Траур на пограниччі

14.07.2016
2 хв читання

Шигет Мармароський (Sighetu Marmației) – румунське місто одразу за українсько-румунським кордоном. З України до Європи чверть години пішки дерев’яним хитким мостом з Солотвина. На відміну від українсько-польського кордону на цьому переході немає „мурашок” з сигаретами і довгих черг, люди проходять контроль зовсім буденно, прикордонники ввічливі, англомовні і вочевидь без роботи. Після переходу кордону відразу відчуваєш різницю між розбитим Солотвином з дорогами без асфальту і впорядкованим, чистим Шигетом. І звісно мова. Якщо в українському Солотвині чутно впереміш українську та угорську і в кафе подають угорські страви, то за поворотом уже Румунія і простір належить румунській мові та культурі. Але зазвичай такі маленькі європейські міста досить нудні, попри всю охайність. Шигет цікавий відвідувачеві не так архітектурними пам’ятками, як болючою історією міста на пограниччі.

Як і кожне місто в регіоні Шигет змінював місце перебування – від Австро-Угорської імперії, до Угорщини і Румунії. В навколишніх селах мешкали здебільшого румуни та українці, в містах – угорці та євреї. Останні складали у Шигеті на початку ХХ століття близько третини населення і швидко переймали угорську культуру. Життя спільноти перервалося з нацистською окупацією. В 1941 році євреїв, що не могли отримати угорське громадянство депортували до Кам’янця-Подільського, для масових розстрілів, в 1944 решту спільноти вивезли до Аушвіца; Коли, зрештою, місто опинилося в складі соціалістичної Румунії регіон мав румунське населення в селах і угорське в містах і нова влада розпочала індустріалізацію, яка зрівняла етнічний баланс. На відміну від Західної України тут не було масового виїзду однієї частини населення, але через зусилля соціалістичної влади, населення гомогенізувалося.

Sighet2

Ми випадково потрапили в Шигет 3 липня, наступного дня після смерті єврейського письменника, лауреата Нобелівської премії миру, Елі Візеля (1928-2016), який тут народився. Постать Елі Візеля символічна для ХХ століття, через долю і через діяльність. В 1944 році він був вивезений разом з іншими євреями Шигету до Аушвіцу, а згодом потрапив до Бухенвальду але зміг вижити. Його твори – їдишем, французькою, англійською, найвідоміший з них „Ніч” були одними з перших свідчень Голокосту. Елі Візель присвятив своє життя боротьбі з дискримінацією і нерівноправ’ям. Він був відкритим і до трагедій інших народів, наприклад визнав вірменський геноцид, приймав участь в кампанії привернення уваги до подій у Югославії чи Дарфурі.

В неділю в Шигеті все, по-європейськи, закрите, але відчинений єврейський музей, в колишньому будинку Елі Візеля. За класичними вітринами повсякденні речі, релігійні атрибути і книги Елі Візеля, в усіх можливих перекладах. Працівник музею розповідає свою родинну історію – його прадід був українцем, дід – угорцем, який опинившись у Румунії так і не вивчив мови. Сам наглядач уже не знав угорської і описав себе як стовідстоткового румуна. Його ж кузен, майже при тих самих вихідних даних, ставугорцем. Ці заплутані родинні історії типові для регіону, де поділи і держави визначали твою ідентичність більше ніж етнічне походження. Українська частина регіону, досі виглядає як законсервована Угорщина, де мало що змінилося.

Єврейське кладовище в Шигеті оточене муром, на який неможливо вилізти, а додатково зверху мур обнесений колючим дротом, що викликає неоднозначні асоціації з концтабором. Кожен з охелів – споруда, яка оточує могили цадиків – закритий на ключ. Охорони пам’яті забагато не буває. За три долари місцевий сторож в капелюсі, брязкаючи ключами, пускає нас на кладовище і до охелів, по дорозі розповідаючи щось румунською, незважаючи на те, що ми не знаємо мови. Один з пам’ятників Голокосту на кладовищі, очевидно ще з соціалістичних часів – їдишем, мовою, якою писав Візель. Зараз таких не ставлять, мовою меморіалів став іврит і національні мови.

Sighet1

Перед війною в Шигеті було 10 500 євреїв. В 2002 році – 20. Здебільшого, саме завдяки Елі Візелю та його візитам місто привернуло до себе увагу і здобуло можливість оберігати історію єврейської спільноти. Пам’ять про них усюди – у відновленій синагозі, в теплому облаштованому музеї, в чистому кладовищі за сімома замками. Це дуже кидається очі, якщо порівнювати із занедбаними синагогами і розваленими кладовищами сусідньої України. Водночас, чиста музейність єврейських пам’яток лякає, дуже чітко показуючи, що єврейська спільнота перейшла в категорію об’єкта. Українці та угорці залишаються далі живою частиною Шигету, хай і румунського, елементом повсякдення, переходів кордону чи родинним зв’язків. Євреї стали об’єктом пам’яті, об’єктом дослідження, туристичною цікавинкою для туристів з Америки чи Ізраїлю.

3 липня на єврейському музеї висів чорний прапор, в знак трауру за Елі Візелем. Видавалося, що це остання подія в єврейському житті міста, підсумок історії.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss