Україна Модерна

// Михайло Гаухман

«Запорожці» очима росіян,
або назустріч «українському тексту російської культури»

Ілля Юхимович Рєпін створив не тільки мистецьке довершене зображення російського «народу» – «Бурлаки на Волзі» (1870–1873), про контекст якого йшлось у першій частині нарису[1], а й показав тріюмф українського «народного духу» – «Запорожці пишуть лист турецькому султану» (1880–1891). «Запорожці» були вперше представлені на великій персональній виставці Рєпіна 1892 року, присвяченій двадцятиріччю закінчення художником Академії мистецтв. Ця картина за своєю популярністю перевершила «Бурлаків». Її часто копіювали та друкували на поштових листівках. У 1930 році, в некролозі Іллі Рєпіну, російський художник та історик мистецтва Алєксандр Бєнуа натхненно згадував про своє враження від знайомства з попередньою версією картини та порівнював з пізнішим розчаруванням од неї:

«Я був увесь охоплений щастям, що побачив “Козаків”, і якщо до цього почуття щастя й входила доля марнославства – радість, що я зможу похвалитися перед товаришами таким “привілеєм”, то однаково в основі цього щастя лежало знов-таки художня насолода, захват – захоплення від зібрання цих живих і характерних облич. Іще більший захват – од шляхетного поєднання фарб, стриманих і все одно з якоїсь глибини сяючих усією своєю свіжістю. На жаль, з того часу “Козаки” (так ми називали тоді “Запорожців”) зблідніли, посиріли, почорніли, а головне – їх спіткала доля всього того, що має нещастя зробитися “класичним”, узірцевим, “музейним”. Зараз важко собі уявити, що ця картина настільки могла захоплювати та підкорювати, настільки могла тривожити громадську думку, викликати стільки захоплення і стільки обурення. Тепер набридлим здається гумор сюжету, це застигле напруження сміху, то, що в “Запорожцях” є від живої картини, ледве не від паноптикуму. Але, Боже ж мій, чим вона була тоді, коли вона була тільки-но народжена волею художника! Яка сила струмила з неї і як ця сила дивувала й завойовувала. Яка картина здавалася потрібною, необхідною, в найвищій мірі – важливою. Як радісно і бадьоро діяла вона на ті почуття, які можна назвати “художнім патріотизмом”»[2].

Відомі розвідки про історію створення «Запорожців» і прототипів картини, про поїздки Рєпіна в Україну та Кубань під час роботи над картиною, про співпрацю художника з одним із найкращих знавців історії запорізького козацтва – Дмитром Яворницьким (Еварніцкім)[3]. Мене ж цікавить, як саме росіяни – не українці – могли сприймати шедевр Рєпіна. 

Перший задум картини Іллі Рєпіна
«Запорожці пишуть лист турецькому султану» (1878)

Виходжу з логічного припущення, що «Запорожці» здобули популярність тому, що виявилися тематично близькими та зрозумілими для освіченого російського суспільства, навіть для людей без українського коріння та спеціяльної українознавчої підготовки. Рєпінські «Запорожці» мали відповідати «українському тексту російської культури», до якого звернуся згодом.

Для початку варто зрозуміти місце українських історичних сюжетів у російській історіографічній традиції. Саме тому «викреслю» з огляду інтелектуалів-українофілів, навіть доволі відомого Миколу Костомарову, і звернуся до істориків російської державницької школи – від Ніколая Карамзіна до Васілія Ключєвскоґо. Бо їхні книжки були популярними серед читацької авдиторії та заклали підвалини для шкільних підручників. Не омину увагою й впливових публіцистів-консерваторів (не обов’язково державників) другої половини ХІХ століття – Івана Аксакова і Міхаіла Каткова, яким ішлося про конфліктність «українського питання», викликаного «внутрішніми» та «зовнішніми» ворогами. Але розпочну другу частину статті з того самого твору, з якого почав і першу, присвяченого «вписуванню» українських знань у російську культуру.

А. Чим близький для росіянина Київ, або «український текст російської культури»

Алєксандр Пипін у своєму нарисі «Волга і Київ» приділив увагу не тільки давньоруському Києву, а й Києву, так би мовити, малоросійському – козацькому. Варто майже цілком процитувати висловлювання Пипіна про історичне значення Києва часів козаччини та гетьманщини, а також відносини між Малоросією-Києвом і Великоросією-Москвою (курсив і підкреслення мої. – М. Г.):

«Київ має й інші історичні спомини, здебільшого вже малоросійські, – спомини другої епохи його історичної долі, коли після розпаду стародавньої Русі, він разом зі своєю областю й, нарешті, з усім російським південно-заходом увійшов до складу Великого князівства Литовського, потім литовсько-польської держави; коли він, серед тяжких випробувань політичних, релігійних, культурних, стійко захищав права своєї церкви та народности, створив на їхній захист суто народний рух – у козацтві, й останнє поєднало в собі енергію народних сил і зуміло виконати історичне завдання захисту віросповідання та народности, хоча само несло на собі відбитку здичавілого століття, яке жило в насильствах. Київ зробився саме осередком руху, який, у стилі XV–XVI століть, неначе гуситство й таборитство..., – поєднував у собі, нерідко в одних і тих самих особах, надзвичайно войовничу енергію поряд із богословською вченістю та ревністю до (тодішніх) наук. Історія Києва XVІ–XVIІ ст. відображала собою історію цілковитої південної Русі: тут знайшлася опора для боротьби з католицтвом та унією, тут визрівав політичний підсумок цієї боротьби – в з’єднанні з Москвою. Історія не може забути, що цю справу оборони національного первня – в головних підставах спільного з Москвою – південна Русь проводила своїми силами і на свій страх, і тільки потім отримала московську допомогу, а справа просвіти була вже зовсім її винятковою справою, – на яку в Москві дивилися недовірливо, але яке все ж таки повинні були пізніше прийняти та засвоїти. Як відомо, ця епоха напруженої діяльности народу наклали свій різкий відбиток на самий народний побут, характер, на поетичну творчість: козацтво стало уособленням народу; воно створило відповідний таким періодам героїчний епос, не тільки відмінний від великоросійського, але за злиттям епічної основи з тоном лірики і драматизмом – єдиним у всій слов’янській народній поезії та блискучим з істинними поетичними красотами»[4].

Спробуємо розділити процитований фрагмент на три смислові блоки. Через те, що моє завдання – показати значення української історії в російських очах – у дальшому викладі додатково застосовуватиму терміни «Малоросія» та «малороси». Бо для Пипіна і його читальників «Україна» та «українці» навряд чи були широковживаними.

 Перший блок, виділений курсивом: Київ пов’язував сучасників не тільки зі стародавньою Руссю, а й наступною епохою – козацтвом. Потрапивши під удар чужинського натиску, Київ і Південно-Західний край відповіли на історичний виклик появою козацтва.

Який зміст цих висловлювань? Ніхто з освічених росіян («великоросів») не міг відкинути значення стародавнього Києва – центра Русі та запровадження православного християнства. Але з історії, слідуючи за Пипіним, неможливо було робити виїмки. Неможливо було прийняти один період історії Києва і відкинути інший. Саме тому автор знайомив сучасників не тільки з давньоруським, а й з «малоросійським» періодом історії міста і навколишнього краю.                                                                             Ілля Рєпін «Козак (Отаман Сірко)» (1889)

Спрямованість козацького руху проти польських і католицьких впливів наближав «малоросійську» історію до «великоросійської». Тут кожен читач мав згадати Гоголівського «Тараса Бульбу». Православність і «російськість» козаків унеможливлювали постановку питання: чи «великороси» не були настільки ж чужими «малоросам», як і поляки?

Другий блок, виділений підкресленням: у протидії західним впливам Малоросія виробила власні народні звичаї. Причому традиції, відмінні від великоросійських. Це не тільки козацьке військо та гетьманська держава, про які бодай що-небудь мали знати освічені росіяни. А ще й інтелектуальна традиція. Пипін наголошував, що великороси ставилися до неї недовірливо, але згодом її сприйняли.

Автор був скутий на пояснення. Зрозуміло, що йому йшлося про українську православну думку XVII століття, яка в полеміці з католиками та уніятами отримала «західне щеплення». І носії цієї «нової хвилі» очолили православну церкву російського простору за часів правління Пєтра І. Однак Пипін не вдавався в подробиці та не згадував ані Петра Могилу, ані Стефана Яворського, ані Теофана Прокоповича. Він узагалі уникав імен і деталей, щоби не розтягнути свій нарис більше за розміри однієї журнальної статті.

Інакше кажучи, не тільки запорізьке козацтво мало бути близьким до великоросійського читача, а й українська ранньомодерна інтелектуальна традиція теж не повинна була опинитися на узбіччі. Адже, продовжуючи за Пипіним, ця традиція, як і козацтво, виникла не через прийняття західних впливів, а для протиборства ним. Й опинилася вартісною для великоросів XVIII століття.

Третій блок: козацька історія визначила етнічні особливості «малоросійського народу», який уособлювали козаки. Козацька тема зробилася провідною в українському фольклорі. Звідси походить знаменита українська пісенність: поєднання сили і серця. Для Пипіна українська народна творчість була прекрасна своєю винятковістю – і цим мала зацікавити російську читацьку авдиторію.

Читальників навряд чи б зацікавили суто історичні міркування, якби вони не відсилали до сьогодення, не пояснювали витоків сучасних явищ. Чи відбився «малоросійський» період на сучасному Києві? Повернемося до Пипіна (курсив і підкреслення мої. – М. Г.):

Ілля Рєпін «Запорожець»

«Київ етнографічний. Власне кажучи, київське суспільство дуже мішане, і великоросійське, і малоросійське, і польське, єврейське; пануюча народність безсумнівно панує, але до того ж Київ є і центром малоросійським – за його історією, пам’ятникам, народністю краю. Його давня старина є загальноросійська, але вона втратила історичну реальність і полягає тільки у церковному переданні; старина ближча чужа для великоросів, але близька для його малоросійських аборигенів, як близька їм і народність, яке мешкає навколо...».

І далі:

«У цьому натовпі чутно тільки малоросійську мову. Зовнішність натовпу зовсім не нагадувала російську ані типом, ані одягом, а в жінок – особливо головними уборами... Відмінність двох народних типів, великоросійського й малоросійського, наочне».

Так само виділимо три смислових блоки. Перший блок: Київ населяють представники різних народів. Серед них переважає «панівна народність» – «великороси». Однак Київ має подвійне значення – і російське, й українське.

Пипін немовби закликає сучасників зважати на подвійний характер Києва. Для великоросів це місто важливе з погляду сучасности, а також, продовжуючи за автором, як історичний центр Русі – «матір градів руських». А для українців Київ мав значення центру Малоросії з її відмінностями від Великоросії. Вище йшлося, що ті відмінності сформувалися за козацької доби.

Другий блок: Київ не просто був «своїм» для «двох російських народностей» (за виразом Миколи Костомарова) – великоросів і малоросів. Київ мав два шари старожитностей. Перший, який стосується Київської Русі, був загальноросійськими. Тобто однаково «свій» і для великоросів, і для малоросів. Однак давньоруська історія мала значення винятково для сучасного церковного життя, будучи вмерлою в інший аспектах.

Другий шар – козацька історія. Вона – ця старина ближча – була чужою для великоросів. Чужою, бо не «своя». Пипін немовби каже: скільки не захоплюйся Гоголівським «Тарасом Бульбою», якщо ти росіянин, а не українець, козацька історія (якщо не йдеться про різні групи російських козаків) не буде для тебе «своєю». Натомість вона «своя» для малоросів. Причому так само близька для сучасних малоросів, як і сучасні «братні» великороси.

Остання фраза про ієрархію історико-культурних відстаней між українською старовиною, сучасними українцями та сучасними росіянами вимагає пояснення. Про що йшлося Пипіну? Якби не це уточнення, виглядало би так, що козацька історія відділяє малоросів од великоросів. Однак це підривало поширене уявлення про наявність «великого триєдиного російського народу», утвореного з великоросів, малоросів і білорусів. Тим паче, сучасні українці-малороси, м’яко кажучи, не дуже нагадували історичних запорізьких козаків. Саме тому для Пипіна етнокультурна відстань між українцями та росіянами дорівнювала етноісторичній відстані між давніми козацькими та сучасними імперськими українцями.

Сучасні українці-малороси, за Пипіним, перебували між їхніми предками-козаками та сучасними великоросами. Звідси постає питання: чи не означало це неминучого злиття малоросів з великоросами? Про це нікому, не тільки Пипіну, не йшлося.

Перейдемо до іншого, але пов’язаного із цим, питання. Чим в очах Пипіна визначалася ця наближеність малоросів до великоросів, навіть за чужости для великоросів козацької історії? Спільністю давньоруської спадщини!

 Для тогочасних росіян своєрідною провінцією Росії опинялася Україна-Малоросія. А чому розійшлися історичні долі росіян-великоросів та українців-малоросів? Яке місце посіла українська історія в російському історичному метанаративі, що, зазнавши одного разу переходу від Подніпров’я до Залеської Русі, далі зберігав свою державницьку вісь? Але перед відповіддю на ці питання зроблю маленький культурологічний відступ.

                                         Ілля Рєпін «Два українських селянина» (1880)

Процитована вище частина есею Алєксандра Пипіна виглядає вступом до «українського тексту російської культури» того часу. Простіше кажучи, Пипін пояснював, яке місце займала Україна-Малоросія в російській історії та культурі. Для розуміння значення цього «українського тексту» наголошу на російських висновках з нього. Досить навести набагато пізніший, промовистий опис приязного ставлення до «малоросійства» і неприязного до «українства» від російського філософа Ніколая Лосскоґо (курсив мій. – М. Г.):

«Смутно пригадую й по досі якесь оповідання з малоросійського життя; в ньому помітну роль відігравав бандурист та описана була, здається, загибель якоїсь дівчини. Оповідання це заклало в моїй душі основу для того поетичного уявлення про Малоросію, яке під впливом досвіду подальшого життя дедалі більше розвинулося та зміцніло.

Для багатьох росіян Малоросія – найбільш поетична й приваблива частина Росії. Подобаються білі хати серед зеленого листя дерев і квітів, подобаються пісні, пронизані глибоким почуттям, вабить гумористичність, веселість і добродушність населення. Чимале значення має й те, що тут закладений був початок російської держави»[5].

Зустрівшись з українською культурою, типовий росіянин відчував (можливо, і відчуває) почуття «своєї екзотики» щодо найбільш поетичної й привабливої частини Росії – України-Малоросії. Чимале значення для цього відіграло й місце, відведене ній у російській історії. Власне, ставлення Пипіна мало відрізнялося від ставлення Лосскоґо. Але що відчувавав цей типовий росіянин, стикнувшись з Україною, яка не бажає бути Малоросією? (курсив автора. – М. Г.):

«...[З]устріч з українськими сепаратистами, які ненавидять Росію, дивує російську людину та глибоко ранить серце його. Уявляємо незрозумілим їхнє зіпсуте розуміння початку російської історії; відчувається чимось морально негожим надання ними переваги провінційно відокремленим вартостям перед спільною творчістю всіх трьох відгалужень російського народу, який створив велику державу зі світовою культурою.

Сама заміна багатозначного імені Малоросія іменем Україна (себто окраїна) створює враження втрати якоїсь великої цінності: слово Малоросія означає первісно основна Росія, на відміну від прирослих до неї згодом провінцій, які склали більшість Росії...»[6].

З перспективи «українського тексту російської культури», Україна-Малоросія – це початок Росії. Саме тому відрив України, з типово російського погляду, сприймався (і сприймається) яко зречення Росії. Що відчувають українці – росіян не дуже цікавить.

З процитованих абзаців стає зрозумілим, що наявність «українського тексту російської культури» робило для росіян милими серцю особливі риси української культури, зокрема й української історії, що й визначало актуальність «Запорожців» Іллі Рєпіна. Адже ця картина знаходила своє місце в «українському тексті російської культури», в якому історично не зовсім «свої» для росіян запорізькі козаки – ставали загалом «своїми» з певною долею екзотики та історичного зв’язку з російською історією. Відтепер на часі запитати: чим були для освічених росіян українські сторінки загальноросійської історії?

Б. Побічні відгалуження основної лінії:
українські історичні сюжети очима російських істориків-державників

Перший історик-державник, Ніколай Карамзін, у своїй «Історії держави Російської» не встиг дійти до українського козацтва і Богдана Хмельницького. Для нього Московська Русь була історичним продовженням Русі Київської через те, що Андрій Боголюбський, на чолі коаліції з князів, захопивши та пограбувавши Київ у 1169 року, позбавив «матір градів руських» центрального значення[7]. Для історика-державника перенесення державного центру означало зміну перспективи історичної нарації: перемістився центр держави – змінився центр історії. Далі Карамзін описував історію Залеської та Московської Русі до Смутного часу.

Після Карамзіна, фактичним придворним історіографом зробився Ніколай Устрялов. Для нього Київська Русь спочатку втратила єдність по смерті Юрія Долгорукова, а потім сам Київ згубив своє центральне значення через звитяжний похід Андрія Боголюбського[8]. Окремі глави своєї «Російської історії» Устрялов присвятив Галицькій Русі, Великому князівству Литовському та його відносинам з Польщею, Люблінській і Берестейській уніям, а також появі запорізького козацтва[9]. Козацькі повстання до 1648 року, війна під проводом Богдана Хмельницького, Московсько-польська війна і воєнні події до Бахчисарайського миру 1681 року були розглянуті Устряловим у контексті правління Алєксєя Міхайловіча і його сина Фьодора. Підсумком боротьби за Малоросію було остаточне входження Лівобережжя до складу Московського царства[10].

 

Ілля Рєпін «Вечорниці» (1881)

Наступний дослідник, Міхаіл Поґодін, не був настільки категоричним. Говорячи про князівські міжусобиці, він не писав про зміну державного центру. Навпаки, він вказав, що наступний похід князя Андрія на Київ, здійснений у 1173 році, виявився невдалим[11]. Ці ж самі факти історик повторив у наступній праці – «Давній російській історії, до монгольського іга»[12].

Міхаіл Поґодін сформулював концепцію «запустіння» київської землі після монгольської навали. Згідно з концепцією, державотворчим народом Київської Русі були саме великороси. Малороси мешкали на південно-західній окраїні Русі – на волинському Поліссі та Карпатах. Після монгольської навали Подніпров’я було спустошене. Місцеві великороси послідкували за своїми одноплемінниками – на північно-східні землі, в Залеську Русь. А малороси згодом заселили Подніпров’я.

Сучасний дослідник рецепції Київської Русі, Олексій Толочко, резонно припускає, що підставою виникнення цього погляду була разюча відмінність між українцями та росіянами у ХІХ столітті. Це наштовхувало сучасників на думку про різні історичні долі великоросів і малоросів[13]. Опонентом Міхаіла Поґодіна був Михайло Максимович, який обстоював загальноросійське значення Київської Русі.

Згодом, як покажемо нижче, Поґодін відмовився від історичних аргументів. Однак звернувся до філологічних доказів. Історик дослідив мову давньоруських літописів. Він дійшов висновку, що ця мова наближена до великоросійської, а не до малоросійської мови. Звідси він і зробив свій висновок про великоросійський характер Подніпров’я в домонгольський період[14]. Після монгольської навали великороси відійшли на Північ, а їхнє місце згодом зайняли малороси.

Згаданий Максимович не погоджувався з Поґодіним у двох питаннях. По-перше, він доводив, що жодного «запустіння» київської землі не було. Населення тимчасово «розбігалося» від нападів ординців, а потім знову «збігалося»[15]. Цього аргументу про «запустіння», проти якого виступав український історик, у «Дослідженнях...» Поґодіна немає. Виходячи з контексту, ця теза була присутня в попередніх статтях Поґодіна, які й критикував Максимович. Вірогідно, російський історик переформулював свої історіографічні погляди, висловлені на сторінках журналу «Русская беседа», під впливом докладної критики з боку Максимовича.

По-друге, Максимович писав про відмінність між церковнослов’янською мовою давньоруського літописання та народною мовою, а також вказував на близькість мови літописів до мов південних слов’ян. Загальновідомо, що давньоруське письменство розпочинали болгарські книжники. Максимович доводив, що мова літописів містить загальноросійські форми, близькі й великоросам, і малоросам[16]. Тож у пізнішій статті про російські билини Поґодін не казав про їхню належність до великоросів[17]. Напевно, попередня критика Максимовича зробила Поґодіна більш обережним у філологічних вправах. Однак теза російської історіографії, що великороси – спадкоємці Київської Русі, нікуди не поділася.

Наступний історик-державник, Сєрґєй Соловйов, теж не прийняв тезу про занепад Києва після його розграбування Андрєєм Боголюбскім. Для нього поворотним моментом був не сам київський похід князя Андрія, а заснований ним новий політичний порядок: якщо раніше Руська земля і рід Рюриковичів були єдиними, що уособлював єдиний центр – Київ, то відтепер постали окремі князівства з власними центрами та династіями[18]. Так російська історія розпалася на кілька гілок. Яка з них стала для Соловйова центральною?

Відповідь очевидна. Віссю свого викладу від 1169 року історик зробив не Подніпров’я, а Залеську Русь. Після опису подій у Володимиро-Суздальській землі історик переходив до ситуації в інших князівствах. Підкорення Західної Русі Литвою та Польщею виводила її з поля зору історичної нарації Соловйова. Бо ці терени належали до інших держав.

Ілля Рєпін «Портрет Владіміра Сєрґєєвіча Соловйова» (1891).
Відомий російський філософ Владімір Соловйов був сином видатного історика Сєрґєя Соловйова

Західна Русь повернулася на сторінки «Історії Росії з найдавніших часів» Соловйова тільки у Х томі. Із чотирьох глав тому три відведено українській історії: окрема глава присвячена запровадженню унії та виходу на історичну арену запорізького козацтва, а дві глави – відносинам між урядами Алєксєя Міхайловіча та Богдана Хмельницького і війні Московського царства з Річчю Посполитою. Три з п’яти глав ХІ тому висвітлюють події від смерті гетьмана Хмельницького до Андрусівського миру 1667 року. Надалі українські сюжети не займають окремих глав Соловйовського opusmagnum. Завершення третьої глави одинадцятого тому красномовно підсумовує тогочасні та наступні зусилля українського козацтва до виборення української автономії. Цю психологізовану характеристику суспільства Гетьманщини варто процитувати цілком (курсив і підкреслення мої. – М. Г.):

«Суспільство малоросійське вийшло надто юним на сцену, коли історія вирішувала найважливіші для нього питання. Відсутність внутрішньої сполучености, розхитаність складових елементів, життя осібне і ворожість між тими, хто живе осібно, не дозволяли їй не тільки незалежного, а й своєрідного політичного існування. Звідси ця непевність, хитання, яка ми бачили впродовж нашої розповіді та які давали повний простір усілякій силі пробиватися крізь не злучені лави. Майже вся друга половина XVII століття являє собою смутний час для Малоросії, подібний до Смутного часу Московської держави на початку [XVII. – М. Г.] століття: така ж сама розхитаність, така ж темрява, відсутність ясно визначених завдань і відносин, які надають певність людині та суспільству, така ж саме летючість. Але в Московській державі печальна епоха була нетривалою: крім того, московські люди хиталися між своїми шукачами влади, які підіймали однаково народний прапор, і тільки-но з’являлися чужі шукачі, то ця поява збирала розхитаний народ, ставила його на міцні ноги та повело до припинення Смути. Проте нещасна Малоросія хиталася надто довго, коливалась і між поляками, і між турками. Не кажучи про те, яких матеріяльних збитків зазнала вона від цього, як Задніпров’я [Правобережжя. – М. Г.] було дощенту спустошене і сильно дісталося й східному боку [Лівобережжю. – М. Г.], не кажучи про матеріяльну шкоду, ми не можемо не вказати на шкідливий моральний вплив, від якого мало потерпати населення країни від цієї тривалої непевности, довгої смути; не можемо не вказати, як шкідливо мали діяти ці явища на характер народу, розхитуючи суспільство дедалі більше й більше, зослаблюючи суспільне розуміння в народу, відучуючи його від суспільних прийомів, відучуючи його ходити твердо, дивитися прямо в обличчя навколишнім явищам, укорінюючи шкідливу звичку не вірити нікому й одночасно вірити всьому та носитися в різні боки з першого слуху. Суспільний розвиток був затриманий; суспільство продовжувало виявляти риси дитинства».

Знову розділимо довжелезну цитату на три смислові блоки. В першому блоці, виокремленому курсивом, йдеться про відсутність солідарности в українському суспільстві, потрібну в часи історичних випробувань. Слово «хитання» чи «непевність» (шаткость) тут і далі зустрічається надто часто. Але це не тавтологія, а характерна суспільна риса, сформульована в дослідженні Соловйова.

Другий блок, виділений підкресленням, є порівнянням двох «смутних часів»: російської історії першої половини XVII й української історії другої половини XVII століття. Як бачимо, в цьому порівнянні нормативне значення має саме Московське царство. Бо ця держава, за Соловйовим, витримала історичне випробування та повернулося до потужної державности. Проте Гетьманщина ніяк не могла знайти орієнтирів свого майбуття у самій собі.

Відзначимо, що на момент свого Смутного часу Московщина була справжньою імперією, до складу якої належали все Поволжя та Сибір. А подніпровська Україна-Малоросія була польською окраїною на кордоні з Кримським ханатом. Неможливість самостійного існування й призводила до «хитань», що на них наголошував історик. З огляду історичної ситуації випливає, що проблема була не тільки в Україні, а й в тих державах, які претендували на те, щоби стати центрами для окраїнного Подніпров’я. Переводячи погляд на внутрішні проблеми Гетьманщини, Соловйов немовби вказував читальнику на нежиттєздатність української козацької державности, кажучи сучасною мовою: failedstate.

Третій блок, виокремлений курсивом і підкресленням, випливає з другого. Якщо українське суспільство було не в змозі самостійно вирішити свої завдання, то воно надалі втрачало єдність. Зрештою, суспільство не змогло «подорослішати», залишаючись «дитячим». Так Соловйов підводив читача до думки, що козацькі війни та селянські повстання XVII століття – яскраві історичні сторінки, але безплідні для суспільного поступу. Якщо Україна-Малоросія не змогла виконати свої завдання самостійним чином – вона повинна була «втопитися в російському морі», ставши провінцією Російської держави. Саме тому надалі в «Історії Росії з найдавніших часів» про українську історію окремо не йдеться. Хіба що певну увагу приділено «зраді» Івана Мазепи з детальним описом перепитій тогочасних подій. Звідси випливало, що Україна «повернулася» до Росії та не може бути самостійною, вочевидь, не тільки в політичному вимірі.

Наступними в нашому огляді будуть твори Дмітрія Іловайскоґо – автора популярної навчальної літератури з російської історії. Він, як і його попередники, засновував свій виклад на перенесенні центру Русі з Києва до Володимира-на-Клязьмі, завдяки воєнним перемогам Андрія Боголюбського[19]. Звісно, в підручниках Іловайскоґо знайшлося місце для Данила Галицького і Великого князівства Литовського[20]. У посібниках Іловайскоґо чимала увага приділена Люблінській та Берестейській уніям і виходу на історичну арену запорізьких козаків, повстанню Богдана Хмельницького та приєднанню Лівобережжя до Московщини[21]. Певна річ, виклад популярних книжок Іловайскоґо, як і книжок інших російських істориків, структурований за періодами правління князів і царів північного сходу. Бо Залеська, згодом – Московська, Русь від 1169 року була віссю російської історії.

 

Ілля Рєпін «Історик Микола Іванович Костомаров у труні» (1885).
Микола Костомаров був сучасником Соловйова й Іловайскоґо

Представник наступного покоління істориків, Сєрґєй Платонов, у своєму курсі лекцій так само, як і його попередники, завершував «київський період» російської історії 1169 роком[22]. Далі він переходив до характеристики «суздальського періоду». Фактично, історик продовжував позиції Міхаіла Поґодіна про «запустіння» Подніпров’я і відтік населення на північний схід. Причиною цього він називав князівські міжусобиці та половецькі напади[23]. Результатом колонізації півночі стало формування великоросійської народности[24]. Однак на відміну від Поґодіна, Платонов не вважав, що з півдня на північ переселялися великороси: великороси сформувалися на півночі.

У дальшому главах Платонов певну увагу приділив Великому князівству Литовському, посилаючись на українського історика Володимира Антоновича[25]. Однак знову повернувся до історії Західної Русі тільки наприкінці другого тому своїх лекцій. Входження українських земель до складу Польщі в результаті Люблінської унії 1569 року та укладення Берестейської унії 1596 року означало для місцевого православного населення польський натиск і загрозу покатоличення[26]. Відповіддю стала переорієнтація козацтва на боротьбу з Польщею та прилучення Малоросії до Московщини, яка «повернула свої старовинні землі»[27]. Тож, за Платоновим, українці повернулися до загальноросійської єдности, уособленням якої було Московське царство.

Найбільш відомий російський історик початку ХХ століття, Васілій Ключєвскій, теж, як і Платонов, дотримувався тези Міхаіла Поґодіна про «запустіння» Подніпров’я. Для Ключевського «запустіння» було тривалим процесом, викликаним суперництвом зі Степом, яке за умов князівських міжусобиць стало програшним для Русі та крапку в якому поставило спустошення Подніпров’я монголами[28]. Причому передумовою міжусобиць історик назвав боротьбу за рабів[29].

Концепція Ключєвскоґо була різноманітнішою, ніж Платонівська. Для Ключевскоґо колишні мешканці Подніпров’я вирушили не тільки на північний схід, а й на південний захід, який невдовзі потрапив під владу Польщі. Польські пани займалися колонізацією українських степів, привівши за собою руських селян – нащадків мешканців Подніпров’я та предків «малоросів»[30].

У питанні колонізації Подніпров’я Ключєвській був послідовником поширених поглядів польської історіографії, згаданих українським істориком Дмитром Дорошенком при характеристиці історіографічних поглядів польського історика Александра Яблоновського і «пізнього» Пантелеймона Куліша з його «козакофобією»[31].

До питання про українську колонізацію: Ілля Рєпін «Козак у степу»

Докази колонізації південними мешканцями Залеської Русі Ключєвскій убачав у посиленому будівництві на півночі міст, доріг, церков од XII століття та збереженні там давньоруських билин[32], про що колись писав Міхаіл Поґодін. Отже, Платонов і Ключєвскій зробилися наступниками Поґодіна у справі російської «націоналізації» Київської Русі. Однак без «устародавнення» великоросів, як у випадку з Поґодіним, яких вони вважали нащадками, а не прямим продовженням давньоруського населення.

Продовжуючи свої «Лекції з російської історії», Ключєвскій, слідом за Соловйовим, відвів окрему главу Західній Русі у складі Литви та Польщі[33]. Він уважав, що спольщення та покатоличення місцевого дворянства призвело до його відчуження від місцевого російського селянства, що й мало своїми наслідками наступні повстання та «приєднання східної Малоросії до Московської держави»[34]. Московсько-польські війни за України 1654–1667 років лишень епізодично загадані Ключєвскім[35].

Погляди Платонова і Ключєвскоґо знайшли відображення в тогочасному підручнику з російської історії Міхаіла Остроґорского, який до 1917 року витримав більше двадцяти перевидань. Для Автора захоплення Андрієм Боголюбським Києва означало перенесення центру Русі в Суздаль, а колонізація північних земель і змішування з фінськими народами призвело до формування великоросів[36]. У підручнику була викладена й історія Великого князівства Литовського та Люблінської унії[37]. Польський і католицький натиск, як ідеться в підручнику, призвів до формування запорізького козацтва і повстання під проводом Богдана Хмельницького. Результатом повстання став перехід Украйни-Малоросії до складу Російської держави, а згодом перетворення колишніх козацьких земель на звичайні російські губернії[38]. Так побічне відгалуження повернулося до основного стовбура.

 

Простий приклад української самобутности:
Ілля Рєпін «Українська хата» (1880)

Таким чином, провідні російські історики стояли на позиції «націоналізації» Київської Русі яко стародавнього етапу російської історії. Починаючи з 1169 року, російська історія розпадалася на відгалуження. Згадані історики обстоювали примат держави. Саме тому віссю історичної нарації від 1169 року для них ставала, замість Подніпров’я, Залеська Русь – прямий предок Русі Московської. А головне – саме в надрах Залеської Русі, за пізнішими висновками Платонова й Ключєвскоґо, сформувалися великороси. Так держава ставала первинною щодо державотворчого народу, породивши своє національне ядро.

Для російських державників великороси були носіями «державницького первня». Вони не втратили державність через монгольську навалу, а просто перенесли її центр на Північ – подалі від кордонів степової імперії Чингізидів. Великороси, за чільними російськими істориками, зберегли історичну тяглість Русі після «запустіння» її первинного центру – Подніпров’я та розбудували Московське царство-Російську імперію.

Для російських істориків Західна Русь, Велике князівство Литовське, загалом українці-малороси мали важливе значення, але належали до побічного відгалуження російської історії. Вони «відкололися» від основного стовбура через монгольську навалу й експансію Литви та Польщі. Українські сторінки XVІ–XVIII століть виглядали важливими та славетними, але тимчасовими періодами, які не мали власного продовження. Відтак козацька історія, оспівана спочатку Гоголем, а потім Рєпіним, мала здаватися росіянам хоч і славетною, але не зовсім «своєю», хоч і важливою, але без дальшого продовження.

В. Українське питання крізь призму питання польського:
публіцистика Івана Аксакова і Міхаіла Каткова першої половини 1860-х років

«Український текст російської культури» був актуалізований у публіцистичних баталіях, яке відображало російсько-польське суперництво за Західний край і його мешканців. «Українське питання» ввійшло до російської публіцистики у фарватері польського питання, будучи для росіян проблемою існування та розвитку місцевих росіян і місцевої версії російської культури. Так «український текст російської культури» опинявся конфліктним, позаяк для росіян на нього претендували «внутрішні вороги» – прибічники «українського тексту» без «російської культури» та «зовнішні вороги», які в такий спосіб атакували «російську культуру».

Спершу російські літератори захоплювалися українськими культурними особливостями та підтримували українсько-російських інтелектуалів – «українофілів». Так впливовий публіцист Міхаіл Катков на сторінках свого журналу «Русский вестник» на початку 1861 року вітав «українофілів» яко тих, хто здатен розвинути творчі задатки Малоросії на благо Росії. Але наприкінці 1861 року він побачив ув «українофілах», яким ішлося насамперед про українців та Україну, загрозу єдности російського народу. Проте пізніше, протягом наступних двох років, він не повторював своїх занепокоєнь[39]. Однак того ж 1861 року дописувач слов’янофільської газети «День», історик Владімір Ламанський, прямо назвав українську мову місцевим діялектом російської, а тому заперечив необхідність розвитку українського письменства[40].

1861 рік був тільки початком. Справжній спалах інтересу до українського питання відбувся в 1863 році – з вибухом Січневого повстання поляків проти Росії. Зупинюся на двох впливових тогочасних публіцистах – згаданого Міхаіла Каткова й Івана Аксакова, які формували погляд освічених росіян на українське питання.

Останній літератор, консервативний народник Іван Аксаков, доклався до творення російських уявлень про Україну-Малоросію ще за дореформених часів. У 1853 році він здійснив експедицію для дослідження українських ярмарок, на підставі якої написав статистично-економічно-етнографічну книжку, в якій висловив своє ставлення до української історії та сьогодення.

 У вступі до свого «Дослідження про українські ярмарки» Аксаков зробив загальний огляд української історії для російського читача. Для Автора монгольська навала роз’єднала Київську Русь. «Велика Русь», себто північні землі, змогли згуртуватися та породити майбутню Російську державу. А Південна Русь зазнала основну силу монгольського вдару та втратила державну самостійність, ввійшовши спершу до складу Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої. Якщо Литва сама потрапила під вплив підкорених нею руських земель, то:

«з підпорядкуванням Польщі Малоросія покликана була не до самостійного політичного життя, а до самостійної тимчасової історичної діяльности. Стримуючи ногайців і кримців, які щогодини загрожували проковтнути її матеріяльне існування, з труднощами і лишень тимчасово підкоряючись історичній випадковости політичної спілку з ворожим католицтвом, вона стала на варті своїй віри та народности, але відстояла мечем і віру, і народність»[41].

Ілля Рєпін «Козаки на Чорному морі» (1908)

Перебуваючи у постійній боротьбі, українці-малороси, за Аксаковим, поділилися на два стани – козаків і селян[42]. Однак з визволенням од Польщі після Андрусівського договору 1667 року українці через свої «малоросійські лінощі» не змогли відродити торгівлю та промисловість[43]. Говорячи про сучасну йому добу, Аксаков наголошував, що:

«малоросіянин сам майже не зрушить з місця, а задоволення його потреб і всіх торговельних клопотів взяли на себе євреї та великороси. І жид, і великорос торсають його [“малороса”. – М. Г.] неперервно, але важко піддається впливу останнього [“великороса”. – М. Г.] завзятий побут малороса. Чим завершиться ця внутрішня боротьба, чи оживе дух малоросійського народу, чи виявиться він у промисловости, чи в іншій царині діяльности, поступившись полем торгівлі більш здібному племені, – ми не беремо на себе вирішення цього питання, але вказуємо тільки на факт і пропонуємо освіченим малоросам перевірити наші вказівки статистичними дослідженнями»[44].

Отже, українці, за Аксаковим, зберігали свою народну самобутність, але опинилися заручниками історії. Козаки залишились у минулому, а сучасність потребувало підприємців, здатних до організації комерційної діяльности. Так українці опинилися поза загальним напрямом суспільного поступу. Однак звернення Автора до «освічених малоросів» наголошує на тому, що для нього українці були окремим народом, який мав перспективи для залучення до нових напрямів господарської праці, тобто мав право на майбутнє.

 Своєрідність українців ув очах Аксакова не варто перебільшувати. Українці для нього були все ж таки, як зазвичай для тогочасних освічених росіян, «братнім» народом щодо росіян-великоросів і частиною єдиного «великого російського народу». Це випливає з пізнішої Аксаковської публіцистики. Так, в одній статті він полемізував проти пропозиції перенести столицю із Санкт-Петербургу до Києва. Він обстоював центральність Москви для російської землі та зв’язок із Москвою великоросійського народу[45]. Однак про якісь етнічні особливості киян-малоросів, на відміну від пізнішої статті Пипіна, йому не йшлося.

                                        Ілля Рєпін «Солоха і дяк» (1926)

Аксаков наголошував на українсько-російському «братерстві» у своїх статтях про «польське питання». Бо поляки були для нього визискувачами православного населення Західного краю від XVII століття[46]. Так на політичну арену, поки в тіні польського питання, виходило питання українське, пов’язане з російсько-польським етнополітичним протистоянням за Південно-Західний край – Правобережну Україну. Звісно, в статтях 1861–1863 років Аксакову йшлося насамперед про поляків, а меншою мірою – про українців, білорусів і литовців.

Спершу Аксаков, за сучасним російським істориком Андрєєм Теслею, підтримував українофілів і конкретно Миколу Костомарова. Однак у процитованому істориком листі Аксакова до Костомарова 1861 року адресант стверджував: «я стою на боці історії та народу, а Ви проти історії та проти народу»[47]. Отже, приязне ставлення Аксакова до Костомарова завершилося тоді, як українське питання вийшло на громадську арену та викликало гострі обговорення.

Позиція Аксакова щодо українського питання була окреслена ним у статті, написаній невдовзі після появи Валуєвського циркуляру 1863 року, коли українське питання зробилося окремою проблемою імперської політики. Публіцист виступив оборонцем самобутности «місцевого елементу малоросійського» проти тих російських державних і громадських діячів, які заперечували доцільність плекання української окремішности. Для Аксакова українці були захисниками Росії від Польщі, які не підтримали польське повстання у 1863 році[48]. Саме тому публіцист відкидав звинувачення українсько-російської інтеліґенції в тому, що українофільство було «польською інтригою». Для нього це була ідеологія «місцевого тубільного російського суспільства», яка протистояла ворожому «полонізмові»[49]. Навпаки, для Аксакова «польською інтригою» було намагання представити українофільство ворожим щодо Росії[50].

Сам Аксаков презентував себе прибічником «золотої середини». Він виступав проти «історичних і літературних переконань» українофілів – Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших сучасних йому українських діячів. Під «літературними переконаннями» публіцист розумів розвиток окремої української літературної мови[51]. А чим були ті «історичні переконання» – зі статті не зрозуміло.

Виходячи з того, що публіцисти Аксаковського «Дня» були опонентами авторів «Основи», припускаємо, що йшлося про історичну долю українців. Для українофілів українці були, за формулою Костомарова, однією з «двох російських народностей», тобто нерозривно пов’язаними з росіянами. Однак мали власну історію, не будучи тільки побічним відгалуженням загальноросійської історії, як випливало з творів провідних російських істориків.

Утім, ця моя теза потребуватиме додаткової арґументації, від якої утримаюсь у цій статті. Звідси випливає, що Аксаков вітав етнографічну самобутність українців, але протистояв національному конструюванню українофілів, що загрожувало вивести українців з російської орбіти, хоча публіцист був супротивником політичних репресій проти своїх українських опонентів.

У наступній статті Аксакову йшлося про невдачу польського повстання в межах Південно-Західного краю – Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства. У чому ж полягала причина провалу? Для Аксакова відповідь була однозначною: ненависть до польських панів українських селян, серед яких іще жили козацькі перекази[52]. Яким був висновок публіциста? Він виголосив гасло: «На Волинь!». Освічені росіяни мали поїхати служити на Правобережну Україну, щоби зайняти місця польських шляхтичів і негідних російських бюрократів[53].

Виходячи зі статтей Аксакова, освічені українці мали бути спільниками освічених росіян у справі протидії польському натиску та обороні триєдиного російського народу в Західному краї. Звідси українофільську критику російського централізму він уважав за «зраду» справи «слов’янського відродження», яке мало відбутися під крилом Росії, «австрійську» та «польську» інтриги[54]. Так Аксаков презентував себе оборонцем «російського народу», до якого в очах російського діяча належали й українці-малороси, але супротивником альтернативних національних прагнень, які він убачав ув українофільському русі.

Отже, позиція Івана Аксакова щодо українського питання у 1860-х роках цілком зрозуміла. Він визнавав українську самобутність в її етнографічному та історичному вимірах і вважав за необхідне підтримати українців для протидії польським впливам. Однак йому йшлося, говорячи сучасною мовою, про «малоросійство», а не «українство». Бо він заперечував свідоме творення української тожсамости, виступаючи проти українофілів. Для Аксакова українці мали залишатися відгалуженням російського народу в своїй минувшині та сучасности, проте не повинні були відокремитися від великоросів.

 

Українська народна стихія: Ілля Рєпін «Гопак» (1927)

Після Івана Аксакова звернемося до публікацій Міхаіла Каткова, які стосувалися українського питання. Саме він був тим борцем з українофілами, з яким сперечався Аксаков. У квітні 1863 року невдовзі після початку Січневого повстання Катков, подібно до Аксакова, теж писав про опір, з яким «російські» селяни зустріли польських повстанців. Конкретно, йому йшлося про білорусів, а не українців, і посилався він на статтю білоруського історика Міхаіла Кояловича, представника «западноруссизма». Однак Каткову йшлося про Західний край у цілому, тобто й про українських селян[55]. Оце протиставлення: «польські дворяни – російські селяни» служило делеґітимації польських претензій на Західний край і «привласненню» цих земель росіянами.

Міхаіл Катков був радикальнішим, ніж Іван Аксаков. Як зазначає дослідник Катковської публіцистики Алєксандр Котов, для Каткова існували не тенденції та перспективи, а тільки конкретні вороги та «інтриги»[56]. У тому ж таки 1863 році Катков написав про «єзуїтську інтригу», за допомогою якої поляки розкладають російське суспільство. Знаряддям цієї інтриги Катков публіцист назвав і революціонерів, і матеріялістів, й українофілів. Він писав про те, що українофільство вряди-годи виникло за два роки до того, водночас, із польськими зусиллями довести, що південно-західна Русь, себто Правобережна Україна, не пов’язана з Росією[57].

Катков не прагнув представляти українофілів «ворогами» Росії. Він убачав у них щирих оборонців малоросійської культури. Однак, за його словами, ними намагалися скористатися поляки. Причому самі українці-малороси, за Катковим, ненавидять поляків так, як ніде більше і ніхто сильніше. Відтак українофіли мали зрозуміти, що вони стають провідниками польської інтриги та припинити виокремлювати «особливу народність»[58]. Зрештою, Катков написав прямо:

«Якщо російська земля має бути одна й російський народ має бути один, то не може бути двох російських народностей, двох російських мов... А якщо Україна не може мати особливого політичного існування, то який тоді сенс мають ці зусилля, ці стремління надати їй особливу мову, особливу літературу...?»[59].

Звісно, слова Міхаіла Каткова прямо цілили в українського історика Миколу Костомарова, для якого українці та росіяни були «двома російськими народностями». Свою особисту атаку на Костомарова Катков продовжив пізніше. Він виступив проти намагань історика видавати українські книжки та намагався захиститися від обвинувачень Костомарова, що саме через статті Каткова він зіткнувся з адміністративними перешкодами на шляху своєї просвітницької діяльности[60]. Звісно, йшлося про Валуєвський циркуляр 1863 року. Далі Катков розлого пояснював, що вважав за правильні подібні обмеження, позаяк вони спрямовані проти намагань «викроїти» з росіян окремий народ. Наостанок публіцист з обуренням указував на появу «білорусофілів» яко продовження «польської інтриги» проти російського народу[61].

Наступного року Катков знову повернувся до українського питання. Він повторив тезу про намагання поляків провести відмінність «між Руссю та Росією», доказуючи, що мешканці Південно-Західного краю, тобто українці Правобережжя, не є росіянами[62]. Але публіцист пішов далі, заявивши, що й боротьба з українофільством є теж виявом «польської інтриги». Натомість «справжня національна політика», за Катковим, не виходить з підозр, а допускає «суспільну свободу»[63].

Через рік Катков знову повернувся до українського питання, говорячи про російську політику в Південно-Західному краї. Публіцистові йшлося про будівництво залізниць, які сполучили би «обидві половини Росії», тобто Великоросію з Малоросією, протидію католицьким впливам і скорочення польського землеволодіння[64]. Все це мало посилити єдність імперії. Бо для Каткова:

«Західна половина [Росії. – М. Г.] без східної не містить у собі жодних передумов для самостійного існування, і може стати тільки театром сум’яття і хаосу; східна половина без західної може вести тільки існування азійського ханства. Роз’єднання цих двох половин було би справою руйнації та шкодою для людства; їхня цілковита органічна єдність являє передумову існування великої держави, передумову цивілізації всесвітнього значення»[65].

Слова Каткова про неможливість самостійного існування «західної половини» Росії, тобто України та Білорусі, змушують згадати згадані вище слова Сєрґєя Соловйова про історичну долю «розхитаної» Гетьманщини та наголошують на державницькому значенні великоросійського народу як імперського ядра. А наступні слова публіциста працювали на «український текст російської культури», позаяк утверджували її величність через тристоронню єдність «великого російського народу». Згаданий Котов зауважує, що статті Каткова про українське питання були спрямовані проти космополітизму інтеліґенції та бюрократії[66]. Звідси українське питання було для Каткова питанням про російську національну солідарність, яку мали підтримувати й інтеліґенти-українофіли з Лівобережної України, й чиновники з лівобережних і правобережних українських губерній.

Отже, Катков намагався поєднати протидію українському націоналізму із закликом не допустити репресії проти українофілів. Адже ці переслідування вели до загального послаблення російської громадськости, до вершків якої належали українські інтелектуали.

Підбиваючи підсумки, бачимо, що Аксаков і Катков утверджували «український текст російської культури» на громадській арені, виходячи з того, що українці-малороси та росіяни-великороси мають спільну історію та культуру. Звідси вони й протистояли українофілам, як тим діячам, які не без гри на руки поляків прагнули посилити відмінності між українцями та росіянами. Якщо ці «малороси» та «великороси» мають майже спільну історію та культуру, то й історія запорізьких козаків має бути відносно «своєю» для росіян-великоросів.

 

Ілля Рєпін «Самоспалення Гоголя» (1909)

Звісно, українське питання не обмежувалося публіцистикою Аксакова і Каткова. Тим паче, публіцистикою 1860-х років. До цієї проблеми не міг не звернутися й Алєксандр Пипін у своєму нарисі «Волга і Київ», говорячи про відчутний зв’язок між минулим і сучасністю (курсив мій. – М. Г.):

«...[М]и стикаємося з питанням про українофільство. Нам завжди здавалося, у різних вимірах, дивною, незрозумілою озлоблена ворожнеча, з якою різноманітні літературні партії ставились і ставляться до того напряму, якому надали назву українофільства. Ця ворожнеча – явище не тільки дивне, але, за нашим переконанням, глибоко зловороже щодо різноманітних інтересів нашої літератури, науки та життя суспільного. <...>.

Що таке українофільство? Це насамперед просте почуття прив’язаности до батьківщини. <...>. Наша вітчизна настільки простора, настільки розмаїте, що любов до цього цілого, яке рідко хто бачив у всьому його неосяжному обсязі, можлива тільки через ближче уявлення про малу батьківщину, про безпосередню обстановку життя, ближчих людей. <...>.

Не-малоросам українофільство може здаватися чимось винятковим, оскільки тут маємо інший відтінок народности, інша природа, інша історія. Але щоби бути безпристрасним до цієї уявної винятковости – треба перевірити її власним почуттям; людина правдива переконається, що і ній немає нічого, що потребує нашої ворожнечі».

Як бачимо, за оцінкою українофільства, Пипін наближався до поміркованого Аксакова і протистояв радикальному Каткову. Щоправда, від часів статтей Аксакова і Каткова минуло двадцять років і польське питання не здавалося настільки небезпечним для Росії, як у 1860-ті роки. А головне: сам Аксаков у 1880-ті роки, коли Пипін писав цей нарис, радикалізувався та наблизився до Каткова у своєму ставленні до українського питання[67].

Пипін не шкодував сторінок, щоби пояснити своєму читальнику, в чому полягало своєрідність України-Малоросії з її козацькою нещодавньою історією. Вочевидь, всі ці пояснення потребував російський, а не український читач. Для росіян Україна була дивним невмирущим минулим Росії. Тож Пипін пояснював значущість України для Росії на словах, а Рєпін – мовою фарб і контурів.

Що ж означала полеміка про українське питання й обмеження українофілів під час «відлиги» Алєксандра ІІ для «українського тексту російської культури»? Українське питання засвідчувала конфліктність цього «українського тексту». В очах тих, хто його «писав», «переписував» і «читав», українське питання означало загрозу існування «українського тексту російської культури». Йому загрожували «внутрішні вороги» – українофіли, які переосмислювали характер українсько-російських зв’язків, і «зовнішні вороги» – поляки, які намагалися скористатись із цих переглядів і переоцінок. Так «український текст російської культури» ставав фронтом етнополітичних баталій, що тільки додавало суспільного інтересу до українських тем у російській культурі. Наприклад, до теми запорозького козацтва, яке протистояло різним «зовнішнім» (чи, може, й «внутрішнім»?) ворогам.

Замість висновків:
сеанс прочитання картини та проведення українсько-російської межі

У першій частині статті казав, що майже всі відомі картини Іллі Рєпіна сповнені силою. Це – сила життя і почуттів, народжена реалістичністю його живопису. Персонажі картин Рєпін немов живуть поруч із нами. Однак між Рєпінськими бурлаками та запорожцями існувала разюча відмінність. Сила бурлаків була прихованою, виведе її на поверхню – й отримаєш «безглуздий і безпощадний» російський бунт. Сила ж запорожців виходила на ззовні: якщо вони не воювали, то виявляли її у своїй пристрасті, зокрема, в гомеричному реготі, який заражав глядача великої картини.

Ілля Рєпін «Запорожці пишуть лист турецькому султану» (1880–1891)

Неважко уявити враження освіченого російського українця від «Запорожців» Рєпіна. Він бачив перед собою «свою» історію, яка ожила під пензлем художника. А спробуємо уявити собі, що бачив перед собою освічений росіянин, споглядаючи «Запорожців». Він бачив степових лицарів – запорозьких козаків. Вони були предками для українців-малоросів, а для росіянина мали неоднозначний характер.

Чим були запорізькі козаки для росіян? У запорожцях їх віддаляло те, що для росіян вони не були прямими предками та були для них надто екзотичними, надто східними. А наближало те, що, попри свою орієнтальність, козаки були нащадками давніх русичів і захищали «православний російський народ» од поляків-католиків та мусульман-турок і кримських татар. Так душею запорожці ставали близькими до росіян, а зовнішністю – нагадували своїх степових ворогів. Але всеосяжне волелюбство запорожців було не в російських традиціях. Тим паче, за Сєрґєєм Соловйовим, це волелюбство виявилося надто дитячим і призвело до падіння Гетьманської України та її остаточної інтеґрації в Російську державу.

Наскільки віддаленими в часі були запорожці? Вони належали до української історії, яка зробилася в історіографічних уявленнях побічною гілкою історії російської. Історичне розходження доль Північної та Західної Русі, за концепціями тогочасних російських істориків, призвело до формування окремих народностей – великоросійської та малоросійської. Саме росіяни-великороси зробилися державницьким ядром Росії, а українці-малороси – їхніми молодшими братами.

Зображені козаки були частиною української старовини, яка минула разом із входженням Гетьманщини до складу Росії та перетворенням Подніпров’я на кілька російських  губерній. Однак, як наголошував Алєксандр Пипін, козаки залишили по собі фольклорні твори, які побутували серед їхніх нащадків-українців. Славетна минувшина та її, так би мовити, етнічні наслідки заважали українцям розчинитись у «російському морі», будучи для великоросів – братніми малоросами. Тобто тими ж самими росіянами, але «не зовсім такими». Власне, тогочасна російська культура «грала» на «привласнення» українських сюжетів ї їхніми дещо екзотичними історико-етнографічними відмінностями, творячи «український текст російської культури».

Історичних обставин, в яких існували Рєпінські запорожці, здавалося вже не було. Натомість менше ніж за п’ятнадцять років до експонування «Запорожців...» Іллі Рєпіна – Росія вела війну з Туреччиною, історичним ворогом запорізького козацтва, підсумком якої стало утворення Болгарської держави. А менше ніж за тридцять років до презентації цієї картини поляки, проти яких колись боролися запорожці, повстали проти російського панування. Тоді ж нащадки запорізьких козаків – малоросійські селяни – виступили на захист «російської справи» в Південно-Західному краї. Того ж часу українське питання опинилося між молотом і ковадлом «польської інтриги» та російського охоронництва, ставши головною «внутрішньою» загрозою для «українського тексту російської культури», яку неможливо було зіґнорувати освіченим російським літераторам.

Так історичні обставини продовжували існувати не тільки в творах Миколи Гоголя та Іллі Рєпіна, а політичні протистояння надавали гострого смаку сучасним культурним процесам. А тому «Запорожці» були актуальними не тільки, як шедевр живопису, але як ілюстрація до нещодавньої політичної боротьби та явили собою частину масштабного «українського тексту російської культури».

Печальне завершення славетної історії:
Ілля Рєпін «Кінець чорноморської вольниці» (1900-ті роки)

Насамкінець задамся питанням про когнітивну межу між українцем-малоросом і росіянином-великоросом часів Іллі Рєпіна. Адже попередній виклад стосувався «чистого» росіянина. А яка точка відділяла українців од росіян у справі сприйнятті історико-культурної спадщини?

Мені дають відповідь на це питання дальші відносини між Іллею Рєпіним і Дмитром Яворницьким. Історик запропонував художнику продовжити українську тематику та написати картину, присвячену Іванові Мазепі. Емоційний Рєпін обурився:

«Дмитре Івановичу! Я бачу, що Ви, поживши у Варшаві, ополячилися, окатоличилися, полюбили польських панів, а разом із ними такого, за суттю своєю, поляка, як Мазепу, таку не ненависну мені людину. Писати Мазепу я не буду. Я напишу гетьмана Хмельницького»[68].

Картину про Богдана Хмельницького художник не написав. Але Яворницький продовжував наполягати на зображенні Івана Мазепи. Рєпін листовно відповів:

«Я не розумію сенсу та значення цього сюжету тепер, та й тоді він мені настільки ж огидним був і вартий тільки несхвального ставлення до нього. Панська Польща мені ненависна, а Мазепа – це найтиповіший пройдисвіт, пан поляк, готовий на все для свого зиску і свого... гонору. Ні, я російська людина і кривити душею не можу. Я люблю запорожців, яко правдивих лицарів, здатних постояти за свою свободу, за пригнічений народ, які мали силу скинути назавжди гидке польське панство і шляхту. Я люблю поляків за їхню культурність – тепер. Але відновлення безглуздого панства, потурання їхньому обурливому забиванню народу до бидла, коли б те не починалось!.. Та нащо про це... Я гадки не маю, що Ви знаходите значного в схиблених зрадниках, у зраді, у віроломстві?! Пробачте, що при всій любові та повазі до Вас я не можу нічим підтримати Вас у цій помилковій, на мій погляд, тенденції».

Для Рєпіна минувшина була живою. Він оцінював історію з погляду сучасности. Як освічений обиватель. Як і більшість людей сьогодні, коли майже всі майже освічені. Але не це важливо. Як на мене, важлива відмова Рєпіна від зображення Мазепи в будь-якому контексті. Для Рєпіна були неможливими спори про Мазепу. Бо ці суперечності не допускалися в «українському тексті російської культури», який визначав історичні погляди Рєпіна і в якому Мазепа був «внутрішнім ворогом», а поляки – «ворогом зовнішнім», які діяли через «своїх зрадників».

Прототипом писаря «Запорожців...» був Дмитро Яворницький:
етюд до картини із зображенням писаря

Спори про Івана Мазепу були властиві українським інтелектуалам Російської імперії. Серед них переважали «народники», які несхвально ставилися до гетьмана, але обговорювали його постать. Тож бути українцем тоді – означало спорити про Мазепу. Так само, як бути українцем сьогодні – значить сперечатися про Степана Бандеру.

Натомість Рєпін не брався спорити про Мазепу. Так само, як і росіяни. Вони не сперечалися про Мазепу, маючи зрозуміле єдине неґативне ставлення до нього. Росіяни спорили про Пєтра І – про позитивність чи неґативність значення його перетворень для російської історії. А українські інтелектуали не сперечалися про Пєтра І. Українські «народники» не могли йому, як і Єкатєрінє ІІ, пробачити історичне приниження Гетьманщини. Перефразуючи крилатий вираз: скажіть мені, хто предмет Ваших спорів – і я скажу Вам, до якої нації Ви належите.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел



[3] Див.: Яворницкий Д. И. [sic!] Как создавалась картина запорожцы. Насправді, автор статті – ніяк не Дмитро Яворницький. Плутанина трапилася через те, що ця стаття написана у відповідь на публікацію споминів історика про Іллю Рєпіна, див.: Воспоминания Д. И. Яворницкого.

[5] Лосский Николай. Воспоминания. – Мюнхен: Wilhelm Fink Verlag, 1968. – С. 15.

[6] Там же.

[8] Устрялов Николай. Русская история. Ч. 1. – Изд. 5-е. – СПб., 1855. – С. 94, 99.

[9] Там же. – С. 131–135, 159–177, 255–273

[10] Там же. – С. 323–341.

[11] (Погодин Михаил). Исследования, замечания и лекции о русской истории М. Погодина. – Т. V. Период удельный. – М., 1857. – С. 309.

[12] (Погодин Михаил). Древняя русская история, до монгольского ига. Сочинение М. Погодина. – Т. ІІ. – М., 1871. – С. 127.

[13] Див.: Толочко Алексей. Спор о наследии Киевской Руси: Максимович versus Погодин // Его же. Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке. – К.: Laurus, 2012. – C. 205–236.

[14] (Погодин Михаил). Исследования, замечания и лекции о русской истории М. Погодина. – Т. VІІ. Период удельный. – М., 1856. – С. 414–429.

[15] Максимович Михаил. О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении её новопришлым народом. (Письмо М. П. Погодину) // Его же. Киевъ явился градомъ великимъ...: вибрані українознавчі твори / Упоряд. В. О. Замлинський; приміт. І. Л. Бутича; переднє слово В. В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С. 179–183.

[16] Див.: Максимович Михаил. К истории малорусского языка. (Филологические письма к М. П. Погодину) // Там же. – С. 346–358.

[17] Див.: Погодин Михаил. Замечания о наших былинах // Журнал Министерства народного просвещения. – 1870. – Кн. 12 (Декабрь). – С. 155–171.

[18] Соловьёв Сергей. История России с древнейших времён. – Т. ІІ. – Гл. 6. Opusmagnum російського історика викладений на різних сайтах. Тому далі не вказуватиму посилань, а в самому тексті згадуватиму тільки окремі глави томів «Історії Росії з найдавніших часів».

[19] Иловайский Дмитрий. Сокращенное руководство к русской истории. Для младшего возраста. – Изд. 4-е. – М., 1864. – С. 16–17; Его же. Руководство к русской истории. Средний курс. – Изд. 40-е. – М., 1901. – С. 20–21.

[20] Иловайский Дмитрий. Сокращенное руководство к русской истории. Для младшего возраста. – С. 32–35; Его же. Руководство к русской истории. Средний курс. – С. 38–42.

[21] Иловайский Дмитрий. Сокращенное руководство к русской истории. Для младшего возраста. – С. 69–74, 79–81; Его же. Руководство к русской истории. Средний курс. – С. 81–86, 92–94.

[22] Платонов Сергей. Лекции по русской истории профессора Платонова. – СПб., 1899. – Выпуск 1. – С. 68

[23] Там же. – С. 79.

[24] Там же. – С. 81.

[25] Там же. – С. 113–117.

[26] Там же. – С. 184–191.

[27] Там же. – С. 191–194.

[28] Ключевский Василий. Лекции по русской истории профессора Московского университета В. О. Ключевского. – Ч. 1. – СПб., 1902. – С. 127–130.

[29] Там же. – С. 123–127.

[30] Там же. – С. 132–133.

[31] Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. – 2-ге вид. – Т. І. – К.: «Глобус», 1992. – С. 142; Його ж. Огляд української історіографії. – К.: Українознавство, 1996. – С. 111, 113.

[32] Ключевский Василий. Лекции по русской истории профессора Московского университета В. О. Ключевского. – Ч. 1. – С. 135–139.

[33] Ключевский Василий. Лекции по русской истории профессора Московского университета В. О. Ключевского. – Ч. 2. – СПб., 1902. – С. 45–53.

[34] Там же. – С. 52–53.

[35] Там же. – С. 140.

[36] Острогорский Михаил. Учебник русской истории с рисунками, картами, таблицами и вопросами для повторения. Элементарный курс для средних учебных заведений и городских училищ. – 28-е изд. – Пг., 1916. – С. 27–28.

[37] Там же. – С. 37–40.

[38] Там же. – С. 88–91.

[39] Миллер Алексей. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 90–91.

[40] Там же. – С. 92.

[41] Аксаков Иван. Исследование о торговли на украинских ярмарках. – СПб., 1858. – С. 2.

[42] Там же. – С. 2–3.

[43] Там же. – С. 4.

[44] Там же. – С. 6–7.

[45] Аксаков Иван. Петербург или Киев? [1862] // Его же. Наше знамя – русская народность. – М.: Институт русской цивилизации, 2008. – С. 203–209.

[46] Див.: Аксаков Иван. Наши нравственные отношения с Польшей (18 ноября 1861 года); По поводу притязания поляков на Литву, Белоруссию, Волынь и Подолию (6 октября 1862 года); Ещё о польских притязаниях на западно-русский край (8 февраля 1863 года) // (Его же). Полное собрание сочинений И. С. Аксакова. – Т. ІІІ. Польский вопрос и западно-русское дело. Еврейский вопрос. 1860–1886. – М., 1886. – С. 3–13; 16–22; 32–44.

[47] Тесля Андрей. «Украинский вопрос» в публицистике Ивана Аксакова начала 1860-х годов // Русский журнал [Первоначальный вариант статьи опубликован в: Вопросы национализма. – 2014. – № 1].

[48] Аксаков Иван. Опасно ли украйнофильство для русского государства (25 января 1864 года) // (Его же). Полное собрание сочинений И. С. Аксакова. – Т. ІІІ. Польский вопрос и западно-русское дело. Еврейский вопрос. 1860–1886. – С. 301–302.

[49] Там же. – С. 302.

[50] Там же. – С. 302–303.

[51] Там же. – С. 305.

[52] Аксаков Иван. Чем восстановить доверие русского народонаселения в Западном крае? (1 февраля 1864 года) // Там же. – С. 309–312.

[53] Там же. – С. 315.

[54] Аксаков Иван. Украйнофильско-польский бред «Тараса Воли» (20 января 1868 года) // Там же. – С. 483–491.

[55] Див.: Катков Михаил. № 92 (29 апреля) // Его же. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1863 год. – М.: Изд-ие С. П. Катковой, 1897. – С. 199–201.

[56] Котов Александр. Консервативная печать в общественно-политической жизни Росси 1860-х – 1890-х годов: М. Н. Катков и его окружение: дисс. ... д-ра ист. наук. – СПб., 2016. – С. 77.

[57] Катков Михаил. № 136 (21 июня) // Его же. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1863 год. – С. 326–327.

[58] Там же. – С. 327–329.

[59] Там же. – С. 329–330.

[60] Катков Михаил. № 191 (3 сентября) // Его же. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1863 год. – С. 503.

[61] Там же. – С. 504–506.

[62] Катков Михаил. № 193 (2 сентября) // Его же. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1864 год. – М.: Изд-ие С. П. Катковой, 1897. – С. 535–536.

[63] Там же. – С. 536.

[64] Катков Михаил. № 262 (27 ноября) // Его же. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1865 год. – М.: Изд-ие С. П. Катковой, 1897. – С. 757.

[65] Там же. – С. 756.

[66] Котов Александр. Консервативная печать в общественно-политической жизни Росси 1860-х – 1890-х годов: М. Н. Катков и его окружение: дисс. ... д-ра ист. наук. – С. 104–105.

[67] Тесля Андрей. «Украинский вопрос» в публицистике Ивана Аксакова начала 1860-х годов // Русский журнал [Первоначальный вариант статьи опубликован в: Вопросы национализма. – 2014. – № 1].

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!