Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Теорія Мірсаїда Султан-Галієва:

як визволити Схід од «диктатури росіян»?

 

Одним із провідників радянської політики щодо тюрко-мусульманських і загалом східних народів був татарський комуніст Мірсаїд Султан-Галієв (1892–1940)[1]. З 1918 року він очолював Центральний мусульманський комітет при Народному комісаріяті у справах національностей і Центральну воєнну мусульманську колеґію при Народному комісаріяті воєнних справ. У 1919–1921 роках він головував у Центральному бюрі комуністичних організацій народів Сходу.

 

 

 

Мірсаїд Султан-Галієв з другою дружиною – Фатимою Єрзіною (1919)

 

У попередній частині статті розглянуто, як формувалася марксистська і більшовицька традиція «східного питання»[2]. А тепер звернемося до оригінальних пореволюційних ідей Султан-Галієва.

Як Султан-Галієв дійшов висновку, що класова боротьба між буржуазією та пролетаріятом має геополітичний вимір, набуваючи характеру протистояння між імперіялистичним Заходом і колонізованим Сходом? І як він розумів бінарну опозицію «Схід–Захід» в її тогочасному вимірі? І як він переніс цю дихотомію на Країну Рад, стверджуючи, що «диктатура пролетаріяту» була насправді «диктатурою російського пролетаріяту»? І як він дійшов прикінцевого висновку, що в Радянському Союзі потрібно встановити «диктатуру східних народів»? На ці питання відповідаю в другій частині своєї статті.

 

А. Після революції:

пророцтво Мірсаїда Султан-Галієва

 

У пореволюційні роки татарський революціонер потрапив ув опалу через те, що 1923 року на XII з’їзді ВКП(б) виступив проти національної програми Іосіфа Сталіна. Султан-Галієв уважав, що кожна нація має право на вільний розвиток без поділу на «дозрілі» та «недозрілі», які заслуговують чи не заслуговують на власну радянську державність, а друга палата – палата національностей Верховної Ради Радянського Союзу, сформована на засадах пропорційного представництва від національно-державних утворень, тільки посилить нерівність народів[3].

Опріч того, того ж часу татарський революціонер дійшов висновку, що політичний курс Іосіфа Сталіна призведе до відродження «російської державности» під машкарою ленінізму. Причину цього Султан-Галієв убачав у тому, що Радянський Союз опинився на «самоті» після провалу соціялістичної революції на Заході та Сході. Причому на східні країни за межами Росії – від Туреччини до Китаю – революцію не вдалося поширити, за Султан-Галієвим, через те, що більшовикам потрібна була саме «класова революція», а тому вони не підтримали «національно-революційні рухи»[4] (іншою лексикою – «буржуазний націоналізм поневолених націй»).

Інакше кажучи, доктринерство радянських комуністів прирекло їх «будувати соціялізм в окремо взятій країні». А як могло бути інакше, якщо більшовики були централістами та догматиками й у внутрішніх справах Радянського Союзу під час Великої російської революції? Так революціонер опинився пророком.

Отже, соціялістична революція не пішла далі кордонів колишньої Російської імперії. Звідси випливало, продовжуючи за Султан-Галієвим, що Радянський Союз поставав не тільки територіяльним спадкоємцем знищеної держави, а й відтворював її імперську політику, засновану на нерівности народів. Адже Росія та росіяни в Радянському Союзі, далі продовжуючи за революціонером, опинялися «першими серед рівних». А в 1930-ті роки «султан-галієвщина» стала ярликом в ідеологічній кампанії проти татарських комуністів.

 

Б. Ревізія Радянського Союзу:

записка опального революціонера

 

Позбавлений усіх посад, Султан-Галієв узявся за осмислення дихотомії «Схід–Захід». Ідеї опального революціонера були викладені в записці, вилученій у нього слідчим ОҐПУ в 1928 році[5]. В записці революціонер дійшов висновку, що все західне суспільство, а не тільки буржуазія, отримує зиск од експлуатації східних колоній. Вірогідно, це переконання стало сумою тези з «Імперіялізму» Владіміра Леніна про опосередковану вигоду «верхнього прошарку» пролетаріята від колоніяльної політики, на який вимушені зважати західні політики,[6] та провалом спроб перенести соціялістичну революцію до Центральної та Західної Европи. Імперіялізм з його пом’якшенням класової ворожнечі коштом експлуатації колоній позбавив пролетаріят революційности – і Ленінська згадка про «два прошарки» пролетаріяту могла бути непереконливими для Султан-Галієва: або західний пролетаріят єдиний і революційний, або єдиний і опортуністський.

Із сучасної йому ситуації Султан-Галієв зробив висновок, що протиборство «буржуазія–пролетаріят» на Заході втратило своє значення. На зміну їй прийшло протистояння «імперіялістичний Захід–колонізований Схід», в якому Захід виступав монолітним блоком буржуазії та пролетаріяту. Причому економічна гегемонія Заходу над Сходом набувала політичного значення та культурного забарвлення (курсив наш. – М. Г.):

 

«Аналіз соціяльно-правових відносин між окремим народами земної кулі виявляє, що національності, з яких складається сучасне людство, різко розділені на два ворожих один одному та нерівних за кількістю і за свого соціяльно-правового становища табори; в одному таборі перебувають народи, які складають лишень 20-25% людства, які змогли захопити у свої руки майже всю земну кулю з усіма... “живими” та мертвими багатствами...; в іншому ж таборі перебувають народи, які складають 4/5 всього людства і потрапили в економічну, політичну та культурну кабалу і рабство народів першого табору, себто “народів-панів”.

Культурною мовою панів народи першої групи мають назву цивілізованих, культурних націй, покликаних врятувати людство “від рабства, невігластва і злиднів”. Народи ж другої групи їхньою мовою мають назву “дикунів”, “тубільців” і т. под. та створені, за їхніми “вченими” судженнями, для обслуговування “народів-панів”»[7].

 

Султан-Галієв критикував не тільки політичні й економічні порядки, а й  орієнталізм – владне знання Заходу про Схід. Сам дискурс татарського комуніста нагадує марксистський опис капіталістичного ладу, в якому навіть знання служать пануванню буржуазії. Відносини між Заходом і Сходом в очах Султан-Галієва були «рабовласницькими»:

 

«Розглядаючи відносини між двома групами народів, ми констатуємо, що вся система економічних, політичних і культурних відносин народів Заходу (метрополій) до народів колоній і напівколоній характеризує систему саме рабовласницьких відносин»[8].

 

Султан-Галієв порівняв відносини Заходу та Сходу не з дихотомією «буржуазія–пролетаріят», в якій робітникам, за «Комуністичним маніфестом» Карла Маркса і Фрідріха Енґельса, «нема чого втрачати, крім своїх ланцюгів», а з відносинами рабовласників і рабів, в яких останні, за словами Аристотеля, були «одушевленими знаряддями». Адже політична безправність східних країн і народів робила їх – в очах революціонера – подібними до рабів у суспільних відносинах античного світу.

Султан-Галієв застосовував поняття «рабовласницький» не яко метафору, а в якости поняття, механічно переносячи відносини у стародавніх суспільствах на характеристику міждержавних відносин свого часу. Своє розуміння рабовласництва без лапок революціонер навів дещо нижче. А світову гегемонію Заходу Султан-Галієв пояснював економічними, а саме – торговельними і ресурсними, чинниками, відсуваючи подалі чинник промислового виробництва (курсив наш. – М. Г.):

 

«Низка умов історичного та природно-географічного характеру, які вплинули на прогрес техніки та культури народів Заходи, зумовили перехід в їхні руки засобі економічного та культурного спілкування між народами окремих частин світу, тобто міжнародних шляхів сполучення і воєнно-стратегічних пунктів, створивши в такий спосіб передумови для переходу в їхній руки і всієї ініціятиви у справі розвитку світових політичних і економічних відносин між народами західної та східної культур.

<...>

Світові торговельні шляхи, торгові ринки та джерела сировини, а також воєнно-стратегічні пункти, за незначними винятками, опинились у руках народів Заходу. І систему внутрішньонаціонального рабовласництва (якщо кріпацтво в епоху феодалізму являло собою форму рабовласницького господарства, то класове пригнічення в епоху капіталізму теж є рабовласництвом – експлуатацією людиною людини, але лишень в іншій, переінакшеній формі) народи Заходи поширили цілком і на свої колонії – на “чорний” і “жовтий” континенти, перетворивши її в такий спосіб на систему “інтернаціонального”, міжнародного характеру. Народи цих континентів фактично перетворилися на рабів, позбавлених право власности на природні багатства своїх країн і працюючих на благо “культурних” панів своїх – народів метрополій»[9].

 

За Султан-Галієвим, Західна Европа, здобувши перевагу в економічній і технічних сферах, підпорядкувала собі торговельні шляхи і воєнно-стратегічні пункти світового значення. Це дозволило їй перенести власну систему визиску вищими верстами нижчих на відносини з іншими країнами – власними колоніями. Для революціонера не промисловий переворот, а радше Великі географічні відкриття визначили домінування Заходу. Звідки в нього виникла така думку? Відповідь дамо пізніше.

Систему панування Султан-Галієв називав «рабовласництвом» без усіляких лапок. Напевно, він поверхово студіював історичну та марксистську літературу. Знаменно, що Султан-Галієв не вважав, ніби це «рабовласництво» вже не актуальне для західних країн. Однак для нього суб’єктом експлуатації Сходу був саме Захід, а не тільки західна буржуазія.

 

 

 

Мірсаїд Султан-Галієв (у першому ряді, в центрі) серед делегатів

Другого Всеросійського з’їзду комуністичних організацій народів Сходу (Москва, 1919)

 

Економічний характер західного суспільства, мовою Султан-Галієва – «матеріяльна культура метрополій», визначався «монополістичною концентрацією засобів виробництва і збуту». Це відповідало Ленінському розумінню імперіялізма. Але «матеріяльна культура метрополій» набувала «паразитичного» характеру, позаяк затримувала розвиток колоній[10]. Так ґлобальний Захід поставав монополістом у світовому масштабі.

Султан-Галієв убачав дві суперечності у сучасному йому становищі західних країн: 1) протиріччя між розколами всередині західних суспільств і між неконсолідованістю західних народів та їхнім прагненням експлуатувати колонії й напівколонії; 2) протиріччя між указаним прагненням експлуатації та виникненням національно-визвольних рухів колонізованих народів[11]. Відсутність консолідації Заходу, за Султан-Галієвим, дозволяла східним країнам – Туреччині, Китаю та Японії – зберігати свою самостійність, а Індії розпочати боротьбу проти Британії[12].

Далі революціонер мислив за аналогією. Якщо після повалення пролетаріятом влади буржуазії встановлюється «диктатура пролетаріяту», то після визволення Сходу – встановлюється... диктатура Сходу над Заходом! Незрозуміло, як це могло відбутися. Султан-Галієв не пояснив цього, хоча навів цю тезу на початку своєї записки:

 

«Ми певні, що рецепт, яким запропоновано заміну демократії над світом одного класу европейської громадськости (буржуазії) її антиподом (пролетаріятом), тобто іншим її класом, до жодної особливої зміни у соціяльному житті пригніченої частини людства не викличе. Хай там як, якщо й відбудеться якась зміна, то не на краще, а на гірше. Це буде лишень заміна менш сильної та менш організованої диктатури... той самої капіталістичної Европи (включаючи сюди й Америки) над рештою світу. На противагу цьому ми висуваємо інше положення – концепцію про те, що матеріяльні передумови до соціяльної перебудови людства можуть бути створені тільки за допомогою встановлення диктатури колоній і напівколоній над метрополіями, позаяк винятково цей шлях спроможний створити дійсні ґарантії для визволення та емансипації закутих у ланцюги західним імперіялізмом виробничих сил земної кулі»[13].

 

Тож навіть перемога революційного пролетаріяту над буржуазією «великих держав» не призведе до визволення східних країн і народів. Просто замість західної буржуазії вони будуть зазнавати гноблення від західного пролетаріяту. Завважимо, що на момент написання записку єдиною країною, в якій було встановлено «диктатуру пролетаріяту», принаймні – на словах, був Радянський Союз.

Звідси гаслом Султан-Галієва могла бути «диктатура Сходу на Заходом» яко проміжна сходинка до світового соціялізму. Бо Захід був засадничо експлуататорський, а Схід – експлуатований. Але тут ми перервемо розгляд записки Султан-Галієва – і задамося питанням: чи були його ідеї про відносини «Схід–Захід» унікальними?

 

В. Відносини «Схід–Захід»:

рівноправне бачення Закі Валіді

 

Чому Захід поневолив Схід? «Економікоцентризм» Султан-Галієва не був неминучим виявом його марксистських поглядів у Ленінській рецепції ідей Карла Маркса. Економічну, а не культурне чи расову, причину «відставання» Сходу від Заходу добачав його сучасник – башкирський революціонер і турецький історик Ахметзакі Валіді. В революційні роки два революціонери як співпрацювали – під час перемов початку 1919 року про перехід Башкурдістану з табору «білих» до «червоних», так і ворогували – стосовно майбутнього Татарсько-башкирської республіки.

Валіді дійшов «економікоцентричного» погляду на відносини «Схід–Захід» у двадцятирічному віці, коли в 1910–1911 роках навчався в медресе «Касімія» в Казані. Він цікавився причинами відставання тюркських народів од Заходу. Сучасні йому сходознавці, орієнталізуючи тюрків, вбачали причину відсталости в расових і релігійних чинниках. Наприклад, український сходознавець Аґатанґел Кримський, твори якого читав молодий Валіді, вбачав у тюрках «нижчу расу»[14]. Він уважав тюрків за геть необдаровану спільноту, на відміну від семітів-арабів й особливо арійців-персів, і був певен, що тільки втрата власної державности та перехід під европейське, зокрема й російське, правління сприятиме зростанню культурного рівня тюркських народів[15].

Під час навчання Валіді в «Касімії» викладач математики познайомив допитливого шакірда (студента медресе) з творами одного з батьків російської соціял-демократії, філософа Ґєоргія Плєханова «Про матеріялістичне розуміння історії» (в першому виданні замість «матеріялістичне» було вжите підцензурне «моністичне») та «До питання про роль особистости в історії». Ці твори Плєханова здійснили переворот у свідомости молодика, хоча російський марксист окремо не цікавився проблемами Сходу.

Пізніше Валіді прочитав інші твори Плєханова, а потім й інших авторів з матеріялістичними поглядами. Зокрема й орієнталістів, дописувачів «Записок Восточного отделения Русского археологического общества», які вбачали звеличення ґлобального Заходу в контролі над морськими шляхами, забезпеченого Великими географічними відкриттями[16]. Ось звідки походить ідея Султан-Галієва, що контроль над воєнно-стратегічними пунктами і торговельними шляхами визначив ґлобальну перевагу Заходу над Сходом!

Які ідеї Плєханова могли вплинути на молодого Валіді? У 1897 році Плєханов опублікував велику рецензійну статтю на нову книжку італійського марксиста Антоніо Лабріоли «Нариси матеріялістичного розуміння історії», яку російський марксист прочитав у французькому перекладі соціяліста Жоржа Сореля. У цій рецензії Плєханов, яку традиційно сприймаємо яко самостійну статтю «Про матеріялістичне/моністичне розуміння історії», писав, що «організація суспільства» зумовлена «станом виробничих сил»[17]. А до чинників суспільної організації, які визначаються виробничими силами, належать релігія, право, мораль, політичний режим тощо[18].

Переносячи марксистську ідею про визначальний характер «стана виробничих сил» для «організації суспільства» на відносини «Схід–Захід», отримаємо, що зростання виробничих сил на Заході призвело до появи більш поступової організації західних суспільств. Відтак економічні перетворення у східних країн, які повторили би з певним запізненням західним нововведенням, дозволять Сходу наздогнати Захід, не тільки власне в матеріяльному виробництва, а і в політико-правовому, і в психолого-ідеологічному вимірах. Такий погляд був вільним од фаталізму расових і релігійних чинників, надаючи оптимістичну перспективу для Сходу. Причому цей погляд одповідав крилатій фразі Карла Маркса, що більш розвинені країни вказують майбутнє для країн менш розвинених.

Стаття «До питання про роль особистості в історії» (1898) мала надати додаткову аргументацію вказаній марксистській ідеї. Адже визнання визначального характеру виробничих сил щодо суспільної організації дозволяв позбутися пошуку «випадкового» в історії, на кшталт чиннику національних героїв. Так, Плєханов показав на прикладі постаті Наполеона, що суспільство й епоха – «організація суспільства»! – ставлять перед людьми завдання та потребують історичних діячів певного типу, які й стають «героями»[19]. Тут російський філософ «переклав» з мови ідеалізму на мову матеріялізму відому тезу Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля, що герой – це людина, чиї особисті завдання збігаються з метою історії.

Позиція Ґєорґія Плєханова про матеріялістичне розуміння історії з’явилася в його попередніх і повторювалася в наступних публікаціях і лекціях з подібними назвами. Так, у попередньому нарисі «До розвитку моністичного погляду на історію» (1894) він порівняв відхід Карла Маркса від ідеалістичних поглядів на історію представників німецької класичної філософії та розробку ним матеріялістичного розуміння історії з науковим переворотом Коперніка. Відкриття Маркса, за Плєхановим, полягало в тому, що людина постійно змінювала свою «природу», тобто свої життєві умови, діючи на природу для забезпечення власного існування[20]. А відтак чинник «людської природи», себто расова належність, як прямо вказував мислитель, не міг пояснити «ступень культурного розвитку» різних суспільств[21]. Останній аргумент мав бути важливим для Валіді.

Плєханов скристалізував ідею залежности соціяльного буття від сфери виробництва в пізніших лекціях під загальним заголовком «Матеріялістичне розуміння історії» (1901). Характеризуючи, так би мовити, «коперніканський переворот» Маркса, Плєханов писав, що в «політичній економії», тобто в економічній організації, потрібно шукати ключ до «анатомії цивільного суспільства». Звідси «боротьба за існування», себто виробництво, стає «основною причиною будь-якою суспільною еволюції»[22]. Тож економічна «застиглість» Сходу та «поступовість» Заходу визначали «відставання» першого від другого.

Повернемося до вдячного читача Плєханова. У 1912 року Валіді видав свою першу книжку «Історія тюрків і татар» (перший том, але другий том не побачив світ). За його ж словами, він спирався на ідеї Плєханова і Васілія Бартольда[23]. Бартольд був відомим російським орієнталістом, знавцем історії Центральної Азії, який критично ставився до західного орієнталізму та убачав причину «відставання» Сходу від Заходу в економічній царині[24].

Бартольд не писав окремих праць про причини «відставання» Сходу, але його погляди на це питання виринають у різних творах. Так, у промові на захисті своєї дисертації «Туркестан в епоху монгольської навали» (1900) Бартольд висловився про «істориків-орієнталістів нової школи», які заперечили расові погляди своїх попередніх і сучасних колеґ (курсив наш. – М. Г.):

 

«Переконання, що людина за своєю природою повсюди однакова і що тільки умови її історичного життя, які створюють умови спадкоємности, роблять її тою чи іншою, виключає зарозуміле презирство до народів нижчої культури»[25].

 

Як бачимо, порівняно із Заходом, Схід мав «нижчу культуру». Але це не повинно було призводити до зверхности Заходу щодо Сходу. Так нові орієнталісти були більшими прибічниками сциєнтизму та меншими послідовниками орієнталізму, ніж їхні вчителі. Пізніше, в історіографічному творі «Історія вивчення Сходу в Европі та Росії» (перше видання – 1911), Бартольд заперечував своїм колеґам, що східні релігії не є ключем для розуміння державного та суспільного ладу східних народів[26].

Більш розлого Бартольд описав своє розуміння причини звеличення Заходу над Сходом у популярному творі «Культура мусульманства» (1922). Він назвав переломним часом у відносинах Сходу та Заходу XV–XVI століття. Тоді Західна Европа здійснила технічний ривок уперед, продовжуючи розвиток середньовічного міського життя:

 

«Мусульманський світ іще мав достатню кількість свіжих і водночас конкурентоздатних сил, і все ж таки не зміг витримати суперництва з християнською Европою, де з ХІІІ століття помітний стрімкий розвиток міського життя, торгівлі та промисловости... До XV століття належать ті перемоги европейської техніки, які згодом надали Европі політичне та культурне панування над світом. <...> Іще більше значення мали успіхи европейського будівництва кораблів. Коли після відкриття мису Доброї Надії европейські кораблі проникли в Індійський океан, мусульманські [кораблі. – М. Г.] виявилися неспроможними боротися з ними та були змушені поступитися їм у морській торгівлі з Індією та Китаєм»[27].

 

Ґлобальне лідерство Заходу визначив розвиток міського життя, а Великі географічні відкриття дозволили обігнати Схід. В іншій праці, «Дванадцяти лекціях з історії турецьких народів Середньої Азії», Бартольд пояснив занепад Туркестану після XV століття дією торговельного чинника. Тоді на перше місце вийшла морська торгівля, контрольована европейцями, а це послабило значення караванної торгівлі. Та й основні караванні шляхи, які пов’язували Центральну Азію з Китаєм, від XVІІ століття опинилися в руках російських купців[28]. Ці лекції були прочитані російським орієнталістом у 1926 році у Стамбульському університеті, в якому тоді викладав учорашній башкирський революціонер, а на той момент – турецький історик Закі Валіді Тоган.

 

 

 

Чотири орієнталіста-тюрколога (зліва направо): 

Абдулкадір Інан, Васілій Бартольд, Акдес Курат, Закі Валіді Тоган (Стамбул, 1926)

 

І якщо взяти працю Валіді «Методологія історичних досліджень» (1950), то читаємо в ній: «На сьогодні відмінність між Заходом і Сходом переважно оцінюють за рівнем технічної творчости»[29]. Тож на першому місці – технології! Майже так само, як і в «Культурі мусульманства» Бартольда. Загалом Валіді з його знанні сучасної наукової літератури виглядає набагато більш інтелектуально розвинутим мислителем, ніж Султан-Галієв, хоча останній будував свою оригінальну концепцію відносин «Схід–Захід» не тільки на творах Леніна, а й очевидячки теж на орієнталістських студіях.

Підбиваючи підсумки, доходимо розуміння, що проблема «Схід–Захід» не перебувала на першому місці для марксистів загалом і Леніна зокрема. Вони не розглядали геополітичну дихотомію крізь культурну призму, позаяк культура не мала політичного значення. Для них політика була формою, а економіка – змістом соціяльного буття. Однак дослідження Леніним імперіялізму та зацікавлення антиколоніяльними рухами народів Сходу дозволили йому сформулювати тезу про «пробудження Азії», спрямоване проти світового капіталізму. А на «революційній практиці» Ленін і його соратники стикнулися із осібною ситуацією східних народів, яких неможна було прирівняти ані до «відсталого» російського селянства, ані до бездержавних народів Европи з їхніми національно-визвольними рухами.

 

Г. «Диктатура над росіянами»:

приголомшливий висновок Султан-Галієва

 

Повернемося до записки Султан-Галієва. Яке місце у сучасній йому ситуації революціонер відводив Радянському Союзу та Радянській Росії, в яких Комуністична партія здійснювала диктатуру пролетаріяту? На його погляд, більшовики справді встановили диктатуру пролетаріяту, але вона стосувалася тільки росіян. Для нього це була диктатура російського пролетаріяту.

Для Султан-Галієва Росія була зменшеною копією світу, в якій Захід представляли росіяни, а Схід – «націонали». Тож російські комуністи були в очах Султан-Галієва такими ж самими російськими імперіялистами, як і скинуті більшовиками поміщики та капіталісти. Відтак потрібно були замінити диктатуру росіян, хай і у формі диктатури пролетаріяту, диктатурою східних народів над... росіянами:

 

«Влада росіян у Росії буде замінена колективною владою “націоналів”, тобто гегемонію російського народу замінить диктатура цих останніх над російським народом»[30].

 

В оригіналі вся процитована фраза набрана жирним шрифтом. Як це все втілити – неможливо собі уявити! Так само, як і згадану вище вимогу встановлення «диктатури Сходу над Заходом».

Наголошу, що, за викладом «Тез про основи соціяльно-політичного, економічного та культурного розвитку тюркських народів Азії та Европи», Султан-Галієву йшлося про поділ на росіян і східні народи. Інші, крім росіян, «західні» народи – українці, білоруси, поляки, русифіковані євреї тощо – його не цікавили. Напевно, через їхню европеїзованість і культурну наближеність до росіян, що дозволяло представникам цих народів обіймати високі посади серед партійного та державного керівництва.

Поділ на «західні» та «східні» народи радянського союзу на практиці відчував не тільки татарський комуніст. Недарма, за оцінкою американського історика Тері Мартина, політика «коренізації» 1920-х років мала дві версії: «західну» (як-от українізація та білорусизація), яка полягала в підтримці національної культури, та «східну», зорієнтовану на підготовку «національних кадрів» з представників східних народів: татар, башкир, казахів та інших[31].

Політичний термін «націонал» у лексиці Султан-Галієва нагадує мені про побутовий вираз «не русские» (саме так – без перекладу з російської мови). Цим словосполученням у радянській і пострадянській дійсности позначають не тих, хто не є етнічним росіянином, а тих, хто не є російськомовним або русифікованим, або «західним». «Не русскими» називають представників народів Кавказу та Середньої Азії, а також «корінних» народів азійської частини Росії, яких принижує «народна ксенофобія». Цим виразом не назвуть ані українця та білоруса, ані русифікованого єврея, ані представників «внутрішнього закордону» Радянського Союзу – естонців, латишів і литовців. Тож «не русский» – це представник «нижчих» східних народів. Саме вони, за Султан-Галієвим, мали скинути «диктатуру росіян» і замінити її власною «диктатурою над росіянами». Звісно, «диктатурою східного пролетаріяту», позаяк революціонер не відхрещувався від марксизму.

 

 

 

Мірсаїд Султан-Галієв під час слідства (1928)

 

Пізніше на допитах в ОҐПУ Султан-Галієв назвав радянський лад «соціялістичним або комуністичним імперіялізмом», за аналогією з капіталістичним імперіялізмом[32]. Звісно, показам на допитах неможна стовідсотково довіряти, але це твердження здається логічним з огляду на розглянуті вище міркування революціонера. Так, на його погляд, на зміну одному імперіялізму – за допомогою соціялістичної революції в одній окремо взятій країні – прийшов інший імперіялізм: капіталістичний імперіялізм Російської держави Романових замінив соціялістичний імперіялізм Російської держави більшовиків.

 

Підсумки

 

Теоретичною відповіддю революційній практиці на «власному сході Росії» та за її межами стали концепції та ідеї Леніна, Сталіна і Султан-Галієва про особливу ситуацію на периферії індустріяльного світу – колонізованому Сході. Теоретичні напрацювання більшовиків виказують те, що експортувати соціялістичну революцію та громадянську війну на Захід ставало важкою справою, за Леніним, або неможливою справою, як стверджував Султан-Галієв у пореволюційний час. Саме тому потрібно було звернути увагу на Схід. Для початку – на російський Схід!

Що ленінська концепція «східної революції» означала для східних народів? Від 1919 року ця концепція втілилася в підтримку національних вимог тюркських народів московським центром, наприклад, сприяння башкирському націоналізму та башкирській автономії. Однак після перемог над білими силами «власний схід Росії», як окрема сфера революційної теорії та практики, вже не дуже цікавив більшовиків. Саме тому вони почали виглядати імперіялістами в очах місцевих – національних! – комуністів[33]. Тож логічним інтелектуальним опором «комуністичному імперіялізму» зробилися розважання про необхідність диктатури Сходу над Заходом і «східних» неросіян над «західними» росіянами від татарського комуніста Султан-Галієва.

І тут не ставлю крапку! «На десерт» залишаю ще одну концепцію імперіялізму – від Ганни Арендт з її хрестоматійних «Джерел тоталітаризму». Для неї доба імперіялізму тривала від 1880-х років до 1914 року. Саме у 1880-х роках розпочалася гонитва за незахідними теренами, через що для світової мапи стало досить лишень кількох кольорів. На межі століть буржуазія справді здобула владу в західних державах, потіснивши традиційні дворянські еліти. Велика буржуазія прагнула перестрибнути через кордони національних держав – й захопити заморські терени. «Я анексував би планети, якби міг, та приєднав би їх до Британії», – казав завойовник Південної Африки Сесіл Родс. Саме цю фразу Арендт взяла за епіграф для свого опису імперіялізму. Інтереси великої буржуазії відбивала расистські панрухи, які відкидали національні держави. Наприклад, пангерманізм, для якого головним супротивником був «реаліст» Отто фон Бісмарк.

Класичний твір Арендт визначає джерела німецького тоталітаризму. А щодо тоталітаризму радянського? У романівській Росії буржуазія не мала доступу до влади, на відміну від Британії, Франції та Німеччини. Безвладдя буржуазії послаблювало можливості ведення центристської політику та ставало одним із чинників, який грав на користь революційного руху. Загалом соціял-демократичний рух на межі ХІХ–ХХ століття видається мені дзеркальним відображенням панрухів, про яких ішлося Арендт. Тільки не расистських, а марксистських. Соціял-демократія теж ставила під сумнів національні держави, виголошуючи інтернаціональну солідарність пролетарів, і теж поборювала традиційний порядок, в якому співіснували «старорежимні» надто дворянські держави та буржуазна громадськість. Якщо велика буржуазія, на яку спирався імперіялістичний лад, прагнула ієрархізувати суспільство та світ, то соціял-демократія вимагала деієрархізації світу – загальної емансипації.

Соціял-демократичний рух був таким самим породженням імперіялізму, як і пангерманізм. Радикальні соціял-демократи – більшовики змогли перемогти в Росії, виснаженій світової війною та відсутністю внутрішньої згоди між елітними групами. Ця незгода мала давню історію та власні традиції, починаючи від часів повстання декабристів і поділу салонної громадськости на західників і слов’янофілів.

Більшовики заперечували будь-яку соціяльну ієрархію та будь-які державні кордони, але заперечувати можна тільки те, що було перед тим зафіксованим. Тож більшовизм став імперіялізмом навпаки, що інтуїтивно зрозумів Султан-Галієв. Більшовики прагнули емансипувати імперський простір за логікою ієрархії, поставивши себе над іншими силами та групами – для переформатування цієї ієрархії. Метою соціяльної революції більшовиків була загальна емансипація – робітників, жінок, «інородців» тощо – під партійним проводом. Якою б абсурдною не здавалася концепція Султан-Галієва – вона відображала трагічне розчарування комуніста-неросіянина в більшовицькій революції та національній політиці Країни Рад.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

 



[3] Султан-Галиев Мирсаид. Выступление на заседании секции по национальному вопросу ХІІ съезда РКП(б). 25 апреля 1923 г. // Его же. Избранные труды / Сост. И. Г. Гиззатуллин и Д. Р. Шарафутдинов. – Казань: Изд-во «Гасыр», 1998. – С. 435–436.

[4] Султан-Галиев Мирсаид. Тезисы о национальной политике РКП(б): из записной книжки. Ранее 4 мая 1923 г. // Там же. – С. 438.

[6] Владімір Ленін у нарисі «Імперіялізм» звертався до дослідження німецьким економістом Герхартом Шульце-Геверніцем британського робітництва, в якому виділяв «вищий» і «нижчий» прошарки: Ленин Владимир. Империализм как высшая стадия капитализма (Популярный очерк) // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – М.: Госполитиздат, 1962–1981. – Т. XXVII. Август 1915 – июнь 1916. – 1969. – С. 403–404.

[7] Султан-Галиев Мирсаид. Тезисы об основах социально-политического, экономического и культурного развития тюркских народов Азии и Европы // Его же. Избранные труды. – С. 527–528.

[8] Там же. – С. 528.

[9] Там же.

[10] Там же. – С. 529–530.

[11] Там же. – С. 533–534.

[12] Там же. – С. 534–537.

[13] Там же. – С. 526.

[14] Павличко Соломія. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського. – К.: Основи, 2000. – С. 176.

[15] Про орієнталістські міркування Аґатанґела Кримського щодо тюркських народів див.: Крымский Агафангел. Мусульманство и его будущность. Прошлое ислама, современное состояние мусульманских народов, их умственные способности, их отношение к европейской цивилизация. – М., 1899. – 120 с.

[16] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С. 96–97.

[17] Плеханов Георгий. О материалистическом понимании истории // Избранные философские произведения в пяти томах. – М.: Госполитиздат, 1956–1958.  – Т. ІІ. – 1956. – С. 253.

[18] Там же. – С. 266.

[19] Плеханов Георгий. К вопросу о роли личности истории // Избранные философские произведения в пяти томах. – Т. ІІ. – С. 327.

[20] Плеханов Георгий. К вопросу о развитии монистического взгляда на историю // Избранные философские произведения в пяти томах. – Т. І. – 1956. – С. 614.

[21] Там же. – С. 635.

[22] Плеханов Георгий. Материалистическое понимание истории // Избранные философские произведения в пяти томах. – Т. ІІ. – С. 657.

[23] Валиди Тоган Заки. Воспоминания. – Кн. 1. – С.  97.

[24] Васілій Бартольд був представником школи петербурзького орієнталіста барона Віктора фон Розена, якого теж згадує у своїх мемуарах Закі Валіді. Розен і його учні відзначилися своєю критикою класичного західного орієнталізму з його расовим і релігійним «іншуванням» Сходу. Аналіз наукових та політичних поглядів самого Розена і представників «школи Розена» з їхнім значенням для вироблення радянського курсу щодо східних народів у 1920-ті роки, див.: Тольц Вера. «Собственный Восток России»: политики идентичности и востоковедение в позднеимперский и раннесоветский период / Пер. с англ. – М.: Новое литературное обозрение, 2013. – 336 с.

[25] Бартольд Василий. Речь перед защитой диссертации // Его же. Сочинения: в 9 т. – М.: Наука, 1963–1977. – Т. I. Туркестан в эпоху монгольского нашествия – 1963. – С. 608. Бартольд підготував працю «Туркестан в епоху монгольської навали» яко маґістерську дисертацію, але її рівень виявився настільки високим, що дисертанту присудили ступень доктора.

[26] Бартольд Василий. История изучения Востока в Европе и России // Его же. Сочинения. – Т. IX. Работы по истории востоковедения. – 1977. – С. 235–236.

[27] Бартольд Василий. Культура мусульманства // Его же. Сочинения. – Т. VI. Работы по истории ислама и арабского халифата. – 1966. – С. 199–200.

[28] Бартольд Василий. Двенадцать лекций по истории турецких народов Средней Азии // Его же. Сочинения. – Т. V. Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов. – 1968. – С. 186.

[29] Валиди Тоган Заки. Методология исторических исследований // Байкара Тунджер. Заки Валиди Тоган / Сост., пер. с турецк. яз., дополнения, указатель Р. М. Булгакова, А. М. Юлдашбаева. – Уфа: Китап, 1998. – С. 210.

[30] Султан-Галиев Мирсаид. Тезисы об основах социально-политического, экономического и культурного развития тюркских народов Азии и Европы. – С. 538.

[31] Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки) / Пер. з англ. С. Вакуленка; наук. ред. В. Кравченко і Г. Єфіменко. – К.: Критика, 2013. – С. 239.

[32] Показания на следствии с изложением основных положений своего мировоззрения (18 декабря 1928 г.) // Султан-Галиев Мирсаид. Избранные труды. – С. 545.

[33] Див. відверту розмову між українським комуністом Григорієм Петровським і башкирським націоналістом Ахметзакі Валіді про радянську національну політику та Владіміра Леніна як її творця: Валиди Тоган Заки. Воспоминания. Борьба народов Туркестана и других восточных мусульман-тюрков за национальное бытие и сохранение культуры / Пер. с тур. Г. Шафикова и А. Юлдашбаева. – Уфа: Китап, 1994–1998. – Кн. 1. – 1994. – С. 365–367.

Розмова двох революціонерів стала відправних точкою для моїх міркувань про радянську національну політику революційних років: Гаухман Михайло. Відвертий Григорій Петровський, або українсько-башкирська паралель у радянській національній політиці (5 березня 2016 року) // Україна модерна.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!