Чи має сенс поняття ідентичності? Дещо з особистого досвіду

02.09.2015
4 хв читання

Біля тижня тому мені довелося взяти участь у публічному заході, який називався «Політика пам’яті: Переосмислення подій чи важіль політики?»[1]. У перерві мене спитали, чи справді поняття ідентичності є плідним з точки зору пояснення того, чому люди поводяться в той чи інший спосіб? Не претендуючи на глибину Стюарта Холла[2], спробую дещо зауважити на власному осмисленні й досвіді. Особисто для мене цікавим є той факт, що зараз я вважаю перевагою поняття ідентичності те, що свого часу вважав його недоліком.

Але почну здалеку. Ще на початку 2000-х років один мій знайомий попросив мене і ще одного приятеля поділитися враженнями щодо однієї його статті про маргінальність[3]. У процесі обговорення статті я наголошував на тому, що мене не влаштовує поняття маргінальності не лише тому, що воно має негативне ціннісне навантаження, але й тому, що в культурно диференційованому суспільстві не дуже доречно послуговуватися центр-периферійною метафорою. Тоді я запропонував колезі використовувати натомість поняття ідентичності, переформулювавши «маргінальну особистість» як «особу, що не має чіткої ідентичності» (але так сталося, що не колега, а я сам став займатися ідентичністю J). На що мені зауважили, що цим важко займатися, бо ідентичність – категорія особистісна, а я відповів, що саме в контексті осмислення маргінальності вона є категорією суспільного визнання, і особистісні переживання тут (у межах соціології) ні до чого. І далі саме цей акцент на соціальній визначеності ідентичності став для мене головним, а особистісно-психологічні моменти – прикрими неприємностями.

Для мене головним було те, як люди визначають себе та свою групу у просторі груп, які, на їхню думку, існують. Я акцентував увагу на тому, що для того, щоби якимось чином описувати себе та ідентифікувати інших треба мати уявлення про певний спектр груп, що взагалі існують. І мені було цікаво, що утвердження існування груп одночасно є прийняттям цілої низки припущень та стереотипів, які мають очевидно міфологічну природу. Тобто утвердження, що «ми» існуємо є одночасно утвердженням того, що існують певні «вони», які не такі як ми, що існують правила, які визначають, що означає бути чи не бути «своїм», якісь герої та антигерої і т.д. і т.п.[4] Іншими словами, мене цікавили «картини світу», і я акцентував увагу хіба на тому, що їх легітимізація приносить певні символічні й матеріальні блага тим, хто їх нав’язує – в тому-то і смисл символічної боротьби. Під символічними благами я мав на увазі визнання як обіймання певної позиції, яка забезпечує достатні можливості для відстоювання власних інтересів. Тобто знову ж таки йшлося про поширену зв’язку «знання – влада», а не про психологію.

Теоретична традиція аналізу ідентичності добре розбивається на два напрямки. Один я назвав «класифікаційним», бо тут йдеться, скоріше, про логіку – ідентичність як сприймана специфіка об’єкта в рамках певної системи класифікації, категорія сприйняття реальності. Інший – «особистісним», бо тут йдеться про визначення того, ким/чим «насправді» є об’єкт, за власною суттю та безвідносно до його можливих змін у часі чи інших обставинах[5]. А пізніше я натрапив на ідеї Поля Рікера.

П. Рікер пояснює відмінність між «особистісним» і «класифікаційним» значеннями ідентичності відмінністю визначальних термінів, які опинилися «злитими» в одному понятті. Так, «особистісне» трактування ідентичності відштовхується від латинського «ipse», що означає самість, «себе самого». У даному випадку мається на увазі тотожність індивіда самому собі, а значить безперервність, стійкість, постійність в часі. «Класифікаційна» складова поняття ідентичності ґрунтується на значенні «idem» – «той самий», «найвищою мірою подібний», «тотожний»[6]. Тому «ідентичність» означає одночасно і унікальність («самість») об’єкта, і його приналежність до певного класу (подібність до інших).

Чому таке злиття смислів тепер видається мені перевагою поняття ідентичності? Чому особистісне значення, вочевидь пов’язане з психологією, є важливим? Тому що символічна боротьба за легітимацію власної картини світу і визнання власного визначення є не лише боротьбою за ресурси. Що більш важливо – вона є боротьбою за повагу, за позитивну самооцінку (яка сама є чи не найважливішим ресурсом).

З практичної точки зору це означає, що події кінця 2013 – початку 2014 року в Україні справді були Революцією гідності. Можливо поки зарано говорити про революцію, але гідність була для більшості головним мотивом[7]. З іншого боку, ностальгію за радянськими часами також не варто зводити до ностальгії за дешевою ковбасою – тут також нерідко йдеться про гідність – про втрачену повагу (хоча б і лише декларовану державною ідеологією) до людини праці, про втрачені можливості досягти справедливості, про таку картину світу, яка передбачає позицію трудівника як таку, що забезпечує позитивну самооцінку. Тобто зводити ситуацію до опозиції – «у нас» гідність, а «у них» зиск так само не варто. Прикладом, зокрема, може слугувати те, що у Росії гіпертрофованим вираженням своєрідно усвідомленої гідності стала імперська свідомість, де ідея «встати з колін» будь-якими засобами часом перекриває будь-який здоровий глузд.

Тобто ще раз варто наголосити – особистісний, психологічний аспект ідентичності, який колись муляв мені як соціологу, є важливим саме тому, що саме він є рушієм людської дії. Можливо, для когось це очевидно. Для мене ж це стало результатом певного розвитку. Результатом, який пояснює зв’язок між «іграми розуму» та «особистісними переживаннями», між абстрактно-раціональними схемами соціуму та нібито ірраціональною поведінкою. Тобто поняття ідентичності таки має сенс.


[1] 26.08.2015, Харків, дискусія “ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ: ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПОДІЙ ЧИ ВАЖІЛЬ ПОЛІТИКИ?” // https://www.youtube.com/watch?v=CyYdKpS0seo

[2] Hall St. Who Needs Identity? // Questions of Cultural Identity / Ed. by St.Hall, P. du Gay. – L., 1996. – P. 1–17.

[3] І саму статтю, і наше листування з її приводу можна подивитися тут: //marginletter.blogspot.com.

[4] Я навіть виклав кілька сюжетів на цю тему у статті: Мусієздов О. Визначення ситуації в термінах етнодискурсу: спроба інтерпретації випадку / О. Мусієздов // Наукові студії Львівського соціологічного форуму «Багатовимірні простори сучасних соціальних змін» : збірник наукових праць. – Львів : Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. – С. 336–340.

[5] Мусиездов А. Понятие идентичности в социогуманитарном знании / А. Мусиездов // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : Збірник наукових праць. – Харків : Видавничий центр Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, 2012. – С. 70–79.

[6] Рикер П. Повествовательная идентичность / П. Рикер ; пер. с франц. И. Л. Вдовина // Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. Московские лекции и интервью. – М. : Akademia, 1995. – С. 19–37.

[7] Пошлюся, наприклад, на інтерв’ю, які мені пощастило збирати у Харкові у межах проекту «Голоси спротиву та надії: Київ-Львів-Харків» (//www.lvivcenter.org/uk/researchprojects/ProtestVoices/).

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss