Україна Модерна

Образки з виставки

Опубліковано 20.11.2016

// Устина Стефанчук

3-6 листопада 2016 в Українському культурному центрі в Едмонтоні експонувалася виставка “Наша скриня”, організована з нагоди відзначення 125-річчя української еміграції до Канади. Цей проект реалізовано спільними зусиллями Альбертської філії Українського музею Канади, Музею Едмонтонського відлілу Ліги Українських католицьких жінок. Виставка представила чимало скарбів, що їх українці привезли у скринях та валізах до нового краю упродовж п’яти хвиль еміграції. Супровідні наративи висвітлювали особистий досвід поселенців, розповідаючи про причини еміграції та смисли перевезених через океан речей.

"Вибачте, будь ласка, а можна по-українському?” – звернулася до мене невеличка на зріст четвертокласниця. Я схвально кивнула і продовжила українською, дівчинка обдарувала мене широкою зворушливо беззубою посмішкою, і не дослухавши чкурнула проходом позаду експозиційних панелей, щоб швидше добратися до іншого кінця зали. Жовті шкільні автобуси все приїжджали і учні двомовних українсько-канадських шкіл розбігалися по виставковій площі поки їх не згромаджували вчительки, як малі отари. 

Виставка, до організації якої я мала приємність долучитися, захопила мене своєю ідеєю та не переставала всіляко дивувати в процесі втілення. Правду кажучи, здебільшого заходи на кшталт цього в діаспорі виглядають доволі однотипно – статичні, консервативні, з незмінною стилістикою 1980-их років, під загальним гаслом “в нас так прийнято”. Це, на жаль, не лише не сприяє зацікавленню українською культурою та історією, а радше навпаки -- відштовхує та спотворює уявлення про неї. 

ього разу все мало бути інакше, принаймні я мала власний амбітний план, щоб так сталося. Концепція заходу - знайомство зі зразками традиційної української культури через вміст скринь, валіз та куферків, які привозили з собою емігранти впродовж усієї історії українського поселення в Канаді, тобто через особистий досвід, а це вже дуже цінно й сьогочасно. Що краще може свідчити про світогляд, систему цінностей та культуру, як не речі – символічні та цілком ужиткові, які мали стати основою для початку нового життя в чужому світі? Що саме було тими найціннішими скарбами для української людини, чому саме ці речі, в чому їх унікальність? Як змінювалися ці атрибути з кожною новою генерацією переселенців? Як спадок, привезений з Старого Краю, вплинув на формування Канади та канадської культури? Саме на ці питання хотіли відповісти організатори, і я з ними. 

На одній з перших зустрічей організаційного комітету хтось спитав мене, що я, як представниця 5 хвилі еміграції, привезла з собою до Канади. Моя відповідь здивувала: два наплечники давніх строїв (вони, власне, й були моїм невеличким внеском в наповнення виставки), стосик старих знимок з бабусями та дідусями і комп'ютер. Останнє – чи не єдине, що мене відрізняє від піонерів – найперших емігрантів з України. Цікаво, як коло майже заманулося. Моє пояснення про те, що це дійсно мій найбільший скарб, яким я хочу ділитися зі світом, як свідченням багатої і давньої української культури, частина присутніх сприйняла скептично, як порожню, хоч і красиву фразу.

Центральним пунктом експозиції був вражаючих розмірів коровай. Мушу зізнатися, що я спершу скептично ставилися до цього задуму, як затратного по часу і ресурсах, однак кінцевий результат мав нечуваний успіх, цілком виправдано! Окрім майстерності творців, був ще один важливий і цікавий аспект цього творіння – до його створення долучилося кілька різних жіночих організацій, кожна з яких робила свою частину спільного. Оця ідея об'єднання таких різних і не завжди взаємопривітних середовищ мене навіть розчулила. Гуртування - це таки вічна наша неспроможність по обидва боки океану, і кожен, навіть невеличкий крок назустріч я сприймаю із сентиментальним зачудуванням.

Серед почищених від пилу музейних артефактів, різноманітних приватних збірок, пожовклих знимок з красивими світлими обличчями на особливе місце заслуговують людські образки - відвідувачі, чиї історії моя пам'ять поглинала із палкістю правдивого колекціонера.

Мене вельми потішило неприховане зацікавлення дітей експонатами та розповідями, і кількість відвідувачів загалом. Для нових поколінь українських емігрантів з часу незалежності є два варіанти розвитку подій, полярні за своєю суттю: залишатися повністю в українській реальності, так ніколи і не ставши частиною цього суспільства, або ж майже миттєво асимілюватися (що вже дивуватися нащадкам давніших емігрантів, які вже декілька поколінь народженихі в Канаді). В кожному з цих випадків, щоб робити вибір, слід розуміти з-поміж чого ти обираєш. Навіть щоб з певністю вирішити не бути українцем, треба мати уявлення про правдиве українство, інакше це не вибір. Я дуже вірю в національність вільного вибору і ціную її понад інші, як найбільш чисту форму, але - як будь-яке осмислене рішення, - вона повинна базуватися на знанні предмету. Втім, мої доволі невтішні спостереження і роздуми, базовані на роках життя в різних діаспорах, трохи просвітліли в контексті кількох випадкових зустрічей. 

Одного дня, після перегляду фільму про українську еміграцію до Канади, до мене підійшла темношкіра школярка і запитала, чи менше українців виїжджають зараз до Канади порівняно з першими хвилями еміграції? Якщо так, це було б дуже гарним свідченням того, що українцям нарешті добре вдома. На моє щастя, хтось в цей момент мене гукнув, і я мала причину забаритися з відповіддю. Поки я, оговтавшись, обернулася, щоб щось промамляти, дівчинку змело навалою однокласників, ціла юрба яких з радісними вигуками пробіглася повз. 

Іншого дня до мене підбігла дівчинка з шаленими іскристими очиськами, вислухавши мою коротку розповідь про давні весільні костюми українців, сказала, що костюми їй подобаються, хоч вона б такий не носила, але її дуже цікавило, яку спідню білизну вони носили тоді? В цей момент її молодший брат підгортав плахту на манекені, стараючись зазирнути під спід. На запитання сестри хлопчик із тоном знавця відповів: “нічого!”. Він майже ліг на стіл з експонатами якраз навпроти таблички “do not touch”, замріяно роззираючись довкола. 

Дітлахи - це, однозначно, був той живий, вируючий компонент, без якого ризик патетично-нафталінного настрою був би таки досить загрозливим. Це був показовий приклад того, що навіть такою експозицією з великою кількістю написів дрібним шрифтом і складних назв можна захопити дитячу аудиторію. Все залежить від форми, і в цьому велика шана оповідачкам паням-організаторкам. 

Взагалі, нічого дивно, що діти в тутешніх школах не вважають українське крутим і модним, та, що там – навіть зрозумілим, оскільки пізнавати українську мову, культуру та історію вони змушені крізь призму шароварної фальші та похоронного героїзму. Скажімо, така незмінна частина шкільної програми справжнього маленького українця “Як умру, то поховайте” є незрозумілою для дитячого сприйняття, чужа їм, нецікава, бо неактуальна, принаймні для психічно здорової дитини. Мене дивує в канадських дітях те, що вони з наймолодшого віку вже зовсім свідомі права робити вибір, вони здатні розгледіти, що до них промовляє, а що ні - і не соромляться це озвучити. Мені не подобається", " це класно", "нудно", "нічого собі" - це ті різні реакції, які доводилося мені чути, спостерігаючи за наймолодшими відвідувачами, і це те, що повинно би було слугувати індикатором того, що і як саме слід подавати в майбутньому. На жаль, їхні однолітки, які недавно переїхали з України, ще не відчувають в собі цієї свободи. 

Дітям цікаво було казитися, дуріти, фантазувати та уявляти і їм були цікаві ті частини програми, які передбачали можливість це втілювати. І це ніяк не компрометувало, не применшувало важливості того, що мала на меті показати і навчити проограма виставки. Зовсім несподівано я сама собі дала відповідь на питання, чому українські навчальні програми в тутешніх школах і університеті закриваються і не мають популярності. В одній із груп хлопчина-підліток запитав про те, чим колись парубки мастили волосся, як збиралися на кавалєрку, щоб гарно виглядати. Хтось відповів – смолою з дерева, хтось висунув ще якусь гіпотезу, всі реготали і вигадували далі, разом ми намагалися знайти відповідь на це питання. Вчителька, яка супроводжувала групу, сказала спинила наші пошуки фразою “досить дурних питань” чим, прогнозовано, відбила бажання до подальшого сприйняття виставки, а може і значно ширше. 

Здається, в останній день, коли я стояла в очікуванні моменту, коли можна буде почати згортати експозицію, звідкись переді мною з'явилося хлопча. Він довго розглядав все, уважно, ніби вивчаючи чи шукаючи чогось. А тоді питає чи я з України. Я відповідаю, що так, зі Львова. Малий продовжує, що він з Косівського району. Він ще розповідав мені про бабцю і горби, про козу і що тепер рідко бачить тата, бо він весь час працює на будові. Аж тоді, стишивши голос, питає чи я сумую за домом. Я зволікала з відповіддю, на секунду задумавшись про те, як безмежно я тужу за Львовом. Не дочекавшись моєї відповіді, хлопчик з дуже серйозним дорослим поглядом сказав: “Я теж! Дуже!” Вся його постать в смугастому светрі та запросованих на кант, ледь короткуватих штанятах, не притаманна канадцям його віку, печальність, викликали якісь дуже різні відчуття. Образ української еміграції, усіх тих таких різних хвиль, все що я люблю і за що зневажаю свою батьківщину в одній короткій зустрічі. Мій маленький знайомий ще довго розпитував і розглядав, його цікавило, чи маю я щось з Карпат і як виглядали гуцули, і чому вони гуцули, і ще якесь інше чому, і як, і де. 

Тут логічно б мав бути якийсь підсумок. Але я його не маю. Запропонований текст - лише замальовки поодиноких вражень. Лише коротко вдамся у філософування. Якщо позазирати у валізи українських емігрантів останньої хвилі, сучасні, модні, то серед речей та думок, потрібних для початку нового життя на чужині, невагомим, а таки дуже відчутним вантажем зачаїлася пострадянська свідомість. А ще - некритичність та безособовість, як форми осягнення дійсності, які крокують з нею в ногу, та передаються в спадок від покоління до покоління. Причини такої глибокогої і тривалої вкоріненості в українському культурному та соціально-політичному полях буття, що її поміж інших статків везуть аж через океани, слід шукати в жалюгідному рівні освіти. Освіти у найширшому сенсі, як системи пізнавальної діяльності, коли не приділяють достатньої уваги (цілеспрямовано чи з недолугості) ключовим настановам, які озвучують через навчальні заклади, і загалом тих, які циркулють у публічному просторі. Не йдеться про відверто антиукраїнський контент - це окрема тема. Дуже часто цінні, конструктивні та навіть патріотичні ідеї нівелює форма їх подачі. Сумно, але такий підхід знаходить вдячний ґрунт в діаспорах, поширюючи далі невігластво, шаблони та однобокість у сприйнятті українського продукту, а це водночас сприяє все глибшій асиміляції та відстороненості. 

Ініціативи, що покликані долати засилля пострадянських освітніх підходів ще рідкість. Їх вже значно більше в самій Україні, ніж у консервативних і доволі закритих діаспорних колах, проте, вони є. Нерішучі, сором'язливі просування в бік свободи, критичності та особистих досвідів, як форм подачі українського, все ж з'являються і це бадьорить. 

До слова, на згаданій виставці серед учнів двомовних шкіл були представники різних національностей, і більше того, серед етнічних українців були дуже різні дітлахи, чи не третина з яких - російськомовні. Навіть цей короткотривалий досвід дуже наочно продемонстрував запотребуваність саме якісного, правдивого українського наповнення, спраглість, з якою відвідувачі, діти та й дорослі, ті які ідентифікують себе з Україною чи ні, всотували інформацію, виявляючи зацікавлення до несподіваних деталей. А це означає, що в залежності від того, як інформацію буде подано, таким і буде її відтворення. Чи ти покинув батьківщину в дитинстві, чи в зрілому віці, чи навіть народився вже в діаспорі, куди переїхали твої батьки -  для різних цих аудиторій необхідні різні підходи і розмаїте звучання, але наповнення має бути те саме - конструктивно і правдиво про те, що таке Україна і хто такі українці. Це, бодай, забезпечить умову, що колись, коли дійде до питання вибору, його буде здійснено з розумінням. 

 

У публікації використано світлини авторки та з репортажу про цю виставку в Edmonton Journal

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!