В. А. Балицькому «Про підсумки роботи по викриттю українського контрреволюційного підпілля по Україні у зв'язку із справою “СВУ”» (1 грудня 1929 р.) // Там само. – С. 131–181.

[80] Доповідна записка Голові ДПУ УСРР В. А. Балицькому (1 грудня 1929 р.) // Там само. – С. 202–203.

[81] Там само. – С. 208.

[82] Доповідна записка про діяльність медичної лінії «СВУ» (1 грудня 1929 р.) // Там само. – С. 209–212.

[83] З обвинувального висновку у справі "Спілки визволення України" 4 лютого 1930 р. // Там само. – С. 240–247.

[84] Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. – С. 39–40.

[85] Сталин Иосиф. К вопросу о политике ликвидации кулачества как класса (21 января 1930 г., «Красная звезда», № 18) // Его же. Cочинения. – Т. ХII. – М.: ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы, 1949. – С. 182–183: http://grachev62.narod.ru/stalin/t12/t12_12.htm

[86] З обвинувального висновку у справі «Українського національного центру» (31 жовтня 1931 р.) // Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931–1934). – С. 200–202.

[87] Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931–1934). – С. 97.

[88] З обвинувального висновку у справі «Українського національного центру» (31 жовтня 1931 р.). – С. 198.

[89] Там само. – С. 199–200.

[90] Про листи Власа Чубаря і Григорія Петровського про загрозу голоду в Україні, направлені союзному партійному керівництву в червні 1932 року, та підтримку їхньої позиції Політбюром ЦК КП(б)У див.: Там само. – С. 374–376.

[91] Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки). – С. 397.

[92] Там само. – С. 395.

[93] Про становище преси України, яка виходила українською та мовами національних меншин, див.: Єфіменко Геннадій. Національна політика ЦК ВКП(б) у засобах масової інформації УРСР (1932–1938) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Выпуск 5. – К., 2001. – С. 190–198.

[94] Марчуков Андрей. Украинское национальное движение. УССР. 1920–1930-е годы. Цели, методы, результаты. – С. 451.

[95] Див.: Борисёнок Елена. Феномен советской украинизации. 1920–1930-е годы. – М.: Европа, 2006. – С. 215–224.

[96] Васильєв Валерій, Верт Ніколя, Кокін Сергій. Документи органів ВКП(б) та ДПУ УСРР про настрої й моделі поведінки партійно-радянський працівників у республіці (1932 – 1933 рр.) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2013. – № 1–2. – С. 387–388.

[97] Єфіменко Геннадій. Зміна векторів у національній політиці Москви в голодоморний 1933 р. // Український історичний журнал. – 2003. – № 5. – С. 42; Yefimenko Hennadii. The Soviet nationalities policy change of 1933, or Why “Ukrainian nationalism” became the main threat to Stalin in Ukraine // Holodomor Studies. – 2009. – Vol. I, No. 1. – P. 27.

[98] Див.: Із доповіді другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева на ХІІ з’їзді КП(б)У (20 січня 1934 р.); З виступу другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева на ХVІІ з’їзді ВКП(б) (27 січня 1934 р.) // Там само. – С. 235–241.

[99] Див.: Сталин Иосиф. Об уклонах в области национального вопроса. Из доклада на XVI съезде ВКП(б) 27 июня 1930 г. // Его же. Статьи и речи об Украине: сборник. – К.: Партиздат ЦК КП(б)У, 1936. – С. 211–218.

[100] Там само. – С. 221.

[101] Докладно про «принцип П’ємонту» в радянській національній політиці, див.: Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки). – С. 25–26.

[102] Сталин Иосиф. Об уклонах к национализму. Из отчётного доклада XVII съезду партии о работе ЦК ВКП(б) 23 января 1934 г. // Его же. Статьи и речи об Украине: сборник. – С. 222–223.

[103] Там само. – С. 223.

[104] Ґраціозі Андреа. Війна і революція в Європі, 1905–1956 рр. / Пер. з іт. М. Прокопович. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. – С. 260.

[105] Вираз Тері Мартина на позначення політики, яка реалізовувалася зусиллями адміністративно-бюрократичних органів «цивільного» характеру без участі репресивно-каральних служб, див.: Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки). – С. 40–41.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!