Україна Модерна

// Олена Петренко

Літературні інсинуації: радянська проза про бандерівок та їх поборниць.

Частина 1

Останнім часом, як ніколи раніше, терміни «бандеризм» та «бандерівці» отримали колосальне розповсюдження. Ними послуговуються як ті, хто звинувачують Україну загалом у повальному фашизмі, так і самі «фашисти» та «фашистки», іронізуючи з репортажів російських ЗМІ та винахідливо видозмінюючи вже цілком загальну назву, особливо не заглиблюючись в історичний контекст.

Ревіталізація «бандеризму» як пропагандистського інструменту в основному базується на пошуку образу ворога, який був вправно «введений в обіг» радянською владою вже в повоєнні роки. На тлі боротьби з українським націоналістичним підпіллям радянський дискурс про «бандерівців» перетворився фактично на резервуар метонімічних оповідей, у якому «люди Бандери» ставали на довгі роки уособленням зла та ненависті.

Під час написання одного з розділів дисертації мене цікавила насамперед репрезентація жінок – учасниць ОУН та УПА – в радянській літературі. Що саме видрізняло «бандерівку» від «бандерівця» в радянському дискурсі і наскільки відчутно відбивається ґендерування ворога в різного роду документах, включаючи радянську прозу та кіноіндустрію?

У цьому блозі я зупинюсь на кількох прикладах із новел, написаних здебільшого в 1970-их роках у жанрі історично-пригодницького роману, в основі якого сюжетно була конфронтація між радянськими спецслужбами та українським підпіллям.

Як правило, у такій прозі центральними ставали повоєнні роки в Західній Україні з супроводжувальною радянізацією областей, пошуком та знешкодженням груп УПА, а також кур’єрів із закордону. Ідеологізована фрагментація подання історії ОУН та УПА зазвичай обмежувалась презентацією невеликих за розміром «банд», які морально та фізично давно занепали. Початок новел супроводжувався вбивством одного з активістів чи активісток партії в далекому від району селищі, на допомогу приходили нові сміливі кадри: вони звільняли село від «бандитів», розкривали агентурні мережі та встановлювали радянську владу.

Така література сигналізувала та зацементовувала чіткий ґендерний розподіл, у якому «чужі» і «свої» жінки отримували ряд особливостей та закодовувались певними нормованими правилами поведінки.

Загалом радянська проза, як і кіноіндустрія, підкріплювала офіційний дискурс, у якому «українські буржуазні націоналісти» презентувались як чоловіча банда, в якій жінки або грали пасивну роль, або були інструменталізовані чоловіками-націоналістами з ідеологічною метою. Як правило, вони здобували в різний спосіб статус жертви, навіть у разі зображання їх безпосередньої участі в підпіллі.

У популярного радянського автора Лева Константинова в дилогії («Удар мечом», 1970[1], «Схватка с ненавистью», 1976[2]) цілий ряд таких жінок: чи це за кордоном народжена Злата, яка кілька разів працювала кур’єром у Західну Україну, чи секретарка та інтимна подруга ворога номер один романів Константінова – «Рена» – Леся, чи селянка Яна, котра супроводжувала свого нареченого та виконувала всі його прохання. Ці жінки різного типу та походження подаються насамперед як жінки, введені в оману та скривджені чоловіками-націоналістами.

Центральним при цьому виступають сімейні та сексуальні стосунки: Яна ні за що не хотіла втрачати нареченого і тому погоджувалась носити їжу до лісу, Злата знаходилась під впливом одного з наймогутніших функціонерів СБ ОУН, що був одночасно її коханцем, а також її дяді, які виховали в Златі безпощадність та відданість націоналістичній ідеології, що призвело до її згоди на свідомо безперспективну кур’єрську місію. Моральний занепад «ворожих жінок» – одна з найхарактерніших композицій не тільки в Константинова, але загалом характерна для всієї прози цього спрямування. Такі жінки, як правило, сексуально легко доступні, споживають алкоголь, психічно неврівноважені і мають тенденцію до насилля. Одночасно вони інтуїтивно шукають «душевне звільнення», яке зрештою, знаходять у переоціненні своїх поглядів, і починають симпатизувати радянській владі.

З жінок у літературному каноні фактично знімається відповідальність, вони презентуються як такі, що не мають влади: Так, зрада радянської влади Варвари, (зв’язківця головного «банди» Горєлого з новели «Тривожний місяць вересень» (Перше вид.1971) Віктора Смирнова) демонструється як емоційно конотований вчинок. Коли Іван Капелюх, керівник винищувального батальйону села, цікавиться причинами її дій, Варвара знаходить «правильну відповідь»:

— Да как вам сказать, Иван Николаевич…

Черные ресницы невинно хлопнули, прикрыв на миг сине-фиолетовые выпуклые глаза.

— Он, конечно, ничего мужчина, Горелый… Да ведь дело не в том, Иван Николаевич!.. Он обещал меня с собой забрать, обещал жизнь. Приличную! Каково-то бабе моего века будет после войны? Где они, мужики? Ну, хата справная, хозяйство. А без мужика жизнь будет пустая. Сегодня Валерик, а завтра кто? Детей как заводить?[3]

І далі:

Да, она действительно отвечала как на духу. Иконы в доме не было, но розовощекий товарищ Деревянко, погибший при налете в бане в возрасте шестидесяти пяти лет, первый ее мужчина, смотрел на нас исповедующими очами. Она совсем не считала себя сообщницей бандитов, Варвара! Отправляя записочки, она просто делала то, о чем просил ее мужчина. Если бы я “пообещался”, она, очевидно, так же настойчиво и серьезно выполняла бы мои просьбы.[4]

Іван розуміє Варвару. Самотня жінка викликає співпереживання, її падіння стає йому зрозумілим через призму самотністі жінки. Очевидно, і автору Варвара як героїня відверто симпатична: Після арешту вона отримує пять років, але через зразкову поведніку та перевиконання норм, її звільняють достроково. Варвара виходить заміж за старшину-конвоїра, бо їй «завжди були до сподоби військові».

Думаю, не варто зайвий раз нагадувати, наскільки фантастично зобразив подальшу долю Варвари Віктор Смирнов. Цей меседж має на меті продемонструвати поблажливе ставлення радянської влади до незнання, нерозуміння та наївності жінок. Їм, за офіційним посланням письменника, надається реальний шанс розпочати успішну постсоціалізацію в радянському суспільстві.

Основними рисами ворожих жінок, поряд з їх сексуальною хтивістю та нерозбірливістю, стає гіперматеріалізм та жадібність. Ядзя з новели Ростислава Самбука «Валіза пана Воробкевича» (1985)[5] радо приймає дарунки свого коханця, одного з кур’єрів ОУН. Інша протагоністка новели – Марта, сестра члена ОУН, не відмовляється від грошей та золотого годинника. Обиді жінки здогадуються про походження цих речей, але їх жадоба демонстративно перемагає.

Катерина з новели «Таємний фронт» Аркадія Первенцева (1973), як і Варвара, мріє про краще життя. Вона коханка «Очерета» та його зв’язівець. Саме їй приносить «Очерет» речі вбитих членів сімей:

Катерина плохо слушала его: под руки ей попал старинный ридикюль с латунными застежками, какие бывали на альбомах, на дне ридикюля брякнули два колечка, брошка — золотые. Она быстро сунула их за пазуху, жадные глаза Очерета заметили белый желобок на ее пухлой груди. Катерина вытряхнула из ридикюля на стол много фотокарточек.

– А це хто?

– Хто? – Очерет небрежно взял одну, другую фотографию, вздохнул. Кажу тебе: дьячок и его семья. Вбылы их... - Он так же лениво перетасовал карточки и приказал вошедшему в горницу Танцюре бросить в печку. Тот исполнил в точности: пламя вспыхнуло ярче (...) [6]

Соціальний статус «Очерета», його фінансова потенція стає головним маркером «кохання» Катерини. Вона, як і більшість інших протагоністок радянської «бандерівської літератури», аполітична і рідко розуміє, за що саме вона бореться.

У цьому розумінні дилогія Контантинова є винятком. У цілому автор підкріплює офіційний медійний дискурс, у якому він зайвий раз покладає основну відповідальність на чоловіків, зображаючи жінку з ОУН та УПА як жертву чоловіків-націоналістів. Водночас автор не зупиняється на поверхневій пасивності «слабких жінок»: і Леся, і Злата Гуляйвітер відверто харизматичні жінки. Автор смакує подробиці їх зовнішності, їх володіння зброєю та захоплення їх сексуальністю.

Порівняно з чоловіками жінки викликають симпатію, їм відведено багато місця, їх зображено з рельєфним характером і такими, що є важливими особами для радянського суспільства.

Одночасними для Константинова є завдання залишитись у рамках лояльності до радянської влади та при цьому стабільно підтримувати традиційну схему позитивних героїв та ворогів. Тому і сильна винахідлива Леся, і розумна успішна Злата позначаються для «рівноваги» плямами з минулого. Для цього у Константинова тематизується діяльність жінок під час війни: і Леся, і Злата за сюжетом працювали на німецьку окупаційну владу. Леся мала серйозні стосунки офіцером СС, а Злата була перекладачем під час розстрілів місцевого населення та стала коханкою німецьких офіцерів за наказами ОУН.

Такі «плями» традиційно акумулювали ґендерно специфічні стереотипи та служили для формалізації поданих біографій: з одного боку, їх статус жертви підкреслював несерйозність їх політичних мотивів, з другого, коли жінці надавалась роль переконаної націоналістки, вона автоматично демонізувалась як сексуально хтива, жадібна аморальна послідовниця чоловіків-націоналістів.

Радикально інший ракурс уявлень про жертовність, кохання та рівень публічності їх презентацій отримують «свої жінки» в радянській антибандерівській літературі. Їх превалюючою рисою традиційно стає пріоритет обов’язків перед партією та державою. Як блискуче помітила Катаріна Кларк: «Whether he ›gets girl‹ or not is of little importance as long as he gets ›tractor‹»[7]. Але це вже інша історія.

_____________________

Використана література:

[1] Лев Константинов: Удар мечом. Москва: Изд. Молодая Гвардия. 1970.

[2] Лев Константинов: Схватка с ненавистью. Москва: Изд. Молодая Гвардия. 1976.

[3] Виктор Смирнов. Тревожний месяц вересень. Москва: Изд. Молодая Гвардия. 1971. С.253-254.

[4] Там само. С. 254-255.

[5] Ростислав Самбук. Чемодан пана Воробкевича. Воениздат. 1985.

[6] Аркадий Первенцев. Секретный фронт. Москва: Воениздат. 1973. С. 133.

[7] Katerina Clark. The Soviet Novel: History as Ritual. Bloomington: Indiana University Press, 2000.

 

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!