Україна Модерна

Два дні у "зонах смерті"

Опубліковано 14.10.2016

// Усач Андрій

На жаль, 75-та річниця масового вбивства у Бабиному Яру не минула без скандалів. У ЗМІ ними було затьмарено і чи не найважливішу подію цих днів – офіційне оголошення намірів до 2021 р. нарешті створити у столиці Меморіальний центр жертв Голокосту "Бабин Яр", підтримане на найвищому державному рівні[1]. Сам проект меморіалізації остаточно не обрано і, вочевидь, стосовно нього варто очікувати тривалих "баталій". Історик Віталій Нахманович за основне завдання визначив створення такого меморіального простору, потрапляючи в який люди усвідомлювали б, що "входять у зону смерті"[2].

В ці ж дні – 29-30 вересня – в рамках проекту Історичного інституту Рурського університету у Бохумі за співпраці з магістерською програмою з публічної історії Українського католицького університету у Львові "Десятиліття крайнощей на прикордоннях Центрально-Східної Європи" група німецьких та українських студентів і студенток відвідала Західну Волинь: спершу село Кисилин Локачинського району Волинської області, а наступного дня – селище міського типу Мізоч Здолбунівського району Рівненської області. На відміну від Бабиного Яру, назви цих населених пунктів навряд чи багато скажуть навіть більшості істориків, але і Кисилин, і Мізоч з околицями в період Другої світової війни були такими ж "зонами смерті" - місцями масового насилля щодо євреїв, ромів, поляків та українців.

Серед іншого, учасникам проекту вдалося записати спогади безпосередніх свідків подій нацистської окупації, яким на початку війни між ІІІ Райхом та СРСР було від 9 до 13 років. Деякі із них втратили тоді своїх рідних. Загалом насилля стало повсякденною частиною їхнього підокупаційного дитинства, тому й спогади про це звучали досить по-буденному, але від того не менш шокуюче.

Галина Ковтунюк

Галина Ковтунюк в приміщенні школи у Кисилині. Її батько Костянтин Базюк, голова місцевого колгоспу, був розстріляний у серпні 1941 р. разом зі ще одним українцем та 48 євреями. Пам'ятник на їхньому похованні встановлено лише у 1991 р.

Найбільших втрат під час нацистської окупації зазнали місцеві єврейські громади. Врятуватися вдалося лише ліченим одиницям, а більшість було розстріляно за кількасот метрів від місць їхнього постійного проживання[3]. Фактично на околиці, де були здійснені ці масові вбивства, нині витіснена і пам’ять про них. В межах сучасних Кисилина та Мізоча важко знайти бодай якісь натяки на трагічні події 70-літньої давності.

Лише минулого року заходами ряду зарубіжних та вітчизняних інституцій під керівництвом Американського єврейського комітету урочисто відкрито меморіал на північно-західній околиці Кисилина, де в серпні 1942 р. було вчинено масове вбивство щонайменше 500 місцевих євреїв. Нині його досить легко відшукати за допомогою відповідних покажчиків. Сам меморіал значно відрізняється від однотипних (пост)радянських монументів, що їх можна побачити на більшості місць масових убивств в Україні. Навколо розкинулись сільськогосподарські угіддя, нічим непримітною частиною яких до 2015 р. було і місце теперішнього меморіалу. Десь неподалік знаходиться і досі неідентифіковане поховання ромів, розстріляних тут за кілька днів після євреїв[4].

Меморіал у Кисилині

Меморіал жертв Голокосту у Кисилині

Територія колишнього єврейського кладовища заросла чагарями і перетворена у стихійний смітник. Майже всі надгробки давно знищено та розтягнуто для будівельних потреб. Учасники проекту змогли побачити лише одну повалену мацеву. Фактично це одиноке свідчення про життя до Голокосту чисельної єврейської громади Кисилина, перша згадка про яку датується XVII ст. Так само нічого не залишилось від колишньої єврейської забудови, окрім хіба кількох погребів, що й досі за призначенням використовуються місцевими селянами. Тому без допомоги старожилів годі визначити межі гетто, в якому у 1941-1942 рр. утримувались кисилинські євреї[5]. Звідси в серпні 1942 р. їх через усе село вантажівками по 20-30 осіб у кожній вивозили до місця масового вбивства[6]. За словами 88-річної Галини Костянтинівни Ковтунюк (уродженої Базюк), з однієї із вантажівок були кинуті записки з благанням допомогти. Їх автором виявився лікар-єврей Вєрнік. Записки прочитали, але допомогти ніхто не наважився[7]. Прикро, але голоси місцевих ентузіастів, заклопотаних збереженням в тому числі єврейської спадщини Кисилина, залишаються у більшості випадків так само проігнорованими.

Ситуація в Мізочі виглядає назагал дуже подібною. Монумент в пам’ять про 2 300 місцевих євреїв, розстріляних у жовтні 1942 р. в урочищі "Соснина" на південній околиці містечка, було встановлено наприкінці 1980-х рр. Однак він знаходиться на відстані 200-300 метрів від місця, де насправді відбулося масове вбивство. Попри те, що проведена в листопаді 1944 р. ексгумація підтвердила наявність поховання, воно жодним чином не позначене до сих пір[8]. Нині там сінокос та росте городина.

Монумент у Мізочі

Монумент в пам'ять жертв Голокосту в Мізочі

85-річний Василь Степанович Прищепа, один із мізоцьких старожилів, спогади яких вдалося записати учасникам проекту, був безпосереднім свідком масового вбивства у "Соснині". Розказане ним чітко збігається із апокаліптичними світлинами, зробленими німецьким жандармом Густавом Гілле, - одними із небагатьох візуальних свідчень Голокосту в окупованій Україні[9]. Однак вбивства відбувалися не лише в "Соснині", але і безпосередньо в межах Мізоча, зокрема на території гетто – нині місця жвавої торгівлі та зупинки громадського транпорту. Тут у жовтні 1942 р. на очах Прищепи місцевий поліцейський застрелив єврейське немовля. Подібні випадки згадуються і в інших джерелах[10].

Василь Прищепа

Василь Прищепа на задньому дворі Мізоцької селищної ради. Під час нацистської окупації в цьому приміщенні перебувала районна управа

За словами того ж Прищепи, приблизно 40 тіл тих, кого вбили в межах містечка, було закопано неподалік старої школи. У післявоєнні роки школярі неодноразово знаходили там фрагменти людських кістяків[11]. Нині будівля старої школи стоїть пусткою, а на місці вказаного поховання звичайний город. На відміну від Кисилина, у Мізочі принаймні частково збереглись єврейське кладовище, огороджене минулого року за кошти зарубіжних інституцій, та окремі залишки єврейської забудови.

Мацеви в Мізочі

Мацеви, що збереглися на території єврейського кладовища в Мізочі

Не викликає сумніву, що пам’ять про трагічні події часів нацистської окупації мала б стати помітнішою в сучасних просторах Кисилина, Мізоча та інших населених пунктів із подібними історіями, яких в Україні не одна тисяча. Очевидно, місцеві бюджети не здатні профінансувати проекти меморіалізації на столичному рівні. Однак часто проблемою є не так нестача відповідних коштів, як брак усвідомлення власної відповідальності. Відповідальності, звісно, не за масові вбивства періоду Другої світової війни, а за збереження пам’яті про їхні численні жертви. З’явитися вона може хіба тоді, коли перестане діяти "доволі дивний закон", окреслений письменницею Катею Петровською в нещодавньому інтерв’ю, - "в тих місцях, де відбувалися наймасштабніші трагедії, про них майже не говорять"[12].

У публікації використано світлини автора та Олени Петренко - співорганізаторки поїздки на Західну Волинь.



[3] Детальніше див.: Михальчук Р. Мізоч: Трагічні сторінки історії, 1939-1955. – Рівне, 2010; Dębski W. S. Było sobie miasteczko. Opowieść wołyńska. – Lublin, 2006.

[4] Кількість ромських жертв остаточно не з’ясовано. Відомо, що до місця масового вбивства їх доставили двома возами: Dębski W. S. Było sobie miasteczko... – S. 399.

[5] Про межі гетто у Кисилині див.: Міщук П. В’язень Бухенвальду № 2949// Діти війни. Життя і долі: Спогади дітей війни Львівщини/ Упорядн. В. Петрів. – Львів, 2013. – С. 225.

[6] Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). – Ф. 7021. – Оп. 55. – Д. 10. – Л. 16.

[7] Запис спогадів Галини Костянтинівни Ковтунюк (Базюк) 1928 р. н. (с. Кисилин Локачинського р-ну Волинської обл., 29 вересня 2016 р.)// Особистий архів автора.

[8] ГАРФ. – Ф. 7021. – Оп. 71. – Д. 59. – Л. 6об.

[9] Ці світлини можна, до прикладу, побачити на сайті Меморіального музею Голокосту у США.

[10] Подібні свідчення у 1949-1950 рр. дали місцеві поліцейські Олексій Ломінський та Михайло Фризюк: Архів управління Служби безпеки України в Рівненській області. – Ф. 4. – Спр. 10230. – Т. 1 – Арк. 309-310; Там само. – Т. 3. – Арк. 80. Також див.: Михальчук Р. Мізоч... – С. 68-69.

[11] Запис спогадів Василя Степановича Прищепи 1931 р. н. (смт Мізоч Здолбунівського р-ну Рівненської обл., 30 вересня 2016 р.)// Особистий архів автора.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!