Ми і вони: три проблеми з єдністю

19.07.2016
3 хв читання

Думки про (спів)існування дуже різних українців у межах однієї держави з’явилися задовго до нинішньої війни. Так само давно з’явилися й ідеї про неправильність протиставлення одних українців іншим. Події останніх років, звичайно, суттєво посилили цю дискусію – від офіційного «Україна – єдина країна» до побутового іншування переселенців тощо. У спробі придивитися до дискусії оприявнюються три ключові моменти, які слід мати на увазі.

Безпосереднім приводом до цього допису стала публікація Євгенії Кузнєцової «ЗМІ розбрату: Яку роль українські медіа відіграли у долі переселенців з Донбасу»[1]. У ній йдеться про те, що українські засоби масової інформації часто сприяють упередженому ставленню до переселенців з Донбасу. Критикуючи маніпулятивні матеріали у ЗМІ, авторка посилається на ідею Рендала Манро, який пропонував замість використання слова «мігрант» називати їх просто людьми. Так само Є. Кузнєцова пропонує «переселенців, донецьких, східняків називати українцями». Тоді б заголовки виглядали інакше – замість «Через переселенців кількість грабежів у Києві зросла на 20%» було б «Через українців кількість грабежів у Києві зросла на 20%»: «Неважливо звідки вони – з-за Дніпра, чи з-за лінії фронту, вони всеодно лишаються українцями».

З одного боку, ідея є дуже гуманістичною. Але спробуймо подивитися, що стоїть як за підкресленням відмінностей, так і за їх винесенням за дужки.

Перший момент – психологічний. Людині важливо мати позитивну самооцінку, «бути хорошою». Це ж стосується й групової приналежності – «я хороший тому, що моя група хороша». Тому іншування, перекладення поганих рис, якостей, відповідальності за погані вчинки з власної групи на когось іншого – це цілком нормально з точки зору психології. І це найпростіший шлях залишатися «білим і пухнастим». Тим більше, коли реальність ніби підкидує відповідні аргументи. Тому важко очікувати, що цієї ситуації можна легко позбавитися.

Другий момент – політичний. Якщо ми визнаємо злочинців «своїми» (просто «людьми», «українцями» тощо), ми не лише перебираємо на себе частину відповідальності за їхні вчинки, але визнаємо їх такими, що мають рівні права з «нами», визнаємо їх потенційною «стороною переговорів». І тут постає питання: чи готові ми до переговорів з іншими (терористами, сепаратистами, переселенцями, мігрантами)? Добре це чи погано, але неготовність і небажання до переговорів так само нормальне явище. Це очевидно у випадку з терористами. Але й інші «інші» зазіхають на наш комфорт, традиції, робочі місця, безпеку, добробут. Будь які переговори означають компроміс і необхідність чимось поступитися. Чи готові ми до цього?

Це залежить від того, що ми вважаємо більш важливим, а що менш важливим. І однією з позицій, що оцінюються, є країна. Наскільки «Україна – єдина країна» є цінністю порівняно з іншими? Чи, можливо, це лише сентимент, який в ідеологічно фрагментованому і глобалізованому світі втрачає своє значення? І справді, яка різниця, чи вона єдина чи ні, якщо я можу поїхати жити і працювати в інше місце (якщо можу, звичайно)? Хоча, з іншого боку, чи Brexit не показує нам, що країна може бути цінністю? Чи це можливо лише тоді, коли вона переважає інші країни за рівнем життя, наприклад, а тому є що захищати і немає куди переїжджати?

Ці питання, звичайно є політичними. Але є ще один важливий момент – соціологічний. Йдеться про те, чи ми не вводимо себе в оману, наголошуючи на спільності й применшуючи значення відмінностей?

Так, наприклад, з того факту, що більшість жителів України вже багато років ідентифікують себе як «громадяни України», колеги-соціологи виводили, що регіональні відмінності не є суттєвими[2]. Автори писали: «На Сході розмовляють російською мовою, але вони не є росіянами». Це так, але цей висновок звучав 2007 року. Як показали подальші події, напевне, і мова також має значення – що проявляється і у наданні переваги тим чи іншим медіа, а відтак і у впливі пропаганди, і у відтворенні цінностей і моделей сприйняття світу – недарма деякі активісти саме на цьому роблять акцент.

Так само відзначалося, що Західна Україна відстоювала етнічну модель нації, а Східна – політичну[3]. Цей ніби теоретичний, ідеологічний, ніби «надбудовчий», а не «базисний» спір не мав принципового значення порівняно з необхідністю заробляти на життя. Але, як бачимо, за певних (нехай і зовнішніх) обставин відмінність далася взнаки, стала важливою, коли етнічну модель зробили пугалом агресивного націоналізму чи навіть нацизму для Східної України – створивши з неї загрозу фізичному існуванню.

Іншими словами, питання полягає у тому, де саме ми поставимо наголос у твердженні Ярослава Грицака «Україна колеться, але не розколюється» – чи бачимо передусім єдність за розколами, чи навпаки, розколи за єдністю, що є суттєвим, і що таким не є. І це питання, очевидно, виходить за межі соціології. Тому принципово важливо, наскільки соціологія може залишитися неупередженою. Так, наприклад, П. Бурдьє наголошував на принциповій необхідності для соціолога рефлексувати власну, зокрема й політичну позицію[4].

 


 

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss