Україна Модерна

Народженні в СРСР або Трохи про покоління

Опубліковано 08.09.2016

// Олексій Мусієздов

Десь у середині 1990-х років у мене була гіпотеза про «народжених в СРСР» (яка частково була спровокована піснями Юрія Шевчука). Вона полягала в тому, що моє покоління – це ті, хто встиг народитися й соціалізуватися у Радянському Союзі, але не застав його у дорослому віці. Тому це покоління має віру в «справжні радянські цінності», тобто в служіння спільному благу, чесність, справедливість, допомогу ближньому тощо, тобто в те, чого навчала (дітей) радянська ідеологія. Досвід дорослого життя в СРСР міг би дуже підважити цю віру, але ми його вже не мали. Які висновки можна було б зробити з цієї гіпотези? І що про неї можна сказати через майже 25 років?

Щодо висновків, то виглядало так, що це мало б бути поколінням романтиків, у якомусь сенсі більш радянське, ніж справді радянські покоління. Інших висновків у мене тоді не було. Зараз з тієї інтерпретації я міг би передбачити чи то ностальгію за СРСР та намагання нарешті втілити у життя «соціалізм з людським обличчям» – варіант у моєму тодішньому світосприйнятті малоймовірний, скоріше, через загальну «антисистемну» спрямованість пізньорадянської рок-музики. Чи то страждання через чергову «загубленість» у невідповідності високих ідеалів і «матеріалістично налаштованої» дійсності. Але ані перше, ані друге жодним чином не зреалізувалося – ані «нової радянськості» чи романтичності взагалі, ані якогось особливого страждання. Радше навпаки – вийшло якесь не надто виразне покоління, яке, напевне, в цілому відповідає характеристикам, що звучали на адресу «покоління Пепсі».

Якщо коротко, то так стали називати тих, на кого був спрямований рекламний слоган «Нове покоління обирає Пепсі!». Тобто переважно підлітків, які мало чим цікавляться, окрім споживання – за що ця характеристика мала негативний відтінок. Відповідно, у пострадянському суспільстві споживацтво мало реалізуватися у непевних умовах становлення ринку й взагалі нових правил поведінки, тому це покоління набуло рис певного цинізму, з одного боку, та «пофігізму», з іншому. А «втеча від реальності» реалізовувалася чи то в нетрадиційних духовних практиках, чи у відносно новій на той час сфері комп’ютерних технологій. Відома книга Віктора Пєлєвіна «Generation П», як на мене, справді непогано передає дійсність та досвід цього покоління.

Інший варіант визначення цього покоління – покоління ікс. Це покоління, яке прийшло за тим, хто народився під час бебі-буму кінця 1940 – початку 1950 років, першого повоєнного покоління. Якщо бебі-бумерів характеризують переважно як оптимістів та індивідуалістів з активною громадянською позицією, то «ікси», з одного боку, так само не застають суспільних катастроф, а відтак сприймають світ як загалом позбавлений глобальних трагедій, тобто також досить оптимістично. Але з іншого, вони й достатньо критичні щодо суспільства та влади, загалом індиферентні щодо участі в громадському житті. Саме це покоління, народжене з 1960-х по початок 1980-х років, виходить на історичну сцену у 1990-ті. Як пише Ярослав Грицак, «це покоління великих змін <...> Воно є свідком падіння комунізму, кінця Холодної війни, появи певного оптимізму, віри в те, що «все буде добре», що історія як набір нещасливих війн, трагедій, епідемій, протистояння уже закінчилася, і нас чекає світле майбутнє, причому не комуністичне, отже покоління досить оптимістичне»[1].

Відповідно за цим поколінням йде покоління «ігреків» або «міленіалів» (millenials) – народжені у 1980-ті та 1990-ті, які починають виходити на сцену лише зараз; ті, чий досвід визначається глобальними проблемами, переважно політичними та екологічними. Говорять також і про покоління «зет», тобто народжених між ранніми 2000 та 2020-2025 роками.

Існує низка авторів, які наголошують на необхідності та плідності поколіннєвого погляду на суспільство. Cеред, можливо, більш відомих на пострадянському просторі, це передусім Теодор Шанін та Олексій Юрчак[2]. Відповідні дослідження, як академічні, так і ні, справді цікаві не лише з суто наукової точки зору, але й тим, що звертаються до спільного, передусім, повсякденного досвіду – як жили «пересічні люди», що вони їли, де і як жили, як задовольняли свої потреби (і взагалі, які потреби були «тоді»). Описовий «антропологічний» стиль таких розвідок дає можливість ширшому загалу читачів «упізнати себе», що спонукає до рефлексій[3].

Мене так само хвилює не стільки науковість таких досліджень, скільки ступінь відповідності досвіду інших людей і мого власного, а також намагання з’ясувати, чим саме у минулому визначається життя сьогоднішнє. Поколіннєвий підхід тут робить наголос на двох принципових моментах. По-перше, це «великі історичні події», які не стільки «позначилися», скільки «справили враження» на покоління, тобто задали його спосіб світосприйняття й поведінки, які відтворюються, коли покоління стає «дорослим». По друге, це цінності та «культурні коди» – те, що дає можливість людям одного покоління розуміти одне одного й відділяє його від інших.

Я цілком поділяю інтерес до цієї проблематики, але щодо вказаних моментів маю кілька суб’єктивних зауважень. Як на мене, доволі проблематично охоплювати поняттям «покоління» тих, хто народився протягом кількох десятиліть. Бо, скажімо, на думку Я. Грицака, і він, народжений у 1960 році, і я, народжений у 1976-му, становимо одне покоління. Таке «сусідство» є приємним, звичайно, але чи справді це доречно у дослідницькому плані. Він пише: «Я пробував описати цей досвід такою простою формулою: «Вінні Пух, Біттлз і Бі-Бі-Сі». Звичайно, тут можна до індивідуального смаку замінити Вінні Пуха на Камю, «Біттлз» на «Пінк Флойд» чи «Роллінг Стоунз», а Бі-Бі-Сі на «Голос Америки», але ці заміни не міняють суті»[4]. Для мене, наприклад, згадані культурні коди не надто актуальні – я ніколи не слухав західне радіо, на місце Віні-Пуха чи Камю я б поставив, скажімо, «Ну погоди!» чи «Майстра та Маргариту»[5], а серед музичних вподобань назвав би, передусім, російський рок 1980-90-х років. І знову ж таки, чи не є це все описом досвіду, нехай не стовідсотково мого суб’єктивного, а досвіду певного соціального прошарку, який до того ж існував у певних «географічних» умовах Радянського Союзу, бо робітники зі спальних районів міста і інтелігенція з центру, так само, як і жителі, скажімо, Львова та Харкова – це не одне й те саме. А щодо «визначних подій» – а чи справді, скажімо, розпад СРСР справив на мене і моїх однолітків таке саме враження, як на людей на 20 років старших за мене? Чи не стала ця подія більш цікавою пост фактум? Питань більше, ніж відповідей, але це цікаво.



[2] Див., наприклад: Теодор Шанин «История поколений и поколенческая история России» та Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение / Алексей Юрчак; предисл. А. Беляева; пер. с англ. — М.: Новое литературное обозрение, 2014. – 664 с.

[3] Наприклад, нещодавно натрапив на дуже цікавий матеріал: Алексей Бабий «Быт» – не науковий, але важливий для розуміння радянського побуту текст.

[5] Книгу, яка мені не дуже подобається, але серед мого покоління було «правильно» вважати її улюбленою.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!