Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Марксистська теорія та більшовицька практика «східного питання»

Татарський комуніст Мірсаїд Султан-Галієв у 1920-х роках вирішив, що «диктатура пролетаріяту», встановлена більшовиками, є «диктатурою росіян». Як змінити ситуацію? Він запропонував замінити оцю «диктатуру росіян» іншою диктатурою – східних народів над росіянами. Як і чому він дійшов цього приголомшливого висновку? Спробую розібратись у своїй статті. Перша частина присвячена Сходу в теоретичних міркуваннях Карла Маркса і практичних висловлюваннях речників «східної політики» перших років радянської влади: Владіміра Леніна, Іосіфа Сталіна і самого Султан-Галієва.

А. Карл Маркс про Схід: азійський тип власности, або азійський спосіб виробництва

Соціяльну філософію Карла Маркса зазвичай афористично резюмують висловом: «буття визначає свідомість». Інакше кажучи, соціяльні відносини визначають соціяльну свідомість – наше розуміння суспільних умов. Однак ця словесна формула, на мою думку, не вдається для пояснення Марксівської філософії.

Якщо викреслити економічний складник суспільства, то згадана формула нічого не пояснює і не є марксистською. Банально: наявне суспільство визначає усвідомлення суспільства. А якщо під буттям розуміти виробничі відносини, то доходимо до вульгаризації марксизму: мовляв, економіка визначає свідомість.

Пропоную змінити формулу: «виробництво визначає буття, а буття визначає свідомість». «Виробництво» і «свідомість» належать до соціяльного буття, але є відносно автономними та мають потенціял бути рушійними силами суспільства. Отже, виробничі відносини визначають систему соціяльних відносин, а у цій системі розвивається соціяльна свідомість. Ця свідомість може не тільки пізнавати, а й змінювати світ, – відповідно до відомого виразу Маркса, – якщо «свідомість» серед калейдоскопу «буття» добачить чинники «виробництва», які визначають суспільні справи.

Запропоновану формулу можна перевірити на різних прикладах. Візьмемо сучасну Україну. «Виробництво визначає буття, а буття визначає свідомість» – означає, що олігархічно-корупційний капіталізм визначає наші суспільні умови, а наше усвідомлення обставин неможливо без пізнання особливостей сучасного українського капіталізму. Зрозуміло, що й реформування неможливо без деолігархізації економіки. Але як це зробити? Питання не до мене. Проте завжди може бути гірше.

Формула «виробництво визначає буття, а буття визначає свідомість» дозволяє зрозуміти підхід Карла Маркса до вирішення проблеми Сходу, або взагалі не-західного світу. Якщо його попередники (як і сучасники, як і наступники) пояснювали відносини «Схід–Захід» через культурно-цивілізаційну призму, то Маркс пішов іншим – матеріялістичним – шляхом. Для Маркса культурні відмінності між Сходом і Заходом – різниця їхнього «буття» – були спричинені особливостями «виробництва». Але не все одразу.

 

Сучасна карикатура на марксистів і революціонерів
(з російського перекладу статті Ісаака Дойчера «Марксизм у наші часи»[1])

Загалом для марксистської інтелектуальної традиції «східне питання» є надзвичайно важливим[2]. Марксизм вплинув на інтелектуальні еліти колоніяльних і напівколоніяльних країн, завдяки своєму емансипаторському патосу. Адже марксизм підіймав на бій із капіталізмом не тільки пролетаріят – свідоме промислове робітництво, а й усі пригноблені верстви: жінок, селян, етнічні меншини та колонізовані народи. В ґлобалізованому капіталістичному світі імперіялістичної доби Схід опинявся, кажучи метафорично, «ґлобальним пролетаріятом» під п’ятою «ґлобального капіталіста» – Заходу. Але це вияв пізнішого розвитку марксизму. Одним із прикладів нового «орієнтально-орієнтованого» марксизму й було вчення Султан-Галієва.

Карла Маркса Схід цікавив і з практичних, і з теоретичних позицій. Спершу з практичних: він писав статті про сучасний йому західний імперіялізм на Сході – від Пишної Порти до Імперії Цін. Пізніше його зацікавив і теоретичний аспект проблеми: у чому полягають особливості Сходу?

Маркс був продовжувачем Геґеля, висловлювання якого про Схід набули хрестоматійного значення. Геґеля, яко справжнього філософа, цікавили загальні підстави східних суспільств. У своїй «Філософії права» він писав, що ідея свободи особистости мала історичний розвиток од цивілізації до цивілізації. На Сході свобідним був тільки один – правитель, в античному світі – деякі, себто нечисленні громадяни, а в Західній Европі зрозуміли, що свобідними мають бути всі. Так філософ надав теоретичне обґрунтування орієнталістським поглядам на Схід яко деспотичне суспільство з притаманним йому «поголовним рабством».

Власне, уявлення про «східний деспотизм» є дітищем европейського Просвітництва, поширене завдяки Шарлю-Луї Монтеск’є, який у трактаті «Про дух законів» (1748) писав про те, що перед східним деспотом – усі раби[3]. Так просвіченим европейцям – інтелектуальним інтровертам для обстоювання прав і свобід людини та громадянина на Заході потрібно було зазирнути в дзеркало безправ’я і несвободи на Сході.

У Геґелівській «Філософії історії» йдеться про те, що у східних суспільствах Абсолютний дух, тобто її величність Історія, шукала первинні суспільні форми. Китай відзначився суспільною одноманітністю, Індія, ставши антитезою до Китаю, – безглуздим розмаїттям, а Персія, будучи синтезом двох попередніх ідей, – єдністю в розмаїтті. Звісно, таким було царство Ахеменідів, підкорене Олександром Македонським. Звідси випливає, що цим еллінським правителем сама Історія поставила крапку в історії Сходу. Він застиг. Майже на дві тисячі років. Допоки европейські мореплавці з рушницями та опіюмом не «відкрили» його.

Карл Маркс, ідучи по Геґелівських слідах, задався питанням про причини східного суспільного рабства і «відсталости». Якщо порівняти між собою Геґеля та Маркса, то спадає на думку інша філософська двійка – Платон і Аристотель. Платон досліджував загальні підстави буття – ідеї. Натомість Аристотеля цікавило буття в його конкретному розмаїтті: не тільки загальні форми (Аристостелівська версія Платонових ідей), а й матерія – конкретні змісти загальних форм. Так само Маркс зважав на розмаїття світу, яке не обмежується досконалими втіленнями Абсолютної ідеї в усіх її конкретних та історичних виявах, як для Геґеля.

Теорію «азійського способу виробництва», створену послідовниками Карла Маркса на основі його творів, розпочинають з його статті «Британське владарювання в Індії» («New YorkDailyTribune», 1853). Маркс відзначив, що «східні деспотії» мали три відомства: «фінансове», «воєнне» і «громадських робіт». Останнє було потрібне для організації іригаційного землеробства. Колоніяльний режим, запроваджений британською Ост-Індською компанією, передбачав виконання іноземною владою функцій фінансового і воєнного відомств. Але не відомства громадських робіт. Тим самим британські володарі нанесли величезний вдар по індійському суспільству[4]. Тож головна шкода від британських колонізаторів полягала в тому, що вони зруйнували віковий порядок східного суспільства – державного керування сільськими громадами.

Подальший розвиток ідей Маркса залишився в його чернетках, які були опубліковані по смерті мислителя. Сучасникам його погляди були невідомі, зате викликали багато дискусій про «азійський спосіб виробництва» й теорію соціяльно-економічних фомарцій серед марксистів і не тільки марксистів у ХХ столітті. Але наразі облишимо ці дискусії. Хіба що у відомому листі до російської революціонерки-народниці Вєри Засуліч Карл Маркс висловився, що його дослідження ґенези капіталізму стосуються тільки Західної Европи, а за її межами капіталізм може розвиватися в інакший спосіб[5]. Звідси випливає, що для Маркса суспільні порядки в різних країнах були розмаїтими, навіть у не-східній Росії.

 

Найвідоміша російська революціонерка-народниця Вєра Засуліч (1849–1919)

Звернемося до відомої Марксової чернетки під заголовком «Форми, які передують капіталістичному виробництву» (1857–1858). Досліджуючи господарство Заходу, Маркс не міг обійти питання особливостей виробництва на Сході, або не-Заході. Виробничою основою «східного деспотизму», як називали всю сукупність форм суспільної організації на Сході, для Маркса була експлуатація сільських громад верховним правителем. З такої позиції вища громада або «східний деспот» виступав верховним власником землі та божественною силою[6]. Звідси правитель мав необмежену владу над селянами громад, хоча ця громадська власність нікуди не дівалася. Так «виробництво», тобто відносини власности на землю, визначало соціяльне буття деспотичного суспільства.

Маркс визначав і конкретно історичні форми «азійської форми власности»: спільна праця селян у громаді або виділення окремих селян з індивідуальною працею в рамках громад. Відносна деспотичність або демократичність подібного суспільства визначалася тим, хто був правителем – глава племені або справжній «східний деспот»[7]. Появі останнього сприяло іригаційне землеробства або інші державні справи, які вимагали спільної праці вільних селян, тим самим визначаючи соціяльне буття.

Натомість «західний шлях», або, за словами Маркса, – «античний» і «германський» типи власности – передбачали співіснування громадської та приватної власности на землю. «Античним типом власности» Маркс назвав порядок індивідуального володіння містянином частиною громадської власности, а «германським типом власности» – громадську власність у сукупности індивідуальних власників-виробників[8].

Три типи власності, які – за Марксом – передували капіталістичному виробництву, визначали ставлення до праці яко відтворення. Працювати було потрібно для того, щоби громада зі своїми селянами та містянами буквально відтворювала сама себе – своїх членів у їхньому фізичному існуванні.

Виділення Марксом «германської», а не приміром европейського типу власности вказує на те, що цих типів власности могло бути багато, але вони принципово мало відрізнялися один од одного. Так, він зважав на особливості російської селянської громади, оспіваної російськими консерваторами та народниками різних ідейних течій. Маркс не виділяв «слов’янський» чи «російський» тип власности, позаяк не займався ґрунтовними дослідженнями східноевропейської історії. У викладі Маркса російська громада нагадує «пізню» германську через наявність відокремлених приватних дворів з тою відмінністю, що російська громада збереглася до його часів[9]. Знов-таки дослідження російської громади – інше питання. Бо сучасники не враховували роль держави з її системою оподаткування та поміщика з його маєтком у збереженні, ба навіть – запровадженні селянської громади в Росії та сусідніх країнах, наприклад, подніпровській Україні.

Б. Владімір Ленін про Схід: «пробудження Азії» та проблема імперіялізму

Владімір Ленін, як і Карл Маркс, цікавився поточною імперіялістичною політикою західних держав на Сході. В травні 1913 року Ленін написав замітку «Пробудження Азії». Автор заявив, що слідом за російською революцією 1905–1907 років «пробуджуються» колонізовані та напівколонізовані країни Азії: Туреччина, Персія, британська Індія. Він навів факти із тогочасних заворушень у голландській Індії (Індонезії). Рушійними силами індонезійського руху Ленін назвав місцеве селянство («народні маси під знаменом ісламу»), місцеву інтеліґенцію («з акліматизованих европейців») і китайську діяспору, яка принесла революційну хвилю з Піднебесної на нову батьківщину. Для Леніна нове явище було зорею світової революції: «Пробудження Азії та початок боротьби за владу передовим пролетаріятом Европи знаменують відкриту на початку ХХ століття нову полосу всесвітньої історії»[10].

Вираз «Пробудження Азії» на позначення антиколоніяльних рухів згодом увійшов до радянських підручників з історії. Насправді, словесна формула Леніна була надзвичайно вдалою. Відзначимо дві речі. По-перше, Ленін писав про «пробудження Азії» в момент нового «пробудження» в Російській імперії – нової активізації громадського життя з 1911–1912 років. Відтак його замітка мала надихнути революціонерів і робітників. По-друге, він не застосував термін «Схід» з його культурно-цивілізаційними конотаціями. А надавав перевагу теоретично нейтральному географічному терміну «Азія». Бо Схід – це застиглі у своїй відсталости країни деспотизму та рабства. Натомість Азія – це сукупність країн і народів, які готові розправити плечі та скинути тягар европейського колоніялізму. Однак на практиці, стикнувшись із «власним сходом Росії» (вираз історикині Вєри Тольц), більшовики згадали про Схід.

Колонізовані та напівколоніяльні країни Азії мали вписатись у Ленінську концепцію імперіялізму. Нова концепція була оприлюднена Леніним у 1917 році в його книжці «Імперіялізм яко найвища стадія капіталізму» (прикметно, що в першому виданні нарис називався «Імперіялізм яко новітній етап капіталізму»). За Леніним, імперіялізм – це монополістичний капіталізм, якому притаманні такі ознаки: 1) концентрація виробництва та монополізація промисловости; 2) концентрація фінансів і монополізація банківської сфери; 3) зрощення промислового та банківського капіталу й утворення фінансової олігархії; 4) вивіз капіталу в інші країни, зокрема в Росію та колонії; 5) розподіл світу між «великими державами»[11].

 

Обкладинка першого видання нарису Владіміра Леніна «Імперіялізм яко новітній етап капіталізму» (1917)

Ленін обмежився аналізом економічної бази імперіялізму, який визначав своєрідність сучасної для Автора доби. Автор першої концепції імперіялізму, британський економіст Джон Гобсон, у своїй праці під назвою «Імперіялізм» приділив увагу й економічній, і політико-ідеологічній складовій імперіялізму[12]. У другій частині книжки він розглянув питання колоніяльного врядування, соціял-дарвіністського ставлення до неевропейських народів і тезу про «цивілізаційну місію» західних держав у колоніях[13]. Окремо Гобсон звернувся до особливостей колонізації країн Азії, які були спадкоємцями великих давніх цивілізацій, – британської Індії та розділеного на сфери впливу Китаю[14]. Однак відносини між Заходом та Сходом і «колоніяльне питання» не були розглянуті Гобсоном як окреме питання.

Ленінський нарис «Імперіялізм» більше нагадує за тематикою «економікоцентричну» працю німецького економіста Рудольфа Гільфердинга «Фінансовий капітал»[15]. Тільки наприкінці Гільфердингової книжки йдеться про протиріччя між «економічної політикою капіталістів» та «економічною політикою пролетаріяту», що веде до зіткнення інтересів між буржуа і робітниками[16].

Яке місце в ленінській концепції імперіялізму посідало «колоніяльне питання»? Прямо в «Імперіялізмі» про це не йшлося, хоча чимала увага в нарисі приділена господарському використанню колоній і напівсамостійних азійських країн. Однак у передмові, говорячи про територіяльні анексії сучасности, Ленін написав про анексію Росією «не заселених великоросами» Фінляндії, Польщі, Курляндії, України, Хіви, Бухари, Естляндії та інших країн[17]. Усі перелічені країни, крім Бухарського та Хівинського ханства, були приєднані до Російської імперії в докапіталістичні періоди її історії. Перше видання «Імперіялізму» побачило світ у квітні 1917 року, коли розпочалася Велика російська революція, а на окраїнах колишньої імперії розгорнулися автономістські рухи. Виголошена теза, що російські імперіялісти захопили інонаціональні окраїни, фактично означала підтримку національних рухів, які виступили за відновлення справедливости шляхом боротьби за національне визволення.

Пропонуємо власне потрактування: для Леніна «імперіялізм» був спрямований на анексію та експлуатацію «чужих» територій, навіть загарбаних раніше, призводячи до загальної уніфікації. Світова соціялістична революція означала би не тільки падіння капіталізму, а й визволення країн і народів од чужоземного визиску. Звідси недалеко до підтримки національних й антиколоніяльних рухів бездержавних народів Заходу та колонізованих народів Сходу. Безпосередньо у Ленінському «Імперіялізмі» згадана тільки спроба вивчення німецькими імперіялістами антиколоніяльних рухів у британських і голландських колоніях[18]. За вивченням, продовжуючи за Леніним, логічно слідувало би використання антиколоніяльних рухів. Справді, німецькими пропагандистами була витворена ідея джихаду ісламських народів країн і колоній Антанти проти Британії, Франції та Росії[19]. Однак Ленін про це не згадував.

Для реконструкції зв’язку між Ленінською концепцією імперіялізму звернемося до його лектури під час написання нарису «Імперіялізм». У чернеткових нотатках до твору Ленін процитував рецензію на звіт по конференції «Національності та підлеглі раси», яка проходила в Британії у 1910 року. Рецензентові йшлося про безнадійність «прямої боротьби з імперіялізмом», позаяк «імперіялізм нерозривно пов’язаний із капіталізмом у його теперішній формі»[20]. Цю виписку Ленін використав для констатації щойно згаданого нами вивчення в Німеччині антиколоніяльних рухів.

Працюючи над «Імперіялізмом», Ленін зробив виписки з кількох праць про російський Туркестан. Він читав дисертацію Кузнецова «Боротьба цивілізацій і мов у Центральній Азії», захищену в Парижі у 1912 році. Читач відзначив, що праця присвячена історії та колонізації Туркестану, а також становищу культури, вирощуванню бавовни, будівництву залізниць та іншим питанням сучасности[21]. Бавовна була магнітом російської колонізації Середньої Азії (та залишалася основним напрямом розвитку місцевої економіки за радянських часів), а залізниці були новим явищем, покликаним забезпечити вивезення тамтешньої бавовни у центральну Росію[22].

 

Прийняття бавовни в Коканді (з поштової листівки початку ХХ століття)

Ленін зробив виписки із статті Гьотча «Російський Туркестан», надрукованій у квартальнику «Schmollers JahrbuchfüGesetzgebung, Verwaltungund Volkswirtschaft» («Шмолерський річник із законодавства, управління і народного господарства»), № 2 за 1913 рік. У статті йшлося про розвій «колоніяльно-економічного життя», вирощування бавовни та меліорацію для сільського господарства. Ленін виписав велику цитату про проникнення до Середньої Азії «панісламізму» татарської інтеліґенції[23]. Під «панісламізмом» автор очевидно розумів татарський націоналізм. У цьому Гьотч слідував офіційній версії, висвітленій у першій частині нашого нарису про башкирське націєтворення[24]. Невідомо, як Ленін сприймав висловлювання Гьотча про «татарський панісламізм»: як чи-то національно-визвольний рух, чи-то експансіоністські устремління «буржуазної інтеліґенції»?

Опріч публікацій про Туркестан, серед законспектованої Леніним літератури була стаття Отто Франке «Великі держави у Східній Азії» із німецького збірника «Німеччина і всесвітня війна», виданого в Берліні у 1915 році. Стаття присвячена просуванню західних держав та Японії в Китай, Монголію та Південно-Східну Азії. Читач зробив нотатки про дії Росії в Монголії[25]. Попри свої величезні терени з низькою щільністю населення і відсутністю сучасної промисловости, Росія, як й інші великі держави, теж боролася за колоніяльні володіння – на Далекому Сході. Однак боляче опеклася під час Російсько-японської війни 1904–1905 років.

Певну увагу Ленін приділив французькій дисертації Жозефа Нахаса «Економічне та соціяльне становище єгипетського фелаха», захищеній у Парижі в 1901 році. Ленін порівняв опис Нахасом життя єгипетських селян із умовами російських селян, а позицію автора – із російським народництвом кінця ХІХ – початку ХХ століття[26]. Подібне проведення паралелей між колонізованим Єгиптом і селянською Росією зацікавлює своєю новизною. Замість культурно-цивілізаційного поділу світу на Схід і Захід, Ленін пропонував проводити межу між розвиненими капіталістичними державами і селянськими колонізованими та напівколоніяльними країнами. Із цього погляду Росія наближалася до східних країн за своєю селянською більшістю і набувала амбівалентних ознак: Росія самостійна і веде імперіялістична політику, як західні держави, проте є селянською і «відсталою», як і країни Азії.

Окрему увагу приділимо нотаткам Леніна щодо літератури про китайський соціялізм. Його зацікавив надрукований німецьким часописом «Die Neue Zeit» реферат статті Джекса із журналу «TheSocialistReview» про китайський соціялістичний рух і репресії проти китайських соціялістів[27]. Ленін зробив чималі виписки з книжки фон Макея «Китай. Серединна республіка. Її проблеми та перспективи», виданої в Берліні у 1914 році. Читач оцінив позицію автора яко наклеп на «радикальних демократів», тобто Сунь Ятсена і його прибічників за партією «Гоміньдан»[28]. Далі Ленін занотував про дії Росії в Монголії та економічне проникнення західних держав у Китай, насамперед про залізничне будівництво[29]. З уважного ставлення Леніна до китайського соціялістичного руху випливало можливе розуміння «Гоміньдану» яко тамтешнього аналогу російської соціял-демократії.

В окремому зошиті Ленін умістив конспекти про Персію. Він зробив нотатки з французької книжки Демоньї «Персидське питання і війна», опублікованої 1916 року. В книжці йдеться про німецьке, британське та російське проникнення в Персії, міжнародну торгівлю, британсько-російське протистояння за контроль над країною, договори «великих держав» про «сфери впливу» та отримання ними концесій на будівництво залізниць[30].

Розлогі виписки Ленін зробив із німецької книжки Єгєра «Персія і персидське питання». В книжці показані історія російських війн із Персією, договори Британії та Росії з персидським урядом, економічне проникнення «великих держав», а також наголошено на тому, що тільки Німеччина зацікавлена в існуванні самостійної Персії[31].

Різні напрями російської експансії в Азії, – в Туреччину, Персію та Монголію та Китай, – висвітлювалися в книжці Франца Квадфліга «Російська політика експансії, 1774–1914», опублікованої в Берліні у 1914 році. Із цієї книжки Ленін зробив чималі виписки. Автор вітав союз Центральних держав (Німеччини, Австро-Угорщини та Італії), з можливим приєднанням до них США, проти Великої Британії, Франції та Росії[32]. Ця книжка могла послужити підтвердженням Ленінського погляду на Першу світову війну яко війни за перерозподіл світу між «великими державами» – центрами світового імперіялізму.

Виходячи із тематики розглянутої лектури Леніна, для нього анексія та експлуатація східних країн, а також суперництво «великих держав» за колонії та сфери впливи були неодмінними ознаками імперіялізму, без опису яких неможливо було зрозуміти «новітній етап» (або за пізнішим визначенням – «найвищу стадію») капіталізму. Для революціонера важливою темою було змагання «великих держав» за поділ Китаю та Персії, що ставало локальною проекцією їхньої боротьби за перерозподіл світу, яка й призвела до Світової війни. Окрему увагу Ленін звернув на дії Росії в Монголії та Персії. Фактично, сфери впливу Росії за її кордонами були аналогічні колоніяльним володінням інших держав, попри відсутність у Росії своїх колоній та її наближеність, за соціяльною структурою, до напівсамостійних азійських країн.

Ленін залишив поза увагою антиколоніяльні рухи. Вірогідно, через підцензурний характер «Імперіялізму», що мав побачити світ у романівській Росії. Можливо, якби Ленін написав не «популярний нарис» (або не тільки «популярний нарис»), а цілу непідцензурну монографію про імперіялізм, то в ній би знайшлося місце і для особливого становища східних країн, і для антиколоніяльних рухів, як і для соціялістичних рухів у західних країнах. У такому разі можлива книжка Леніна про імперіялізм, за своєю структурою, більше нагадувала би книжку Гобсона, ніж Гільфердінга. Однак незрозуміло, чи мали для Леніна «східну» специфіку національно-визвольні рухи в колоніях і напівколоніях?

Якщо продовжувати міркування Леніна, то імперська Росія мала подвійне становище: і колонізаторка своїх (Туркестан) і чужих (Персія й Монголія) східних земель, і колонізована припливом західноевропейських капіталів. Недарма Ленін у своїх чернеткових нотатках приділяв стільки уваги політиці Росії в Туркестані, Персії та Монголії, про що йшлося вище. Крім цього, він робив виписки із публікацій про західний капітал у Росії, який зробив із неї напівколонію европейських держав[33].

В. Концепція «східної революції»: практична теорія Леніна, Сталіна і Султан-Галієва

Новим кроком в осмисленні російськими більшовиками «східного питання», – як стосовно «власного сходу Росії», так і колонізованих і напівколоніяльних азійських країн од Туреччини до Китаю, – стала концепція «східної революції», сформульована Владіміром Леніним у доповіді на Другому Всеросійському з’їзді комуністичних організацій народів Сходу[34]. З’їзд відкрився 22 листопада 1919 року в Москві, в атмосфері перемог Червоної армії над білим рухом, який означав вихід більшовиків на окраїни імперії Романових, зокрема й прорив у східні країни. Промова Леніна була детально розглянута в одній із моїх публікації на сайті «Україна модерна»[35], а тому обмежуся тим, що зацитую своє резюме Ленінської доповіді:

Ленін сформулював нову теорію – концепцію «східної революції». Вона полягала в тому, що світова соціялістична революція розпочалася в Росії, проте через потужність світового імперіялізму ця революція не може одразу поширитися на Західну Европу – центр імперіялізму, й узагалі вирішитися в якійсь окремій країні, навіть найбільш поступовій. Відтак кожна країна має розпочати свою революцію. Росія надала приклад використання пролетаріятом селянства для набуття революцією всенародного характеру. Східні народи не мали пролетаріяту, а тому мали розпочати з власного «буржуазного націоналізму», який поведе за собою пригноблене колоніяльним визиском багатомільйонне селянство. Інакше кажучи, неселянські версти східних народів, які теж були пригнобленими з боку західних держав, повинні були зробитися авангардом революційної боротьби, до якої мали залучити селянство, подібно до того, як у Росії пролетаріят залучив до боротьби селянство.

Нова концепція була плюралістичною: кожен східний народ мав увійти у світову революцію власним шляхом, керуючись власним досвідом революційної боротьби. Так само, як і російські комуністи на чолі з Леніним, спираючись на власний досвід, ревізували спадщини західноевропейського марксизму. Фактично, російські комуністи заявляли про підтримку всіх антиколоніяльних рухів, навіть якщо вони не мали і не могли мати соціялістичного обличчя. Спільна боротьба Росії та східних країн надавала можливість координувати революційний рух у міжнародних масштабах.

Делегати Другого Всеросійського з’їзду комуністичних організацій народів Сходу (Москва, 1919)

Другий провідний доповідач, Мірсаїд Султан-Галієв, на Другому Всеросійському з’їзді комуністичних організацій народів Сходу виголосив ідею створення «другого фронту» проти імперіялізму в східних колоніях. Він визначив дві причини відкриття «другого фронту» світової революції. По-перше, якщо в Західній Европі відбудеться соціялістична революція, колонії перетворяться на форпости імперіялізму, подібно до того, як російські окраїни стали центрами білого руху. По-друге, соціялістичній революції на Заході заважало те, що пролетаріят отримував опосередковану користь від експлуатації колоній, що знижувало його революційну активність. У даній тезі Султан-Галієв спирався на слова Леніна з «Імперіялізму» про те, що «верхній прошарок» пролетаріяту отримує вигоду від імперіялістичної експансії, а це призводить до розколу в робітничому русі[36]. По-третє, за Султан-Галієвим, існувала небезпека перетворення східних країн на осередки «східного імперіялізму»[37]. Напевно, він відштовхувався від прикладу Японії, яка могла стати колонією, а зробилася єдиною імперіялістичною державою Сходу.

Відзначу, що аналогічні тези Султан-Галієв висловив у своїй незавершеній серії статтей «Соціяльна революція і Схід», надрукований на сторінках журналу Народного комісаріяту зі справ національностей «Жизнь национальностей» у жовтні–листопаді 1919 року, напередодні з’їзду[38].

 

Мірсаїд Султан-Галієв (перший справа) та співробітники
Народного комісаріяту зі справ національностей Радянської Росії (1923)

Концепція «східної революції» збагачувала концепцію «імперіялізму». Якщо в «Імперіялізмі» поділ світу на метрополії та колонії й напівколонії мав політико-економічний вимір, то в промові Леніна на Другому Всеросійському з’їзді комуністичних організацій народів Сходу цей поділ набував політико-соціяльно-економічного виміру. Нова перспектива полягала в тому, що колонізовані країни та народи належали до світової імперіялістичної системи, самі собою не будучи прикладами капіталістичного ладу. Селянство східних народів – як і російське селянство![39] – було здебільшого патріярхально-громадським, залишаючись на периферії капіталізму. Саме тому антиколоніяльні рухи були для Леніна буржуазно-націоналістичними: буржуазними через протидію іноземним капіталістам з боку місцевої буржуазії та націоналістичними – через боротьбу із чужоземною імперіялістичною владою. Буржуазними антиколоніяльні рухи були за інтересами та завданнями, а не за рушійними силами, позаяк зверталися до «феодального» селянства.

Продовженням міркувань Леніна 1919 року стали його «Тези з національного та колоніяльного питання» 1920 року, підготовлені для Другого з’їзду Комуністичного Інтернаціоналу (19 липня – 7 серпня в Петрограді). В «Тезах» ідеться про те, що комуністична партія протистоїть «буржуазній демократії». Адже «буржуазна демократія» виступала за формальну рівність людей і націй, обходячи проблему класової нерівности. Натомість Комінтерн бореться за визволення пролетаріяту шляхом організованої боротьби представників усіх націй. В авангарді цієї боротьби перебувала Радянська Росія. Перехідним етапом до єдности пролетаріяту різних націй були федеративні утворення. (Прикладом яких і була для більшовиків Радянська Росія) Супротивником комуністичного підходу був «дрібнобуржуазний націоналізм», що обмежувався формальною рівноправністю націй, не ставлячи питання про визволення пролетаріяту[40]. Тож, за Леніним, недостатньою була боротьба за формальну рівність націй, а потрібно було протидіяти світовій імперіялістичній системі, в якій країни та народи поділяються на колонізаторів та колонізованих.

Стосовно «колоніяльного питання» в «Тезах» ідеться про те, що у «відсталих» державах і для «відсталих» націй необхідно сприяти національному буржуазно-демократичному та селянському рухам, а також боротись із панісламізмом та іншими релігійними рухами. Однак підтримка національних буржуазно-демократичних рухів повинна бути винятково тимчасовою. Причому комуністи мають обережно та уважно ставитися до «пережитків національних почуттів» колоніяльних і «відсталих» народів[41]. Відтак комуністи мали підтримувати антиколоніяльні рухи, навіть буржуазно-націоналістичні. Так Ленін зробив тактичний крок назад, порівняно з промовою на Другому Всеросійському з’їзді комуністичних організацій народів Сходу, закликавши до обережної підтримки буржуазно-демократичних рухів.

Особливий статус східних народів обстоював Іосіф Сталін у своїх промовах 1921 року. У тезах для виступу на X з’їзді РКП(б) Сталін наголошував, що завдяки соціялістичній революції радянські республіки перетворилися з колоній і напівколоній імперіялістичних держав на самостійні країни[42]. Відтак «колоніяльне питання» в очах Сталіна стосувалася не тільки колонізованих народів Азії та Африки, а й «власного сходу» Росії. Він не уточнював, які радянські республіки були колоніями, а які напівколоніями. Виходячи з контексту, напівколонією була сама етнічна Росія з Україною та Білоруссю, які до 1917 року були зонами проникнення іноземного капіталу, а колоніями імперської Росії були східні реґіони: Північний і Південний Кавказ, Туркестан. Знову ми стикаємося з прихованою «подвійною» оцінкою Російської імперії: як суб’єкта колонізації «власного сходу» та об’єкта колонізації з боку західних держав.

Східні, здебільшого – тюрксько-мусульманські, народи Росії були для Сталіна такими, що перебувають у стані «патріярхально-феодальних відносин» і не перейшли до капіталістичного ладу до 1917 року. Саме тому завданням РКП(б) поставало перевести ці народи на стадію соціялістичного господарства, керуючись досвідом російських робітників і селян[43]. Ба більше, стосовно напівкочовиків – башкир і народів Середньої Азії та Північного Кавказу – Сталіну йшлося про необхідність боротьби представників цих народів разом із «трудящими масами місцевого російського населення» проти російського куркульства, насадженого у східних країнах царським урядом[44]. Так Сталін виступав за позитивну дискримінацію представників «корінних народів» у суперечностях із російськими селянами за землю. А в своєму виступі на X з’їзді РКП(б) Сталін більш гостро висловився про становище східних народів і необхідність особливого підходу до роботи на Сході (курсив наш. – М. Г.):

«...[Ц]іла низка головним чином тюркських народностей... не пройшли... період промислового пролетаріяту, не мають тому або майже не мають промислового пролетаріяту, через що їм доводиться з первісних форм господарства переходити у стадію радянського господарства, оминаючи промисловий капіталізм. Для того, щоби цю важку, але зовсім не неможливу операцію провести, необхідно зважати на всі особливості економічного становища, навіть історичного минулого, побуту і культури цих народностей. Пересаджувати на територію цих народностей ті заходи, які мали силу та значення тут, у центрі Росії, немислимо та небезпечно»[45].

Посилення уваги Сталіна до питання східних народів стає зрозумілим у контексті його тогочасних загальних поглядів на національне питання. У цій самій промові він виокремив три «періоди розвитку національного питання»:

І. Перехід од феодалізму до капіталізму та створення національних держав у Західній Европі. Це відбувалося одночасно з утворенням централізованих багатонаціональних держав у Східній Европі, включно з Росією. На сході Европи процес державотворення випередив процеси націєтворення та становлення капіталістичних відносин.

ІІ. Перехід західних країн на стадію імперіялізму та їхнє перетворення з національних держав на колоніяльні імперії. Одночасно на сході Европи зароджувалися національні рухи, що призвело до розпаду старих багатонаціональних держав і виникненню нових національних держав після Першої світової війни. Певна річ, Сталіну йшлося про Австро-Угорщину, а також про Росію, від якої відокремилися Польща та Фінляндія.

ІІІ. Радянський період, коли відбувалася ліквідація національного визиску та нерівности націй. Як зазначав Сталін, у російському випадку йшлося про вивищене становище «великоросійської нації»[46], яке він засуджував.

Сталін зупинився на особливостях другого періоду розвитку національного питання, в який національне питання втратило внутрішньодержавний характер і набуло міждержавного значення. Так національне питання перетворилося на «питання про війну між імперіялістичними державами за утримання у своєму підпорядкуванні неповноправних національностей, за підпорядкування своєму впливу нових народностей і племен за межами Европи»[47].

Так національне питання злилося із «загальноколоніяльним» та охопило весь світ, виявившись у розгортанні національно-визвольних рухів. Натхненником боротьби колоній за самостійність була Радянська Росія[48]. Адже тільки радянський лад, за Сталіним, був позбавлений національного визиску.

Революційний період, насичений сподіваннями на світову революцію та практичними завданнями з емансипації бездержавних націй, невдовзі завершився, що призвело до відмови від «східних реверансів» радянських лідерів. У 1972 році башкирський історик Білал Юлдашбаєв видав монографію з історії формування башкирської нації, в який доводив, що башкири пройшли період капіталістичного розвитку до 1917 року[49]. Відтак історик завважив зміну поглядів Сталіна, який у 1921 році на Х з’їзді РКП(б) казав, що башкири не знали капіталізму, а в 1929 році назвав башкир «соціялістичною нацією», яка розвинулася із «буржуазної нації»[50].

Саме так, у 1929 році для Сталіна вже не були якихось «відсталих» націй, які в ХХ столітті продовжували існувати за феодального ладу (або «азійського способу виробництва»). Для радянського лідера існували тільки два типи націй – буржуазні та соціялістичні. Першим була властива класова боротьба всередині та ксенофобія ззовні. Натомість соціялістичні нації відрізняла єдність пролетарських та селянських верств і відсутність національного визиску, що було досягнуто в радянському суспільстві[51]. Як висловився Сталін у цій замітці, на що звернув увагу Юлдашбаєв:

«Ніхто не може заперечувати, що нинішні соціялістичні нації в Радянському Союзі – російська, українська, білоруська, татарська, башкирська, узбецька, казахська, азербайджанська, грузинська, вірменська та інші нації – докорінним чином відрізняються від відповідних старих, буржуазних націй у старій Росії, як за своїм класовим складом і духовним виглядом, так і за своїми соціяльно-політичними інтересами та устремліннями»[52].

Отже, згортання зусиль із розвогнення світової революції та державно-партійне будівництво в східних країнах Радянського Союзу призвели до того, що «свої» східні народи втратили в очах радянського керівництва свої докорінні особливості. Якою була відповідь радянських комуністів із-поміж східних народів на цю теоретичну метаморфозу з далекосяжними практичними наслідками? Цю відповідь дав Султан-Галієв. Про концепцію татарського комуніста йтиметься в другій частині статті.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[2] Про антиколоніяльний складник марксистської інтелектуальної традиції див.: Иглтон Терри. Почему Маркс был прав? / Пер. с англ. П. Норвилло; предисл. М. Хазина. – М.: ООО «Карьера Пресс», 2013. – С. 268–280.

[3] Васильев Л. С., Иванов Н. А. Введение // Феномен восточного деспотизма: структура управления и власти. – М.: Издательская фирма «Восточная литература» ВО «Наука», 1993. – С. 15.

[4] Маркс Карл. Британское владычество в Индии / Пер. с нем. // Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Сочинения: в 50 т. – Изд. 2-е. – М.: Политиздат, 1955 – 1981. – Т. IX. Март–декабрь 1853. – 1957. – С. 305–306.

[5] Маркс Карл. Письмо В. И. Засулич (8 марта 1881 г.) / Пер. с нем. // Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Сочинения. – Т. ХIX. Март 1875 – май 1883. – 1961. – С. 250–251.

[6] Маркс Карл. Формы, предшествующие капиталистическому производству / Пер. с нем. // Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Сочинения. – Т. XLVI. Ч. 1. Июль 1857 – март 1859. – 1968. – С. 268.

[7] Там же. – С. 269.

[8] Там же. – С. 269–273.

[9] Маркс Карл. Наброски ответа на письмо В. И. Засулич / Пер. с нем. // Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Сочинения. – Т. ХIX. Март 1875 – май 1883. – 1961. – С. 403–404, 417–418.

[10] Ленин Владимир. Пробуждение Азии // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Госполитиздат, 1962–1981. – Т. XXIII. Март–сентябрь 1913. – 1973. – С. 145–146.

[11] Див.: Ленин Владимир. Империализм как высшая стадия капитализма (Популярный очерк) // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. XXVII. Август 1915 – июнь 1916. – 1969. – С. 309–426.

[12] Див.: Гобсон Джон. Империализм / Пер. с англ. и предисл. В. Б. Беленко. – Л.: Рабочее изд-во «Прибой», 1927. – 287 с.

[13] Див.: Там же. – Ч. 2. Политика империализма. – С. 101–277.

[14] Там же. – С. 228–257.

[15] Див.: Гильфердинг Рудольф. Финансовый капитал. Новейшая фаза в развитии капитализма / Пер. с нем. И. Степанова. – Изд. 2-е, пересмотр. – М.: Госиздат, 1922. – ХХ+460 с.

[16] Там же. – С. 438–446.

[17] Ленин Владимир. Империализм как высшая стадия капитализма. – С. 302.

[18] Там же. – С. 407.

[19] Про німецьку ініціятиву з «революціонізації ісламу» та розпалення джихаду проти Антанти на підтримку Османської імперії див.: Гилязов Искандер, Гатауллина Лейла. Российские солдаты-мусульмане в германском плену в годы Первой мировой войны (1914–1920). – Казань: Татарское книжное издательство, 2014. – С. 22–34.

[20] Ленин Владимир. Полное собрание сочинений. – Т. XXVIII. Тетради по империализму. – 1962. – С. 12–13.

[21] Там же. – С. 191.

[22] Про збільшення земельних площ під вирощування бавовни та будівництво залізниць, потрібних для вивезення бавовни, у російському Туркестані наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття див.: Аллворт Эдуард. Россия: прорыв на Восток. Политические интересы в Средней Азии / Пер. с англ. Л. А. Игоревского. – М.: ЗАО «Центрполиграф», 2016. – С. 232, 275–278.

[23] Ленин Владимир. Полное собрание сочинений. – Т. XXVIII. Тетради по империализму. – С. 513–515.

[25] Ленин Владимир. Тетради по империализму. – С. 507–508.

[26] Там же. – С. 516–517.

[27] Там же. – С. 516.

[28] Там же. – С. 537.

[29] Там же. – С. 537–540.

[30] Там же. – С. 701–703.

[31] Там же. – С. 704–710.

[32] Там же. – С. 655–662.

[33] Ленин Владимир. Тетради по империализму. – С. 225–226, 246.

[34] Ленин Владимир. Доклад на ІІ Всероссийском съезде коммунистических организаций народов Востока 22 ноября 1919 г. («Известия ЦК РКП(б)», 1919, 20 декабря, № 9) // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1967–1975. – Т. ХХХІХ. Июнь–декабрь 1919 г. – 1970. – С. 321–331.

[36] Ленин Владимир. Империализм как высшая стадия капитализма. – С. 403–404.

[37] Див.: Султан-Галиев Мирсаид. Доклад по восточному вопросу. 26 ноября 1919 г. // Его же. Избранные труды / Сост. И. Г. Гиззатуллин и Д. Р. Шарафутдинов. – Казань: Изд-во «Гасыр», 1998. – С. 215–220.

[38] Див.: Султан-Галиев Мирсаид. Социальная революция и Восток // Его же. Избранные труды. – С. 198–203. Особливо: С. 203.

[39] Див.: Ленин Владимир. Доклад на ІІ Всероссийском съезде коммунистических организаций народов Востока 22 ноября 1919 г. («Известия ЦК РКП(б)», 1919, 20 декабря, № 9). – С. 328.

[40] Ленин Владимир. Первоначальный набросок тезисов по национальному и колониальному вопросов (для Второго съезда Коммунистического Интернационала) // Ленин Владимир. Полное собрание сочинений. – Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1968. – Т. ХLI. – С. 162–166.

[41] Там же. – С. 166–168.

[42] Сталин Иосиф. Об очередных задачах партии в национальном вопросе: тезисы к Х съезду РКП(б), утверждённые ЦК партии («Правда», 1921, 10 февраля, № 29) // Его же. Сочинения. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1946–1951. – Т. V. – 1947. – С. 20–21.

[43] Там же. – С 25.

[44] Там же. – С 26.

[45] Сталин Иосиф. Доклад об очередных задачах партии и национальном вопросе на X съезде РКП(б). 10 марта 1921 г. // Его же. Сочинения. – Т. V. – С. 40–41.

[46] Там же. – С. 33–36.

[47] Там же. – С. 36.

[48] Там же. – С. 37.

[49] Див.: Юлдашбаев Билал. История формирования башкирской нации. (Дооктябрьский период). – Уфа: Башкирское книжное издательство, 1972. – С. 104–161.

[50] Там же. – С. 138.

[51] Сталин Иосиф. Национальный вопрос и ленинизм: Ответ товарищам Мешкову, Ковальчуку и другим // Его же. Сочинения. – Т. ХІ. – 1949. – С. 338–340.

[52] Там же. – С. 339–340.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!