Нова Ушиця у тіні Подолання минулогоу: “моторошна близькість”

05.09.2016
4 хв читання

В документальній стрічці Яель Реувені “Прощавайте, пане Шварц/ Торішній сніг” (“Farewell Herr Schwarz/ Schnee von gestern”), серед іншого, оповідається історія родича режисерки – старшого брата її бабці Файвуша Шварца, – литовського єврея і колишнього в’язня нацистських концтаборів, який після війни не став розшукувати свою єврейську родину, одружився з німкенею та під іменем Петера Шварца оселився поруч останнього місця свого ув’язнення. Його минуле було табуйованим для членів нової сім’ї та й сам він намагався його всіляко уникати, на відміну від свого швагра – колишнього вермахтівця і учасника боїв на Східному фронті, – із яким, як виглядає, підтримував цілком дружні відносини. “Його колишні мучителі стали його сусідами” – охарактеризував післявоєнне життя Шварца один із оглядачів[1].

Так склалося, що через день після перегляду стрічки Реувені я побував у містечку Нова Ушиця на Хмельниччині. В довоєнний період понад половину його населення становили євреї. Значні общини проживали також в сільській місцевості – у Калюсі, Заміхові, Браїлівці, Вільховці. Більшість із новоушицьких євреїв загинули в період Голокосту. Перше з масових убивств було скоєне 20 серпня 1942 р. в урочищі “Трихів ліс” за 1,5 км на захід від містечка. За офіційними підрахунками німецької жандармерії, його жертвами стало 707 осіб[2].

Лише одиницям тоді вдалося вижити. Двоє із них – Ісаак Нусімович Іткін та Галина Василівна Вдовіна – і зараз живуть у Новій Ушиці. 20 серпня 1942 р. Іткін, будучи 16-річним хлопцем, наважився на втечу, яка вдалася попри постріли услід, а Вдовіну (уроджену Битенську), тоді 7-місячне немовля, матір зуміла залишити під деревом, коли їх конвоювали до місця масового вбивства. Знайшло і врятувало її подружжя місцевих вчителів Мокрих. Матір та старший брат Едуард були вбиті в “Триховому лісі”.

Як і по всій окупованій Україні, серед винуватців Голокосту у Новій Ушиці були не лише німці, а й місцеві колаборанти, в першу чергу поліцейські. Вони забезпечували переселення євреїв до гетто та його подальшу охорону, наглядали за виконанням примусових робіт, конвоювали до місця масового вбивства та стояли в оточенні, аби унеможливити втечі, розграбовували єврейське майно і навіть власноруч вбивали. Через добре знання місцевості та особисте знайомство із багатьма євреями вони демонстрували особливу ефективність при пошуках тих, кому вдалося врятуватись після масових вбивств і певний час переховуватись. Мартін Дін в своїй монографії про участь місцевої поліції у здійсненні Голокосту в окупованих Україні та Білорусі звернув увагу на явище, яке влучно назвав “моторошною близькістю”[3]. На відміну від німців, які фактично не контактували зі своїми жертвами до самого процесу масового вбивства, тому ті рідко коли знали навіть їхні імена, ситуація із місцевими колаборантами була абсолютно протилежною – серед них часто траплялися сусіди, вчителі та однокласники, колеги по роботі, друзі і навіть родичі. Саме тому у спогадах жертв Голокосту особливо болісними є ті фрагменти, що стосуються винуватців, із якими їх пов’язували довоєнні знайомства, цілком у дусі твердження Ханни Арендт про те, що “деморалізувала не поведінка ворогів, а поведінка друзів”[4].

Ісаак Іткін на місці масового поховання в урочищі "Трихів ліс" (Фото автора, 5 липня 2016 р.)

Ісаак Іткін на місці масового поховання в урочищі “Трихів ліс”

Примітною в цьому ракурсі є історія, яку вдалося записати від Ісаака Іткіна. Його батько працював візником. Однієї ночі він почув з конюшні дитячий крик і спершу навіть злякався, подумавши, що то нечиста сила. Виявилось, що насправді кричав підкинутий хлопчик 5-6-річного віку. Пізніше дізнались, що це був Василько Бородатий з села Каскада – фактичного передмістя Нової Ушиці. Він залишився жити в сім’ї Іткіних, де вже було семеро своїх дітей, навчився працювати при конях і навіть вільно говорити на ідиші, а пізніше одружився і жив у Каскаді. Вже на початку нацистської окупації Іткіни домовились з одним знайомим селянином, що віддадуть йому підводу та кінську упряж за 2 центнери муки. Обмін мав відбутися в суботу, але в п’ятницю Бородатий привів до них німецьких жандармів та місцевих поліцейських. Іткіна з батьком забрали на допит до жандармерії – все єврейське майно автоматично було зараховане до «державної власності», тому його продаж чи обмін був суворо заборонений, – а Бородатий тим часом забрав собі і підводу, і кінську упряж. “Куди дінешся, що скажеш йому. Вилічили його, виучили його, винянчили його, а він…” – прокоментував Іткін його поведінку. Їхня наступна зустріч відбулась вже в 1950-х рр. Виявилось, Бородатий не соромився оповідати, мовляв, насправді допомагав сім’ї Іткіних і навіть отримав за це гроші від Ісаакового старшого брата Олександра, який не знав про дійсний характер цієї “допомоги”[5].

Ця історія чітко вказує на те, що у випадку Нової Ушиці “моторошна близькість” винуватців та жертв Голокосту тривала так само задовго після закінчення війни, як і у Файвуша/Петера Шварца. Із 1944 р. всього 10 євреїв, яким вдалося пережити Голокост в той чи інший спосіб, проживали у містечку принаймні якийсь час[6].

Це було життя не лише серед масових поховань їхніх численних родичів та знайомих, але й між тими, хто сприяв їхньому вбивству. Станом на 1950 р. в Новоушицькому районі проживало 173 колишні колаборанти – місцеві поліцейські, сільські старости та інші[7]. Після так званої “аденауерівської” амністії від вересня 1955 р. на попереднє місце свого проживання почали повертатися й ті з них, хто свого часу був засуджений до різних термінів ув’язнення. “І ось на тобі! Відсидів 10 років і тепер на свободі, і отримує державну пенсію. Як звичайний злодюжка” – коментує в своїх спогадах зустріч з одним із таких амністованих Михайло Борисович Айзен, теж колишній в’язень Новоушицького гетто, який проживає нині в США[8].

Парадоксально, але в той час, коли колишні колаборанти засипали владні інституції листами, в яких прохали про помилування та запевняли у відданості радянським ідеалам, не всі жертви навіть мали змогу дізнатись свою справжню історію. Галина Вдовіна, вихована подружжям Мокрих як власна донька, закінчила фізико-математичний факультет Чернівецького державного університету та впродовж 42 років працювала вчителькою у рідному містечку. Серед її учнів були нащадки місцевих колаборантів. Довгий час вона жила по сусідству з колишніми поліцейськими. Принаймні один із них, Іван Києвич, у вересні 1944 р. був засуджений до 20 років утримання у виправно-трудових таборах та 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна. Серед іншого, він звинувачувався у привласненні єврейського майна, в тому числі будинку, та в затриманні у вересні 1942 р. трьох євреїв, яких передав німецькій жандармерії у Новій Ушиці[9]. Свого часу Вдовіна по-сусідськи навіть ходила на його похорон. Про своє єврейське походження та історію порятунку вона дізналась лише в 2001 р. У 2012 р. її рятівники Василь та Олена Мокрі посмертно отримали звання Праведників народів світу[10].

Пам'ятник на місці масового поховання в урочищі "Трихів ліс" (Фото автора, 5 липня 2016 р.)

Пам’ятник на місці масового поховання в урочищі “Трихів ліс”.

Досвід Іткіна та Вдовіної не став сюжетом для жодної документальної стрічки. Вони залишаються чи не єдиними у Новій Ушиці, хто доглядає за масовим похованням у “Триховому лісі” і відвідують його до кожної чергової річниці 20 серпня. Місцевій владі зручніше не помічати цього всього так само, як в післявоєнні десятиліття намагались «не помічати» один одного й ті, хто за неповних три роки нацистської окупації перетворився на жертв та винуватців.

У публікації використано світлини автора.

 


[2] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941-1944 годах/ Сост. А. Круглов. – К., 2002. – С. 399.

[3] Dean M. Collaboration in the Holocaust. Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941-44. – NY, 2000. – P. 164.

[4] Арендт Х. Ответственность и суждение. – М., 2013. – С. 55.

[5] Запис спогадів Ісаака Нусімовича Іткіна 1926 р. н. (смт Нова Ушиця Хмельницької обл., 5 липня 2016 р.)// Особистий архів автора.

[6] Айзен М. Горька память, 1996 г.// Особистий архів автора. – Арк. 17-18.

[7] Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Ф. 13. – Спр. 461. – Арк. 21зв.

[8] Айзен М. Горька память, 1996 г.// Особистий архів автора. – Арк. 26.

[9] Архів управління Служби безпеки України в Хмельницькій області. – Ф. 5. – Спр. 21120. – Арк. 29-29зв.

[10] Запис спогадів Галини Василівни Вдовіної (Битенської, Мокрої) 1942 р. н. (смт Нова Ушиця Хмельницької обл., 5 липня 2016 р.)// Особистий архів автора.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss