„Книги Якуба”: навіщо писати історичні романи?

19.01.2016
3 хв читання

Роман однієї з найважливіших польських сучасних письменниць Ольги Токарчук „Книги Якуба” найближчим прочитає в Україні небагато – насамперед через брак перекладу і великий об’єм. Тим не менше, ця книга дуже важлива для нашого регіону. Повільна, стилістично досконала оповідь про єврейського єретика Якуба Франка, вихідця з Поділля, який в обіцянках нового майбутнього повів за собою тисячі людей нагадує про довгі традиції позитивістичних романів, хоч позитивізму в ній немає. „Книги Якуба” – це розповідь про плинність ідентичностей і, власне, той момент, коли вони починають кришитися і змінюватися. Якуб Франк, єврей з подільського містечка торгує в Стамбулі, носить турецький стрій, молиться єврейські молитви, вчиться польської мови. Серед його ворогів – католицькі священики, серед друзів – шляхтичі, серед послідовників – представники всіх суспільних станів, від єврейської бідоти до багатих купців, які утримуватимуть Якуба Франка до кінця його життя.  Читачеві легко загубитися в кореспонденції між шляхтичами та церковними ієрархії і втратити лік містечкам, якими проходять франкісти. Деякі сюжетні лінії губляться в цьому мереживі, інші тривають до кінця книжки.

„Книги Якуба”: навіщо писати історичні романи?

Історичний роман доволі невдячний вид літератури – перевантажений фактами, він буде видаватися сухим, якщо ж додати емоцій і прикрасити фабулу – неминуче зустрінеться з критикою професійних істориків. Консультантами книжки виступили провідні спеціалісти, які займаються франкізмом, зокрема Павел Мацєйко. Книжку Ольги Токарчук обговорюють в тому числі в польських академічних колах. Втім, цього всього могло б не бути – завдання сучасного історичного роману не розповісти „як було”, а дозволити читачеві зануритися у світовідчуття епохи і зрозуміти мотивації, страхи і радості тогочасних мешканців.

Роман Ольги Токарчук, попри його серйозну тему і обсяг близько 900 сторінок вже більше року продається в мережевих книгарнях „Емпік” і „Матрас” у відділі бестселерів. Питання єврейської історії та культури у Польщі стабільно втримують популярність, як і у публічній, так і в академічній сферах, підживлена відкриттям нового музею у Варшаві, фестивалями і численними навчальними програмами. Зацікавлення єврейською культурою і проблемами співжиття поляків і українців виходять за межі спеціалізованих кіл.

„Книги Якуба”: навіщо писати історичні романи?„Книги Якуба” розповідають про історію не так прямолінійно, як фільми чи художні твори, що з’явилися останнім часом у Польщі. Євреї тут не завше жертви, християни – не завше переслідувачі. Церковні ієрархи планують наклеп про євреїв, що вбили дитину, але священик Хмельовскій зустрічається з рабином, щоб дізнатися більше про юдаїзм і є дуже зворушливим персонажем, що вірить у правдивість книжного знання. В романі складно говорити про приналежність когось до чогось – кордони змінюються, герої переходять з однієї релігії в іншу, часом без чітких мотивацій чи розуміння, навіщо вони це роблять. Якуб Франк встигає побувати євреєм, сабатіанцем, мусульманином і католиком і жодна з цих категорій неспроможна його описати. Як і інших франкістів. Як, можливо, і решту учасників цієї месіанської епопеї.

„Книги Якуба”: навіщо писати історичні романи?

Написання історичного роману може шансом показати підстави пишатися власною історією чи звести порахунки, але також можливістю глянути на неї з іншої перспективи і відновити справедливість, хоча б на папері. Для польського читача книжка Токарчук показує іншу версію історії Речі Посполитої, альтернативну до творів Сенкевича – як краю, де панують хаос та насильство, суспільна нерівність і зневага до слабшого. Край незатишний, брудний і холодний, складний етнічно і релігійно.

Минулого року увагу до „Книг Якуба” в Польщі привернули дві події. Перша, це нагорода „Ніке”, найпрестижніша польська відзнака за книжку (вже друга, яку отримує Токарчук). Друга – погрози та атаки в інтернеті на письменницю з боку правих радикалів, за фразу: „Ми вигадали собі історію Польщі як толерантної і відкритої країни, що не заплямувала себе нічим поганим в стосунку до меншин. Але тим часом, ми чинили страшні речі як колонізатори, як національна більшість, яка пригнічувала меншість, як власники рабів чи вбивці євреїв”. Атаки можна пов’язати з радикалізацією польського суспільства, де на фоні дебатів про біженців посилилися ксенофобські настрої, в тому числі антиєврейські. В листопаді минулого року у Вроцлаві, під час антимігрантської демонстрації спалили ляльку єврея. Це стало великим шоком для тих поляків, які намагаються руйнувати міф антисемітської Польщі і разом з тим нагодою подумати про те, чи зміни в інтелектуальній сфері перекладаються на все суспільство.

Сумнівно, що ті, хто атакували Ольгу Токарчук читали її багатосторінковий том і розуміли всі нюанси складних ідентичностей в ранньомодерну епоху. Їхня ненависть вмотивована уривками з інтерв’ю і відразою до Іншого, який в не менш буремний за 18 століття час змішується і твориться з різних осіб – емігранта-мусульманина, єврея чи українця. Але книга Ольги Токарчук з’явилася вчасно, щоб ще раз спробувати зрозуміти світ Іншого не на рівні стереотипів, декларованої багатокультурності чи Діснейлендових відреставрованих кварталів Старих міст Старої Європи. Вона зазирає в сам біль, бруд і хвороби суспільства, де співживуть різні народи і релігії  і не шукає легких відповідей на складні питання.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss