Як відчути минуле та змінити майбутнє

07.10.2016
4 хв читання

Колись студенти хотіли брати інтерв’ю у моєї колеги, яка свого часу долучилася до становлення харківської соціологічної школи і взагалі до соціології в Радянському Союзі. Вона не відмовила їм, але запитала, чи читали вони Олександра Солженіцина. Коли студенти відповіли, що не читали, вона сказала, що дасть їм інтерв’ю тільки після того, як вони прочитають хоч щось з його творів – без цього, на її думку, неможливо зрозуміти те, про що вона говоритиме, відповідаючи на запитання про події 40-60-тирічної давнини. Студенти більше не прийшли, але питання залишилися.

Коли я запитав її, що саме вона мала на увазі, вважаючи, що студенти не зрозуміють її розповіді, вона відповіла приблизно так:

«Я навчалася на філософському факультеті Ленінградського університету в кінці 1940 – напочатку 1950 років. І інколи траплялися дивні речі. Скажімо, ми збиралися з однокурсниками, щось обговорювали, проводили разом час. Аж раптом хтось зникав – просто одного ранку не приходив на заняття. І наступного ранку не приходив. А потім хтось говорив, що цей однокурсник не захворів, не поїхав додому, а його “забрали”, і не треба його шукати і розпитувати про нього. Нема і наче й не було. Куди й чому вони поділися? Про це й писав О. Солженіцин. Це дух часу, я не можу цього передати, але без нього моя розповідь буде неповною й навіть спотвореною».

Як відчути минуле та змінити майбутнє

Ця розмова відбулася майже п’ятнадцять років тому, а днями я згадав її, читаючи матеріал про життя відомого радянського актора Георгія Жжонова, який провів у таборах та на спецпоселенні 16 років. Однак, зачепило мене не стільки це, скільки історія ув’язнення його старшого брата:

«Століття-вовкодав вперше загарчав і оголив ікла на Жжонових у 34-му році, відразу ж після смерті Кірова. Брат майбутнього артиста Борис, який був студентом механіко-математичного факультету університету, надзвичайно талановитим і таким, що подавав великі надії, звернувся до комсорга свого курсу з проханням дозволити йому не йти на похорон. Показавши на свої розбиті черевики, він сказав: “Якщо я піду в Таврійський палац, обов’язково матиму обморожені ноги. Який сенс? Кірову це не допоможе”.

Комсорг в дусі нової комуністичної моралі одразу доніс на нього. Блискучого студента негайно виключили з університету і позбавили прописки в Ленінграді. Виключений з університету студент цілий рік оббивав пороги прокуратури, протестуючи проти несправедливого рішення. Зрештою його відновили у правах студента, і він повернувся до Ленінграда. А в грудні 1936 року йому принесли повістку з викликом до НКВС. Він відправився туди і вже не повернувся. У 37-му році його засудили на 7 років за “антирадянську діяльність”. Через шість років він помер у Воркуті від дистрофії, надірвавшись у вугільній шахті»[1].

Насправді доволі типова для тих часів історія, як і історія моєї колеги. Але справа в тому, що на тлі цих історій згадалося інше. Вересень 2004 року, в університеті зганяють студентів для зустрічі з тоді ще кандидатом у президенти В. Януковичем. Дехто не збирається туди і йде у протилежному напрямку. Але несподівано наштовхується на замдекана, яка осудливо та пафосно промовляє: «То ви не хочете йти на зустріч з нашим майбутнім Президентом?!». Звичайно, що цих студентів тоді ніхто не став би виключати з університету, про них взагалі, швидше за все, забули б у той же день. Але це у 2004-му, а у 1934 було геть інакше. За наслідками, але не за самою ситуацією, коли одних кудись «зганяють», а інші мають «забезпечити присутність».

Тож як відчути минуле? Достатньо зараз подивитися на тих, хто «зганяє», на тих, хто «забезпечує присутність» і на тих, хто погоджується «бути зігнаним». Вони ті самі, що були колись. Може не всі, може не більшість, але дехто з них уважав би своїм обов’язком донести на інших, якби офіційні чи ні правила гри вимагали б цього. Це і є люди минулого, які існують тут і зараз.

Як вони стали такими? Чи вони були такими завжди – за походженням або за людською природою взагалі? Чи не є ті, хто про них говорить (і я сам, зокрема), такими ж самими? І що потрібно, щоб не бути таким?

Очевидно, це ключові питання і соціології, і історії, зокрема, історії ХХ століття, і як виявляється, ХХІ-го. Існують різні відповідні психологічні дослідження з цього приводу. «Принципова відповідь» в межах соціології обертається навколо двох категорій: «люди» та «інститути». Як з куркою та яйцем, питання полягає в тому, чи люди творять інститути, чи інститути формують людей. Очевидно, що і те, й інше вірно, але різниця у наголосі – різниця, яка наслідком має цілком практичні речі.

Наголос на «людях» – це стара ідея про те, що «хороші» люди творитимуть «хороші» інститути й дотримуватимуться встановлених правил. Відповідно, треба виховати «хороших людей», тобто йдеться про просвітництво, зміну символів й іншої культури – тобто передусім про цінності. Хоча при цьому нерідко згадують і про важливість умов, що впливають на формування «хорошої» чи «поганої» людини (так, наприклад, у відомій концепції цінностей Р. Інглхарта йдеться про те, що цінності самовираження виникають тоді, коли немає потреби боротися за виживання), все одно на першому плані – ідеї, уявлення, переконання тощо («свідомість» за К. Марксом).

Але, якщо ми поглянемо на психологічні дослідження («стенфордський експеримент», наприклад), то побачимо суттєвий чи навіть визначальний вплив умов, тобто інститутів. Люди демонструють (і, відповідно, звикають демонструвати) описану поведінку передусім у так званих «тотальних інститутах» – тих, які є закритими та жорстко ієрархізованими (тюрма, армія, лікарня тощо). Тому чим більше суспільство схоже на тотальну організацію, тим більше людей демонструватимуть відповідну поведінку. І справді дослідники (з останніх вражень – Оксана Михеєва, наприклад) говорять про відсутність достатніх горизонтальних зв’язків у радянському суспільстві. А тому цілком практичне завдання полягає не стільки у просвітництві як такому, а в тому, щоби утвердити горизонтальні зв’язки. Що для цього потрібно? Серед іншого, утвердження нових уявлень про те, як побудований цей світ, що є справедливим і не справедливим, бо для тоталітарного мислення світ уявляється як певна ієрархія, тоді як в іншій картині світу він, скоріше, є мережею.

Цікавий розгляд цього питання у марксизмі. З одного боку, оскільки «буття визначає свідомість», то йдеться про безумовну першість інститутів, а з іншого, сам К. Маркс власним життям утверджував (і таки утвердив!), що «ідея, що оволоділа масами стає матеріальною силою». Якщо йому вдалося, то, може, вдасться й нам.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss