Україна Модерна

Пасинки революції та провали у пам’яті

Опубліковано 28.07.2016

// Євгеній Монастирський

І я знаю, найтяжче, що у нас є –

це наша пам'ять.

А найгірше, що вона лише

тяжчає з кожним роком.

С. Жадан

 

Но вот ведь что поражает воображение: все довольны!

Или – почти все. Или – почти довольны.

Б. Стругацкий

 

 Пасинки революції та провали у пам’яті

Дискусії тліють. Звести їх або зібрати в одному місці (поза online простору) практично неможливо. Більш того, такі зустрічі не потрібні тим, хто має для їхньої організаціхї ресурси. Ще один допис навряд чи змінить загальну картину. Проте, вона необхідна для того, щоб подібно до героя роману Бориса Стругацького «повернути трубу великого діаметру»[1], тобто спробувати змінити майбутнє, яке подібно до хроніки оголошеної смерті вже насувається на нас, а його «вибухова хвиля» доноситься у вигляді війн пам'яті.

Все частіше з’являється думка, що ми живемо в епоху залишкової впорядкованості – ідеали і цінності революції віддаляються, і перестають освітлювати нам шлях. Виходить, що відбувається рух за інерцією, тому ми не помічаємо як завалюємося на бік, і буття набуває знайомої форми дореволюційного ритуалу. Ритуалу пошуку і вибудовування “стабільної” повсякденності.

 

“Істина вище за націю”

Філософ Мераб Мамардашвілі вважав, що після тоталітаризму головною небезпекою є націоналізм, який “все переінакшує нічого не змінюючи”. Як ми можемо бачити – нічого не змінюється. Тепер лише нас намагаються переконати в тому, що саме Кіровоград та проспект Маяковського загороджують нам мальовничий вид “зяючих висот” майбутньої величі України. І якоюсь важковловимою стає комбінація слів і символів, а тому ідеали ліберальної демократії “здаються нечіткими”[2]. Спроба маніпулятивними методами на ґрунті перманентної кризи зміцнити нову ідеологію в результаті створює відчуття глибокої напруги, яке є наслідком контрасту з реальністю.

Сьогодні апарат українського символічного насильства пам'яттю в наслідок своєї слабкості і незбалансованості створює реальність одночасно комічну і лякаючу. Адже кожна нова заява про перейменування і демонтажі здається досить жартівливою, але реалізація плану націоналізації пам'яті жахає. Швидке “згадування” і відновлення “історичної справедливості” має желатиновий присмак, оскільки неможливо ось так просто викинути всі меблі з квартири, проголосивши голі стіни національним надбанням. Короткий шлях частіше за все не є вірним, а дорога від пост-радянської реальності до націоналістичної аж занадто коротка.

Сьюзан Зонтаг якось зауважила, що таких понять як “колективна пам'ять” і “колективна провина” не існує, проте існує такий феномен як “колективне навчання” [3]. Можливо варто задати собі питання: чи може навчання приймати форму бездумної деконструкції? Вона є бездумною не тому що неосмислена, а тому що позбавлена думки в прогресі. Здається дуже просто замінити один символ на інший – і все зміниться. Але потрібно замінити і порядок речей, мислити з перспективною на десятиліття.

Але реальність отримує знайомий до болю символізм, і щоденні ритуали від привітань до перевірки змісту книг що ввозяться прикордонною службою нагадують елементи, здавалося б, давно похованого режиму. Звичайно цього може бути знайдено кілька значних виправдань, але чи не потьмяніють вони від питання про можливість існування конструктивної пропаганди?

Тоді доведеться визнати, що ті, хто за аналогією з героями дослідження Дж. Скотта “здаються державою”[4], все таки роблять ставку на образ ліберальної демократії, за ширмою якої можуть прийматися авторитарні рішення. І така даність сама підштовхує до процесу “деідеологізації символів”[5]. Однак, замість руху спрямованого проти старого символізму, ми отримуємо замінник у вигляді псевдосимволічних маніпуляцій. Тому куди важливіше сьогодні зайнятися не пошуком національного, а істинного. Знайти істину та розповісти її, а не формувати націю (яка, поміж тим, вже сформована).

Не зовсім зрозуміло куди саме ми поспішаємо, коли міняємо одних “героїв” на інших, і одну “правду” на іншу? Адже це не є пошуком істини, а лише вправою в реалізації пропаганди. Зрештою школа, яка створює частково поінформованих громадян є засобом встановлення “режиму істини”, навіть якщо він ніколи прямо не відтворює пропагандистських образів. Так само як медіа, яке подає себе як постачальника останніх новин утримується від повідомлення важливих подробиць, стає підтримкою пропаганди, навіть якщо не було виголошено жодних пропагандистських кліше[6].

Ідеологічний проект не є проголошеним, але існує, судячи з усього, в головах своїх творців. Націоналістичний ухил одночасно здійснює макабричне враження, та викликає те саме відчуття про який говорив філософ – все переінакшується, але нічого не змінюється.

 

Стрибок у царство (не)свободи

Якщо в Росії ми сьогодні можемо спостерігати “реанімацію радянського” [7], то те, що відбувається в Україні варто було б назвати “ренесансом радянської античності” – ми живемо у практиках властивих одночасно ранньо-радянському та пізньо-радянському періодам. Одночасна естетизація націоналістичного дискурсу, при цьому, має дуже мало спільного з переосмисленням радянської історії України (і тим більше її імперського періоду). Однак історики-чиновники воліють реалізувати свої задумки поки тому сприяє «прекрасна хвороба революції» і державні посади[8].Ленин

Здавалося, що початковою високою ідеєю процесу “декомунізації” було позбавлення від вантажу минулого, яке можна було нарешті залишити за межами 1991 року, спираючись на оформлені цінності нового буття. В реальності ж ми отримали лише фанатичне засудження цілої епохи за допомогою найпростішої персоніфікації історичних подій. Фактично змістовність сучасного символізму стає трохи оновленим наповненням старої оболонки, яке конструюється і структурується без глибшого розрахунку і довгострокової перспективи.

Наприклад, тільки ледачий не докорив директора Українського інституту національної пам'яті (далі - УІНП) Володимира В'ятровича за фразу: “Я уверен, что пока улица будет называться улицей Ленина, на ней будут ямы[9]. Безумовно, що логічно це – повна дурниця. Але політика символів не завжди функціонує в площині логіки. Тому абсолютно зрозуміло і природно, що в “маленькому світі” директора УІНП радянська ідеологія і символізм тісно пов'язані з онтологічним злом і цивілізаційною розрухою. І сьогодні годиться зробити цю істину аксіоматичною, що, авжеж, передбачає “прийняття на віру”.

Однак, проблема полягає в іншому – заміна символу не ремонтує дороги, тобто деідеологізація не має миттєвого впливу на побут. При цьому виникає інша проблема – майже гротескна схожість сучасної спроби перевлаштувати “побут історичної пам'яті” з методами більшовиків, про що, знову ж таки йшлося вже досить багато. Цим можна пояснити ту нестерпну легкість з якої маси (люди) “змінюють шапки”, адже саме нутро, меседж нових “праведних” символів залишився тим самим – на горизонті видніються “зяючі висоти” світлого майбутнього[10], і ми приносимо йому в жертву наші життя.

Спостерігаючи за тим, як одні обряди (радянські, пост-радянські) замінюються іншими (національними), які, в свою чергу, мають яскраво виражені ознаки символізму попереднього режиму ми стаємо свідками не просто псевдосимволічних маніпуляцій на тлі “гри в пам'ять”, але бачимо продовження політики (саме політики в прикладному сенсі слова) фіксації на ритуалах навколо “оновлених” подій минулого.

У цьому, проте, є позитивний момент, оскільки “винаходячи” нові традиції і вводячи їх в повсякденний карнавал подій і новин, що споживаються масами, події минулого стають буквальною історією, тією про яку згадують в спеціально відведені для цього “пам'ятні дати”. Однак, при цьому неможливо уникнути співпадання із старим календарем, що неминуче актуалізує війну інтерпретацій, яка заздалегідь позбавлена результативного, або будь-якого позитивного результату.

В цілому інтровертність української пам'яті нагадує Компартію Китаю під проводом Мао незадовго до того, як вона отримала контроль над Піднебесною[11] – адже всі 25 років конфронтація була серед політиків. Сьогодні вже з'являється потреба у інтелектуальних дебатах і пошуку рівноваги, яка, втім, не є головною метою істориків-чиновників.

Виходить, що подолавши найскладнішу частину шляху до вільного буття від навмисної політичної ідеології, ми згорнули на, як здавалося, короткий шлях здобуття власної свободи. Але, як говорилося раніше, короткий шлях частіше за все не є вірним – і ми потрапили у царство напів-свободи, де по-орвеловськи голоси людей буває важно відрізнити від тварин.

 

“Декилимізація”

Масова свідомість за своєю природою схильна до спрощення, саме тому вона мало цікавиться компромісами і дискусіями. Людям цікава белетристика і гучні натхненні мови глашатаїв. Простіше кажучи – нам куди цікавіше занурення в “ліричні відступи”, ніж фактична сторона того, що відбувається. Ми – народ красномовних передмов, в яких, безумовно, потрібна наявність “посилання на авторитетне джерело”.

Існування ідеї, зазвичай, куди більш значуще, ніж відповідь на питання, який ця ідея ставить в розділ кута. Однак в українській реальності ідея виноситься в рамках конфлікту двох протиборчих сил, і тому, здається, що може бути лише сліпа апологетика, яка протистоїть абсолютному нігілізму. Це хвороботворно впливає на стан інтелектуальних дискусій, що часом вимагає травестії для усвідомлення власного безсилля.

Олексій Юрчак у своїй книзі про останньому радянське покоління вказує на той факт, що (не)щирі апологети радянської реальності і антирадянські дисиденти являли собою крайні прояви дискурсивного буття, а значить були плоттю і кров'ю "радянської людини”. Це робило їх особистостями що знаходяться у символічному просторі ідеології режиму[12]. Спираючись на це можна припустити, що представники дискусій про пам'ять сьогодні відроджують у собі єство радянської людини, не до кінця усвідомлюючи свою задіяність у ідеологічному авторитетному дискурсі.

Відображення такої реальності знаходить свою форму у вигляді фарсу[13]. Фарсу як форми перетворення трагедії, яка актуалізується маніпуляціями з пам'яттю. Так молодий філософ Андрій Бондаренко вчинив акт який у вигляді фарсу представляє реальне підґрунтя риторики “декомунізації” як процесу скоріше емоційного, ніж осмисленого:

Ми спостерігаємо пародію на активне прийняття реальності у вигляді відтворення форм і символів ідеологічного дискурсу спрямованого на “перезавантаження пам'яті”. Що цікаво, головним мотивом стає визначення себе як політичного суб'єкта боротьби з вигаданими ворогами (у даному випадку – килимами). Тобто описується проблема бінарності української історичної пам'яті, яка неодмінно зводиться до конфлікту. Власне акціонізм, який ми споглядали у відео, за формою має схожість з групою “некрореалістів”[14] початку 1980-х років, а за змістом – навпаки вдається в політизацію власних дій, метою яких є звернення уваги на провали у пам'яті мас.

В даному контексті можна прийти до висновку, що те що відбувається у просторі дискусій про пам'ять і історичну спадщину України, а саме створення нових ритуалів – продиктовано швидше злобою дня, ніж далекосяжними планами і перспективами. Це робить нашу реальність крихкою.

Варто відзначити, що у процесі оформлення пам'яті символізм стає машиною буття, оформляючи у рамки те, чого не було до виділення такого символу. Тому останні 25 років радянська спадщина України будучи присутньою відсутня, і варто було б її тихо поховати. Aле замість цього ми влаштовуємо парад на її непохованих кістках[15].

 

Сам на сам з історією

Сьогодні патріотизм перестав бути сумісним з громадянськістю. А залишкова впорядкованість соціально-політичної реальності розпадається, при цьому новий порядок речей не встановлюється.

Дискусії досягли тієї межі, коли опозиційне бачення проблем політики пам'яті і “декомунізації” хіба що тільки на офіційному рівні не проголошуються мракобіссям. Тобто та істина, котра, можливо, криється у глибоководних міркуваннях вже отримала стигму “цинізму”. Тому проблеми щодо технології виходу з пост-радянського (саме пост-радянського!) ідеологічного простору у дебатах зіштовхують лише різного роду апологетів національного шляху вирішення питання. Решта має дотримуватися поради Данте, та істину схожу на брехню зберігати зімкнутими устами.

Однак, мислити означає пригадувати, і ті хто не вміє згадувати не зможе відрізняти чесноту від вади[16]. Виходить, що кожен хто ставить питання щодо деідеологізації минулого від початку повинен надати минуле “остранению”[17], і опинитися з ним один на один. Лише після цього можна формувати своє ставлення. До того ж незрозуміло ким є ті люди, які визначають рівень чесності у конструюванні і деконструкції пам'яті?

Однак реальність швидше нагадує неприродне повторення ритуалів. Щоб описати цю ситуацію на більш конкретному прикладі варто привести аналогію з людиною і її станом: одного разу, сидячи у Вашингтон парк біля кампусу Нью-Йоркського Університету я спостерігав людину; його везли на інвалідному візку, сам він робив ритмічні рухи всіма м'язами свого тіла. Рухи повторювалися у тій самі послідовності декілька разів. Це захворювання зветься хорея, або більш поетично – пляска святого Вітта. Тобто людина знаходиться у свідомості, але її тіло їй не підкоряється повністю, і ритмічні рухи можуть початися знову у будь-який момент.

Якщо перенести це на колектив, і розтягнути хронологічно – ми отримаємо метафоричне стан сьогоднішнього українського суспільства – екзистенційну пляску святого Вітта. Подібно до продавця овочів, про якого розмірковує Вацлав Гавел, що вивісив гасло “Пролетарі всіх країн єднайтеся!”, сьогодні на “вітрини” продовжують вивішувати гасла не вдаючись у їх семантичне значення, знаючи лише те, що вони є гарантією “відносно спокійного життя у гармонії з суспільством”[18]. Гавел називає такий стан “підпорядкованість буттю”[19]. Як і у плясці святого Вітта свідомість присутня, але розпочатий ритуальний рух має бути доведено до кінця.

Абсурдна і безглузда послідовність дій повторюється кожного разу, коли ми перестаємо мислити точно. Зупинити припадок хореї, що розпочався, неможливо. Така вимушена ритуальність опановує інтелектом. Як наслідок різноманітність поглядів перестає бути чимось само собою зрозумілим, а висловлювання з позиції, скажімо, марксизму, загрожує тому, хто говорить попаданням у “погану кампанію” тих, хто ностальгує; або ж просто “супротивників вищої правди”, адепти якої вже здається всюди. Випадкові носії права на трактування історії.

 

“Хай живе дух неспокою”

Революція – це одночасне прикладення сили всім суспільством з метою зміни соціального і політичного буття. На Майдані взимку 2013-2014 років подібно паризьким подіям травня 1968 роки відбувся «прорив до людини» від подібних Левіафану державних структур. Але через короткий проміжок часу держава знову взяла верх.

Політики є люди душевно оглухлі, їх не цікавлять висновки і пошуки інтелектуалів, а лише рішення сьогочасної проблеми. У свою чергу істина не цікава масам, тому що, за висловом Ханни Арендт, вона є безсилою[20]. Як наслідок основним заняттям стає пошук зони комфорту і спокою. Однак, повертаючись до книги Б. Стругацького “Бессильные мира сего”, про яку йшлося на початку, саме спокій обдарованих людей стає проблемою нового світу.

Але чому так сталося не до кінця зрозуміло. Революція, і взагалі події останніх двох з половиною років ніби підняла на щит фразу, з якої йшов по життю Микола Хвильовий: “Хай живе дух неспокою”[21]. Постійне і обґрунтоване невдоволення та неспокій може у довгостроковій перспективі призвести до якісних змін. Але мало хто у Україні сьогодні мислить хоча б у категоріях поколінь.

У вигляді одного з наслідків спроби України вислизнути з порочного кола радянської реальності був не тільки «Неспокій» Хвильового, але й віра у “довгий час”, у розширення контексту. Але ми знову страждаємо від терору забуття, ніби хочемо приховати щось від майбутньої. Ніби Сартр, який не бажаючи поширювати правду про ГУЛаг заявляв, що “головне – не зрадити робітників”. Ми боїмося говорити відверто.

Все таки, здається ми стали забувати про що і чому була революція; а війна, що не припиняється вже третій стала частиною повсякденності – сумної, але такої що має все менший і менший вплив на цінності українців. Знову у загальному гулі мовчання пропадає істинний vox populi. А ми мимохідь істерично шукаємо і знаходимо причини розкрити свою справжню історичну і політичну ідентичність, прославляючи нібито знову здобуте минуле. Майбутнє мислиться квартальними інтервалами.

Невже нам потрібна революція кожні 10 років, щоб вона нагадувала про те ким ми хочемо бути, і у якому напрямку ми дійсно хочемо рухатися? Чи обов'язково кожному новому поколінню потрібно пережити війну і внутрішню імміграцію для усвідомлення цінностей буття? Але ми не можемо сподіватися що кожну декаду будуть достатні умови для того, щоб люди підіймалися заради якихось абстрактних цінностей. Це, щонайменше, наївно.

Зрештою “дух неспокою” – це бажання більшого, а не скажений атракціон державної і національної кризи. Якщо замість осмислення того, що сталося ми будемо далі марширувати наспівуючи “лента за лентою...”, то “робота горя” ніколи не завершиться, а революції будуть повторяться. Тоді, крім усього іншого, ми залишимося нацією пасинків революцій.

Ukraine

У публікації використано ілюстрації, запозичені із відкритих джерел.


[1] С. Витицкий (Б. Стругацкий). Бессильные мира сего. – «Полдень, XXI век» – № 1. – 2003.

[2] Stanley, Jason. How Propaganda Works. – Princeton University Press, 2015. – p. 3.

[3] Sontag S. Regarding the Pain of Others. – New York: Picador, 2003. – p. 85.

[4] Scott, James. Seeing Like a State: how certain schemes to improve the human condition have failed. – Yale University Press, 1998.

[5] Мамардашвили М. К., Пятигорский А. М. Символ и сознание. (Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке). – М.: Прогресс-Традиция, Фонд Мераба Мамардашвили, 2009. – с. 140.

[6] Stanley, Jason. How Propaganda Works. – p. 55.

[7] Захаров, Андрей. «Советское – значит отличное»: Российская Федерация как опыт подражания / Неприкосновенный запас. – 2009. – № 3 (65).

[8] Ситуація нагадує другу половину 1968 і 1969 рік, після яких ідеї студентського руху стали набувати все більш радикальних форм, найвищою точкою яких можна вважати «Червоні бригади»: Kolakowski, Leszek. Main Currents of Marxism. – W. W. Norton & Company, 2005. – p. 1179.

[9] Інтерв'ю В. В'ятровича виданню «Фокус»: https://focus.ua/country/349191/

[10] Але, як і у романі О. Зінов'єва, така ідеологія є “позаісторичною нісенітницею”, див.: Зиновьев, Александр. Зияющие высоты. – Lausanne: L'Âge d'Homme, 1976.

[11] Deuscher, Isaac. The Unfinished Revolution: Russia 1917-1967. – New York: Oxford University Press, 1967. – p. 85.

[12]Юрчак, Алексей. Это было навсегда пока не кончилось. Последнее советское поколение. / Алексей Юрчак, предисл. А. Беляев, пер. с англ. – М.: Новое литературное обозрение, 2014. – с. 60.

[13] Эткинд, А. Кривое горе: Память о непогребенных / Александр Эткинд ; авториз. пер. с англ. В. Макарова. – М.: Новое литературное обозрение, 2016. – c. 196.

[14] Yurchak, Alexei. Necro-Utopia. The Politics of Indistinction and the Aesthetics of the Non-Soviet / Current Anthropology. – Vol. 49. – p. 199 – 224.

[15] Эткинд, А. Кривое горе: Память о непогребенных. – c. 276.

[16] Платон. Сочинения в четырех томах. Т.3. Ч.2 / Под общ. ред. А. Ф. Лосева и В. Ф. Асмуса; Пер. с древне-греч. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та; «Изд-во Олега Абышко», 2007. – с. 586.

[17] Шкловский, Виктор. О теории прозы. – М.: Советский писатель, 1983. – с. 11.

[18] Havel, Vaclav. ‪The Power of the Powerless (Routledge Revivals): Citizens Against the State in Central-eastern Europe. – Routledge, 2009. – p. 31.

[19] Там само. – p. 33.

[20] Arendt, Hannah. Truth and Politics / Between Past and Future. – Penguin books, 2006. – p. 228.

[21] Хвильовий, Микола. Одвертий лист до Володимира Коряка / Микола Хвильовий. Твори у п’ятьох томах. Том 4. – Нью-Йорк: Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненко, 1983. – с. 411.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!