Україна Модерна

// Владислав Гриневич

1956 р. в Москві у видавництві «Совєтський письменник» вийшла повість Іллі Еренбурга «Відлига». І в самій назві, й у виразних репліках героїв «Усе, здається, змінилося»; «Потрібні інші люди» ; «[…] Нам потрібен наш, совєтський гуманізм […]. Настав час за це взятися» ; «Випрямилися люди. Бурчать, але це ознака здоров’я […]» – чітко лунали надії на зміни на краще після відходу епохи тирана в минуле[1]. Ці сподівання підкріплювалися засудженням ХХ з’їздом КПРС (лютий 1956 р.) культу особи Сталіна, реабілітацією репресованих, певною лібералізацією суспільно-політичного життя й покращенням психологічного клімату у країні. На цьому тлі були зрозумілими й очікування багатьох євреїв на те, що з припиненням абсурдної «справи лікарів-убивць» та загальними перемінами буде покладено край також і політиці державного антисемітизму.

Врешті перше десятиліття після смерті Сталіна увійшло в історію як «доба відлиги». А проте, сподіваних радикальних змін на краще так і не відбулося, адже чинна в СССР система влади залишалася незмінною. Повною мірою це стосувалося «єврейського питання»: сталінський відверто-агресивний антисемітизм заступила політика завуальованого державного антисемітизму. Одним із виразних її проявів стала «п’ята графа» (зазначення національності в паспорті), що слугувала негласною причиною перешкоджання вступу євреїв на навчання до певних вищих навчальних закладів, влаштування на роботу, просування по службових сходинках і т. ін. Із року в рік у Совєтському Союзі посилювалася мовна асиміляція / русифікація євреїв, реаліями повсякдення залишались ігнорування національно-культурних особливостей і потреб, обмеження й утиски релігійної свободи. Як і перманентне шельмування уявних «внутрішніх» та «зовнішніх» ворогів – серед останніх особливо вирізнявся «міжнародний сіонізм».

«Доба відлиги» не принесла жодних змін у владні інтерпретації трагедії в Бабиному Ярі. Як і за сталінських часів, масові вбивства євреїв у вересні 1941 р. лише за те, що вони були євреями, замовчувалися й заперечувалися розмитою формулою «вбивство мирних совєтських громадян». Подекуди говорили також і про іншу «причину», чому саме пам’ятник знищеним євреям ставити не потрібно. «Який пам’ятник? Кому? Пам’ятник ставлять героям. А тут – люди добровільно пішли, як кролики в пащу удаву…»[2], – переповідав пізніше почуте ним київський письменник-фронтовик В. Некрасов.

Водночас будь-які публічні вияви євреями свого особливого ставлення до трагедії Бабиного Яру незмінно трактувалися як «підігрівання єврейського націоналізму» й переслідувалися. Досить характерна в цьому контексті історія сталася в 1959 році, під час гастролей у Києві популярної співачки Н. Ліфшицайте. Гостя заспівала сповнену трагізму «Колискову Бабиному Яру» (музика Р. Боярської, вірші О. Дріза)[3]:

«Повісив би колисочку на балконі зранку я,
Щоб колихати рідного мого синочка Янкеле.
Але мій дім підпалено, понищено, порубано,
То як же колихатиму тепер синочка любого?!
[…]
Мене здушив отой ланцюг – не вирватись із зашморгу,
Прикутий до колисочки з синочками із нашими.
Я розгрібаю згарище – сини мої обидва де?
Мовчать попечені кістки – у них немає відповіді.

О матері, допоможіть
Цю доридати пісню,
Заколисати, пережить
І бабин Яр колись мені»

1953–1954 рр., збірка «Четверта струна», пер. з їдишу В. Богуславська

За спогадами Н. Лівшицайте, під час виконання «Колискової» в залі запанувала тиша, кияни піднялися з місць[4]. Наступного дня співачку запросили до ЦК КПУ, спочатку було скасовано її концерти в українській столиці, а далі їй узагалі заборонили виступати протягом року.

Впродовж усіх 1950-х рр., під приводом планування в українській столиці нових транспортних шляхів і розбудови житлових масивів, вживалися активні дії до фізичної ліквідації Бабиного Яру як «незручного місця». Для цього в його провалля інтенсивно закачувалася піщано-глиняна пульпа. Наприкінці 1958 р. київська міська рада вчергове ухвалила замивати територію Бабиного Яру.

Громадськість перманентно протестувала проти цього. Зокрема, В. Некрасов у жовтні 1959 р. опублікував у популярній московській «Литературной газете» статтю під виразною назвою «Чому це не зроблено?», вимагаючи припинити нарешті знущання з пам’яті й шанувати загиблих у Бабиному Ярі.

«Кому це могло спасти на думку – засипати яр і на місці найбільшої трагедії гратися і грати у футбол? – питав він. – Ні, цього допустити не можна. Коли людина вмирає, її ховають, і на могилі ставлять пам’ятник. Невже цієї данини поваги не заслужили 195 тисяч киян, по-звірячому розстріляних у Бабиному Яру, на Сирці, в Дарниці, Кирилівській лікарні, в Лаврі, на Лук’янівському кладовищі!»[5].

Одначе такі заклики залишалися непочутими. Більше того, 4 січня 1960 р. постановою «Про упорядкування справ зі спорудження пам’ятників на території УССР», ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР офіційно скасували дію власної постанови 1945 р. про спорудження пам’ятника жертвам гітлерівців у Бабиному Ярі – на тій підставі, що це, мовляв, потребує значних витрат на протиерозійні роботи[6].

А проте замивання Бабиного Яру тривало – як і в попередні роки, без дотримання необхідних технічних вимог. Замивали доти, аж поки 13 березня 1961 р. не сталася масштабна катастрофа: пульпа прорвала дамбу, вал густої маси заввишки 4 метри і завширшки 20 метрів, з грюкотом, ламаючи все на своєму шляху, майже миттєво накрив частину району Куренівки, поховавши під собою і людей, і житлові будинки. Був ранок, тож багато хто збирався або вже прямував на роботу. Рятівникам довелося діставати тіла загиблих у місцях, де їх заскочила лиха доля – з приватних будинків, трамвайних вагонів, телефонних будок…

За офіційними відомостями, під час Куренівської трагедії загинули 145 осіб, за неофіційними – півтори тисячі. Лавиною було зруйновано 68 житлових, 13 адміністративно-виробничих будівель, трамвайне депо. Уважно відстежуючи в ці дні настрої суспільства, КДБ зауважило у донесеннях до ЦК КПУ характерні «нездорові судження», зокрема і київських євреїв: «Там треба було би пам’ятник поставити, а не розгортати таке будівництво», «Надумали будувати гнилий масив на Бабиному Яру, замість того, щоб побудувати там пам’ятник загиблим євреям», «Це піднялися тіла євреїв, розстріляних німцями в період окупації м. Києва», «Не треба було чинити наругу над пам’яттю загиблих у Бабиному Ярі, тому і сталося таке лихо»[7].

Після Куренівської трагедії від ідеї перепланування території Бабиного Яру не відмовилися. Тривала розбудова житлового масиву Сирець, почалося спорудження Новоокружної магістралі. 1962 р. вирішили остаточно ліквідувати кладовища на вул. Мельникова. Відтак, було знищено Єврейське кладовище, на місці якого надалі розмістився спортивний комплекс. На старій частині Військового (Братського) кладовища почалося зведення телевежі. Під час знесення кладовищ бажаючим пропонували перенести прах рідних на інший цвинтар. Деякі так і робили. Та багатьох із тих євреїв, хто мав би перенести могили, самих уже не було в живих, адже нацисти нищили у Бабиному Ярі цілі єврейські родини. Такі «нічийні» могили атеїстична влада врешті зрівняла бульдозерами з землею. Винятки робилися під час виявлення в ході будівельних робіт останків жертв гітлерівців: за рішенням київського виконкому, всі вони підлягали перепохованню на Лук’янівському кладовищі.

Тим часом наближалися 20-ті роковини масового розстрілу євреїв у Бабиному Ярі. Влітку 1961 р. в Києві перебував поет Є. Євтушенко. На місце трагедії він ходив разом із молодим письменником А. Кузнецовим і був глибоко вражений побаченим. «Я знав, – згадував він пізніше, – що ніякого пам’ятника там немає, але я очікував побачити якийсь пам’ятний знак або якесь доглянуте місце. І раптом я побачив звичайнісіньке звалище, яке було перетворене у такий сендвич сміття з поганим запахом [...]. На наших очах під’їздили вантажівки і звалювали на те місце, де лежали ці жертви, все нові й нові купи сміття»[8].

Невдовзі, на творчому вечорі в київському Жовтневому палаці поет уперше публічно прочитав створену ним поему про Бабин Яр. У грудні 1962 р. в Москві видатний композитор Д. Шостакович представив Тринадцяту симфонію, в першій частині якої вокальна партія була написана на слова Євтушенка. В 1966 р. московський журнал «Юность» опублікував скорочений варіант роману А. Кузнецова «Бабин Яр»[9]. Відтак усупереч перманентним спробам стерти пам’ять про вересневу 1941 р. трагедію єврейства, тема Бабиного Яру входила у радянський публічний простір, набуваючи водночас і міжнародного розголосу.

Зовсім не рахуватися з цим влада не могла. Тож було вирішено повернутися до ідеї монументу у Бабиному Ярі – знову-таки, не євреям, а всім мирним громадянам. 30 травня 1965 р. ЦК КПУ видав постанову «Про спорудження пам’ятників-монументів у пам’ять совєтських громадян і військовополонених солдатів та офіцерів Совєтської армії, які загинули від рук німецько-фашистських окупантів у період окупації м. Києв». 26 липня того ж року голова Ради Міністрів УРСР І. Казанець звернувся до Москви за дозволом про встановлення двох монументів – на території Сирецького табору та у Бабиному Ярі[10]. Діставши дозвіл, республіканська влада оголосила конкурс проектів, приурочивши його до 25-х роковин трагедії.

Попри те, що конкурс був закритим, він набув суспільного розголосу. Кияни йшли до Будинку архітектора на обговорення проектів, люди несли з собою квіти, покладаючи їх просто до проектних планшетів. Поряд із пропозиціями, концептуально вписаними в офіційну версію трактування трагедії в Бабиному Ярі, на розгляд журі було представлено кілька проектів (Й. Каракіса, А. Мілецького, В. Мельниченка і А. Рибачук та ін.) із виразними єврейськими мотивами. Втім, жоден із проектів влада не підтримала. Нічого не дав і другий тур конкурсу, що проходив під гаслом «Дорога. Смерть і Відродження до життя». Врешті конкурс закрили, журі розпустили, всі подані на розгляд проекти відхилили[11].

Однак 25-ті роковини трагедії в Бабиному Ярі не пройшли непоміченими. 29 вересня 1966 р. тут відбувся «несанкціонований» мітинг-реквієм, котрий мав символічне значення: від цього часу і на кілька десятиліть уперед Бабин Яр став сприйматися не лише як «долина сліз» і місце пам’яті по загиблих, але також і як місце демонстративно-публічних маніфестацій совєтських євреїв проти владних утисків, на захист власної ідентичності, ідеалів гідності і свободи.

Ще 24 вересня надвечір кілька десятків небайдужих, серед яких були письменник В. Некрасов, режисер Київської студії документальних фільмів Р. Нахманович, працівник Головної астрономічної обсерваторії, молодий єврейський активіст Е. Діамант та ін., на рештках цегляної огорожі зруйнованого Єврейського кладовища розмістили полотнище із написами російською та івритом «Бабин Яр. 1941 вересень 1966. Пам’ятай 6 мільйонів» і запрошенням узяти участь у траурному мітингу[12].

Зранку 29 вересня до Бабиного Яру поодинці і групами почали сходитися люди, зібралося близько тисячі осіб – переважно євреї. Але також і українці, росіяни та ін., котрі відчували моральну потребу продемонструвати євреям свої співчуття та солідарність у боротьбі проти антисемітизму. Серед них були літератори В. Некрасов, І. Дзюба, Б. Антоненко-Давидович, філософ Є. Сверстюк. Спеціально на мітинг з Москви приїхали письменник В. Войнович, редактор видавництва «Советский писатель» В. Фогельсон, літературний критик Ф. Свєтов. Фільмували подію документалісти Р. Нахманович і Е. Тімлін[13].

Велике враження на присутніх справив виступ літератора І. Дзюби, котрий до цього часу вже встиг потрапити до розряду «нелояльних» за написану 1965 р. працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» із жорсткою критикою національної політики правлячої партії. Виголошена ним промова невдовзі з’явилася у «Самвидаві» і водночас була приєднана до «криміналу», який на літератора старанно збирали у КДБ (згодом виступ фігурував у звинувачувальному вироку як один із доказів його антисовєтської діяльності).

Промова І. Дзюби у Бабиному Ярі справді була знаковою. Молодий український інтелектуал звертався і до євреїв, і до українців, і до всього людства, закликаючи до міжетнічного порозуміння, боротьби з ненавистю та поваги до головної людської цінності – життя[14]:

«Бабин Яр – це трагедія всього людства, – наголосив він, – але сталася вона на українській землі, і тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, це трагедія перш за все українського і єврейського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм. Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів

[…].

Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства – не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями в повному і глибокому, а не тільки у формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історії і культури один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе й інших як своїх братів. Досягнути цього важко. Але краще прагнути цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра від яких не буде, а буде лишень хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво […].

Ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс».

Серед інших виступала на мітингу і вціліла жертва Бабиного Яру – акторка Київського театру ляльок і мама двох дітей Д. Пронічева. Письменник В. Войнович пізніше згадував також про виступ у Бабиному Ярі невідомого, котрий узяв слово для того, щоби сказати: «Шановні євреї, я сюди потрапив випадково і хочу висловити свою солідарність. Я знаю, що багато українців брали участь у знищенні євреїв. Мені соромно за це»[15].

Багатолюдний «несанкціонований мітинг» не залишився поза увагою влади. Підоспіла міліція наполегливо запропонувала всім розійтися. Кіноплівку із записом події у кінооператорів вилучили. Тим часом група української творчої інтелігенції, зокрема Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Плахотнюк та деякі інші, з Бабиного Яру попрямували на Байкове кладовище, де біля могили «українського буржуазного націоналіста», історика М. Грушевського, провели ще один «несанкціонований мітинг». Як зазначалося в одному з протоколів київського міськкому КПУ, біля могили вони виконали пісню, зміст якої «зводився до того, що в боротьбі за “свободу” вони хоча і помруть у тюрмах, проте на їхніх білих кістках виросте новий “месник”»[16]

Те, що мітинг у Бабиному Ярі 1966 р. став знаковою політичною подією, усвідомлювали всі його учасники, розуміла це і влада. 1 жовтня 1966 р. секретар Київського міськкому КПУ О. Ботвин доповів першому секретареві ЦК КПУ П/ Шелесту «Про випадок проведення неорганізованого мітингу на місці розстрілу німецько-фашистськими окупантами совєтських людей у Бабиному Ярі». 12 жовтня 1966 р. на засіданні бюро Київського міськкому Компартії України «неорганізований мітинг» було охарактеризовано як «самовільне збіговисько»[17].

Тим не менше, всі ці події підштовхнули владу до активніших дій у напрямі «опанування» процесом меморіалізації трагедії в Бабиному Ярі. Вже 19 жовтня 1966 р. було прийняте спільне рішення Київського міськкому КПУ і міськвиконкому «Про встановлення пам’ятних закладних каменів на території Бабиного Яру й у сквері на Привокзальній площі в Дарниці». Інституту «Київпроект» наказали за три доби підготувати проект двох пам’ятних каменів, у тому числі для встановлення у Бабиному Ярі. Вказівку було виконано, і невдовзі між вулицями Дорогожицькою і Мельникова з’явився пам’ятний камінь з написом «Тут буде споруджено пам’ятник совєтським людям – жертвам злодіянь фашизму під час тимчасової окупації м. Києва в 1941–1943 роках»[18].

Для перешкоджання «несанкціонованим зібранням» євреїв біля пам’ятного знаку було вирішено провадити тут офіційні мітинги. Відтак у наступні роки в останні дні вересня у Бабиному Ярі влаштовувалися багатолюдні зібрання примусово зігнаних працівників підприємств та установ міста. На мітингах зі спеціально спорудженої трибуни виступали секретарі міськкому і райкомів партії, ветерани війни, передовики виробництва, серед яких обов’язково були і євреї. Оратори декларували досягнення совєтської влади і таврували «міжнародний сіонізм», згадували про жертв фашизму – мирних громадян, єврейську ж складову трагедії Бабиного Яру, ясна річ, замовчували. Духовий оркестр виконував «Інтернаціонал», після чого мітинґарі розходилися.

Однак на місці залишалися міліція, «люди в цивільному» з КДБ та спеціально відряджені владні агітатори. Ці останні, як правило, протискалися в гущу людей після офіційного мітингу і пробували переконувати євреїв у тому, що Бабин Яр не слід вважати символом страждань лише єврейського народу, що влада багато робить для увічнення пам’яті загиблих і щасливого майбуття совєтських людей тощо.

Тим часом силовики уважно пильнували за «неорганізованими групами євреїв», особливо за тим, щоби до пам’ятного знаку не покладалися вінки зі стрічками з «націоналістичними» написами та символами. Додатковим психологічним тиском було й демонстративне фотографування єврейських активістів (це означало, що активіста «взяли на замітку», і надалі в нього можуть бути суттєві неприємності на роботі, у місці навчання тощо). Тих же, хто насмілювався на відверту демонстрацію невдоволення, – забирали у відділки міліції, де в кращому разі піддавали «профілактичній обробці», в гіршому – заарештовували[19].

Так сталося, приміром, з тридцятирічним радіоінженером, випускником Київської політехніки Б. Кочубієвським. Під час першого офіційного мітингу в Бабиному Ярі у 1968 р. він публічно висловив невдоволення тим, що оратори з трибуни промовляють про «ізраїльську агресію» та загибель від гітлерівців «совєтських громадян», але мовчать про те, що у Бабиному Яру вбивали євреїв. Невдовзі в помешканні Б. Кочубієвського було проведено обшук. На початку грудня його заарештували і звинуватили, відповідно до статті 187–1, у «поширенні в усній формі завідомо неправдивих вигадок, які паплюжать совєтський державний і суспільний лад». У травні 1969 р. відбувся суд, Кочубієвського ув’язнили на три роки, звільнився він лише в грудні 1971 р., після чого виїхав до Ізраїлю[20].

Однак, попри тиск і переслідування, кількість учасників «стихійних мітингів» у Бабиному Ярі у наступні кілька років тільки зростала. Якщо 1968 р. біля пам’ятного знаку зібралося 50–70 єврейських активістів, у 1969 р. – 300–400, то у 1970 р. – 700–800. КДБ, котре уважно спостерігало за всіма цими подіями, незмінно характеризувало їх як «антисуспільні акції» й невтомно фіксувало всі «провокаційні дії». Скажімо, у вересні 1969 р. – це було покладання «сіоністської зірки, запалення свічок та роздавання листівок» (за спогадами А. Діаманта, троє молодих людей тоді винесли до каменя виткані білими і синіми кольорами полотнища і біля пам’ятного знаку розгорнули їх у такий спосіб, аби вони створили шестикутну Зірку Давида (Могендовид) «люди в штатському» намагалися їх відтіснити і знищити трикутник, присутні ж не давали цього зробити). Через рік наприкінці вересня КДБ було зафіксовано чергову «сіоністську провокацію»: до каменя було покладено одразу кілька вінків із написами їдишем та івритом[21].

Подальша історія єврейської меморіалізації Бабиного Яру значною мірою була пов’язана з особливостями єврейського національного руху, котрий на початку 1970-х рр. набув певних організаційних форм. За визначенням дослідниці Л. Алєксєєвої, найбільш впливовими в цьому русі були течії «культурників» та «еміграційників». Якщо перші спрямовували свої зусилля на розвиток єврейської мови і культури, організацію єврейської вищої та середньої національної освіти, створення мережі культурних закладів, поширення юдейських релігійних громад у самому Радянському Союзі, то другі твердо обстоювали право євреїв на еміграцію[22].

Іще влітку 1968 р. влада формально поновила дозвіл на виїзд євреїв для постійного мешкання до Ізраїлю. Водночас були встановлені квоти і суттєві обмеження, фактично заборонено виїзд усім тим, хто мав вищу і спеціальну середню освіту, працював на оборонних підприємствах. Не дозволено було виїжджати й усім тим, хто не мав родичів у Ізраїлі, позаяк це, на думку совєтських ідеологів, «компрометувало умови життя в СССР». Це зумовило появу феномена «відмовників», кількість яких зростала пропорційно до кількості відхилених заяв на виїзд: якщо у 1968 р., приміром, було відмовлено у праві на еміграцію 28 євреям, то у 1969 р. – 1 079, у 1970 р. – 1 439. Наприкінці 1970-х рр. по різних областях Совєтської України загалом відхилялося від 30 % до 60 % загального числа порушених євреями клопотань про виїзд. Водночас у другій половині 1960-х рр. заяви на виїзд було подано 5 762 євреями, які мешкали в Україні – і це була майже половина поданих заяв по всьому СРСР.

Така еміграційна політика підштовхнула «відмовників» до об’єднання в межах окремих міст, областей, регіонів та вироблення ними спільної тактики протидії владі. Масового характеру набували мітинги, демонстрації, інші публічні акції, деякі з них проводились і в Бабиному Ярі[23].

1 серпня 1971 р. 11 київських євреїв, які дістали невмотивовані відмови на прохання дозволити їм виїхати до Ізраїлю, спробували організувати у Бабиному Ярі демонстрацію протесту з голодуванням. Про такі їхні наміри заздалегідь стало відомо КДБ, деяких учасників напередодні спеціально запрошували до ОВІРУ МВС Київської міськради на «профілактичні розмови». Врешті учасників акції біля пам’ятного знаку було заарештовано «за порушення громадського порядку». В суді, що відбувся вже наступного дня, міліціонери засвідчили, що «заарештовані ламали квіти і м’яли траву біля пам’ятника жертвам фашизму». Десятьох учасників акції засудили на 15 діб позбавлення волі, одному довелося сплатити штраф у розмірі 10 руб. Однак цим «покарання» не обмежилося. Невдовзі в одному із випусків опозиційного інформаційного бюлетеню «Хроніка поточних подій» з’явилося повідомлення про те, що дев’ять незаконно ув’язнених євреїв звернулися зі скаргою до судових інстанцій УРСР у зв’язку зі «знущаннями в тюрмі (обшук із роздяганням догола, лайка, більш важка в порівнянні з іншими ув’язненими робота та ін.). Те, що ці і подібні акції євреїв у Бабиному Ярі уважно відстежувалися владою «на найвищому рівні», засвідчила спрямована 10 серпня 1971 р. до ЦК КПРС доповідна від Ю. Андропова. Голова КДБ детально інформував вище партійне керівництво країни про події 1 серпня у Бабиному Ярі та рапортував: «Вжитими заходами замисел сіоністів було зірвано»[24].

1971 р. в Бабиному Ярі було проведено ще кілька помітних публічних акцій. У День Героїзму та Катастрофи, який того року відзначався в Ізраїлі 22 квітня, київські сіоністи спланували покладання вінків і квітів до пам’ятного знаку, про що негайно дізналися чекісти. Напередодні чотирьох із активістів викликали до обласного управління КДБ на «профілактичну розмову», а фактично для залякування. Проведений допит у всій своїй повноті продемонстрував не лише світоглядну прірву між совєтською владою і молодими активістами єврейського руху, а й також повну відсутність страху перед системою з боку останніх та їхню рішучу готовність активно боронити свої права. За спогадами одного з допитаних, активіста А. Фельдмана, з ним особисто спочатку розмовляв «чоловік у цивільному», який представився майором Овчаренком, а після нього і заступник начальника або начальник обласного управління КДБ)[25]:

«Потім мене запитали: Яку акцію ви намітили на завтра?

– Ніякої акції ми не намічали. Якщо вас цікавить, що я особисто збираюся робити завтра, то я можу сказати: я хочу піти до Бабиного Яру і покласти вінок у пам'ять євреїв, загиблих там у 1941 р.

– Чому ви відзначаєте пам'ять тільки євреїв? Адже там поховані радянські люди і інших національностей?

– Але тільки євреї гинули за те, що належали до певного народу. Це був геноцид. Замовчувати це – значить відбілювати фашистських убивць. Окрім того, коли ми приходимо на кладовище, то підходимо до могил своїх близьких. Хіба це означає неповагу до інших могил? Ми сумуємо про всі жертви нацистів, але не приховуємо, що найбільше наша душа болить через загиблих євреїв. Хіба це не природно?

– Чому ви обрали для траурної церемонії завтрашній день, коли всі радянські люди відзначають день народження В. І. Лєніна? Це може скидатися на провокацію.

– Це випадковий збіг. Єврейський календар місячний, і в цьому році День героїзму і Катастрофи припадає на 22 квітня.

 – А в майбутньому він припаде на 1 травня?

– Ні, на 11 квітня.

– Чому ви не відзначали цей день у минулому році?

– Коли ви маєте рацію, я з вами згоден. Це дійсно наше упущення. Можу вам обіцяти, що це більше не повториться.

– Ми не радимо вам іти завтра до Бабиного Яру. Покладання вінків з написами чужою мовою і взагалі ваша зухвала поведінка може викликати відповідну реакцію з боку неєврейського населення. Чи не боїтеся ви цього?

– Ні, не боїмося. Я знаю, що без вашої прямої вказівки цього не станеться. А вам зараз невигідні ексцеси.

– Міліціонер або дружинник, або будь-яка совєтська людина не знає, що написано на вінку. А якщо це антирадянське гасло?

– У Києві 150 тисяч євреїв. Ви могли би мати співробітника, який знає єврейську мову.

– Все ж ми не радимо вам ходити. Крім законів, є совєтський правопорядок. Ми нікому не дозволимо його порушувати і влаштовувати релігійні оргії в громадському місці.

– На ваші поради ми не потребуємо. Якщо можете – забороніть нам приходити до Бабиного Яру.

– Заборонити ми не можемо, але попереджаємо вас – виявіть розсудливість.

– Дякую за попередження, і дозвольте мені попередити вас – оскільки вам відомо, що ми хочемо покласти вінки, то відповідальність за всі можливі інциденти будете нести ви.

На цьому розмова закінчилася».

Попри брутальний тиск, запланований захід було проведено. Працівники КДБ, стоячи віддалік, уважно спостерігали за діями єврейських активістів. Утім, явно побоюючись міжнародного розголосу, до якого сіоністи раз у раз вдавалися, влада не наважилася негайно прибрати покладені активістами до пам’ятного знаку вінки, вони простояли до вечора наступного дня.

Напруженою була атмосфера й 29 вересня 1971 р., під час відзначення 30-х роковин трагедії Бабиного Яру. І влада, і єврейські активісти готувалися до цієї події. Із боку влади, як свідчать оприлюднені нині архівні документи, заздалегідь було розроблено «план підготовки і проведення мітингу та забезпечення громадянського порядку». У призначений час біля пам’ятного знаку зібралися «мобілізовані» для участі в офіційному мітингу «представники громадськості і делегації від колективів підприємств та установ Шевченківського району» – загалом близько 3–3,5 тис. осіб. За традицією, оратори декларували з трибуни ідеологічні гасла і згадували про «жертв фашистського режиму», але при цьому зовсім не згадували про єврейські жертви Бабиного Яру[26].

«Несанкціонований» мітинг біля пам’ятного знаку в цей день зібрав, за інформацією КДБ, «близько 200 чоловік єврейської національності» та «понад 200 чоловік перехожих», а за відомостями «Хроніки поточних подій» – близько тисячі учасників, серед яких було багато молоді. За єврейськими написами на вінках було видно, що на траурний захід єврейські активісти їхали до Києва з Москви, Лєнінграда, Свердловська, Тбілісі. Цього разу влада зі «зборищем громадян єврейської національності» не церемонилася: на людей спрямували прожектори і фотокамери, частини міліції та «людей у штатському» іще на підходах до пам’ятного знаку брутально зривали з єврейських активістів усе, що могло трактуватися як «сіоністська символіка». «Гебісти, котрих було дуже багато того дня, взялися за роботу, – згадував пізніше про ці події москвич, колишній активіст єврейського руху і в’язень ГУЛАҐУ Й. Бєгун. – Вони зривали з вінків траурні стрічки. З наших голів зривалися кіпи, з рук – траурні пов’язки… Коли ми наблизилися до кінцевої мети, якихось «розпізнавальних» єврейських знаків ані на нас самих, ані на наших вінках уже не було. Все було зірвано, викинуто, «конфісковано»»[27].

У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.


[1] И. Эренбург глазами Д. Заславского / Публ. Н.Л. Поболя, вступл. Л. Кациса // Лехаим. – 2006. – № 7. 

[2] Некрасов В. Почему это не сделано? / В. Некрасов // Литературная газета. – 1959. – 10 октября.

[3] В оригіналі вірш написано від чоловічого імені. Композиторка і співачка пристосували його для жіночого голосу.

[4] «Песня, способная разбередить душу». Интервью Н. Лифшицайте от 07.10.2015 г. 

[5] Некрасов В. Почему это не сделано? / В. Некрасов // Литературная газета. – 1959. – 10 октября.

[6] Кандель Ф. Книга времени и событий. Т. 6. История евреев Советского Союза (1945–1970) / Ф. Кандель.

[8] Евтушенко Е. О себе / Е. Евтушенко // Строфы века: Антология русской поэзии / сост. Е. Евтушенко, ред. Е. Витковский. – Минск; Москва: Полифак, 1995; 1999.

[9] Кузнецов А. Бабий Яр. Роман-документ / А. Кузнецов  // «Юность». – М., 1966. – № 8-10.

[11] Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах. Кн. 1. Историческая топография. Хронология событий / сост. Т. Евстафьева, В. Нахманович. – К.: Внешторгиздат Украины, 2004. – С. 386.

[14] Текст виступу Івана Дзюби у 25-ті роковини розстрілів у Бабиному Ярі. 

[16] Бажан О., Данилюк Ю. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000. – С. 70–71.

[18] Там само.

[22] Алексеева Л. История инакомыслия в СССР: Новейший период / Л. Алексеева. – М.: РИЦ «Зацепа», 2001.

[23] Там само.

[25] Там само.

[26] Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Опозиція в Україні. – С. 67–68.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!