Україна Модерна

// Олексій Мусієздов

Стало банальністю стверджувати, що сприйняття країни та держави за останні три роки зазнали істотних змін. Вважається, що численні цілком реальні загрози для життя, гідності та добробуту спонукали до кращого усвідомлення власних цінностей. А на цьому тлі люди краще усвідомили значення, яке мають для них держава та країна. Підтвердити висновки щодо змін, які відбулися, можуть соціологічні дослідження, але треба мати основу для порівняння. Такою основою може вважатися дослідження громадянської ідентичності українських студентів, яке було проведено у 2009 році[1].

У ситуації, коли навіть серед фахівців, що займаються відповідною тематикою, відсутній консенсус щодо того, що таке «громадянська ідентичність», можна очікувати, що серед пересічних громадян не тільки недостатньо відрефлексованими є відповіді на питання щодо міри сприйняття себе як громадянина країни, але й існують різні її образи, які стають підставою процесу ідентифікації. З’ясування уявлень про країну, які існують серед українського студентства, дасть змогу, на нашу думку, уточнити той зміст, який вкладається у визначення себе як громадянина України. З цією метою пропонувалася теоретично сконструйовану типологію уявлень про країну.

Стосовно країни можна говорити про більш ніж один "принциповий" її образ[2]:

  • як утворення, яке пов’язане з "народом" («етнографічним»);
  • як про громадянсько-правове утворення («держава»);
  • як про певне співтовариство.

У першому випадку країна звичайно пов'язується з поняттям Батьківщини. Це обумовлено тим, що, як влучно зазначає В. Тихонович, «утвердження української державності кінець-кінцем визначається її прийняттям не лише як суспільно-політичної, але й як особистісно-групової цінності», а «феномен інтеріоризованого громадянства тісно корелює з феноменом Батьківщини, у якому нові політичні реалії співіснують з усталеними особистісно-біографічними характеристиками співгромадян»[3]. Така ситуація є особливо характерною для української соціальної трансформації, коли нова (порівняно з радянською) політична реальність ще має бути засвоєною, а нове громадянство для багатьох постало предметом вторинної соціалізації (якщо не ресоціалізації). Тому зв'язок з (новою) державою стає опосередкованим досвідом єднання людей у «більш органічну» спільноту («народ»), для якої держава мала б бути виразником та захисником її інтересів (що, імовірно, й відбулося за останні три роки).

Держава ж (як апарат управління й елемент політичної системи) претендує на монополію "бути" Батьківщиною. І оскільки Батьківщина – це, загалом, певне "своє місце", виникає питання про те, чому я щось вважаю "своїм" або "чужим" - питання, що слабко піддається раціональним міркуванням, і відсилає в даному випадку скоріше до теми етнічної, мовної, культурної й т.д. приналежності, так само як і території й історії. Тому питання про інтерпретації держави так чи інакше передбачають і питання про інтерпретації цілої низки культурних смислів та цінностей, таких, що начебто б прямо його не стосуються.

У другому випадку може йтися про ті блага й права, які держава може надати й надає (або не надає) фактично своїм громадянам. Це інший елемент ставлення до держави й до факту власного громадянства. Як правило, він фіксується в питаннях про ступінь необхідної турботи держави про своїх громадян, про довіру до державних інститутів, про емігрантські настрої тощо. Зрозуміло, ціннісні уявлення тут теж присутні, але вони більше стосуються питань про те, що значить бути членом співтовариства, сенс існування якого полягає у переслідуванні загального добра (у принципі за тією ж схемою, як про це говорять про місцеві громади, місцеве самоврядування й т.п.). Цінності "метафізичної спільноти" тут поступаються цінностям "раціонального співжиття" у сенсі Gemeіnschaft й Gesellschaft Ф. Тьоннісу, що не виключає, втім, спроб сакралізації останніх. У цьому випадку популярною виявляється тематика "громадянського суспільства" з тематизацією питань прав й обов'язків, відповідальності, справедливого соціального устрою тощо.

Третій випадок означає розгляд держави як певного співтовариства, як спільноти людей, що історично склалася, людей, що опинилися внаслідок певних обставин в однакових умовах приналежності до громадян держави. Ключовим тут є не інтерпретація причин й/або сутності такого об'єднання (які можуть бути різними – культурними, політичними, економічними, історичними тощо – і не виключати трактувань, описаних у перших двох пунктах), а фіксація подібностей між громадянами держави як таких.

Щоб з’ясувати зміст, який вкладався студентами у визначення себе як громадянина України, нами було запропоновано питання «Для мене моя країна – це у першу чергу… » з переліком альтернатив, ступінь згоди з кожною з яких слід було оцінити за п’ятибальною шкалою, де 5 – «Абсолютно згоден», 1 – «Абсолютно не згоден». Для того, щоб уникнути провокування однозначного відсилання тематики держави до політико-адміністративних смислів, у дослідженні нами було використане нейтральне поняття "країна".

Більшість респондентів абсолютно погодилися з визначеннями, пов'язаними з поняттям Батьківщини. «Моя країна» для них це: "місце, де я народився"; "місце, де я виріс"; "земля, де живе моя родина"; "земля, де я живу"; "земля моїх предків". При оцінці ступеня згоди з іншими запропонованими судженнями від 20% до більше 30% респондентів завагалися з відповіддю. Наприкінці списку виявилися уявлення щодо своєї країни як "держави, що висуває переді мною певні вимоги"; за чисельністю тих, хто вважає своєю країною "державу, що має переді мною певні обов'язки" (27% абсолютно згодних) дещо випереджає її визначення як "держави, перед якою я маю певні зобов'язання" (23%). Це може свідчити про відтворення патерналістських установок щодо країни – у цілому, можемо стверджувати, що "громадянсько-правова" складова у визначенні країни поступається тій, котра зазвичай пов'язується з поняттям Батьківщини. Тож громадянська ідентичність, як бачимо, базується передусім на розумінні своєї країни як Батьківщини і лише меншою мірою – як політико-правового інституту та спільноти людей, що історично склалася внаслідок певних обставин.

Оскільки метою аналізу було уточнення того змісту, який вкладається у визначення себе як громадянина України варто виокремити ті ознаки, які пов’язані з високим рівнем громадянської ідентичності респондентів. Такими є судження «земля, де живуть люди моєї національності (етнічної групи)» та – що цікаво – «держава, перед якою я маю певні зобов'язання». Це підтверджується даними про те, що ці варіанти найбільш значимо відрізняються у бік згоди у групі тих, хто повною мірою відчуває себе громадянином України порівняно із групою тих, хто громадянином себе не відчуває. Тож громадянська ідентичність пов’язана передусім із етнічним чинником та відчуттям відповідальності перед власною країною.

Громадянська ідентичність, як і будь-яка соціальна ідентичність взагалі, передбачає, що інші члени групи, з якою ідентифікують себе, розглядаються як «свої» - певним чином близькі або подібні. З’ясування того, хто інтерпретується респондентами у цій якості дасть змогу встановити, які саме характеристики співвітчизників лежать в основі групових ідентифікацій та можуть сприяти формуванню стійкої громадянської ідентичності. Результати дослідження свідчать, що «своїми» насамперед вваажаються "люди, які поділяють Ваші життєві цінності", "люди Вашого покоління", "люди, які спілкуються тією ж мовою, що й Ви". Водночас релігійні та політичні чинники у цьому процесі не є важливими факторами групоутворення. А ось етнічна приналежність не є, як бачимо, сильним фактором для відчуття себе "своїм" у певному колі людей, що підтверджує засвідчену у багатьох дослідженнях соціокультурну диференціацію населення України не стільки за етнічними, скільки за мовними ознаками. Інші позиції набрали не більше 15% прихильників.

Зазначимо, що отримані дані загалом кореспондуються з структурою колективних ідентифікацій, виявленою у ході порівняльного дослідження Росії та Польщі, яке проводилося у 1998 та 2002 роках і описане О. Даниловою[4]. Так, автори дослідження відзначають, що позиції однодумців (у нашому дослідженні – «люди, які поділяють Ваші життєві цінності») та людей того ж віку (у нашому дослідженні – «люди вашого покоління») є одними з базових ідентифікацій; далі йдуть позиції «люди тієї ж професії», «… достатку», «… національності», а до периферійних належить позиція «люди тих самих політичних поглядів».

Таким чином, можемо зазначити, що серед інтерпретацій країни переважає таке бачення її, яке пов’язане з поняттям Батьківщини – походження, предки, життя, родина тощо. Близькі до них «народні» смисли (історія народу, твори мистецтва) є основою для актуалізації громадянської ідентичності. «Громадянсько-правові» значення країни («закони», «права й обов’язки») поширені меншою мірою, ніж «народні»; також спостерігаємо риси патерналіського ставлення до країни. Це може свідчити про певну невідповідність політики ідентичності щодо громадянської приналежності її меті, оскільки вона не сприяє формуванню саме громадянської ідентичності. До того ж «народні» смисли образу країни провокують посилання до приналежності до етнічної спільноти, в той час, коли відчуття спільності формується передусім на основі спільних цінностей.

Кілька років тому аналіз результатів дослідження завершувався таким чином: «Такий стан речей можна розцінювати як такий, що утруднює громадянську ідентифікацію. Відповідно, зміщення акцентів політики ідентичності у бік громадянсько-правових складових образу країни та орієнтація на спільні цінності могли б сприяти цьому процесу». Сьогодні ж, наприклад, Є. Головаха, аналізуючи останні зміни, зазначає: «Цінності покращилися: усі цінності, пов’язані з контролем над владою, з можливістю впливати на стан суспільства, цінності соціальної активності – за ці три роки стали більш значущими для людей»[5]. Відповідно, держава стала сприйматися більшою мірою як засіб реалізації власних цінностей, а не щось чуже й далеке, як інструмент, який необхідно полагодити, а не як доброго чи злого начальника. А тому й образ країни, напевне, трансформується від «традиційності-народності-фольклорності» до спільноти людей зі схожим досвідом і спільними цінностями. Наскільки результативно – побачимо.



[1] Детальніше – див.: Мусієздов О. Уявлення про країну як основа громадянської ідентичності / О. Мусієздов // Українське студентство у пошуках ідентичності: монографія / за ред. В.Л. Арбєніної, Л.Г. Сокурянської. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2012 – С. 69-80.

[2] Мусиездов А. Гражданская идентичность: Юридический факт или метафизическая сущность / А. Мусиездов // Проблеми розвитку соціологічної теорії: соціальна інтеграція та соціальні нерівності в контексті сучасних суспільних трансформацій. / Під заг. ред. О.Д.Куценко, В.І.Судакова. – Київ : ВПЦ «Київський університет», 2009. – С. 410-414.

[3] Тихонович В. Україна як суб'єктивна соціальна реальність / В. Тихонович // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – №4. – С. 139.

[4] Данилова Е.Н.Через призму социальных идентификаций (Сравнительное исследование жителей России и Польши) / Е.Н. Данилова // Россия реформирующаяся: Ежегодник - 2004 / Отв. ред. Л.М. Дробижева. - М.: Институт социологии РАН, 2004. С. 220-244.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!