Україна Модерна

Двадцять п’ять років по тому

Опубліковано 23.08.2016

// Олексій Мусієздов

Для мене соціологія є підтвердженням того, що дуже багато людей (більшість?) думає геть інакше, ніж я сам, і вважає очевидним зовсім не те, що я вважаю таким. Це часом прикро, але це так, і треба якось орієнтуватися у світі, в якому твої уявлення про те, що відбувається, можуть не сприйматися як нормальні. І з часом ситуація лише погіршується, оскільки досвід і пам'ять старших поколінь витісняються поколіннями новими і їхніми враженнями, подіями, проблемами. Це стосується будь чого, але сьогоднішній допис – про серпень 1991 року.

Для початку кілька особистих вражень. Перше – жовтень чи листопад 2004, Помаранчева революція, Харків. Я дивлюся з шостого поверху головного корпусу університету на площу Свободи. На ній два мітинги – менший (кілька десятків, може, до сотні людей) за Ющенка, більший (кілька сотень) за Януковича – загалом небагато як для такої площі. Між ними відділена парканом «нейтральна смуга», на якій ходить міліція й бігають якісь підозрілі люди (чомусь подумалось – «провокатори»). І хтось поряд зі мною здивовано каже, дивлячись на «біло-блакитних»: «Ну звідки вони такі взялися?». А я згадую результати виборчих вподобань по Харкову, які однозначно свідчать про ти, що я і такі як я – меншість. А «вони» – більшість і норма (що змінилося з тих пір – питання риторичне). Але саме той випадок закарбував у моїй свідомості те, про що я ніби думав і раніше – дуже наївно вірити в те, що ти «знаєш народ», якщо не маєш результатів досліджень (та й з тими – не завжди). І дуже не розумно звинувачувати соціологію у тому, що результати досліджень не відповідають твоєму «здоровому глузду».

Серпень 1991 року, ГКЧП, «Лебедине озеро». Мені 15 років, у мене шкільні канікули, я фарбую балкон. В країні (точніше, переважно в Москві) щось відбувається. Що відбувається?  В кожного, напевне, сформувалася думка щодо цього. Наприклад, про те, що путч 1991 року – це спроба згорнути Перебудову, насамперед, припинити демократичні перетворення й свободу слова. Спроба, яка зустріла спротив людей і люди перемогли, а СРСР програв. З тих пір ця думка стала чимось очевидним, загальним місцем, тим, що «всі знають», бо як можна цього не знати.

Звичайно, історичні погляди й оцінки з часом змінюються, пристосовуючись до сьогодення. Для мене яскравим прикладом цього були дані, за якими суспільне значення Олімпіади 1980 року в кінці 1990-х оцінювалося (росіянами) суттєво більшим, ніж в середині 1980-х. І це цілком зрозуміло, зважаючи на те, що на межі тисячоліть в Росії вже досить активно говорили про втрачену велич, вставання з колін тощо й шукали відповідних подій у минулому (про перемогу 1945-го не варто вже й говорити). Очевидно, тем саме сталося й з подіями серпня 1991-го – про це, зокрема, є цікаві матеріали співробітників Левада-центру Льва Гудкова[1] та Олексія Левінсона[2].

Результати досліджень свідчать про дві речі. По-перше, самі події забуваються. А по-друге, вони отримують інші оцінки й інтерпретації, ніж ті, що були дані 25 років тому. Так, опитування 19-21 серпня 1991 року свідчили про відсутність підтримки путчу серед населення, дії ГКЧП сприймалися як незаконні й такі, що мають призвести до репресій і до катастрофи, більшість оцінювала події як кінець системи, що постала у 1917 році. Відповідно, головною причиною поразки ГКЧП у серпні 1991 року вважали спротив народу (57%). Але цікаво, що у серпні 2016 року на цю причину вказали 16%, тоді як кожний третій взагалі не міг визначитися з відповіддю.

Двадцять п’ять років по тому

Після 1993 року періодичні опитування «Левада центру» містили запитання про оцінку подій серпня 1991 року. Як бачимо, варіант «Перемога демократичної революції, яка покінчила з владою КПРС» жодного разу не набирає більше 12%. Водночас варіанти «Трагічна подія, яка мала згубні наслідки» та «Просто епізод боротьби за владу» мають значення близько 30-40% за весь період спостережень. Половина (!) респондентів взагалі не змогла відповісти на запитання «Що відбулося 19-21 серпня 1991 року?»[3]. Серед молоді таких близько 90%.[4]

Двадцять п’ять років по тому

Так само за даними останнього опитування лише 16% вийшли б захищати російську демократію сьогодні.

Двадцять п’ять років по тому

На думку соціологів йде витіснення смислів події, яка сприймається тепер лише як боротьба за владу якихось цинічних та аморальних угрупувань, а тому простим людям брати в цьому участь немає жодного сенсу. Цю думку підтримує і влада, а відтак є дистанціювання, апатія та самовідсторонення населення від участі у політичних процесах – що, на думку Ханни Арендт, яку цитують колеги, є формою підтримки тоталітарного режиму.

Чому так відбувається? Тому що ставлення влади до тих подій неоднозначне. З одного боку, усі символи сучасної російської державності постали саме тоді й сама влада легітимізується ними. З іншого боку, сучасна влада в Росії не лише сама нагадує радянську систему, яку ГКЧП намагалися зберегти, але й активно апелює до ностальгії за Радянським Союзом. Ті, хто прийшли до влади й багатства на риториці відкидання радянської системи не мають наміру просуватися до демократі як встановлення прозорих правил гри. І оскільки однозначної оцінки немає, немає й інститутів, які б транслювали відповідну історичну пам'ять – російська шкільна програма побудована таким чином, що на тему подій серпня 1991 року банально не залишається часу.

Яким чином це все стосується української ситуації? З одного боку, думка громадян щодо ключових подій в нас не змінюється аж настільки. Зокрема щодо проголошення державної незалежності[5].

Двадцять п’ять років по тому

А з іншого, я інколи думаю, а як сприйматимуться сьогоднішні події років, скажімо за п’ять-десять? Чи так само, як сприймаємо їх ми? І хто саме ці «ми»?

 

P.S.: Для пересічного харків’янина 23 серпня – однозначно «день визволення міста від німецько-фашистських загарбників» і за сумісництвом просто «день міста». А сьогодні вранці сусідка-пенсіонерка гордо вітала всіх зі святом. З Днем прапора.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!