Україна Модерна

// Олена Петренко

Критика універсальності історіописання загалом не новина серед феміністичних студій.[1] «Загальна історія», як правило, встановлюється, реалізується і позиціюнується чоловіками; жіночим акторам залишається їх «інакшість», що загалом багато в чому дає можливість порівнювати східноєвропейські студії в Європі з гендерною історією, які залишаються аутсайдерами історіографічного бомонду. Як правило, універсальність історії формується в парадигмі національного. Карін Хаузен, німецька історикиня, авторка концепту «Не-Об’єднання історії» («Nicht-Einheit der Geschichte»)[2] пише про «стару будівлю національної історії», яка хоча постійно отримує і, навіть, по-своєму стимулює «нові забудівлі», такі, наприклад, як гендерна історія, але в своєму будівничому плані залишається сталою.

Нація залишається центральним поняттям в післярадянській Україні, яке продовжує впливати на дослідження жіночої та гендерної історії - від історизації жіночих рухів до сімейного життя.

Загалом, конструкти гендеру, як і нації мають схожу претензію на універсальність та однозначність. Вони впливають, формують та видозмінюють один одного.[3] Основними мені видаються тут два аспекти, а саме:

  1. емансипаційні амбіції національних рухів та
  2. включення та виключення з націотворчих процесів за гендерною ознакою

Розглянем їх детальніше:

1. Взаємозвʼязок національного та гендерного часто зображається як історія успіху емансипації. В основному це стосується нового структурування приватних та публічних сфер під егідою націотворчих процесів, завдяки яким жінки отримували(ють) певне розширення/видозмінення власних дій та просторів пересування. Такі емансипативні динаміки легітимуються національними та політичними потребами і стимулюються, як правило, чоловічими акторами.[4]

Прямий каузальний звʼязок між націєтворчими процесами та емансипацією є досить проблематичним. По-перше, як відомо з численних прикладів, парадигму емансипації відкидали самі учасниці націєтворчих процесів, як неактуальну і непотрібну, як «егоїстичний модус», який перешкоджує позиціонувати національне на чільне місце. По-друге, хоча жінки часто помітно змінювали радіус своїх дій, це мінімально впливало на існуючі гендерні ієрархії. По-третє, кордони між приватним та публічним, перетин яких і вважається емансипаційним ефектом, часто дуже розмиті та нечітко визначені. Сфера приватного часто отримує політичні риси, а політичне в свою чергу наповнене приватним; крім того постійно створюються альтернативні публічні сфери, які потенційно мають шанси потрапити в гранднаративи.

2) Іншою «парою», яка є невідʼємною частиною дебатів щодо взаємозвʼязку національного та гендерного постає дихотомія участі (включення) та ізоляції (виключення) в націотворчі процеси за гендерною ознакою.

Жінки виступають не тільки як біологічні та культурні відтворювачки чи то учасниці національних рухів, вони як і чоловіки отримують чіткі символічні ролі в дискурсивних іграх нації та гендеру.[5]Традиційно модель сімʼї переходить на модель презентацій та розуміння нації. Голова сімʼї -  чоловік повинен бути готовим захищати сімʼю (націю), а також повинен бути готовим за неї вмерти героїчною смертю. Жінка - (майбутня) мати повинна бути готовою виховувати потенційних захисників нації у відповідному патріотичному каноні. У разі потреби вона повинна бути готовою віддати своїх дітей, а також ситуативно і своє життя за цілі, які їй підкаже нація. Вона повинна бути готовою залишити її традиційний простір і на певний час діяти не тільки «приватно».[6] Претензії на постійне пересування в просторах, які позначені як «тимчасово відкриті» можуть сигналізувати потрапляння в категорію «чужої» та «зрадниці». В цій категорії гендерне маркування посідає визначну роль. Наприклад, сексуалізація жінок як звабниць, морально занепалих та ласих на кров та гроші персон, є одним з найулюбленіших мотивів наративів про «ворожих» жінок.

Проблематика цієї «пари» заключається в частому ігноруванні відносного характеру категорії гендер, яка «співпрацює» з іншими маркерами, такими як релігія, вік, соціальне походження тощо та впливає на розподіл влади та радіусів дій. Крім того, фактично поза увагою залишається різноматнітні типи маскулінностей та фемінніностей, які конкурують один з одним і створюють складну систему ієрархій  серед жінок та чоловіків.

Можливу схему деуніверсалізації історії запропонувала Лінн Хант, відома представниця нової культурної історії. В своїй статті «The Challenge of Gender. Deconstruction of Categories and Reconstruction of Narratives in Gender History» вона пропонує три можливі зміни, які б могли вплинути на деконструкцію «загальної» історії: на її думку це перегляд приватного/публічного, нова періодизація та включення «незахідних» історичних процесів. Схожі думки презентує Карін Хаузен в її концепті «Не-Обʼєднання історії», де вона насамперед пропонує сконцентруватися на «Не-Обʼєднанні часу та просторів, походженні та життєвих ситуаціях людей молодого та похилого віку, жінок та чоловіків» та включати такі «периферійні» наративи в написання історичних досліджень і тим самим, прикластиcь до деконструкції гранднаративів.[7]

Дослідження на зрізі дихотомних моделей могли б поставити під питання «генеральний будівельний план», де гендерна історія сприймається радо лише в контексті продукування чергових історій про героїчні та жертовні вчинки поборниць за націю. Гендерні відмінності, які як на практичному, так і на дискурсивному рівні впливають на суспільні ієрархії, розподіл влади, ресурсів та відповідальності залишаються при такому розкладі, як правило, за кадром.

Як саме це працює в українському варіанті ми розглянем в наступному дописі.

 



[1] Lynn Hunt: The Challenge of Gender. Deconstruction of Categories and Reconstruction of Narratives in Gender History, в: Medick, Hans; Trepp, Anne-Charlott (Ebd.): Geschlechtergeschichte und Allgemeine Geschichte. Herausforderungen und Perspektiven, Göttingen 1998, 87–95; Gianna Pomata: Close-Ups and Long Shots: Combining Particular and General in Writing the Histories of Women and Men, в:  там само, 99-124.

[2] Karin Hausen: Die Nicht-Einheit der Geschichte als historiographische Herausforderung. Zur historischen Relevanz und Anstößigkeit der Geschlechtergeschichte, в: Medick/Trepp: Geschlechtergeschichte und Allgemeine Geschichte, 15–55.

[3] До цієї тематики див. Tamar Mayer: Gender Ironies of Nationalism: Sexing the Nation, London 2002.

[4] Див. Sophia Kemlein (Ebd.): Geschlecht und Nationalismus in Mittel- und Osteuropa 1848–1918, Osnabrück 2000.

[5] Див.  Nira Yuval Davis: Gender and Nation, London 2007; Anne McClintock: „No Longer in a Future Heaven“. Gender, Race and Nationalism, in: Anne McClintock (Ebd.): Dangerous Liaisons. Gender, Nation and Postcolonial Perspectives, Minneapolis 1997, 89-112.

[6]  Див. Angelika Schasser: Nation, Identität und Geschlecht. Nationalgeschichtsschreibung und historische Frauen-und Geschlechterforschung, в: Hagemann/Quataert (Ebd.): Geschichte und Geschlechter, 64-91.

[7] Hausen: Die Nicht-Einheit der Geschichte, 35.

 

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!