Україна Модерна

// Михайло Гаухман

Нещодавно мені потрапила до рук одна з останніх книжок американсько-українського історика Сергія Плохія «Остання імперія. Завершальні дні Радянського Союзу» («The Last Empire: The Final Days of the Soviet Union», 2014) у російському перекладі, зробленому командою українських перекладачів[1]. Наразі українського перекладу не існує. Сподіваюся, невдовзі ситуація виправиться.

 Виклад «Останньої імперії» охоплює друге півріччя 1991 року. На початку цих шести місяців назрівало переформування Радянського Союзу та укладення нового союзного договору, а наприкінці року – проблемою стало створення асоціяції між незалежними нині, союзними колись республіками.

Книжка містить епілог, в якому Автор виходить за межі попереднього викладу. Пропоную Читальнику помандрувати слідом за Сергієм Миколайовичем – віхами «позамежового» завершення його книжки.

Фатальний «пакт Молотова–Ріббентропа»: казус Джохара Дудаєва

Боротьба трьох балтійських країн – Естонії, Латвії та Литви – за вихід із Радянського Союзу неодноразово згадана в основному змісті книжки. Але далекосяжні висновки з цього Автор робить тільки наприкінці книжки.

Позиція С. Плохія полягає в тому, що в Радянському Союзі всі республіки були формально рівними. Завважимо, за винятком Росії, яка не мала власних Комуністичної партії та Академії наук. В очах російської та західної громадськости Прибалтика відрізнялася від решти Радянського Союзу. Для радянських людей з інших республік вона була «своїм закордоном». Недарма Таллінн, – який нагадує західноевропейське місто, закинуте грайливою Кліо на прикордоння Европи та Азії, – став місцем зйомки російської версії надто англійського «Шерлока Холмса». Ба більше, формально Сполучені штати продовжували визнавати екзильні уряди трьох республік, анексованих за «пактом Молотова-Ріббентропа», а цей пакт американські уряди ніколи не визнавали – принаймні, на папері.

«Відпустити» три балтійські країни Радянському Союзі вдалося не без крові та дипломатичного тиску з боку Заходу. Але це було прецедентом для інших союзних республік. В адміністрації Джоржа Буша-старшого, судячи зі слів Плохія, цього ніяк не бажали збагнути. Відтак Радянський Союз із його «двоповерховою федерацією», як назвав радянський устрій відомий український історик Станіслав Кульчицький[2], був монолітним. «Вийняти» з нього одну – не кажучи про три – республіки означало вдарити по всій структурі, а це загрожувало відпадінням од російського центру решти окраїнних республік.

Варто нагадати ближчий приклад. Навесні 2014 року чимало українських громадян із «материкової» України (не тільки з Донбасу) вирішили, що Росія так само, як і Крим, може «забрати» і Схід, і Південь, і чи не відновити Радянський Союз. Для них Крим означав прецедент – і ці сподівання підігрівали настрої «російської весни», яка вилилась у війну на Донбасі. Тим паче, Владімір Путін, який назвав розпад Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», в березні 2014 року поставив під сумнів легітимність української незалежности: мовляв, не було рішення про вихід України з Радянського Союзу.

Сергій Плохий указав на один важливий епізод, який залишався поза увагою оглядачів. В Естонії служив генерал повітряних сил Джохар Дудаєв. Будучи «неблагонадійним» чеченцем – представником депортованого народу, цей генерал не міг служити на Кавказі. На віддалені від батьківщини він мав змогу спостерігати за мирним визволенням Естонії.

Коли у 1991 році він вийшов у відставку та повернувся додому, він мав перед очима досвід боротьби за свободу іншого невеликого за чисельністю народу. Якщо до цього досвіду додати історичну пам’ять про депортацію, культурну віддаленість горського народу від Росії, кланові традиції та колапс влади наприкінці перебудови, то отримаємо коктейль під назвою «війна за незалежність Чечні-Ічкерії». Власне, про початок цієї війни та невдалу спробу російського – не союзного! – керівництва завадити усамостійненню Чечні восени 1991 роки йдеться в основному викладі книжки.

На погляд С. Плохія, Радянському Союзу не вдалося «перетравити» терени, приєднані за «пактом Молотова-Ріббентропа». Цих «троянських коней» для фортеці радянського режиму було не три, а чотири. Ще Західна Україна, або Галичина.

Фермент «українського П’ємонту»,
або мітологізоване підґрунтя для врожаю української ідеї

Для багатьох російських громадян і «русофільских» українців (знову додам – не тільки з Донбасу) Галичина виглядає центром радикального українського націоналізму, тереном «неправильних» українців і запальником українських революцій, яка нібито нав’язує свою волю всім українцям і решті України. Нагадаю, що ці положення не нової суспільної мітології упорядкував у своїх статтях, які склали книжку «Утиный суп по-украински», український політик з історіографічними амбіціями Дмитро Табачник.

Широкому загалу, напевно – не тільки російським громадянам та українським «русофілам», навряд чи відомо, що центром «української ідеї» зазвичай бував не «український П’ємонт», а «стара добра» Наддніпрянщина. Наприкінці ХІХ століття Пантелеймон Куліш і Володимир Антонович спрямували свої зусилля на встановлення контакту з українськими інтелектуалами Галичини. Згодом Михайло Грушевський сказав, що його вчитель, Володимир Боніфатієвич, переніс «огнище» української науки з Києва до Львова. На Галичині українська ідея знайшла родючий ґрунт для багатого врожаю.

Пізніше з Наддніпрянщини на Галичину прибув Дмитро Донцов. А ще пізніше – В’ячеслав Чорновол. У книжці С. Плохія останній пов’язаний із Галичиною. Бо у Львові знайшов не тільки сім’ю, а й прибічників. Не був галичанином і дисидент Левко Лук’яненко, який за молодих років працював на Галичині правником.

Отже, Галичина зробилися «українським П’ємонтом» не тому, що була якоюсь «питомо націоналістичною», а через те, що стала першим «українізованим» реґіоном України. Й українізованим із Наддніпрянщини з її малоросійським дворянством і козацькою мітологією. Але роль Галичини, яко підґрунтя української ідеї, була теж мітологізованою – і реґіон зробився для різних «русофілів» і «радянофілів» – «ворожою», «націоналістичною», «зрадницькою», «бандерівською» Галичиною.

Автор книжки згадує про особливу роль Галичини в унезалежненні України, але окрему увагу цьому реґіону не приділяє. Він обмежується констатацією того, що на Всесоюзному референдумі про збереження СРСР в березні 1991 року галичани здебільшого голосували проти, а до «загального» питання додали «місцеве» – про незалежність України, на яке відповіли ствердно.

Жодної глави в книжці не присвячено місцю Галичини в українському громадському житті, бо тоді Авторові довелося би робити далекі екскурси в події, які передували 1991 року. У книжці помітно не розділено Галичину та Волинь, хоча наголошено на волинському походженні Леоніда Кравчука, який не був уродженцем Радянського Союзу. Звісно, коли ми говоримо про роль Західної України – маємо на увазі саме Галичину. Три галицькі області виступили провідниками української незалежности, показавши, що це не інтеліґентська фантазія та не провокація «ворожого капіталістичного оточення».

«Український голос»: Радянський Союз на призволящі

Якщо вийти за межі епілогу – і повернутися до основного змісту книжки, то побачимо, як увесь радянський політикум очікував на референдум про незалежність України 1 грудня 1991 року. Рішення про референдум було сильним кроком, позаяк голосування дозволяло зняти сумніви з леґітимности проголошення незалежности 24 серпня 1991 року.

А такі сумніви були. І люди з оточення Міхаіла Горбачова, і люди з оточення Боріса Єльцина публічно порушували питання про (не)порушність українських кордонів: належність до України Криму, Сходу та Півдня. Так само, як і Тимчасовий уряд, який у 1917 році заперечував українські претензії на всі дев’ять губерній. А більшовики тоді нічого не заперечували. Не заперечували, щоби самим узяти все.

Радянські політики терпляче дожидалися результату голосування. Справа Радянського Союзу весь цей час перебувала на призволящі. Бо без України не могли здійснитися жодні ініціятиви, без України не могло бути жодного оновленого Союзу. А перед українством стояло завдання перевершити результати березневого референдуму за збереження Союзу. На ньому більше 70% українців проголосувало «за».

Якби на референдумі про незалежність результат був нижчим за березневий, то українську самостійність поставили би під сумнів. Якби мешканці Криму, Сходу та Півдня більшістю не підтримали би незалежність, то це сильніше розпалило би російські територіяльні претензії. А якби Україна обрала «закриту модель» надання громадянства, як Естонія та Латвія, вимагаючи від свої громадян у 1991 році обов’язкового знання української мови та українського історичного метанаративу, то навряд чи би за незалежність України проголосувало більше 70%.

Автор прямо не пише, але показує: поки радянські політики чекали на український референдум для вирішення дальшої долі Радянського Союзу – не стало того, чию долю потрібно було вирішувати. За три місяці зволікання Радянський Союз практично вмер. На порядку денному стало питання, не як зберегти Союз, а як зберегти те, що залишалося від Союзу. Відтак український голос став вирішальним не тільки для розпаду Радянського Союзу, а й для створення Союзу незалежних держав. Адже без України не вдалося би зібрати жодних спілок між учорашніми радянськими республіками.

«Відкрита Україна»: «хто такі українці та чого вони НЕ хочуть»?

У 1991 році всі мешканці Радянської України зробилися українськими громадянами. Вони точно знали, чого вони НЕ хочуть – не хочуть радянських проблем. 90% населення на референдумі про незалежність України підтримало «Акт проголошення незалежности України». Вийти з Радянського Союзу означало в їхніх очах позбутися всіх тих економічних і не тільки труднощів, які навалилися наприкінці «перебудови». Але ж «хто такі українці?». Сакраментальне питання Михайла Грушевського залишалося актуальним.

За межі книжки виходить питання про моделі побудови громадянської нації в Балтійських республіках. Вище ми вказали, що Естонія та Латвія обрали «закриту модель». Вони автоматично визнали своїми громадянами тих, хто є нащадком мешканців цих країн до радянської окупації. Від тих, хто оселився в цих країнах пізніше або є нащадком цих переселенців вимагають підтвердити знання офіційної – естонської або латиської – мови. Натомість у Литві, як й Україні, обрали «відкриту модель»: усі мешканці країни на момент здобуття незалежности стали литовськими громадянами.

Розбудова «відкритої України» та вилучення графи «національність» з офіційних документів фактично означало перетворення всіх мешканців на українців, звісно, у громадянському значенні. Але для культурного життя України є характерним «нова українізація» – розширення сфер використання української мови та культури. Цей процес розпочався ще наприкінці «перебудови». Для нової українізації держава стала тільки одним із гравцем. Нерідко урядники підтримували та підтримують українізації тільки під пресингом громадськости і через врахування побажань своїх виборців. Але все це лежить за межами книжки С. Плохія.

Ось маємо справу з парадоксом: якщо для унезалежнення України і для буття українцем – не потрібна українізація, то навіщо тоді потрібна українізація? Спробуємо відповісти на це питання sineeraetstudio, звернувшись до Геґелівської тріяди.

Для когось на це питання не потрібно було давати відповіді взагалі. Для них українізація була поверненням до коріння й торжеством історичної справедливости, відродженням української культури і визволенням од «духовного Чорнобиля», порятунком од ненависного «совку» та/або способом одсторонитися від навколишніх негараздів. Навмисно навів цілий набір, в якому можна знайти різні чинники прийняття нової українізації без питань і відповідей. Не обов’язково, щоби вони поєднувались у свідомости однієї людини. Написав «та/або», коли могло бути просто «або».

Для когось відповідь на це питання була неґативною. Для них українізація означала скорочення обширу використання російської мови і появу відчуття власного відчуження від нової української держави, виглядало прикриттям розбійничого капіталізму та/або ненавистю до всього «російського» й «радянського». Теж навів цілий набір, в якому різні бачення можуть не поєднуватися разом, аби побачити розмаїті чинники неґативної відповіді.

А для когось відповідь на це питання була і є позитивною. Для них українізація означала й означає пошук нової культури та нової ідентичности, нових форм соціяльної солідарности та громадської активности, подолання «радянського» і побудови «европейського». Вони відходять від радянської спадщини не до українського ХІХ століття з його етнічним націєтворенням і не до російського ХІХ століття з його побудовою імперії, а до ХХІ століття з його відкритими перспективами.

Можливо, прибічникам згаданих трьох позицій варто сказати: «І ти правий!». Звісно, доведеться це сказати більше, ніж три рази, через розмаїтість групових орієнтацій українського населення. Але чи вистачить нам громадської мудрости для пошуку друзів, а не ворогів?

* * *

Розпад Радянського Союзу, як наголошує Сергій Плохій, залишив нам багато питань. Саме у 1991 році коріняться сучасні пострадянські проблеми. Саме на ревізії досягнень 1991 року ґрунтується офіційна російська риторика наших часів. Однак, говорячи про внутрішні українські справи, пропоную вийти за межі «радянського», відмовившись воювати з ним, вийти за межі України нашої «пострадянської», не лякаючись викликів доби, вийти до европейських меж.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел



[1] Плохий Сергей. Последняя империя. Закат и падение Советского Союза / Пер. с англ. С. Гирика, С. Лунина и А. Сагана. – М.: Corpus, 2016.

Оригінал: Plokhy Serhii. The Last Empire: The Final Days of the Soviet Union, 2014. – New York: Basic Books, 2014.

[2] Кульчицький Станіслав. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – С. 37.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!