Форми і змісти: ще кілька слів про декомунізацію

16.05.2016
4 хв читання

У дитячій психології є відомий експеримент, коли дитині показують картинку з лавкою та хлопчиком, що плаче. Дитині показують картинку, розповідають, що хлопчик біг і вдарився об лавку. А потім запитують, хто винен у тому, що хлопчик плаче. Маленька дитина звинувачує лавку, а доросліша каже, що хлопчик винен сам. Як на мене, цей експеримент непогано ілюструє ситуацію з декомунізацією та ставленням до радянського спадку.

Безпосередніми приводами до цього допису стали кілька публікацій, зокрема: «Чорно-білі» рішення декомунізації» Данила Судина[1], «Марш ентузіастів» Михайла Дубинянського[2] та інтерв’ю з Георгієм Касьяновим[3].

Який стосунок має наведений психологічний експеримент до ситуації з декомунізацією? Як звертає увагу Данило Судин, попри те, що за законом, декомунізація є очищенням символічного простору України від радянських символів, за версією Українського інституту національної пам’яті (провідної установи у даному питанні), декомунізація одночасно є і очищенням історичної пам’яті від радянського минулого (1), і викорінення радянських практик з українського повсякдення (2). Базове припущення такої інтерпретації таке: за нашаруваннями «радянського» існує «справжнє українське» або навіть «справжнє загальнолюдське», яке внаслідок декомунізації має вийти на поверхню й заявити про себе. А будучи зреалізованим, це «справжнє» й гарантує нам «нормальне життя» (що б під цим не розуміли). Автор досліджує й переконливо показує, що для частини українців «радянське» – і є «справжнє». Але принципово хибним є й інше. А саме те, що таке припущення утверджує ідею про те, що у наших негараздах, чи колишніх, чи теперішніх, винен хтось інший, а не ми самі. Лавка винна. Якщо так, то як ми зможемо виправити власні помилки, якщо ми не визнаємо їх? Д. Судин цілком правильно зазначає, що це знімає відповідальність, а тому фраза «Ніколи знову» звучить порожньо. Не наповнивши її змістом, ми будемо приречені ходити по тих самих граблях, звинувачуючи у цьому когось іншого, тільки не себе. Чи відбудеться осмислення, визнання й виправлення своїх помилок? На це питання ані у автора, ані у мене немає відповіді.

У цьому ж контексті Георгій Касьянов говорить про постколоніальний синдром, «коли знаходять такого собі цивілізаційного Іншого, який несе історичну відповідальність за складнощі сучасного стану», хоча відомо, що, скажімо, український рух виникав в університетах й інших установах, створених імперією. Самі декомунізаційні закони є недосконалими за цілою низкою пунктів. Головне – вони нав’язують певну ідеологію і тим самим є подібними до цілком радянських практик, які виходили з (іншого) «єдино вірного вчення». Тобто ми не лише погоджуємося, що винні не ми, а лавка, але й намагаємося цей погляд закріпити офіційно. Навіть більше – під загрозою кари заборонити ставити його під сумнів[4].

Як на мене, для того, щоб розуміти, що відбувається у подібних випадках, достатньо поглянути на сучасну Росію, яка гордо стверджує, що вона власні помилки (які, звичайно, не вважає помилками) «может повторить» – це і є наша перспектива, якщо йтимемо тією самою логікою. Іншими словами, декомунізація має відбуватися не лише за змістом, але й за формою. Скажімо, інколи згадують про можливість поміщення відповідних символів у гумористичний/іронічний контекст, тим більше, що все одно багато пам’ятників вже мають неофіційні назви й інтерпретації. Так, для Харкова нині розібраний пам’ятник Проголошенню радянської влади в Україні мав назву «П’ятеро з ломбарду» (розібраний у 2011 році), а Проспект Леніна вже давно пропонували перейменувати на Проспект Джона Леннона. Або сьогодні я йшов вулицею Червоного льотчика – сама вона не підпала «під декомунізацію», але було б весело перейменувати паралельну їй вулицю Леніна не на Шатилівську (якою вона вже стала), а на, скажімо, «Зеленого льотчика» чи навіть «Синього», вигадавши якісь притомні аргументи на користь цього.

Форми і змісти: ще кілька слів про декомунізацію

(Фото: АТН, Харків)

Щодо третього згаданого тексту, його головна ідея полягає в тому, що на думку автора, сучасні (про-)українські ентузіасти дуже подібні до комсомольців 1920-х років, для яких тогочасне селянство, наприклад, було чимось на кшталт тих, кого зараз називають «ватниками», – таким собі гальмом на шляху прогресу, й викликали бажання позбутися цього гальма. У який спосіб? Тут автор і формулює головний висновок: «Справжня різниця між ентузіастами полягає у свободі дій. Гарну історичну репутацію заслужили ті, хто був чимось обмежений та скутий». Ті, для кого не існувало заборон і меж, на шляху до власної мрії змітали усіх – наслідки можемо оцінити (Німеччина, СРСР, Руанда тощо). Тому важливим є те, де саме пролягатиме межа між тим, що можна і треба зробити для перемоги, і тим, що зробити не можна в жодному разі.

Але в контексті роздумів про декомунізацію, варто звернути увагу на сам факт подібності між (усіма) ентузіастами, про яку говорить автор – сам факт такої подібності має бути усвідомленим, а не відкинутим. «Парадокс в тому, що спроби відійти від небажаної подібності лише підсилюють цю подібність. … Чим сильніше демонізується негативний історичний досвід, тим важче уникнути його повторення. Сусідня Росія виявилася беззахисною перед фашизацією саме тому, що десятиліттями таврувала звіроподібних фашистів. Варто повірити, що зло має бути потворним та відразливим – і ти вже не можеш розпізнати його у привабливій подобі»[5]. І найголовніше: «Відмовляючи нацизму чи комунізму в людяності, неможливо зрозуміти, у який момент натхненні хлопці на кшталт нас самих звернули не туди».

Мій улюблений філософ Мераб Мамардашвілі писав, що людина – це зусилля[6]. Звичайна людська природа пропонує найлегші способи реакції на зовнішній світ – «ми хороші», «ми не винні», «це все вороги» – нам легко з цим погодитися, бо приємно, і не треба нічого робити. Але якщо хочемо досягти чогось, маємо докладати зусиль передусім для власної зміни, для зміни тих уявлень про себе, які залишають нас у «людському, надто людському» стані. Можливо, це врешті решт дасть змогу самим взяти відповідальність за себе, за власні помилки та злочини, і тим самим позбавитися «радянського». 



[1] Судин Данило «Чорно-білі» рішення декомунізації» // Україна модерна. – 07.05.2016. – Режим доступу: //uamoderna.com/blogy/danilo-sudin/black-and-white-decommunization

[2] Михайло Дубинянський «Марш ентузіастів» // // Українська правда. – 07.05.2016. – Режим доступу: //www.pravda.com.ua/articles/2016/05/7/7107779/

[3] Куріна Аксінья «Історик Георгій Касьянов: Способи здійснення декомунізації нагадують комуністичні практики» // Українська правда. Життя. – 07.05.2016. – Режим доступу: //life.pravda.com.ua/person/2016/05/7/211912/

[4] Але звідки взяти інший спосіб змін, коли свій (радянський) вже є у нашому досвіді? Так само, наприклад, радянські демонстрації були побудовані за логікою дореволюційних ходів – див.: Глебкин В. В. Ритуал в советской культуре / В. В. Глебкин. – М. : «Янус-К», 1998. – 168 с.

[5] Про подібне писав, наприклад, Борис Стругацький – див.: Стругацкий Б. Фашизм – это очень просто. Эпидемиологическая памятка [Электронный ресурс] // Телеканал Дождь. – 12.05.2015. – Режим доступа: https://tvrain.ru/articles/krichat_ne_hajl_a_slava_boris_strugatskij_o_prosto-387162/

[6] Мамардашвили М. К. Необходимость себя / М. К. Мамардашвили. – М. : “Лабиринт”, 1996.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss