Міф і не міф: Харків як перша столиця

27.06.2016
3 хв читання

Якщо коротко підсумувати думку Ярослава Грицака, то міф – це певна історія, яка не є історичним фактом (щось більш-менш вигадане), але має в собі певний смисл, важливий для тієї чи іншої групи. Тому претензії міфу на історичну правдивість можна і треба декноструювати, але це далеко не завжди підважує цей смисл, оскільки на ньому вибудовується, зокрема, ідентичність групи – уявлення про те, чим є ця група та її представники.

У полі зору аналізу – відома формула «Харків – перша столиця». Я спробую показати, що це одночасно і міф, і не міф.

Чому це не міф? Тому що Харків справді певний час був столицею Радянської України (1917-1934 рр.), і саме на цей історичний факт посилаються, коли треба знайти аргументи на користь цього означення Харкова.

Чому це міф? Тому що зазвичай історичний факт сам по собі не є визначальним щодо тих смислів, які маються на увазі, коли вживають цю формулу. То що ж це за смисл? Цікаво те, що, по-перше, цих смислів кілька, а по-друге, що вони ідеологічно дуже різні.

Один варіант – це наголос на тому, що Харків був саме радянською столицею. Відповідно, саме радянська влада вважається тим, хто дав Харкову можливість позбутися провінційності й здійснити промисловий та науковий стрибок – тобто значний розвиток у галузях, які стали ключовими для самоусвідомлення «пересічних харків’ян».

Інший варіант – підкреслення саме українського характеру Харкова того часу. Наголос тут робиться на розвиток української літератури, театру тощо. Український модерн як він бачився провідним митцям, які працювали тут у 1920-30 роки – проект перебудови світу, комуністичний, з одного боку, і національний, з іншого. Але для наших сучасників «радянськість» виноситься за дужки – український Харків в цьому сенсі – не радянський, а може, навіть і антирадянський.

Саме в контексті цього дискурсу згадується також робота Д. Багалія «Харків яко українське місто», що стосується більш ранньої історії міста – аргумент на користь того, що Харків був українським завжди. Також можна згадати, наприклад, Ю. Шевельова з його «четвертим» і «п’ятим» Харковом. Де «четвертий Харків» – це сіре збюрократизоване місто пристосуванців, а «п’ятий» – справжнє українське місто, яке реалізує потенціал своїх мешканців. Звичайно, на думку тих, хто пропагує цю позицію, «п’ятий Харків» тільки має постати.

Відповідно, «Перша столиця» тут є таким собі дивним міфом, який, попри «радянське» походження факту столичності (якщо не брати до уваги метафору столичності як таку – вона теж зустрічається досить) використовується для утвердження українського історичного наративу. Чому? Щоб у сучасній символічній боротьбі відвоювати Харкову кращу позицію серед інших українських міст (пор.: «ми не перші, але і не другі»).

Ще один варіант – коли концепт «Першої столиці» жодним чином не співвідноситься з тими часами, коли Харків справді був столицею. Так, наприклад, для засновника однойменного телеканалу К. Кеворкяна образ «Першої столиці» відсилає взагалі до глибоко дореволюційного, капіталістичного, обивательського, провінційного Харкова. Це така собі дуже міщанська ностальгія за спокійними часами, коли життя текло неспішно. В даному випадку посилання на столичність навряд чи виправдане. Але акцентоване авторами цього підходу (уявне?) благополуччя тих часів ґрунтується на стрімкому розвитку міста у кінці 19 – початку 20 ст. як великого промислового, торгового банківського центру, зумовленому, серед іншого, побудовою залізниці, внаслідок чого Харків став потужним транспортним центром.

Популярність останнього підходу можна пояснити не лише загальним інтересом до історії взагалі й історії власного міста, зокрема, що проявився у 1980-90 рр. Річ у тім, що більшість харків’ян у 1990-ті роки пережили певну травму. Харків як місто, значною мірою спрямоване на виробництво промислової продукції для загальнорадянського ринку, зокрема, військової, зокрема технологічної, мав велику частку жителів, які працювали у цій сфері. Її занепад зумовив втрату роботи, необхідність пошуку можливостей для виживання. Але специфіка міста виявлялася ще й в тому, що важливим є не лише зміна матеріального становища чи звичного способу життя, але й зміна статусу – від престижної позиції (часто висококваліфікованого) робітника або науковця до непрестижної позиції базарного торговця. Тому концепт «Перша столиця» виражає ностальгію за пізньорадянським часом, коли все це ще було: коли нема іншого, можна віднайти і пишатися своєю колишньою першістю.

Цікаво, що молоді харків’яни, хоча й широко використовують означення Харкова як «першої столиці», часто не надто рефлексують з нього. Вони знають, що Харків – це «Перша столиця» і це круто, але чому це круто і що це означає – про це замислюються мало.

Таким чином, бачимо низку смислів, які складають міф Харкова як «Першої столиці». Чи це міф, чи ні? З одного боку, це не міф, і його не вийде деконструювати, посилаючись на невідповідність історичним фактам. З іншого боку, це справжнісінький міф, точніше, низка міфів різних міфів, які мають спільну мовну формулу і, якщо не спільне, то, принаймні, подібне відчуття. А деконструкцією його як раз і можна вважати цей текст.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss