Ідентичність та місто: досвід одного дослідження

05.11.2016
17 хв читання

І в наукових колах загалом, і у матеріалах «України модерної», зокрема, час від часу дискутується питання щодо евристичного потенціалу концепту ідентичності – чи пояснює воно щось або чи добре це робить? Ідентичностей існує багато, і одна з них – міська ідентичність. Ми можемо говорити про когось (або про себе): «він/вона поводиться як житель певного міста». Не вдаючись до теоретичних спекуляцій, можна сказати, що це і є міська ідентичність – відчуття та інтерпретація зв’язку з містом. Як вона «працює»? Про це йшлося у дослідженні 2014 року[1].

Посилаючись на ідеї та дослідження З. Баумана, Ш. Зукін, М. Кастельса, Р. Флориди та інших, ми виходили з того, що глобалізація продукує дві групи міських жителів, чия міська ідентичність (відчуття й усвідомлення себе мешканцем міста) змістовно відрізняється одна від одної. Це – «космополітичні еліти», які не мають жорсткої прив’язки до місця, і «локальні маси», які не мають ресурсів для зміни свого місця. Відповідно, головним питанням є питання про те, чим саме міська ідентичність у цих груп змістовно відрізняється? У дослідженні ми свідомо відмовилися від вимірювання ступеню ідентифікації з містом, оскільки, на наш погляд, поки що не існує розробленої методики його вимірювання (а саме дослідження не передбачало розробки такої методики). Наші висновки стосуються перевірки гіпотези щодо відмінностей між відповідями респондентів-представників різних груп у способах інтерпретації власного зв’язку з містом. Для дослідження обрано два міста для порівняння – Харків та Львів. Обидва є великими, із значною часткою «креативного класу», однак Львів зазвичай інтерпретується як «історичне» місто, тоді як Харків має образ «промислового» міста, що має позначатися на інтерпретаціях міської ідентичності[2].

Особливого значення для нас має ідея М. Кастельса про те, що сучасне суспільство у глобальному масштабі є «простором потоків» (інформації, фінансів, робочої сили, інших ресурсів), яке виходячи з власної логіки розвитку виокремлює певні «привілейовані» місця у фізичному просторі (передусім – міста). Оскільки їх мешканці різною мірою включені до «простору потоків», то можна говорити про існування певних «еліт», які не мають жорсткої прив’язки до місця і є «космополітичними», і «мас», які не мають ресурсів для зміни свого місця, й тому є «локальними»[3].

Але таке протиставлення не є абсолютним, що можна проілюструвати за допомогою звернення до ідей З. Баумана[4]. Загалом погоджуючись з М. Кастельсом, З. Бауман говорить про те, що і умовні «еліти», і «маси» мешкають у тих самих містах, і в той чи інший спосіб витворюють власну міську ідентичність. Більше того, як зауважує Ш. Зукін, саме люди з більшими культурними ресурсами активніше піклуються про те, аби їхнє місто відображало їхню ідентичність[5].

Іншими словами, йдеться про те, що і «еліти», і «маси» відшуковують, створюють, формулюють, виражають певні смисли, пов’язані з місцем/містом, задля відповіді на питання про власну ідентичність. Водночас можна припустити, що ті й інші роблять це по-різному. Тобто йдеться про те, що міська ідентичність цих груп має відрізнятися за змістом. Тому можна поставити питання про те, чим саме змістовно відрізняється міська ідентичність груп, які за своїми характеристиками різною мірою пов’язані з містом як локальним утворенням? Тобто різниця між відповідями респондентів-представників різних груп має полягати не стільки у ступені ідентифікації з містом, скільки у способах інтерпретації власного зв’язку з містом.

*          *          *

Гіпотеза щодо відмінностей у інтерпретації зв’язку з містом між «космополітичними елітами» та «локальними масами» в цілому підтвердилася. Спочатку підсумуємо основні складові зв’язку з містом, які оприявнилися у дослідженні, а далі зупинимося на конкретних відмінностях більш детально.

Складові зв’язку з містом. У дослідженні зв’язок з містом фіксувався не як оцінка певних можливих заздалегідь визначених параметрів, а як опис респондентами «справжнього» жителя свого міста та співвіднесення ними себе з цим описом.

Так, для «справжнього» жителя міста тією чи іншою мірою характерні:

1. Емоційна прив’язаність до міста, яка включає гордість за місто та локальний патріотизм.

2. «Менталітет». Це поняття не має наукового визначення, але зазвичай означає певний спосіб або особливості мислення, ставлення до чогось, розуміння культурних кодів тощо. Формується внаслідок тривалого життя в місті, переважно в дитинстві.

3. Знання про місто, його історію, культурні особливості.

4. «Міська культура» як сукупність певних традицій, особливостей поведінки.

5. Відчуття відповідальності за місто, яке може проявлятися як наслідок відчуття себе частиною міської спільноти та/або міста як такого (певний простір, інфраструктура тощо) та спричиняти різного роду громадську активність.

Зауважимо, що жодний з пунктів не може трактуватися як обов’язковий – список є лише сукупністю відповідей респондентів.

Способи інтерпретації образів «справжнього» міського жителя. У першу чергу відмінності виявляються в інтерпретації особливостей «справжнього» жителя міста – «справжнього львів’янина» та «справжнього харків’янина» – як референтів міської ідентичності.

Головною відмінністю між «локальними» та «космополітичними» міськими жителями є те, що перші зазвичай оцінюють місто та його жителів у психологічних категоріях: відкриті (закриті), привітні, терпимі («справжні львів’яни»), прості, легкі у спілкуванні, активні, розумні, здатні працювати та відпочивати («справжні харків’яни»). Другі частіше звертають увагу на міську культуру.

Перші частіше беруть особливості жителів свого міста як даність і намагаються їх описати. Другі – ставлять під сумнів існування (об’єктивних) відмінностей взагалі («харків’янин – людина, яка так себе називає»), підкреслюючи, що насправді не можна говорити про «справжнього» або «типового» міського жителя – вони різні (більше на це звертали увагу респонденти у Харкові), а також наголошуючи на відмінності поширеного стереотипу від реальності (на це звернули увагу у Львові)[6].

Інтерпретації специфіки міста і його жителів (Харків – Львів). Щодо образу міста і його «справжнього» мешканця існує істотна відмінність між Харковом та Львовом. Будучи туристичним містом, Львів давно має свій «міф міста», який є, серед іншого, туристичною принадою – образом переважно на продаж (який водночас впливає і на самоідентифікацію його жителів). Образ «справжнього львів’янина» найкраще описується у двох дискурсах:

–                            «Націоналіст-традиціоналіст»: українець, шанує старших, родину, традиції (консерватизм, клерикалізм), народну творчість (купує вишиванки), побожність (ходить до церкви) (за словами одного з респондентів «справжній львів’янин» описується тріадою «Грядка. Церква. Москалі»);

–                            «Городянин-інтелігент»: людина, яка веде міський спосіб життя (кафе, ресторани, театр), відрізняється мовою та культурою («кава, ґвара»), відповідально ставиться до міста.

Цікаво, що на суперечливість цих образів звернули увагу самі респонденти («космополітичні»), зазначивши, що львів’яни, з одного боку, є індивідуалістами, а з іншого, переймаються, «що люди скажуть».

Харків такого «міфу міста» не має, а різні його образи нерідко суперечать одне одному – «місто культури» та «місто торгашів», наприклад («Харків – це місто контрастів»). Як ми зазначали у попередніх роботах[7], це пов’язано з відсутністю необхідності й досвіду конструювання власного образу міста, з одного боку, та зі значними соціально-економічними та культурними відмінностями його жителів, з іншого.

Цікаво, що для харків’ян характерною рисою в обох групах («космополітичній» та «локальній») було названо наявність амбіцій, претензій: «у Харкові важливо бути успішним, важливо, щоби тебе визнали, не розчинитися у загальній масі, а якось виділитися, привернути до себе увагу, важливо бути оціненим» («космополітичні»). Водночас ці претензії не завжди мають відповідні підстави, а відтак сприймаються як невиправдані («понты») («локальні»).

Також підкреслюється, що різноманітність міста, з одного боку, дає змогу знайти своє коло спілкування і отримати там визнання[8]. З іншого боку, відсутність визнання поза своїм колом певним чином загартовує людей, тому принаймні творчі люди досить успішно реалізуються в інших містах[9].

Порівнюючи себе з образом справжнього жителя свого міста, харків’яни загалом вважають себе доволі типовими представниками. Однак, «космополітичні», як вже було сказано, часто ставлять під сумнів саме існування певного одного «типу» городянина. При цьому щодо Харкова, наприклад, було виокремлено декілька типів харків’ян, пов’язаних з певними районами міста. Така різнорідність жителів міста інколи стає на заваді ідентифікації себе як харків’янина – місто може бути близьким, зрозумілим і комфортним в одному відношенні, але абсолютно не близьким, незрозумілим і некомфортним, у іншому («странненький город»)[10].

Респонденти підкреслюють зв’язок мешканців не стільки з містом в цілому, скільки зі «своїми» районами, де утворюються досить відокремлені соціальні, сусідські, побутові й інші зв’язки, що, у свою чергу, дає змогу характеризувати Харків як «мініпровінційне місто»[11]. Таким чином, до основи продукованого респондентами дискурсу Харкова («міфу міста») слід віднести уявлення про різноманітність, неоднорідність міста та його провінційність – що вочевидь певним чином суперечить поширеній формулі «Харків – Перша столиця» (але нагадаймо, що йдеться про «космополітичних» респондентів, які досить критично ставляться до цього образу, іноді вважаючи його шкідливим – таким, що провокує самозакоханість, а не прагнення до розвитку).

Порівнюючи своє місто з іншими містами, респонденти, звичайно, орієнтувалися на власний досвід, який для жителів двох міст є відмінним. Відмінними є й інші міста, на які їхнє місто є схожим. Для Львова це переважно польські та галицькі міста (Краків, Вроцлав, Люблін, Гданськ, Івано-Франківськ, Тернопіль). Для Харкова відповідь є дещо складнішою: по-перше, це «радянські / пострадянські» міста (Дніпропетровськ, Донецьк (до 2013 року[12])), по-друге, «космополітичні міста» та «міста контрастів» (Стамбул, Берлін, Варшава), по-третє, міста з «комплексом другої столиці» (Санкт-Петербург). Міста, які згадувалися як схожі і на Львів, і на Харків – Одеса та Санкт-Петербург[13]. Можна сказати, що Харків взагалі наголошує, скоріше, на космополітичності, а Львів – на локальності.

Особливості зв’язку з містом. Чи не головним чинником зв’язку з містом в усіх групах є звичка: своє місто – це місце/місця спогадів, «інтимна топографія». Однак, «космополітичні» респонденти сприймають місто крізь призму власної професії та (активного) дозвілля/культурного життя – наскільки місто є придатним для реалізації власних потреб і ведення бажаного способу життя[14].

При цьому бажаним для них переважно є саме міський спосіб життя – з його ритмом, драйвом тощо. Для них життя в своєму місті – власний вибір, а не даність[15]. Однак потенційна готовність чи не готовність змінити місце проживання зумовлюється й цілком буденними обставинами, а сама зміна сприймається крізь призму необхідності докладати додаткових зусиль[16].

«Локальні», описуючи свій зв’язок з містом, майже не згадують професію – йдеться переважно про певну традиційність (більше – у Львові: «намагаюся не смітити», «ходити до центру», «вчити дітей») або про звичне соціальне та фізичне середовище, переважно сусідське (більше – у Харкові: у своєму районі «всі вітаються»). Можемо стверджувати, що в обох випадках – львівському та харківському – «локальні» респонденти живуть в умовах, у дечому подібних до класичних умов urban villagers, принаймні у тому, що стосується значимості для них локальної спільноти[17]. Взагалі дослідження свідчать, що внаслідок різних причин люди різною мірою включені в життя сусідства. Так, чим більше людина контактує з друзями, знайомими, колегами, родичами, людьми, які об’єднані спільними інтересами тощо, тим менш значущими для неї виявляються сусідські зв’язки. Поза домом частіше проводять час більш освічені городяни, молодь, чоловіки, відповідно, сусідство виявляється більш важливим для пенсіонерів і домогосподарок. Також дослідження показують більшу зацікавленість в сусідських зв’язках представників робітничого класу, ніж це має місце у представників середнього класу[18].

Особливості «буття городянином». І «локальні», і «космополітичні» респонденти головною перевагою міста як такого називають його інфраструктуру, «доступ до цивілізації». Останні очікувано описують бажане місто (а відтак і своє, оскільки життя в ньому – це власний свідомий вибір) дуже подібно до вимог, які висувають місту представники «креативного класу»[19],[20]. Також для «космополітичних» харків’ян відчутною перевагою є можливість уникати небажаних контактів, яка характерна саме для великого міста[21].

Для «локальних» (особливо харків’ян) часто бажаним було б жити поза містом або у передмісті – подалі від міського шуму, великої кількості людей та інтенсивності міського життя і поближче до природи. Але й відмовлятися від міської інфраструктури, способу життя вони не збираються. Водночас молодші респонденти та ті, хто мешкає у центрі міста («локальні») не поділяють такої думки – в цьому вони більш подібні до «космополітичних».

Участь у вирішенні міських проблем. Цікавими з точку зору нашого розгляду є відповіді на запитання про те, хто має вирішувати міські проблеми і яким чином самі респонденти беруть у цьому участь. Обидві групи – і «космополітичні», і «локальні» – покладають відповідальність, як на міську владу, так і на самих жителів.

Однак, перші про взаємодію з владою говорять у режимі «тиску» (пікети, листи, звернення, збір підписів), а другі – у режимі «скарги»[22].

Водночас «космополітичні» респонденти пропонують більший спектр самостійної участі у вирішенні міських проблем – волонтерство, збір коштів, культурно-благодійні акції, вистави, лекції для формування відповідальних городян тощо. «Локальні» ж частіше апелюють до традиції та моральної відповідальності – «намагаюся не смітити», «роблю зауваження», «беру участь у прибиранні» тощо.

Для «космополітичних» респондентів Харкова окремо звучить тема харківської міської влади взагалі й міського голови, зокрема. Головна проблема – нехтування законами владою, поряд з нею решта проблем здаються дріб’язковими. Інша важлива проблема – забюрократизованість, яка веде до неможливості громади не лише впливати на рішення влади, але й самим реалізовувати певні ініціативи[23]. Водночас з жалем констатується, що більшість жителів Харкова задоволені міською владою, тому якісь публічні акції є досить сумнівними з точки зору їхньої ефективності[24].

Особливості групи «заробітчан». Як було сказано, для уточнення результатів були проведені інтерв’ю з «заробітчанами». Вони демонструють певні подібності з обома групами. Так само, як і «локальні», вони, описуючи власний зв’язок з містом,  не згадують про професію, є більш пасивними у вирішені міських проблем. Водночас в інших питаннях вони виявляють більшу подібність виявляють до «космополітичних». Останнє, очевидно, пов’язано зі специфікою їхнього досвіду – досвіду порівняння людей у різних місцях, де їм довелося жити певний час. Крім того, значна частина «заробітчан» – люди молодшого віку, які часто, попри нинішню робітничу професію або роботу у сфері послуг, мають вищу освіту або незакінчену вищу освіту або професійні курси, пов’язані з розумовою працею. Для одних їхній нинішній статус є наслідком бажання знайти себе, розвиватися тощо. Для інших – вимушений стан, пов’язаний з відсутністю роботи за спеціальністю. Так, наприклад, у цій групі були інженер зв’язку, який працює оператором котельні, або людина з двома вищими освітами, яка працює у майстерні шоколаду.

«Заробітчани» так само, як і «локальні» описують «справжніх львів’ян» у психологічних категоріях[25]. Старші «заробітчани» демонструють подібність до «локальних» у традиціоналізмі при описі «справжнього львів’янина» (зокрема, свого віку)[26]. Але вони ж наголошують на тому, що «справжні львів’яни» є різними, а уявлення про них є стереотипом[27].

Аналіз інтерв’ю з «заробітчанами» провокує рефлексії щодо впливу рівня зв’язку з локальною спільнотою на залученість до вирішення міських проблем. З одного боку, саме «локальні» мешканці міста нібито більшою мірою мають бути пов’язані з міською спільнотою, а відтак – бути більшою мірою чутливими до потреб свого міста й більш активними у спробах їхнього вирішення. Але ситуація виявляється протилежною. Її можна пояснити тим, що «локальні» мешканці витворюють спільноту так би мовити, «общинного типу» (Gemeincshaft), яка не поширюється на всю міську громаду – це неможливо в умовах великого міста. Це означає, що в усвідомленні й вирішенні саме міських проблем – таких, які потребують ширшого погляду й дій – вони є певною мірою обмеженими своєю, в тому числі просторовою, локальністю – ситуація, яка описана у класиці досліджень спільнот. Спільноти «космополітичних» мешканців міста зазвичай в той чи інший спосіб пов’язані з містом в цілому, зокрема, як частиною глобального порядку, тому і їхній погляд і способи дій також є більш глобальними. Принципово важливою є відмінність у ресурсах – як матеріальних, так і символічних – між «космополітичними» та «локальними» мешканцями. Перші їх мають і, навіть тоді, коли вони не використовують їх тут і зараз, вони усвідомлюють таку можливість – принаймні бути «опініон-мейкерами» й у цей або інший спосіб чинити тиск на владу та/або вплив на співмешканців – а тому почувають себе більш впевнено у питаннях проблем міста. Так, наприклад, особисті зв’язки дають змогу напряму розмовляти з чиновниками, депутатами, бізнесменами різного рівня – тими, хто має безпосередній вплив на міське життя. Причому розмовляти предметно – аж до презентації конкретних законодавчих, архітектурних, інфраструктурних тощо проектів. Очевидно, що саме в середовищі «космополітичних» міських груп витворюються й бренди міста. Звісно, це не означає, що наявність таких можливостей автоматично веде до вирішення цих проблем.

*          *          *

Результати дослідження, серед іншого, дають змогу говорити про те, що реалії сучасного (чи краще сказати – постсучасного) суспільства взагалі є такими, що істотно проблематизують зв’язок спільнот з територією, яка все більше стає перетином інтерпретацій, а не цілком об’єктивною точкою відліку для існування спільнот, як вважалося раніше. Так, місто стає не лише територією, інфраструктурою чи спільнотою, але й культурним уявленням, образом, брендом тощо, що справляє свій вплив, в тому числі, й на самоусвідомлення міських жителів, тобто на міську ідентичність. Відмінність образів, уявлень про місто у різних спільнот спричиняє існування й відмінних міських ідентичностей того самого міста.

Проведене дослідження можна трактувати як одну з перших спроб їхнього вивчення, воно доводить, що описані процеси стосуються й українських міст – тому мусимо звернути увагу на необхідність їхнього вивчення крізь призму ідей про постсучасне місто[28]. Звісно, жодне місто не можна інтерпретувати як повністю постсучасне/постмодерне[29] – скоріше можна говорити про поєднання у майже кожному місті модерних, постмодерних й навіть домодерних елементів. В цьому контексті вельми перспективною можна вважати такий напрям досліджень, який охоплював би вивчення постсучасних рис сучасної української міської культури в цілому.



[1] Докладніше див.: Мусієздов О. Міська ідентичність у (пост)сучасному українському місті (приклад Харкова та Львова) / О. Мусієздов // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2016. – №3. – С. 94–111. Статтю підготовлено за результатами дослідження «Міська ідентичність у (пост)сучасному українському місті (приклад Харкова та Львова)», проведеного автором завдяки люб’язній підтримці фондів Канадського інституту українських студій Альбертського університету, Едмонтон, Канада (Меморіального фонду імені Миколи Кліда) у 2013-2014 рр., основний метод – фокус-групові інтерв’ю, усього опитано 49 осіб у Харкові та Львові.

[2] В обох містах були проведені фокус-групові інтерв’ю з представниками так званих «космополітичних еліт» та «локальних мас» (2 у Харкові та 3 у Львові).

[3] Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс : Пер. с англ. Под научн. ред. О.И. Шкаратана. – М. : ГУ-ВШЭ, 2000. – 606 с; Кастельс М. Реконструкция социального смысла в пространстве потоков  [Электронный ресурс] / М. Кастельс ; Пер.с англ. В.В. Вагина // Блог Urban Sociology. – 14.05.2009.

[4] Бауман З. Город страхов, город надежд / З. Бауман ; Пер. с англ. А. Смирнова // Логос. – 2008. – №3 (66). – С. 24-53.

[5] Zukin S. Naked City: The Death and Life of Authentic Urban Places / S. Zukin. – Oxford University Press, 2010.

[6] «є певний образ – карикатурний, сатиричний»; «я не знаю, чи можна перелік таких рис вивести і сказати, що це справжня львів’янка чи львів’янин, тому що нічого такого не існує на практиці»; «що можна сказати про львів’янина – напевне, першим ділом від нього чекають <виділено мною – О.М.>, що він українець, розмовляє українською, носить вишиванку».

[7] Мусієздов О. О. Ідентифікація Харкова: досвід конструювання образу міста / О. О. Мусієздов // Схід / Захід: Історико-культурологічний збірник. – Вип. 15: Спец. вид.: Проблеми історичної урбаністики / за ред. В. Кравченка, Г. Грінченко. – Х.: ТОВ «НТМТ», 2011. – С. 217–234.

[8] «Харків дуже різний. І з одного боку, можна пройти по Барабашова і по Москалівці, подивитися як там, що там відбувається, як там люди відпочивають. А можна дійсно там потрапити на якийсь унікальний там концерт чи на якусь унікальну дискусію чи якісь поетичні читання, такі ну… під стать там, ну я не знаю, початку ХХ століття десь в Парижі, я не знаю, коли потрапити у якійсь декадансовий поетичний салон».

[9] «Я вважаю, що харків’яни такі – особливо творчі люди – дуже міцні в тому сенсі що той, хто вижив і займається культурним життям у Харкові, він ніде не пропаде, тому що бабла ноль, якоїсь підтримки дуже мало. Людина, якщо все одно вона займається своєю справою… У нас Харків – це як Бразилія, знаєте – дуже багато класних футболістів, але гроші всі заробляють у Європі. Так само… Харків – це певна школа, ну так більшість людей і сприймають Харків. Вони вважають, що Харків – це класна така штука, чомусь звідси дуже багато творчих людей, але всі вони… але вчасно треба поїхати звідси. Є така думка. Приблизно так і я. А з приводу менталітету, я ж кажу, що Харків – це таке, дуже цікаве творче місто в тому сенсі, що тут буває іноді дуже класно, а буває дуже складно. І так іноді десять разів на день. І якраз тут, напевне в тому і полягає такий харківський менталітет творчий, що люди звідси – вони такі дуже загартовані такі тим, що вони, якщо в рідному місті вже щось зробили, то… Напевне це стосується не тільки творчості, а напевне бізнесу та інших речей так само».

[10] «Мені важко себе з ним асоціювати, тому що тут живе багато різних людей, які поділяють певні цінності, які мені взагалі не близькі, але вони живуть зі мною в одному місті і якось у ньому теж щось роблять, <…> я відчуваю себе представником певної соціальної групи, але не міста».

[11] Цікаво, однак, що для «космополітичних» харків’ян «своїм» районом може не бути район фактичного проживання, що не дивно, враховуючи, існування спального району (Салтівка), де проживають майже 400 000 жителів міста.

[12] Інтерв’ю проводилися у липні-серпні 2014 року, і респонденти зазначали, що не можуть оцінити, яким є це місто на той час.

[13] Останнє є підтвердженням того, що «комплекс столичності» вочевидь характерний не лише для Харкова, але й для Львова («столиця Галичини» як столиця «українського П’ємонту»).

[14] «Я би хотіла себе співвідносити з цим містом, але з низки причин я не можу цього робити. <…> Немає можливостей для професійного зростання, <…> спеціальність не затребувана тією мірою, якою мала б бути».

[15] « – Моя робота однакова в абсолютно будь-якому місці земної кулі, де є інтернет і можливість підключитися до електричної мережі.

– І банкомат. Потрібен ще банкомат».

[16] «Якщо довго жити після якогось моменту в місті, то все одно чимось обростаєш. У сенсі знайомі, друзі, якісь умовні паби. Але насправді все куди більше… <…> Квартира, дитина ходить до якоїсь школи. Все це приростає, а далі насправді змінити це все – це треба дуже багато всього зламати».

[17] Gans H. The Urban Villagers: Group and Class in the Life of Italian-Americans / H. Gans. – New York : Free Press, 1962.

[19] TheCityasanEntertainmentMachine / T. Nichols Clark (Еd.). – Amsterdam: Elsevier, 2004; Гнедовский В. Современные проблемы развития постиндустриального общества в городах США и Европы [Электронный ресурс] / В. Гнедовский // Экология культуры : Информационный бюллетень. – Архангельск : Комитет по культуре администрации Архангельской области, 2005. – №2 (36). – URL : //www.archipelag.ru/geoeconomics/postindustrializm/version/contemporary-problem/; Флорида Р. Креативный класс: люди, которые меняют будущее / Р. Флорида ; Пер. с англ. А. Константинова. –  Классика-XXI, 2005.

[20] «Бути городянином – це мати можливість їздити на велосипеді з жорсткою вилкою, не відбиваючи собі руки, бути городянином – це мати можливість вибрати з барів, клубів, кінотеатрів – тут вже кому що ближче – той, в який ти підеш сьогодні, це можливість вибрати роботу хоча б з 10 варіантів, а не одного, ну і загалом, можливість витратити гроші теж в досить великій кількості місць» (Харків); «Це означає наявність культурного ресурсу <…>. Це кіно, театри, якісь культурні заходи, це можуть бути фестивалі, якісь навчальні програми, лекції. Робота з цим не має зв’язку» (Львів);  «Бути городянином означає, що поряд з тобою досить багато незнайомих людей і в середовищі з ними ти відчуваєш себе комфортно, і тобі цікаво перебувати поруч з цими невідомими людьми. <…> І бути городянином, мені здається, це, в першу чергу, бути готовим до того, що люди навколо тебе різні, і бути готовим з ними до комунікації, не завжди, можливо, приємної» (Харків).

[21] «Ось в Харкові, якщо з’являється людина, з якою я не хочу спілкуватися, я можу уникнути цієї зустрічі. Я можу ходити іншими вулицями, зрозуміло, не відповідати на телефонні дзвінки, але найголовніше – не заходити в кафе, де вона любить бувати, ходити іншими вулицями – і це буде легко. У маленькому містечку, якщо з’являється людина, з якою некомфортно спілкуватися, уникнути з нею зустрічі практично неможливо».

[22] «Я періодично намагаюся відслідковувати інформацію про громадські слухання і брати участь» («космополітичні»); «Головна проблема – корумпованість чиновників, і вирішувати її має влада за активних копняків громадськості» («космополітичні»); «Винувате вище керівництво – воно зовсім не думає про місто» («локальні»); «Сфотографувати <негаразди> і послати міському голові» («локальні»).

[23] «Я б залюбки брав участь у краудфандингу міських проектів, але з локальними приватними ініціативами, бо міський краудфандинг у нас неможливий».

[24] «Хотілося б відчувати себе у більшості, а не у меншості у питаннях, які мені важливі».

[25] «Це люди, які завжди привітні, які завжди запитають тебе, коли в тебе якісь сльози на обличчі, що з тобою, коли ти втомлений в трамваї, тобі старша жінка скаже “сідай, ти з роботи”. Це люди дуже доброзичливі, активні, культурні».

[26] «Цінують свою працю, вкладають дуже багато в неї. Вони, як правило, є побожні і відвідують храми. Вони шанують старших. Дуже цінують традиції народної творчості щодо вишивки… <…> Наприклад, справжній українець мого віку кожен має в хаті портрет Шевченка, тепер, як ми отримали незалежність, справжній українець має в хаті наш національний прапор».

[27] «Справжній львів’янин, мабуть, кожного дня поливає мастилом свою грядку, кожної неділі ходить до греко-католицької церкви, а після служби в церкві займається тим, що перепилює москалів дерев’яною пилкою, тому що в нього є на то час і натхнення. А якщо серйозно, то люди всі різні, і в принципі ясно, що життя в якомусь певному місті, особливо в такому місті, як Львів, яке має, скажімо так, цей свій флер особливий, буде накладати, але воно буде накладати відбиток на кожну групу по-різному. Тобто різні вікові групи будуть відрізнятися між собою, різні соціальні групи також будуть відрізнятися між собою».

[28] Див., наприклад: Davis M. City of Quartz: Excavating the Future in Los Angeles / M. Davis. – L. : Macmillan, 1992; Dear M. The Postmodern Urban Condition / M. Dear, S. Flusty // Spaces of Culture: City, Nation, World / M. Featherstone, S. Lash (Eds.). – London : Sage Publications, 1999. – Р. 64–85; Gottdiener M. The New Urban Sociology / M. Gottdiener, R. Hutchison. – Westview Press, 2010; Soja E.W. Postmetropolis. Critical Studies of Cities and Regions / E. W. Soja. – Oxford : Blackwell, 2000; SojaE. W. Taking Los Angeles Apart: Some Fragments of a Critical Human Geography / E. W. Soja // Environment and Planning D: Society and Space. – 1986. – Vol. 4. – P. 255–272.

[29] Особливо враховуючи брак визначеності самих термінів – тут вони вживаються як синоніми.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss