Україна Модерна

Живописний націоналізм Іллі Рєпіна. Ч. 1.

Опубліковано 02.11.2016

// Михайло Гаухман

«Вниз по матушке по Волге» або пароплав – рушій націоналізму

Рєпін, ми любимо тебе,

як Росія – Волгу.

Ейно Лейно, фінський поет[1]

Ілля Юхимович Рєпін – величезна за масштабом мистецького таланту і творчої тематики постать в українській і російській інтелектуальній традиції кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його творчість відображала і творила уявлення освічених українців та росіян пізньої Російської імперії, долучаючись до національних та історичних образів періоду масового націєтворення. Найвідоміші великі полотна художника – «Бурлаки на Волзі» (1870–1873) та «Запорожці пишуть лист турецькому султану» (1880–1891) – є не тільки світовими мистецькими шедеврами, а вузлами «націоналізаторських» висловлювань. Саме до останнього аспекту прагну привернути увагу читальників, відсторонившись від мистецтвознавчих питань.

Перший задум картини Іллі Рєпіна «Бурлаки на Волзі» (1870)

А. Чи Волга – російська ріка, або нова аргонавтика

Відомий російський історик Алєксєй Міллєр один свій есей, присвячений ментальній мапі російського націоналізму пізньоімперської доби, розпочав зі звернення до нарису історика літератури Алєксандра Пипіна «Волга і Київ: враження від двох поїздок» (1885)[2].

Пропоную приділити якомога більшу увагу цьому тексту, який відображає ментальне осягнення освіченим суспільством географічного простору, особливо, сприйняття «російськости» Волги, як й «історичности» стародавнього Києва. На початку тексту, говорячи про застільну бесіду Івана Турґєнєва з друзями, Пипін промовисто викладає погляд, що той, хто не бачив Волгу – не бачив Росію. Цей фрагмент варто процитувати цілком (курсив і підкреслення мої. – М. Г.):

«Один із співрозмовників спитав Турґєнєва, чи доводилося йому бувати на Волзі, і – коли виявилося, що справжньої Волги він ніколи не бачив, – виказав жаль, що письменник такої сили, письменник, твори якого мають таке широке національне значення, якій набуває такої слави в Европі яко спеціяльний знавець і живописець російського життя, – у запасі своїх вражень не мав таких грандіозних та оригінальних картин, як Волга і волзьке життя, що зображеному ним російському пейзажі не вистачало такої конче цікавої царини... Промовляючи доволі гаряче із цієї теми, мовець завважив, що тепер і подорож Волгою може бути здійснене з такою зручністю, якої може зажадати навіть розбещений мандрівник. У відповідь на цю промову про інтерес Волги, один із співрозмовників виказав гадку, чи не належав мовець до негласних аґентів якої-небудь волзької пароплавної компанії, що вербує пасажирів. Здогадка була безпідставною, але мовець був, тим не менш, правий. Насправді, російська поезія, в якій за загальним розумінням убачають вираження або відображення національного життя, по досі зовсім не оволоділа не тільки етнографічним і суспільним змістом російського народу, проте навіть і тим характером природи, яким складається російський пейзаж. Наша література, яка з безперечним правом приваблює тепер увагу европейського освіченого світу, для нас самих залишається ще надто неповною, ані з етнографічного, ані з побутового боку, ані з погляду пейзажу»[3].

Рядки, виділені підкресленням, відкладу на потім. А зараз зверну увагу читальника до висловлювань, виділених курсивом: без знання Волги – немає знання Росії. Чому для знання Росії потрібне було знання Волги? Росія – величезна, і як імперія – від Варшави до Владивостока, і як країна – трохи менша, ніж імперія. А Волга і Поволжя – тільки частина Росії. Але ж імперія в епоху націоналізму стає двозначною конструкцією. Вона має «російські» та «інородницькі» частини. Волга в очах Пипіна постала великою російською рікою. Про «інородців» поки не йдеться. Тож без Волги неможливо зрозуміти Росію.

Знання Росії постає новим золотим руном. Для його здобуття потрібно здійснити далеку подорож водами Волги. Власне, справжній приз мандрівнику – не золоте руно, а саме випробування подорожжю, як і у випадку з мітичним Язоном. Бо після подолання перепон неспокійний Язон – вже не той, яким був раніше. Знавець Росії – той, хто подолав географічні відстані та отримав національний досвід. Національна література – це нова аргонавтика, а патріотичний громадянин – новий Язон.

 Далі Пипін наголосив, що Волгу описують хіба другорядні прозаїки, та й перейшов од літератури до живопису. Цей фрагмент варто процитувати з певними скороченнями екскурсів у тематику російського живопису ХІХ століття (курсив і підкреслення моє. – М. Г.):

«Так само, як і в літературі, Волга майже відсутня в нашому живопису. Треба дивуватися, що ця багата скарбниця оригінального, нерідко вражаючого матеріялу, не в змозі була зацікавити наших художників, які залюбки зображали “млини в Естляндії” або купу червоно-бурих каменів, під іменем “кримських шкіців”, або що-небудь настільки ж цікаве, – коли тут розкрилася би перед ними сила-силенна різноманітних місцевостей, то величавих і дикунських, то м’яких та ідилічних. Для жанру – таке ж багата розмаїтість місцевих типів, російських та інородницьких, побутових сцен, обстановки, костюму і т. под.

Ілля Рєпін «Портрет І. С. Турґєнєва» (1879)

<...> Грандіозна картина волзького розливу або головних пунктів нагірного берегу (крім писаного багато разів Нижнього [Новгороду. – М. Г.]) поки не знайшла свого зображення в нашому мистецтві; прецінь тут для нашого пейзажного живопису поставлені завдання, які мало ним вирішуються і над якими, можливо, саме тепер йому варто обов’язково попрацювати, – як зображення річкової далі, гірського виду на степ тощо. З іншого боку, скільки цікавого побутового змісту можливо віднайти в народному житті краю, показали знамениті Бурлаки Рєпіна... Отже, той художній матеріял, який являє природа і люди волзького сходу, ледве розроблені, або до них зовсім іще не доторкалися наше мистецтво та література».

Знову звертаю увагу читальника до висловлювань, виділених курсивом, які продовжують попередні роздуми про літературу. А до рядків, виділених підкресленням, перейду трохи згодом. Бо потрібно відповісти на питання про «російськість» Волги. Тим паче, Пипіну йшлося про «російські та інородницькі типи».

Волга не могла бути винятково «російською». Ріку неможливо було уявити без казанських татар, чувашів, мордви, марійців, німців і калмиків. Саме тому молодий викладач Московської духовної академії Владімір Троїцький (майбутній Архієпископ Іларіон), здійснивши влітку 1912 року подорож у Західну Европу, залишив такі враження від Райну – німецького аналогу Волги:

Ніколай Ґє «Портрет А. Н. Пипіна» (1871–1872)

«Райн, мій дорогий Друже, це – німецька Волга. До Райну так само придатна назва – німецький, як і до Волги ім’я “російської ріки”[4]. Недаремно так бажають німці, щоби Райн належав їм до самого устя. Німці люблять співати “Wacht am Rhein”; росіяни повсюди співають “Вниз по матушке по Волге”. І все ж таки мені здається, що Волга менш історична ріка, ніж Райн. У нас радше історична ріка – Дніпро. Насправді, чи багато в нашій російській історії пов’язано з Волгою? Принаймні, верхня части Волги відлунює історичними іменами Ярославля, Костроми, а спустився за Нижній [Новгород. – М. Г.] – начебто виїхав із Росії, давньої історичної Росії, пішли всі нові міста, почулася чужа інородницька мова. Чи давно російська культура торкнулася Поволжя? Та чи всюди торкнулася й на сьогодні?»[5].

Ось у чому секрет волзької аргонавтики! Саме тому й потрібно було подорожувати Волгою, писати про неї у літературі та живопису, щоби Волга перестала здаватися інородницькою рікою, щоби російська культура торкнулася Поволжя. А стосовно Дніпра, Пипіну теж ішлося про «історичність» старого центру Русі – Києва:

«Київ – єдине місто, де відчутна давня старина російського народу. Назви деяких київських місцевостей по досі нагадують розповідь Нестора про стародавній Київ; Лавра, Софійський собор, Кирилівський монастир..., Трьохсвятительська церква та інші зберігають спомини про перше російське християнство і перші століття князівського правління; нові церкви, як Десятинна, відзначають, принаймні, місце, де був знаменитий давній храм; вишукана церква Андрія Первозванного збудована в минулому столітті італійцем Растреллі, без будь-якого наміру наслідувати старовину, у відомому манерному стилі цього архітектора, але вона настільки красива і з таким смаком поставлена на краю гори над Дніпром, що надзвичайно витончено нагадує літописну легенду про першого проповідника християнства на горах київських, – від якої, втім, і не залишилося іншого відчутного сліду...».

Так «історичність» ставала першочерговим, хоч і не головним критерієм «привласнення». Звісно, подорож пароплавом за течією Волги, порівняно з оглядом Києва, не здавалася «історичною». Описуючи німців і Райн, Троїцький продовжив екскурси в російські волзькі справи:

«У нас, мій Друже, на Волзі в історичні спомини та мрії не зануришся, коли пливеш повз красивіших берегів, – хіба про Стєньку Разіна згадаєш. Нашим волзьким або камським красотам не вистачає історичної слави; та і досі дикувато, пустинно й первісно, особливо на Камі. Порою якось лячно стає. Значить, іще багато в нас попереду, якщо мало позаду. Ще скільки роботи перед великим російським народом, якщо він забажає обробляти рідну землю, землю велику та щедру! Широка, простора ти, країна рідна! Бідна вони зовнішніми ефектами, але багата внутрішніми красотами духу!».

Звідси випливає, що росіяни прагнули використати «внутрішні красоти духу» для творення сучасности. Тож Волга мала бути презентованою яко велика російська ріка. Одним із тих, хто зайнявся «русифікацією» Волги, був наш герой.

А що з почуттям «історичности» Волги? За кілька років до подорожі Троїцького побачила світ брошура М. Черняєвої «Коли і як зробилася Волга російською рікою» («Когда и как стала Волга русской рекой», Москва, 1904). Брошура являє собою нарис історії російської колонізації Волги – процесу перетворення її на російську ріку[6]. До неї ще повернемося. Зараз на часі переходити до одного із знарядь цієї «русифікації» – «Бурлаків на Волзі» Іллі Рєпіна.

Б. Бурлаки на Неві та Волзі

Молодого художника з Академії мистецтв, Іллі Рєпіна, сама собою не цікавила Волга, тим паче, оспівування імперської Росії. Він жив завданнями мистецтва і ностальгією за рідною Україною загалом і Слобожанщиною зокрема. Адже Рєпіну було відоме слово «український» у його етнонаціональному, хоч і не національно-державному розумінні[7]. Як згадував художник через сорок років після завершення роботи над «Бурлаками»:

«...[Я] був повний гордою думкою українського військового поселянина, що, крім України, ніде на світі нічого доброго бути не може; сперечався з товаришами, що харківська соборна дзвіниця вище за дзвіницю Ісакієвського собору, Петербург стоїть на болоті, навколо нього болота, а тутешня природа – самісінькі підстрижені, до гидоти чахлі кущики півночі...»[8].

Аж раптом сусід за художньою майстернею, Константін Савицький, взяв українського юнака на прогулянку в район дач на Неві. Рєпін був вражений красою місцевости та вишуканістю публіки. Але найбільше йому впали в око тутешні бурлаки. Тоді ж Савицький порадив другу побувати на Волзі, подивитися на бурлаків серед каналів. Інший молодий художник, Фьодор Васільєв, дізнавшись про зацікавлення Рєпіна бурлаками, ініціював поїздку групи молодих художників на пароплаві по Волзі – від Твері до Самари. Там молодий художник зміг змалювати бурлаків з натури. Його найбільше цікавило завдання написати цих прибережних трударів:

«Маю визнати відверто, що мене ніяк не займало питання побуту та соціяльного ладу договорів бурлаків із господарями; я розпитував їх, тільки щоби надати певну серйозність своїй справі. Правдиво говорячи, я навіть розсіяно слухав яку-небудь розповідь або подробицю про їхнє ставлення до господарів і цим хлопчикам-кровопивцям [уповноваженими від господарів. – М. Г.]»[9].

 

Ілля Рєпін «Бурлаки на Волзі» (1870–1873)

«Естетизм» художника був прямо проголошений ним у мемуарному нарисі про «Бурлаків на Волзі». Бо тільки мистецтво турбує справжнього митця:

«Увесь світ забутий; нічого не потрібно художнику, крім цих живих форм; у них самих тепер для нього весь сенс і весь інтерес його життя. Щасливі хвилини захоплення; не відчуває він, що відсидів ногу, що сирість проникає крізь пальто...»[10].

Друг художника, редактор його прози і вдумливий поціновувач його таланту, Корнєй Чуковський, ставив під сумнів «естетизм» Іллі Рєпіна. Без «громадського почуття», за Чуковським, він би не взявся за сюжет бурлаків, які захопили увагу художника своєю злиденною ницістю, викликаною суспільною нерівністю:

«І велике щастя Рєпіна полягає в тому, що для вираження своєї викривальної ненависті він знайшов такі прекрасні форми, навіяні йому його могутньою естетикою. Тож він повинен був позабути дуже багато, щоби сказати, нібито він залишався цілком байдужим до труднощів бурлацького побуту»[11].

Але «теорія» і «практика» Рєпіна – окреме питання, до якого звернуся в наступних частинах статті. «Бурлаки» були не єдиним задумом художника, народженим його волзькою подорожжю. Однак віце-президент Академії мистецтв великий князь Владімір Алєксандрович, роздивляючись його шкіци, першу увагу звернув на етюд «Бурлаки» і замовив із нього картину. Спершу «Бурлаки на Волзі» експонувалися на міжнародній виставці у Відні. Потім картина мала знайти собі місце в більярдній кімнаті великого князя. Але вона постійно була затребувана на тій чи тій виставці. Попри те, що деякі сучасники обурювалися з того, що картина зображує неприємний бік російської дійсности[12].

Відомий критик мистецтва Владімір Стасов не жалкував піднесених виразів на адресу художника і його картини, навіть порівняв його із геніяльним земляком – Миколою Гоголем:

«Пан Рєпін – реаліст, як Гоголь, і настільки ж, як і він, глибоко національний. Зі сміливістю, для нас незрівнянною, він залишив й останнім задуми про що-небудь ідеальне в мистецтві та занурився з головою в усю глиб народного життя, народних інтересів, народної тужливої дійсности.

Подивіться тільки на “Бурлаків” п. Рєпіна, і ви одразу ж змушені будете визнати, що подібного сюжету ніхто ще не наважився брати в нас, що подібну глибоко вражаючу картину з народного російського життя ви ще не бачили, дарма що й цей сюжет і ця задача вже давно стоять перед нами та нашими художниками. Але хіба це не найбільш докорінна властивість могутнього таланту – побачити і вкласти у свою свідомість те, що правдиво й просто і повз що проходять, не помічаючи, сотні й тисячі людей?»[13].

 Не тільки Волгу вважають за питомо російську ріку, але і в бурлаках, як бачимо, угледіли питомий народний тип, зображений пензлем генія. Не маємо підстав не довіряти Іллі Рєпіну, що він справді був зацікавлений винятково окремою темою бурлаків. Причому спершу він побачив їх на Неві – не на Волзі. Однак його «Бурлаки» в громадському житті мали посилити значення Волги яко російської ріки. Як тут не згадати про хрестоматійні рядки Ніколая Нєкрасова, який теж писав про бурлаків і назвав Волгу «великою російською рікою» у вірші «Розмірковування біля парадного під’їзду» (1857–1858):

 

 Ілля Рєпін «Портрет критика В. В. Стасова»

 

Выдь на Волгу: чей стон раздается
Над великою русской рекой?
Этот стон у нас песней зовется –
То бурлаки идут бечевой!..
Волга! Волга!.. Весной многоводной
Ты не так заливаешь поля,
Как великою скорбью народной
Переполнилась наша земля, –
Где народ, там и стон...

Як писав Ілля Рєпін у 1925 році у листі до Корнєя Чуковського, під час роботи над картиною він не знав цього вірша, хоча був обізнаний із творчістю Нєкрасова. Познайомившись із твором, художник критикував поета (курсив адресанта. – М. Г.):

«...[Х]іба може бурлак співати йдучи, під лямкою? Бо лямка тягне назад; того й диви – оступишся й об коріння спіткнешся. А головне: у них завжди очі злі, бліді: його [бурлака. – М. Г.] очей не витримаєш, відвернешся, – ніякого потягу співати в них я не зустрічав; навіть на свята, навіть увечері перед кострами з казанами похмурість і злоба заїдала їх»[14].

Сучасні читачі навряд чи в змозі розділити вірш Нєкрасова і картину Рєпіна. Завдяки двом художникам слова і пензля, ніхто не сумнівається в тому, що Волга – це велика російська ріка. Але чому «неісторична» Волга здобула цей статус?

В. Демографія та пароплави

Для Алєксандра Пипіна, як ідеться в нарисі «Волга і Київ», російська колонізація Волги являла собою перемішування слов’янсько-фінських «великоросів» з татарами та фінськими народами. «Самобутність» Росії полягала в її різноманітті, особливо Поволжя, позаяк Волга для науковця була «першим кордоном між Европою та Азією». Однак ця розмаїтість була для нього тимчасовою: обрусіння волзького населення та його метисизація з росіянами були для нього очевидними та перспективними процесами.

Чому Волгу можна було уявити російською рікою? Позицію Пипіна неможливо було пояснити самим демографічним чинником. Звісно, Верхнє Поволжя було здавна російським. Середнє Поволжя було почасти російським, почасти «інородницьким» – татарсько-фінським, а Нижнє Поволжя до того часу було мало заселеним. Так, у 1810–1830-ті роки активізувалося заселення Самарської губернії українськими та російськими селянами, а 1850-ті роки – за ними послідкували німці-меноніти. Російське населення від Царицина (сучасного Волгограда) до Астрахані було незначним і мешкало на річному узбережжі[15]. Саме тому російський письменник Васілій Нєміровіч-Данченко, брат усесвітньо відомого театрального режисера, у своїх подорожніх нотатках про подорож Волгою, виданих у 1877 році, писав про Астрахань:

«Триста двадцять років живуть тут наші [росіяни. – М. Г.]. Збудували вони великий кремль, розпочатий за Іоанна [Івана Грозного. – М. Г.] і завершений за Васілія Шуйського, ...звели собори, церкви, у самому місті та в околицях п’ять монастирів поставили – а все не російською виглядає Астрахань, усе якоюсь бусурманською украйною здається вона туристу, звиклому до великоросійського населення нашої Оки та Волги... Чужа вимова, обличчя чуже... Гостями ми тут по досі сидимо й, справді, будь-який перс або вірменин набагато краще почувається у цьому ханському городищі, ніж прибулий росіянин...»[16].

 

Вид на Астраханський Кремль на узбережжі Волги

Письменнику вторила Авторка брошуру «Коли і як зробилася Волга російською рікою», розповідаючи про заселення росіянами Нижнього Поволжя (курсив мій. – М. Г.):

«...[Б]ереги нижньої Волги ще довго залишалися зовсім пустинними. Населення тут було настільки мало, що Єкатєріна Велика вирішила поселити тут німців. У Самарській і Саратовській губерніях було утворено близько сотні німецьких поселень на найвигідніших умовах. <>. Російський уряд сподівався, що німці на своєму прикладі навчать [російських. – М. Г.] селян краще господарювати, ліпше обробляти землю. Але німці не входили в жодні стосунки з росіянами та жили і живуть по досі зовсім замкненим життям. Самі вони живуть добре й багато, але на росіян жодного впливу не здійснили.

Принаймні, Волгу ще дуже довго, навіть іще в ХІХ столітті, неможна була назвати цілком російською рікою. Поволжя ще довго було під владою різних інородців, і російське населення тулилося лишень по самому берегу великої ріки. До самого останнього часу російське поселення на Волзі опинялися в стані облоги: з Волги їм загрожували злодійські (воровские) козаки, позаду зі степів на них напирали кочовики – калмики та башкири»[17].

Демографічний чинник був важливим. Без російської колонізації неможливо було уявити російським Нижнє Поволжя. Але наполегливе утвердження «російськости» Волги в ті часи, коли, принаймні, до Царицину переважало російське населення, доводить, що демографічного чиннику було недосить для «русифікації» ріки. Тож що дозволяло уявити її великою російською рікою за часів Алєксандра Пипіна й Іллі Рєпіна? Пригадаємо слова одного з учасників застільної бесіди Івана Турґєнєва:

«...[П]одорож Волгою може бути здійснене з такою зручністю, якої може зажадати навіть розбещений мандрівник. У відповідь на цю промову про інтерес Волги, один із співрозмовників виказав гадку, чи не належав мовець до негласних аґентів якої-небудь волзької пароплавної компанії, що вербує пасажирів. Здогадка була безпідставною».

Подорож Волгою стала зручною справою через налагодження пароплавного сполучення. Саме тому виникла підозра про зв’язок оратора з якоюсь пароплавною компанією. Якщо раніше далекі річні подорожі були доступні хіба торговцям і військовикам, несхильним до творення національних уявлень, то від середини ХІХ століття пароплави уможливили ментальне освоєння Волги. Відтепер освічені росіяни мали справу не з окремим ділянками Волги та набережними Нижнього Новогроду, Самари, Саратова й Астрахані, а з великою російською рікою. Як з позиції «економікоцентризму» писала Черняєва у своєму історичному нарисі:

«У сорокових роках ХІХ століття почали ходити пароплави, і це одразу змінило все життя на Волзі. Торговельний рух іще більш оживився, і розбійники вже мали зникнути. Розпочалося мирне трудове життя промислового населення»[18].

Ба більше, путівники про подорожі Волгою друкували навіть в... Одесі! Жартівливий одесит спитав би: «Де я, а де Волга?». Зрозуміло, Одеса могла бути просто місцем видання путівника. Але ж Одеса далеченько від Волги. Й одесити можуть плавати Чорним морем. Та й Дніпро не настільки далекий. Однак Чорне море не називали «великим російським морем», а Дніпро був, з погляду російського націоналізму, рікою історичною, але не великою. Тож в одеському путівнику, слідом за географічною та економічною характеристикою Волги, оспівувалася її краса, яка відкривалася поступово, як мандрівник плив далі й далі за течією ріки[19].

 

Кадр із кінострічки «Жорстокий романс» (1984) із пароплавом «Ластівка», в ролі якого знявся пароплав «Спартак».

Фільм Ельдара Рязанова був знятий за мотивами п’єси «Безприданниця» Алєксандра Островського

Пароплав ставав рушієм російського національного уявлення. Ілля Рєпін з друзями подорожував на пароплаві, пароплав присутній у п’єсах Алєксандра Островського про мешканців волзьких міст, пароплав нікуди не подівся з пізніших уявлень про Волгу. Демографічний чинник, який полягав у заселенні Поволжя росіянами, і технічна новація у вигляді поширення пароплавства стали матеріяльним підґрунтям до «ментальної русифікації» Волги. Поїздки на пароплаві продукували патріотичні образи великої ріки. І геніяльний український художник Рєпін мимохіть теж узяв участь у творенні «ментальної мапи» тогочасного російського націоналізму.

Недарма в енциклопедичному словнику Брокгауза й Ефрона окреме гасло було присвячено етнографії Поволжя. Час плинув та обставини змінювалися ще за життя Пипіна та Рєпіна, але Волга зберігала своє значення, навіть без бурлаків:

«...[Б]агато цінного та цікавого мало вже вважатися за втрачене для етнографії; пісні, легенди, які існували ще років зо 40-50 тому, тепер, вірогідно, зникли остаточно – як, наприклад, тая бурлацька поезія та пісенна музика, які жили на Волзі, коли багато тисяч бурлаків стікалися на літню роботу. Вона поступилася місцем новій пісні трактирно-фабричного вироблення»[20].

Як бачимо, автор статті, говорячи про бурлацькі пісні, був на боці не Рєпіна, а Нєкрасова. І якщо в середині ХІХ століття на порядку денному стояла «русифікація» Волги, то на початку ХХ століття вже її «модернізація». Але Волга залишилася та залишалася Волгою.

 

Кадр із кінострічки «Волга-Волга» (1938) із пароплавом «Севрюга»

Замість висновків: сеанс прочитання картини

Вище було з’ясовано, що Іллю Рєпіна зацікавив сам типаж бурлака – знедоленого представника російського «народу» з його важким життям. Слово «народ» узяв у лапки, позаяк ідеться не про «статистичний», а «ідеологічний» народ в очах освіченого суспільства. Попри (а може й завдяки) задуму самого Рєпіна, його картина «вписувалась» у тогочасні уявлення про велику російську ріку Волгу. Виходячи із цього, спробуємо «прочитати» картину.

Уявимо себе «типовим» глядачем з російського освіченого суспільства – носієм загальних уявлень про Росію та росіян. Глядач бачить у центрі картини бурлаків – уособлення російського «народу». Питомий народ наділений непоборною життєвою силою, яка наче йде від землі та з якою він протистоїть тяжкому життю. Загалом «сила» здається мені головною характеристикою Рєпінського живопису, не тільки «Бурлаків».

Що глядач бачить за спинами бурлаків? Дійство розгортається на великій Волзі, що знаходиться у серці Росії, будучи головною артерією країни. Волга знаходиться посередині більш-менш густо заселених теренів і наближена до Азії: трохи на схід – і за Уральськими горами починається нескінченний Сибір. Головне те, що Волга своєю величчю та міццю уособлює російське життя, російську глибинку, російську автентику. Тільки на Волзі можливо побачити справжню Росію з її незламною волею до життя, що розбиває всі обставини.

Що є тлом бурлаків? Прибережний пісок. Він нагадує пустелю. Пустелю без історії, яко Волга для тогочасних росіян, але з можливістю до розвитку, яко Росія у філософічних листах Пєтра Чаадаєва. «Пустельність» пейзажу змушує нас пригадати біблійні сюжети, які розгортаються в пустелі. Бо тільки в пустелі можуть зустрітися Бог і людина, а людина може звернутися до Бога, ба навіть розпочати суперечку з Ним, як Авраам захищав право на життя містян Содому та Ґомори. Пустеля може бути місцем зустрічі зі спокусливим дияволом, як було з Ісусом Христом або Святим Антонієм. Звідси випливає, що пустеля – це ідеальна сцена сучасного епосу – сучасного відродження «народу» до великих справ крізь випробування та спокуси сьогодення.

«Бурлаки» уславили Рєпіна, а ще його уславила інша картина про «народ», в якій було оспіване не тяжке сьогодення, а славетна минувшина. Тож друга частина нарису буде присвячена «Запорожцям», точніше – тогочасному інтелектуальному контексту історичної картини.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел 



[1] Цит. за: Чуковский Корней. Из воспоминаний. – М.: Советский писатель, 1958. – С. 169.

[2] Миллер Алексей. Империя и нация в воображении русского национализма // Его же. Империя Романовых и национализм: эссе по методологии исторического исследования. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – С. 147.

[4] Принагідно зазначимо, що російські німці з Поволжя порівнювали Волгу з Райном і складали пісню про Волгу: «WodieWolgawellen» («Там, де хвилі Волги»), «EsfließtdieWolga» («Тече Волга»), «DasWolgalied» («Пісня Волги») тощо (Киссер Т. С. Этнопаломничество на Волгу немцев Среднего Урала // Этносы и культуры Урало-Поволжья: история и современность: материалы Юбилейной Х Всероссийской научно-практической конференции молодых учёных (28 октября 2016 года, г. Уфа). – Уфа: Институт этнологических исследований имени Р. Г. Кузеева Уфимского научного центра Российской академии наук, 2016. – С. 84).

[6] Когда и как стала Волга русской рекой / Сост. М. Черняева. – М., 1904. – 72 с.

[7] Ілля Рєпін в одному зі своїх публіцистичних «Листів про мистецтво» згадав про «буковинського словака» зі школи Яна Матейка: «Мені сподобався більше за інших один словак із Буковини – Івасюк. Він добре розмовляє українською та опрацьовує здебільшого українські сюжети: то козака з дівчиною, то запорожця в степу; вже багато часу він розробляє “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”» (Репин Илья. Письма об искусстве (1893–1894) // Его же. Далёкое близкое / Под ред. и со вступ. ст. К. Чуковского. – 4-е изд. – М.: Искусство, 1953. – С. 418). Однак у його мемуаристиці частіше зустрінеш провінційно-зневажливе «хохол».

[8] Репин Илья. Бурлаки на Волге (1868–1870) // Его же. Далёкое близкое. – С. 219.

[9] Там же. – С. 251.

[10] Там же. – С. 245.

[11] Чуковский Корней. Из воспоминаний. – С. 126.

[12] Репин Илья. Бурлаки на Волге (1868–1870). – С. 284–285.

[13] Стасов Владимир. Картина Репина «Бурлаки на Волге» (Письмо к редактору «С.-Петербургских ведомостей») // Его же. Избранные статьи о русской живописи. – М.: Изд-во «Детская литература», 1968. – С. 222–223.

[14] Чуковский Корней. Из воспоминаний. – С. 69–70.

[15] Любавский Матвей. Русская колонизация. – М.: Алгоритм, 2014. – С. 192.

[16] Немирович-Данченко Василий. По Волге. (Очерки и впечатления летней поездки). –  СПб., 1877: Кремль и пристани. – Порт. – Пять наций за одной игрою в дураки.

[17] Когда и как стала Волга русской рекой / Сост. М. Черняева. – С. 70.

[18] Там же.

[19] Москвич Григорий. Иллюстрированный практический путеводитель по Волге с приложениями алфавита, десяти карт, шести планов, расписания рейса волжских пароходов и тарифов. – Одесса, 1902. – С. 35.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!