Яків Сухенко: обличчя людини

17.12.2017
6 хв читання

14 листопада 2017 р. в Рівному було презентовано анімаційний фільм «Людина з обличчям» – результат роботи Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка»[1]. В його основі реальна історія Якова Сухенка, якому у 1983 р. посмертно було надано звання Праведника народів світу за порятунок євреїв в окупованому Рівному. Він був одним з перших українців, які удостоїлись цього звання. Станом на 1983 р. таких було зовсім небагато – 31 сім’я або окрема особа[2]. Джерелом для створення анімаційного фільму стали спогади рівненської єврейки Варвари Барац, яка разом із донькою Мірою була врятована Сухенком. У 1984 р. їх опублікували німецькою мовою, а в 1990-х – у перекладах на англійську та російську[3].

2 грудня 2017 р. «Людину з обличчям» було продемонстровано також на Фестивалі живої історії у Києві. В анотації, серед іншого, вказувалось: «Реальне обличчя цієї людини, можливо, так ніколи й не буде встановлено, однак у моральному сенсі Яків Сухенко був «людиною з обличчям», яка пожертвувала своїм життям заради порятунку інших»[4].

Тему рятівників сміливо можна назвати однією з найменш досліджених в історіографії Голокосту. Це робить її, як показує сучасний польський випадок, зручною для політичних маніпуляцій[5]. Що знаємо ми насправді про людей, які наважались на порятунок інших, усвідомлюючи всю небезпеку для свого власного життя? Були вони дійсно унікальними чи їх вибір – це банальна випадковість? Соціальний психолог Філіп Зімбардо, автор відомого Стенфордського тюремного експерименту, писав з цього приводу: «Нам би хотілось славити героїзм як надзвичайно особливу поведінку, а героїв – як незвичайних людей. Однак майже всі, кого підняли на цей п’єдестал, скажуть вам, що в їхніх вчинках не було нічого особливого і що на їх місці так вчинив би кожен. Вони зовсім не вважають себе героями»[6]. Мотиви їхньої поведінки найчастіше не могли пояснити ані вони самі, ані врятовані. Взагалі про більшість з рятівників відомо не більше, аніж те, що факт порятунку таки мав місце. Тому нічого дивного у тому, що більшість із них залишаються таки людьми «без облич» немає.

Проте випадок Сухенка все ж вирізняється. В Архіві управління СБУ в Рівненській області вдалось виявити контрольно-наглядове провадження щодо групи осіб, заарештованих НКВС у Рівному в листопаді 1940 р. Серед них значиться і той самий Яків Захарович Сухенко. Попри очевидні інформативні обмеження контрольно-наглядового провадження як джерела, воно все ж дає змогу дізнатись деякі біографічні дані. Народився він у 1910 р. в Харкові в робітничій сім’ї, українець, безпартійний, здобув вищу освіту. В Рівному проживав по вул. Пшонній 6 і працював інженером-економістом на «будівництві № 1 НКВС» – реконструкції стратегічного шосе Новоград-Волинський – Рівне – Дубно – Львів[7]. Більше того, дізнаємось дещо і про його зовнішність – середнього зросту, темно-русе волосся, сірі очі, «особливі прикмети: лисий»[8]. Однак головна родзинка – це прикріплене до справи фото арештованого, отже реальне обличчя Сухенка більше не таємниця.

Справа, в ході якої він став об’єктом зацікавлення радянських спецслужб, стосувалась викриття махінацій у 1-му відділенні Робітничо-селянської міліції Рівного, співробітники якого за хабарі надавали паспорти особам, які мали обмеження на проживання в режимних містах. Стосовно власне Сухенка в документах досить лаконічно зазначалось: «Роль Сухенка як учасника групи полягала в тому, що він являвся довіреною особою працівників паспортних столів РС Міліції і від їх імені укладав угоди з особами з соціально-чужого середовища і за хабарі влаштовував паспорти тим, хто мав потребу в їх отриманні. Одночасно з цим Сухенко залучив до своєї злочинної діяльності ряд місцевих жителів м. Рівного Бараша, Гескіна та ін., яким доручив підшуковувати осіб з соціально-чужого елементу і за велику винагороду влаштовував їм паспорти, так були отримані паспорти кол. великими фабрикантами м. Варшави Фінкельштейном, Горинштейном та ін., які підлягають виселенню за межі Рівненської області»[9]. Те, що в цитованому тексті фігурують саме єврейські прізвища не випадково. У червні 1940 р. відбулась третя хвиля радянських депортацій «соціально ворожих елементів» із Західної України, що в першу чергу стосувалася біженців із західних та центральних регіонів Польщі, які опинились тут під час вересневої кампанії 1939 р. Абсолютна більшість із них були євреями. З Рівненської області було депортовано 2 000 осіб. Ця подія викликала негативні відгуки на кшталт, що радянська влада «гірша за гітлерівську» та «допускає те, чого немає навіть у фашистських державах»[10]. Отримання радянського паспорта було одним із можливих варіантів уникнути депортації, а Сухенко в даному випадку став зв’язковою ланкою між жертвами та виконавцями радянського насилля – одні хотіли врятуватися, а інші були не проти нагріти на цьому руки. Чи отримував він сам якусь винагороду невідомо. Принаймні в матеріалах контрольно-наглядового провадження така інформація відсутня. Примітно також, що всі заарештовані разом з ним теж були євреями – шофер обласного автотранспортного управління Абрам Генріхович Гескін (сам біженець з Варшави, якому вдалося дістати паспорт за хабар у 1 500 крб), медсестра Нехама Йосифівна Гескіна-Момут, старший бухгалтер лісового відділу міського управління торгівлі Марк Вільгельмович Бараш.

У грудні 1940 р. з огляду на те, що їхню справу НКВС не вдалося підвести під «контрреволюційну» статтю її передали для подальшого розслідування до Рівненської обласної прокуратури, а звідти в січні 1941 р. – до прокуратури прикордонних та внутрішніх військ НКВС у Луцьку. Весь цей час Сухенко та інші утримувались у в’язниці в Рівному[11]. Подальший перебіг цієї справи простежити не вдалося.

За твердженням Барац, Сухенко таки був засуджений і відбував покарання під Смоленськом, звідки зумів втекти з наближенням вермахту і повернувся до вже окупованого Рівного, обірваний та без копійки в кишені. Першу допомогу він отримав від знайомих євреїв[12]. Проте останні її теж потребували – переслідування почались з перших днів нацистської окупації. Одним із засобів порятунку було придбання посвідчень особи із зазначенням неєврейського етнічного походження і Сухенко їх діставав. Цілком можливо, що використовував для цього зв’язки, набуті ще в 1940 р. Крім того, він забезпечував знайомих євреїв продуктами, налагоджував їхні зв’язки з родичами в інших містах, переховував у власній квартирі і навіть особисто переправляв до Центральної України, де вони вони мали більше шансів врятуватися. Власне про це оповідається в анімаційному фільмі «Людина з обличчям». Точне число тих, кому в той чи інший спосіб допоміг Сухенко невідоме. Зі спогадів Барац виходить, що їх було кілька десятків. Більше того, йому вдалося скооперуватись з Іваном Шевченком, ще одним українцем, який став надійним помічником і врешті розділив його долю. Барац востаннє бачилась з ними в середині січня 1943 р., а вже за три місяці отримала відомості, що Сухенка, Шевченка та євреїв, яких вони супроводжували, арештували у Києві[13]. На цьому можна було б поставити крапку, але вдалося виявити додаткову інформацію, що проливає світло на обставини цих подій. Після зайняття Києва частинами Червоної армії в будівлі по вул. Короленка 33, яку перед цим займало управління поліції безпеки та СД і в’язниця при ньому, було виявлено копіювальний папір і за ним встановлено текст кількох документів. Серед них – «Іменний список злочинців, передбачених для особливого поводження» від 1 квітня 1943 р. Нацистські евфемізми вказували на те, що всі 50 осіб, зазначених у списку, були страчені. Кожен з них мав реєстраційний номер. Під № 8764 значився «комуніст» Яків Сухенко, під № 8765 – «партизан» Іван Шевченко, під № 8766 і 8767 – єврейки Розалія Саянц та Софія Померанц[14]. Саянц і Померанц, очевидно, були останніми, кого намагались врятувати Сухенко та Шевченко. Існує велика вірогідність, що всі вони були страчені вже наступного дня, 2 квітня 1943 р., у Бабиному Яру[15].

Серед проектів, що їх збирається реалізувати «Мнемоніка» наступного року також встановлення у Рівному перших «каменів спотикання», зокрема і по вулиці Студенній 19а – біля будинку, де під час нацистської окупації мешкав Сухенко[16]. Безперечно така ініціатива заслуговує на увагу як один із способів нагадування про тих, хто втратив життя, рятуючи інших, особливо в час, коли саме поняття «героїчний вчинок» виглядає знеціненим. Той же Зімбардо вказував: «Інколи людей вважають героям, хоча вони цього не заслуговують. Вони стають героями, тому що держава чи які-небудь організації реалізують якісь власні цілі. Такі «псевдогерої» – породження ЗМІ, які виконують замовлення впливових системних сил»[17].

Зрештою, історія Сухенка – харків’янина, який у Рівному допомагав євреям врятуватися від радянського та нацистського насилля і врешті був вбитий у Києві, найвірогідніше, в такому символічному місці як Бабин Яр, – могла б стати точкою дотику у пошуку спільної пам’яті про Другу світову війну для різних регіонів України.

 

Висловлюю вдячність Тетяні Пастушенко та Роману Михальчуку за доступ до деяких використаних джерел.

У публікації використано світлини з АУСБУ в Рівненській області та книги Якова Сусленського «Справжні герої».

____________________

[1] Людина з обличчям.

[2]Підраховано за списком, доступним на сайті Яд Вашем. Станом на 1 січня 2017 р. число Праведників народів світу з України досягло 2 573. Ще 8 сімей отримали це звання у 2017 р. Детальніше див.: Праведники світу: посол Ізраїлю нагородив вісім українських родин.

[3] Baratz B. Flucht vor dem Schicksal: Holocaust-Erinnerungen aus der Ukraine, 1941-1944. – Darmstadt, 1984; Barac B. Escape from Destiny: Holocaust Memoirs from Ukraine. – Melbourne, 1990; Барац В. Бегство от судьбы: воспоминания о геноциде евреев на Украине во время Второй мировой войны. – Москва, 1993. На жаль, україномовного видання досі немає, хоча переклад об’ємних фрагментів публікувався в місцевій пресі: Барац В. Втеча від долі. Спогади про геноцид євреїв на Україні під час Другої світової війни// Вісті Рівненщини. – 1993. – № 78-82, № 85, № 89-91.

[4] Цит. за анотацією в програмі Фестивалю живої історії (1-2 грудня 2017 р.).

[5] До прикладу, див. останнє інтерв’ю професорки Барбари Енгелькінг.

[6] Zimbardo P. The Lucifer Effect. Understanding How Good People Turn Evil. – New York, 2008. – P. 457.

[7] Управління будівництвом Західно-Української дороги № 1 на чолі з майором держбезпеки Гнатом Федюковим розташовувалось в Рівному з вересня 1939 р. Станом на листопад того ж року в його підпорядкуванні перебувало 15 500 польських військовополонених, 4 500 вільнонайманих та 3 500 військовослужбовців дорожних батальйонів. Детальніше див.: Катынь. Пленники необъявленной войны. Документы и материалы/ Сост. Н. Лебедева, Н. Петросова, Б. Вощинский и др. – Москва, 1999. – С. 95-97, 186-187.

[8] АУСБУ в Рівненській області. – Ф. 4. – Спр. 17580. – Арк. 37.

[9] Там само. – Арк. 6.

[10] Баран В., Токарський В. Україна: західні землі, 1939-1941 рр. – Львів, 2009. – С. 168-170; Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939-червень 1941 рр. – Київ; Дніпропетровськ, 2012. – С. 299.

[11] АУСБУ в Рівненській області. – Ф. 4. – Спр. 17580. – Арк. 28-30.

[12] Барац В. Бегство от судьбы… – С. 49.

[13] Там само. – С. 100.

[14] Вронська Т., Лисенко О. Тюремний мартиролог окупаційного режиму: написи на стінах нацистських казематів. – Харків, 2014. – С. 311.

[15] Численні свідки вказують, що в’язнів з вул. Короленка 33 привозили і страчували в Бабиному Яру по п’ятницях вранці. 2 квітня 1943 р. припадало якраз на п’ятницю. Детальніше див.: Нахманович В. Расстрелы и захоронения в районе Бабьего Яра во время немецкой оккупации г. Киева 1941-1943 гг. Проблемы хронологии и топографии// Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы. – К., 2004. – Кн. 1. – С. 84-163.

[16] Встановлення меморіальних знаків жертвам нацизму у Рівному за концепцією «камені спотикання» (3 липня 2017 р.) 

[17] Zimbardo P. The Lucifer Effect… – P. 466.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss