Україна Модерна

// Михайло Гаухман

У світлі жертви – в тіні ката

У заключній частині книжки «Модерність і Голокост», якщо не враховувати пізніший прикінцевий додаток 2000 року, Зиґмунт Бауман пише про почуття сорому від Голокосту[1]. Адже геноциди – це складова частина сучасного світу. За буденність геноцидів варто відчувати сором. Якби ми потрапили у відповідні обставини, кожен із нас міг би бути жертвою, а головне – зумів би бути катом. Ми би залишалися добрими батьками, душевними друзями, відповідальними фахівцями. Але були би вбивцями. Може, хтось виступив би проти злочинних порядків. Не обов’язково той, хто з нас більш сміливий, сильний, мудрий, моральний. Праведність – виняткова річ. Звідси задаюся питанням про вшанування жертв Голодомору і ставлення до катів.

А. (Не)політичність символіки пам’яті, або чому помиляються сучасні історики?

Маркерами плекання історичної пам’яті про певні події стають предмети чи знаки, які мають символічне навантаження та присвячені певній даті. В одній зі своїх публіцистичних статтей, опублікованій у 2012 році, російський історик Алєксєй Міллєр порівняв три символи пам’яті: російську «георгіївську стрічку», українську «свічку пам’яті» та польський «Смоленський хрест»[2]. Додам, що з того часу своя «свічка пам’яті» з’явилась і в Росії – яко символ Дня пам’яті та скорботи (22 червня – дата початку Німецько-радянської війни), хоч і не отримала значного поширення.

 Міллєр виходить з того, що всі три символи були запроваджені певними політичними силами для утвердження політично обтяжених версій минулого. Російська «георгіївська стрічка» позначає офіційну пам’ять про «Велику Вітчизняну війну», українська «свічка пам’яті» – трактування Голоду яко геноциду, а «Смоленський хрест» – пам’ять про Смоленську катастрофу 2010 року, в якій загинули Президент Лех Качинський та інші високопосадовці й парламентарі, а також родичі жертв Катинського розстрілу. Стосовно всіх трьох символів Міллер доходить загального висновку:

«У розглянутих нами недавно винайдених символів можна виділити певні спільні риси. По-перше, їхній успіх здебільшого пов’язаний із використанням потенціялу історичної традиції. Це вірно щодо георгіївської стрічки, не кажучи про свічку та хрест. Важливий елемент емоційного впливу цих символів – апеляція до мартирології. Прибічники символів незмінно заперечують їхній політичний характер. До того ж чим ясніше простежується зв’язок символу з певною політичною силою, тим більш обмеженим стає його вплив на тих, хто не є прибічником цієї сили. Всі розглянуті випадки, з більш (щодо хреста) або менш (стосовно стрічки та свічки) інтенсивною динамікою, демонструють інтенсифікацію використання символу певною політичною силою, а відтак і підрив його загальнонаціональної леґітимности»[3].

«Смоленський хрест» дуже відрізняється від решти символів, позаяк присвячений конкретній сучасній події. І, як відзначає Автор, він втратив своє значення, принаймні – тимчасово, на момент публікації статті[4]. Однак два інших зберігають своє значення. На них і зверну увагу.

Партійний характер «георгіївської стрічки» у російському суспільстві, попри її велику поширеність, не є таємницею. У свіжій публікації дослідників сучасного фольклору з Російської академії народного господарства і державної служби при Президенті Російської Федерації «георгіївська стрічка» представлена маркером двох умовних спільнот серед активних користувачів Інтернету. Представники однієї спільноти критикують застосування цього символу, а їхні опоненти підтримують святкування Дня Перемоги в його офіційній версії та проведення акції «Безсмертний полк», в якій нащадки фронтовиків марширують з їхніми портретами. Як пишуть автори статті:

«...[К]онкуренція між спільнотами І і ІІ показує не інтеґративний, а дезінтеґративний характер сучасного свята 9 травня: скажи мені, як ти святкуєш день Перемоги, і я скажу, хто ти. Тільки за інерцією ми продовжуємо називати це нове свято – наш день Перемоги»[5].

Доволі цікаво, що неназвані автори називають День Перемоги «новим святом». Напевно, йдеться про його сучасну російську версію. Мені було би цікаво почитати про множинність «днів перемог».

Про значення «георгіївського стрічки» в України – всім відомо. За А. Міллєром, стрічка сприймається «в колишніх радянських республіках іще яко символ російської ідентичности та/або симпатії до Росії»[6]. Це було написано в 2012 році. А в 2014 році «георгіївська стрічка» зробилася маркером українських послідовників «російського світу». Та невже подібна політизація притаманна «свічці пам’яті»? Як ідеться Міллєру:

«...[У] рамках історичної політики в період президентства Ющенка свічка була перетворена на центральний символ Голодомору яко специфічної культурної та політичної реальности[7], тобто зробилася символом символу. В результаті запалювання свічки в день пам’яті Голодомору виявилося навантажено цілим набором додаткових політичних значень, перетворилося не просто на символ пам’яті про загиблих під час голоду, але на знак підтримки інтерпретації цих події яко Голодомору-геноциду. Подібно до георгіївської стрічки, посилена експлуатація “Свічки пам’яті” в державній історичній політиці завдає шкоди етичній привабливости символу»[8].

Натомість мій життєвий досвід заперечує механічний зв’язок між етикою і політикою: між пам’яттю жертв Голодомору 1932–1933 років і геноцидною інтерпретацією події. У Луганську бачив чимало свічок пам’яті у вікнах будинку навпроти. Не враховую те, що якусь кількість свічок, самозрозуміло, запалювали на фасадній стороні будинку. Більшість луганців підтримувала «Партію реґіонів», яка офіційно відкидала геноцидне трактування Голодомору, хоч і не заперечувала сам масовий голод. Звідси припускаю, що ті, хто запалювали свічки, зовсім не обов’язково підтримували позицію Віктора Ющенка щодо національної пам’яті, проте не сумнівалися в тому, що треба вшанувати пам’ять жертв страшної трагедії.

На сьогоднішній день більшість українців поділяє геноцидну інтерпретацію, але зараз Голодомор не є точкою дискусій. Історичну політику Ющенка варто розглядати не тільки з позиції поширення певних інтерпретації історії, а й з погляду пожвавлення історичних дискусій, ширше – зацікавлення трагічними та неоднозначними подіями минулого. Як на мене, ось у цьому і полягає заслуга Ющенка.

Припускаю, що подібну помилку можна знайти не тільки в Алєксєя Міллєра. Історикам завжди важко дається дослідження масової свідомости. Адже народні маси й на сьогодні залишаються «мовчазною більшістю». Прості люди сприймають владні послання, спрямовані на творення певних образів минулого – сучасности – майбутнього. Але ми не завжди знаємо, як вони їх розуміють. Чому пам’ять про Голодомор виявилася більш життєвою від усіх політичних дискусій?

Б. Постпам’ять жертви: «всё, что было не со мной – помню»

Американська дослідницька Маріянна Гірш запровадила поняття «постпам’ять» на позначення особистого переживання травматичного досвіду минулих поколінь, яке твориться внаслідок поєднання сімейної пам’ятті та суспільного осмислення травматичної історії:

«Ми сприймаємо травматичний досвід інших яко свій власний, він стає частиною нашого особистого життя, але як уникнути наслідування та надмірного ототожнення? Це питання рівною мірою стосується процесів самоідентифікації тих, хто зростав у сім’ях безпосередніх учасників подій та їхніх однолітків, які також поділяють травматичну спадщину минулого і відчувають гостре бажання більше дізнатися про нього. Тим не менше, їхнє ставлення до минулих подій буде зовсім іншим. Для визначення меж між суто сімейною та загальною “асоціятивною” постпам’яттю, варто зважати на різниці між вертикальними відносинами різних поколінь однієї сім’ї – дитини та батьків і горизонтальною взаємодією в рамках одного покоління, де можлива вільна комунікація між однолітками. “Асоціятивна” постпам’ять – це результат одночасности й зв’язку першого, й другого-третього покоління»[9].

Міркування Гірш нагадують мені рядки старої радянської пісні «За того парня» (музика Марка Фрадкіна, слова Роберта Рождественського, 1970) про переживання молодими людьми травматичного воєнного досвіду попереднього покоління:

Я сегодня до зари встану.
По широкому пройду полю...
Что-то с памятью моей стало,
Все, что было не со мной – помню.
 
Бьют дождинки по щекам впалым,
Для вселенной двадцать лет – мало,
Даже не был я знаком с парнем,
Обещавшим: «Я вернусь, мама!».

Так поет раніше зрозумів те, що наразі описують історики та соціологи.

Пісню «За того парня» виконує Лев Лещенко (1973)

Маріянна Гірш використовує поняття «травма», яке набуло поширення завдяки німецькому історику Йорну Рюзену на позначення руйнівного досвіду, що своєю травматичністю позбавляє можливостей для інтерпретації. Виходом із глухого кута є «історизація» травми, яке перетворюється на центральну точку сучасних тожсамостей[10].

Травматичність Голоду-геноциду робить необхідною його історичне осмислення. Завдяки цьому Голодомор постає подією, пам’ять про яку формує сучасну історичну ідентичність. Причому ця пам’ять не ділить українців. Одна моя викладачка дивувалася з того, що на Західній Україні масштабно вшановують жертв, хоча цей реґіон не зазнав голоду. Мені зрозуміло, що чимало «галичан» є нащадками «східняків», скерованих туди за повоєнних часів. Однак річ не в тім. Якби пам’ять про Голодомор була винятково сімейною, то й автор цих рядків – нащадок містян, коли мешкав у Луганську, не запалював би на вікні свічку пам’яті. Масштаб масового вбивства, наявність його осмислення та представленість на сторінках шкільних підручниках і в медійних публікаціях роблять Голод-геноцид національною трагедію, незалежно від політичних переконань і сімейного досвіду.

Зрештою, для формування постпам’яті в пострадянському суспільстві не діють правила необхідности безпосереднього зв’язку поколінь. Нам доводиться пам’ятати «за того парня» або «ту дівчину» – наших батьків і дідів.

В. Пам’ять про жертви і непам’ять про катів

Не варто забувати, що пам’ять про Голодомор 1932–1933 років зобов’язана своїм укоріненням у суспільну свідомість тим, що це – пам’ять жертв. Бути жертвою трагедії – не соромно. Загальним місцем зробилися порівняння Голодомору, як і всіх інших геноцидів, з Голокостом – парадигмальним геноцидом. Однак Голокост мав чітко визначений розподіл жертв і катів, які належали до різних спільнот. Навіть члени юденратів, через які німецькі урядники керували ґетто, теж були жертвами, тільки іншої черги. Натомість з Голодомором ми можемо відповісти на питання: «хто жертви?». Але як бути з питанням: «хто кати?».

Нещодавно мою увагу привернула новина, яка не стосується Голодомору, але прямо пов’язана з питанням поділу жертв і катів радянського режиму. Звернуся до цієї новини за сайтом Українського інституту національної пам’яті (виділення сайту. – М. Г.):

«26 липня, об 11.30, у Рівненському окружному адміністративному суді відбудеться слухання у справі за позовом Бориса Стекляра до Управління Служби безпеки України в Рівненській області. Позивач просить зобов'язати СБУ не надавати для ознайомлення його особову справу.

Борис Стекляр – багаторічний працівник радянських репресивних органів. Після Другої світової війни був керівником оперативно-чекістських груп, які полювали на українських повстанців. Очолював операцію, внаслідок якої у 1952 році був убитий Ніл Хасевич – видатний графік свого часу, що замість європейського визнання обрав боротьбу за Україну в складі УПА <...>.

Восени 2015 року голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович звернувся до Архіву СБУ з проханням ознайомитися з особовою справою Бориса Стекляра у рамках наукового дослідження про переслідування українського підпілля радянськими органами державної безпеки. Але доступ до цього часу не отриманий»[11].

Мені цікаво, як полковник Борис Стекляр дізнався, що його справою цікавляться? І чи цим позовом не було створено розголос, не бажаний для самого позивача? Тим паче, раніше він відверто розповідав російському журналісту про свою участь у придушенні УПА на Волині[12].

Відомо, що перед подачею позову Б. Стекляр і його донька звернулися до Рівненського обласного управління СБУ з клопотанням відповісти, чи був запит на його особову справу. Однак у серпні Стекляр відкликав свій позов[13].

Але зараз справа не про справу. Спробую уявити собі подібну ситуацію. Як-то кажуть, усі збіги осіб і подій – випадкові. Пропоную таку уявну історію. Один службовець НКВД по війні займався боротьбою з групами УПА на Західній Україні. Пізніше він зробив кар’єру в КҐБ на місцевому обласному рівні. Він має родину та молодших однослужбовців, для яких він був навчителем. Можливо, дехто з них зробив кар’єру в Києві – на рівні керівництва СБУ. Тож цей «старий чекіст» цілком вписаний в українське суспільство, а його учні, або учні цих учнів, відповідають за безпеку Української держави. Ось стало відомим, з чого починалася служба цього ветерана спецслужб. Навряд чи старому чоловіку щось загрожує. Але його родичам має бути тривожно. Та й учням неприємно. А учні – впливові люди. Вони не будуть говорити вголос, але подумають про себе і поширять владними коридорами: «Нащо чіпати дідуся? Він гідна людина. А то час був такий. І служба була така. Свої службові обов’язки він виконував бездоганно».

У своїй уявній історії не хочу виступати ані прокурором, ані адвокатом, хоча злочини НКВД на Західній Україні мають бути засуджені. Наразі звертаю увагу на інше: нам важко визначити ката, навіть якщо біль-менш зрозуміло, хто і що скоїв. Тим паче, ката важко відділити від суспільства. Неможна сказати, що на місці співробітників НКВД міг стати будь-хто. Але ж багато хто! Ось що має викликати в нас сором: якщо не кожен, то чимало з нас змогли би бути вбивцями. Коли-небудь нам доведеться вивести образ «ката» з тіні минулого – на світло історії, поруч з образом «жертви». І доречно навести афористичні міркування одного з героїв Віктора Пєлєвіна про відносини між радянським минулим і пострадянським сьогодення:

«По телевізору, між іншим, показували ці ж самі писки, від яких усіх нудило зо двадцять останніх років. Тепер вони казали один в один те саме, за що раніше садили інших, тільки були набагато сміливішими, твердішими та радикальнішими. Татарський часто уявляв собі Німеччину сорок шостого року, де доктор Гебельс істерично кричить на радіо про прірву, в яку фашизм затягнув націю, колишній комендант Освенциму очолює комісію з відлову нацистських злочинців, генерали СС просто й зрозуміло говорять про ліберальні цінності, а очолює всю лавочку прозрілий, нарешті, гауляйтер Східної Пруссії. Татарський, звісно, ненавидів радянську владу в більшости її проявів, проте все-таки йому було незрозуміло – чи варто було міняти імперію зла на бананову республіку зла, яка імпортує банани з Фінляндії»[14].

Якщо нам важко розібратися зі злочинами минулого, пізнішими за 1930-ті роки, то що казати про Голодомор? Катами були не тільки партійні функціонери, державні службовці, співробітники НКВД. А ще місцеві мешканці, навіть самі селяни. Напевно, всі пам’ятають рядки зі «Жнив скорботи» Роберта Конквеста, в яких ідеться про те, що учасники хлібозаготівель, які прирікали на голод своїх сусідів, самі були позбавлені збіжжя та інших продуктів – і вмирали наступною чергою...

Роберт Конквест (1917–2015) –
дослідник сталінського терору та Голодомору 1932 - 1933 років

Невже ми – не тільки суспільство нащадків жертв? Перепрошую за цинізм, у сучасному світі відчувати себе належним до «нації-жертви» є привабливим. Варто подивитися на наших західних сусідів: сьогодні «праві» польські діячі прагнуть представити свою націю – винятково жертвою. Мовляв, ми не були співучасниками Голокосту, хіба що під примусом німецьких окупантів, і зазнали геноциду з боку українських повстанців. Ні, я не заперечую того, що українці – жертви трьох голодоморів, один із яких був геноцидом. Але ж бути жертвою – це половина правди.

Скажу ще одну неприємну річ. Сьогоднішнє почуття жертовности українців добре пасує до ще одного нашого відчуття – постійної загрожености. Загроженість пульсувала в нас і до 2014 року, а відтоді – поготів. Звідси нові розмови про переосмислення українсько-польських та українсько-єврейських відносин ми (якщо не йдеться про інтелектуалів) нерідко сприймаємо за ворожу провокацію. А заклики до вибачення за історичні злочини наших національних предків – здаються нам підступним запрошенням до зради власного народу. Як сказав британсько-польський соціолог Зиґмунт Бауман про згаданих вище західних сусідів:

«Жорстокості чиняться всюди, Польща зовсім не є лідером. Але бути поляком полягає в тому, що нас жорстокості пригнічують набагато більше, ніж інші народи. Це, зрештою, є найохочіше прийняте нами визначення патріотизму: ми є поляками, бо ми гноблені»[15].

Мабуть, українці та поляки не просто так подібні одні до одних. Але ж історія не дарує індульгенцій. Історія надає досвід, яким, наче порадою мудреця, можна скористатися, а можна й не скористатися – і продовжити кружляти колом проклятих питань.

Ось на цьому ставлю три крапки. Наступна частина мого нарису буде присвячена проблемам толерантности та дискримінації у сучасному українському суспільстві.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[1] Див.: Бауман Зигмунт. Актуальность холокоста / Пер. с англ. С. Кастальского и М. Рудакова; под научн. ред. А. Олейникова. – М.: Изд-во «Европа», 2010. – С. 237–243.

[2] Див.: Миллер Алексей. Изобретение традиции. Георгиевская ленточка и другие символы в контексте исторической политики // Pro et Contra. – 2012. – T. XVI. – № 3. – С. 94–100.

[3] Там же. – С. 100.

[4] Там же.

[6] Див.: Миллер Алексей. Изобретение традиции. Георгиевская ленточка и другие символы в контексте исторической политики. – С. 97.

[7] Тут А. Міллєр покликався на відому книжку Г. Касьянова: Касьянов Георгій. Danse macabre: голод 1932–1933 рокiв у полiтицi, масовiй свiдомостi та iсторiографii (1980-тi – початок 2000-х). – К.: Наш час, 2010.

[8] Миллер Алексей. Изобретение традиции. Георгиевская ленточка и другие символы в контексте исторической политики. – С. 98.

[10] Репина Лорина. Культурная память и проблемы историописания (историографические заметки). Препринт WP6/2003/07. – М.: ГУ Высшая школа экономики, 2003. – С. 35–37.

[14] Пелевин Виктор. Generation «П». – М.: Эксмо, 2013. – С. 21.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!