Бабин Яр в епоху неосталінізму і до розвалу СССР

22.04.2017
16 хв читання

7 вересня 1972 р. група київських євреїв намагалася покласти вінок і квіти у Бабиному Ярі в пам’ять про 11 ізраїльських спортсменів, двома днями раніше жорстоко вбитих терористами на Олімпіаді в Мюнхені. Киян – учасників жалóбної церемонії – зупинили міліціонери та «люди в цивільному» з КДБ. 27 єврейських активістів були затримані, їхніх рідних і близьких, які зібралися біля приміщення, де перебували заарештовані, міліція спробувала розігнати силою. Двоє ув’язнених – Ю. Сороко і З. Меламед – повідомили пізніше, що в Управлінні КДБ по Київській області з ними в погрозливому тоні «розмовляв» співробітник Давиденко, котрий прямо заявив, що тепер «обставини змінилися» у КДБ «розв’язані руки», і в разі продовження опозиційної діяльності активісти діставатимуть тривалі строки ув’язнення[1]

Здавалось би типовий, насправді цей епізод був досить симптоматичним у контексті суттєвих змін політичного клімату в Совєтському Союзі наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр.., із приходом до влади Л. Брежнева та його ставленика в Україні В. Щербицького. Роки «відлиги» заступили десятиліття «застою» або неосталінізму, із відновленням посади генсека ЦК КПСС, згортанням критики сталінізму, посиленням репресій проти незгодних, котрих тепер запроторювали не тільки до ГУЛАГУ, а й на примусове лікування до психіатричних лікарень. Значно активізувалася ідеологічна боротьба влади з «проявами націоналізму», яка в Україні особливо запекло велася проти «українського буржуазного націоналізму» та «міжнародного сіонізму». Опозиційні до влади національні рухи лякали владу як через стрімке зростання їхнього впливу всередині країни, так і внаслідок потужної підтримки цих рухів, передовсім інформаційної, на міжнародній арені[2]. Було ясно, що національні рухи підважують легітимність влади комуністів, а в подальшій перспективі загрожують самому її існуванню.

Наступ влади на єврейський національний рух провадився в кількох напрямах: у контексті і після «літакової справи» (1970–1971 рр.) тривали репресії, арешти й ув’язнення активістів або, навпаки, витискання найбільш «одіозних» із них за межі СССР; створювалися численні штучні перешкоди для виїзду євреїв до Ізраїлю на тлі активного залякування потенційних емігрантів арештами, погромами, виключенням з інститутів, позбавленням роботи тощо; нарешті як усередині самого СССР, так і на міжнародній арені велася широкомасштабна й масована пропагандистська війна проти «міжнародного сіонізму» (лише протягом 1970–1971 рр. на тему «реакційної суті» сіонізму в СССР було видано 59 назв книжок накладом 2 млн. примірників російською, українською, литовською, англійською, французькою, іспанською, арабською мовами).

Іще 17 лютого 1971 р. ЦК КПРС ухвалив таємну постанову «Про заходи щодо посилення боротьби з антисовєтською і антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму». Її доповнила майже однойменна постанова ЦК КПРС від 1 лютого 1972 р. «Про подальші заходи для боротьби з антисовєтською і антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму», на виконання якої секретаріат ЦК КПРС за участю М. Суслова, Ф. Кулакова, П. Дємічева, В. Кузнєцова та інших 7 вересня 1972 р/ затвердив «План основних пропагандистських і контрпропагандистських заходів у зв’язку з черговою антирадянською кампанією міжнародного сіонізму». Особлива роль у реалізації плану відводилася КДБ при Раді Міністрів СССР, якому доручили вжити рішучих заходів «до виявлення і припинення ворожих акцій спецслужб супротивника, зарубіжних сіоністських організацій та єврейських націоналістів усередині країни»[3]. Ухвала цих документів означала новий виток протистояння між владою та єврейським національним рухом у країні. Бабин Яр за цих умов об’єктивно перетворювався на арену цього протистояння.

Напередодні відзначення чергових роковин трагедії в Бабиному Ярі Київський міськком партії розробив план провладних заходів. 29 вересня 1972 р/ офіційний мітинг біля пам’ятного знаку розпочався пізніше, ніж зазвичай, приблизно о 18.00 вечора і тривав дуже недовго. Традиційно до пам’ятного знаку було покладено квіти й вінки з «ідеологічно-витриманими» написами. Далі виступив оратор, котрий наголосив на перевагах життя у «багатонаціональній совєтській державі», затаврував «ізраїльську агресію проти арабів» та згадав про трагедію в Бабиному Ярі, де під час війни «загинуло багато совєтських людей різних національностей». Після офіційної частини кількасот євреїв спробували віддати данину пам’яті своїм рідним і близьким, однак цю неформальну частину церемонії рішуче взяли під свій жорсткий контроль силовики: численні загони міліції заздалегідь вишикувались уздовж тротуарів по дорозі до пам’ятного знаку, і пропускали тільки тих, хто ніс вінки з чорно-червоними стрічками, натомість були заборонені біло-сині стрічки та написи єврейською мовою на тій підставі, що, мовляв, «незрозуміло, що саме там написано». О 19.00 наряди міліції стали брутально витісняти людей з Бабиного Яру, електричне світло біля пам’ятного знаку було вимкнене, до 20.00 тут уже нікого не залишилось. Не обійшлося без арештів: одинадцять активістів, які виявили непокору владі, були затримані міліцією і дістали по 15 діб ув’язнення «за порушення громадського порядку»[4].

А 27 грудня того ж року була оприлюднена прийнята Президією Верховної Ради СССР іще 3 серпня постанова «Про компенсацію громадянами СССР, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон, державних витрат на навчання». Відтепер усім емігрантам із вищою освітою перед виїздом належало повертати совєтській державі 6 тис. рублів (і це за середньої місячної зарплатні до 150 руб.), кандидатам наук – по 15 400 руб., докторам наук – по 17 200 руб. (1972 р. від євреїв у такий спосіб до державної скарбниці надійшло майже 4,5 млн. руб., за два місяці 1973 р. – понад 1,5 млн. руб.). Відповіддю на це дискримінаційне рішення стало прийняття американським урядом Поправки Джексона-Веніка до «Закону про торгівлю», а в самому СССР – потужний сплеск активності «відказників» у вигляді масових демонстрацій, оголошення голодування, надсилання петицій, відкритих листів – причому не тільки до совєтських урядових структур, а й до міжнародної спільноти[5]. В деяких із петицій виразно звучала тема Бабиного Яру як приклад нехтування совєтською владою права євреїв на власну пам’ять.

«За завісою цифр і слів про вільну еміграцію знаходимося ми, кому в цьому праві відмовлено, – йшлося, зокрема, в одному з листів київських відказників до народу Америки. – Ми живемо в Совєтському Союзі проти нашої волі, закони цієї країни нас більше не захищають. Нам загрожує ув’язнення за відвідування синагог, за поминання закатованих і вбитих у Бабиному Яру і Варшавському гетто. Більшість із нас звільнені з роботи, ми не знаємо, хто вирішує нашу долю і що нас чекає в майбутньому. Часті загрози арешту з боку державних чиновників, залякувальні статті в газетах і передачах по радіо створюють навколо нас атмосферу психологічного терору. У нас забрали право жити, і нам не дають можливості виїхати. Ми звертаємося до вас, людей великої країни, в цей важкий для нас час. Допоможіть нам»[6].

Сподіваючись на скасування застосованих США санкцій, совєтський уряд уже в березні 1973 р. de facto відмінив податок на освіту. Однак репресії проти єврейських активістів та залякування бажаючих виїхати з СРСР не припинилися. Відповідно до настанов союзного партійного керівництва, ЦК КПУ 15 серпня 1973 р. рекомендував Прокуратурі УРСР, Міністерству внутрішніх справ УРСР, КДБ при Раді Міністрів УРСР «посилити роботу з викриття й притягнення до кримінальної відповідальності активних пропагандистів ”руху” за виїзд євреїв з СРСР, емісарів зарубіжних сіоністських центрів». Цілком у контексті реалізації цих настанов КДБ і міліція 29 вересня 1973 р. «розпорошили» в Бабиному Ярі близько 1 тис. євреїв, спеціально прибулих до Києва з різних кутків Радянського Союзу. Так само, як і в попередні роки, єврейські активісти вперто чинили опір забороні публічного виявлення національної ідентичності під час вшанування пам’яті загиблих у Бабиному Ярі. Враховуючи досвід попередніх років, активісти заздалегідь замовили вінки для покладання до пам’ятного знаку, вони також заздалегідь заготували і сховали білі стрічки із зробленими на них синім кольором написами івритом і російською. Вінки до пам’ятного знаку несли чоловіки, за ними рухалися жінки з квітами в руках, по дорозі з різних боків до церемонії приєднувалися нові й нові учасники. Біля пам’ятного знаку на вінки швидко були одягнені біло-сині стрічки, учасники поминальної акції встигли запалити двадцять з тридцяти двох принесених свічок перш ніж, як силовики накинулися на них і почали зривати стрічки й топтати квіти[7].

У 1974 р. переслідування активістів почалися вже за кілька діб до пам’ятних днів. 29 вересня у Бабиному Ярі зібралися близько 800 євреїв, їх оточили загони КДБ і міліції. Учасникам поминальної церемонії було заборонено читати кадиш та інші молитви. Після завершення траурного заходу на кількох її учасників у транспорті, по дорозі додому були вчинені явно провокаційні напади для залякування.

28 вересня 1975 р. єврейські активісти не були допущені до Бабиного Яру для проведення поминальної церемонії, натомість двома днями пізніше на єврейських цвинтарях Києва були вчинені акти вандалізму[8].

Іще 1974 р. 86 євреїв Києва, Москви, Тбілісі та Мінська спрямували листа до ЦК КПСС із протестом проти утисків та очевидного затягування владою справи зі спорудженням обіцяного пам’ятника в Бабиному Ярі. «Не можна пояснити відсутність пам’ятника в Бабиному Яру забудькуватістю влади України […]. – Ішлося в ньому – Може, для нього […] не вистачає коштів. Але пам’ятник коштує набагато менше вартості одного із тисяч танків, які поставляються безперебійно […] арабським країнам. Якщо все ж немає можливості заощадити на поставках хоча би одного танка, то […] євреї СССР готові зібрати необхідні кошти для спорудження пам’ятника». Було оголошено про готовність створити Громадський комітет для збирання коштів на пам’ятник[9].

Такі дії «осіб єврейської національності» були розцінені як «провокаційні». Громадський комітет утворити не дозволили, водночас, як це вже було в минулому, влада вирішила перебрати ініціативу зі спорудження пам’ятника у власні руки. 2 липня 1976 р. – через 35 років після трагедії – в Бабиному Ярі нарешті було встановлено монумент – багатофігурну бронзову композицію, із металевою плитою з написом українською мовою «Тут у 1941–1945 роках німецько-фашистськими загарбниками були розстріляні більше ста тисяч громадян Києва і військовополонених»[10].
Не випадково дату відкриття нового пам’ятника було перенесено на літо й суттєво віддалено в часі від вересневих днів. Спецоргани також подбали про превентивні заходи для уникнення «провокацій» з боку єврейських активістів. Під різними приводами значній кількості бажаючих бути на відкритті пам’ятника в Бабиному Ярі перешкодили (когось знімали з потяга, когось попереджали про можливі арешти тощо). За згадками учасника цих подій Й. Бегуна, у самому Києві кілька десятків євреїв з різних міст, які готувалися йти з вінками до Бабиного Яру і брати участь в офіційній церемонії відкриття пам’ятника, були оточені, кинуті в автобус і відправлені до відділку міліції, де їх протримали аж до пізнього вечора. Відпустили молодих людей лише о 21.00, коли на вулиці вже було темно і біля пам’ятника нікого не було (активісти повезли вінок, який їм не дозволили покласти в Бабиному Ярі, до Москви, де продемонстрували його іноземним кореспондентам)[11].

Із 1977 р. офіційні мітинги в Бабиному Ярі вже не проводилися. Вочевидь, влада вважала політичний потенціал таких заходів вичерпаним. Натомість сам факт спорудження монумента активно використовувався у пропагандистських цілях, зокрема серед іноземних туристів, обслуговування яких забезпечували «Інтурист» і «Спутнік» під наглядом КДБ. Як зазначалося в одному зі звітів керівника «Інтуриста» за 1978 р., «багато туристів виражають задоволення і разом із тим подив з приводу наданої їм можливості відвідати Бабин Яр і покласти квіти до пам’ятника-монумента […], оскільки перед поїздкою до Совєтського Союзу їх попереджали, що в «Києві буде зроблено все, щоби туристи не потрапили до Бабиного Яру»[12]. Утім, почуття «задоволення і подиву» радше були винятком із правил, якщо йшлося про відвідування пам’ятника туристами або офіційними делегаціями, у складі яких були представники єврейських громад. На початку серпня 1979 р. в Бабиному Ярі побувала делегація зі США, у складі якої був і голова президентської комісії з Голокосту Е. Візель. У своєму виступі під час офіційної частини він наголосив, що у США пам’ятають загиблих у Бабиному Ярі євреїв і нагадав, що це місце стало священним для євреїв задовго до спорудження тут пам’ятника. Водночас перед відльотом до Москви Візель у різкій формі висловив обурення тим, що на меморіальній дошці біля монумента немає жодної згадки про єврейських жертв, та пообіцяв порушити це питання перед американським урядом[13].

Наприкінці 1979 р. Радянський Союз розпочав військову інтервенцію до Афганістану. Породжені Гельсинськими угодами надії на міжнародну розрядку не справдилися. Розпочалися новий виток гонки озброєнь і протистояння між «комуністичним табором» і країнами вільного світу, наймогутнішими репрезентантами яких були відповідно СРСР і США. Новообраний американський президент Р. Рейган проголосив доктрину стримування комуністичної експансії по всьому світі, розпочалася непосильна для совєтської економіки гонка озброєнь. На тлі нового витка «холодної війни» Радянський Союз посилив на міжнародній арені антиамериканську та антиізраїльську риторику. Усередині совєтської країни почалися розправи з дисидентами – прихильниками Гельсинського процесу, іншими представниками опозиційних до влади сил. Знову євреям на тривалий час було практично повністю перекрито можливість для виїзду із СРСР. Будь-які спроби організованих виступів нещадно каралися. Аби превентивно унеможливити такі виступи, КДБ від початку 1980-х рр. розгорнуло репресії проти потенційних організаторів противладних акцій, при цьому арешти євреїв-«відказників» доповнилися переслідуваннями «культурників» як «агентів міжнародного сіонізму». У березні 1983 р. секретаріат ЦК КПСС ухвалив створити Антисіоністський комітет совєтської громадськості (голова – генерал Д. Драгунський), офіційним завданням якого було визначено боротьбу з «міжнародним сіонізмом»; на практиці зусилля комітету було спрямовано на дискредитацію Держави Ізраїль[14].

За «залізною завісою» в умовах терору рівень активності у Бабиному Ярі прихильників єврейського національного руху виразно зменшився, але не згас. Напередодні 40-х роковин трагедії у різних містах КДБ провело «попереджувальні заходи» з перешкоджання виїзду єврейських активістів до Києва. Зокрема, 24 вересня у Москві до міліції було викликано О. Попова, де з ним «люди в цивільному» провели виразну «розмову», цілком певно попередивши, що в разі поїздки до Києва він і його родина замість дозволу на виїзд до Ізраїлю попрямують до «холодних країв». Показовими були «пояснення» мотивацій такої позиції влади:

«Попов: […] Ви не бажаєте, щоби відзначали роковини розстрілу нацистами євреїв у Бабиному Яру. До речі, а чому не можна покласти вінок до пам’ятника в Бабиному Яру? Це що, протизаконно?

Невідомий: Чесні совєтські громадяни можуть. А націоналістам ми не дозволимо.

Попов: А хіба євреї – не совєтські громадяни? Як це так, що комусь можна, а комусь не можна!

Невідомий: А чому Ви про євреїв тільки говорите! Увесь совєтський народ під час війни постраждав, а Ви тільки євреїв відзначаєте. Так і вінки принесуть не прості, а зі стрічкою. А на стрічці напис: «Ми будемо пам’ятати вас на нашій історичній батьківщині». Хто дав право націоналістам вважати Ізраїль історичною батьківщиною євреїв? […] Ми не дозволимо пропагувати націоналізм! […] Часи змінилися […]. Ви мене зрозуміли?

Попов: Ні, не розумію. Що означає – інші часи?

Невідомий. Погано, що не знаєте […]. Ви проповідуєте націоналізм. А цього ми не дозволимо! […] Пропаганда націоналізму підриває інтернаціоналізм. Зрозуміло? Ні? А підрив інтернаціоналізму – це підрив нашої ідеології. Знову незрозуміло? А підрив нашої ідеології – це підрив нашого ладу […]»[15].

Того самого дня, 24 вересня, в Києві було затримано С. Єфанову, В. Терещенка та В. Каневського: всі вони дістали по 15 діб за «дрібне хуліганство». Кількома днями пізніше були заарештовані й ув’язнені на 10 діб ленінградці М. Ельман і П. Астрахан: вони намагалися покласти до пам’ятника вінок із чорною стрічкою з написом «Вічна вам пам’ять. Ленінград, 1981 р.». Москвичів – 70-ти річного учасника війни М. Равича та Є. Нартова затримали просто на вокзалі і завернули назад, натомість ще одного москвича, О. Лоренсцона, ув’язнили на 15 діб начебто за «нецензурну лайку». Одеситів О. Кушніра, Я. Меша, В. Певзнера і Ю. Шварца також затримали біля Бабиного Яру і доправили до аеропорту, однак молоді люди повернулися і все-таки поклали квіти до пам’ятника і прочитали Кадиш; після цього їх міліція відвезла на вокзал, де супроводжувала аж до відходу поїзда. 27 вересня поблизу пам’ятника жертвам Бабиного Яру було зосереджено щонайменше 100 міліціонерів і «людей у цивільному», сюди ж було підігнано 4 великих автобуси для арештованих «хуліганів», міліція і КДБ контролювали всі вулиці, які вели до Бабиного Яру[16].

Обурені такими діями влади, 80 єврейських активістів написали листа до Леоніда Брежнєва з вимогою захистити несправедливо засуджених і припинити «обурливу наругу над святою пам’яттю жертв війни». «Протягом багатьох років Бабин Яр так і залишався пустирем, – ішлося в листі. –Всього лише п’ять років тому було встановлено пам’ятник, напис над яким замовчує те, що це – місце єврейських страждань. Проте євреї СССР і інших країн завжди приходили сюди в день 29 вересня вшанувати пам’ять безіменних жертв. Блюзнірською була би будь-яка спроба перешкодити бажанням вшанувати пам’ять загиблих. І тим не менше, таке блюзнірство відбулося […] Те, що сталося в Києві, жахливо. Це ображає пам’ять жертв війни, ображає радянських євреїв, ображає всіх, хто боровся і бореться проти фашизму»[17]. Відреагували на дії влади у Бабиному Ярі і правозахисники. Зокрема члени Московської групи «Хельсинки» О. Боннер, С. Каллістратова, Н. Мейман підготували спеціальну заяву, якою, зокрема, констатували: «Події в Києві свідчать про прагнення влади стерти у свідомості людей пам’ять про Бабин Яр. Одночасно влада використала 40-ві роковини масових убивств євреїв під Києвом як привід до чергових репресій стосовно євреїв, які воліють виїхати з Радянського Союзу»[18].

На тлі такої атмосфери, 29 вересня по Українському телебаченню було показано пропагандистський фільм «Бабин Яр. Уроки історії». Його сценариста, київського драматурга О. Шлаєна, відсторонили від роботи за небажання подати за вказівками партійних ідеологів сюжети із «розвінчанням сіоністів». Як згадував пізніше режисер фільму В. Георгієнко, всі «рекомендації» врешті було враховано: крім «викриття» сіоністів, було додано також сюжети про «звірства американської воєнщини у Кореї та Китаї». Невдовзі було виготовлено й англомовний варіант цього фільму, доповнений сюжетом «про роль українських поліцаїв»[19].

Останнє, вочевидь, було пов’язано з прагненнями не допустити можливого «блокування» на міжнародній арені сіоністів та «українських буржуазних націоналістів». Те, що така стратегія існувала, засвідчують документи совєтських політичних та спецорганів. Зокрема, в датованому 1980 р. донесенні КДБ УРСР у розділі «Про спроби блокування оунівців з сіоністами» повідомлялося про спільні дії євреїв та українців щодо спорудження у м. Денвер (штат Колорадо, США) парку-меморіала «Бабин Яр». Ці дії, за інформацією КДБ, розглядалися як «перший практичний крок до реалізації єврейсько-української угоди про співпрацю, нібито ухваленої 1979 р. в Ізраїлі представниками Всесвітнього єврейського конгресу й Українського конгресового комітету Америки». У зв’язку з цим у документі зазначалося: «Комітетом держбезпеки республіки провадяться заходи з протидії спробам блокування українських націоналістів із сіоністами».

Історія зі спорудженням в Америці парку «Бабин Яр» заслуговує на окрему увагу. Загалом про спорудження цього меморіалу мало що відомо. Ідея його створення розпочалася ще наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. Ініціатива походила від місцевої єврейської громади, де були і вихідці з Києва, родини яких загинули в Бабиному Ярі. Єврейська громада зібрала на парк 140 тис. доларів, іще 750 тис. на цю справу передали федеральний та міський уряди, під розбудову парку місто передало 27 акрів землі. На якомусь етапі між місцевими єврейською та українською громадами виникли тертя, зумовлені різним баченням ідеї проекту, травматичним досвідом минулої війни й, не виключено, цілеспрямованими провокаціями з боку КДБ. Якийсь час паралельно існували і діяли єврейська фундація «Бабий Яр» та український комітет «Бабин Яр». Однак у серпні 1980 р. обидві громади порозумілися й виробили спільний план дій щодо реалізації проекту. Українська громада розпочала кампанію зі збирання коштів, аби зробити і свій внесок у справу спорудження «єдиного у світі спільного з євреями парку-пам’ятника», та віддати данину шани «тіням тих, життя яких передчасно скосив брутальний воєнний буревій німецького нацизму». «Хоч би з якої точки зору ми підходили б до оцінки української частини в розбудові парку-пам’ятника в Денвері, – зазначалося в одній із публікацій українського Комітету «Бабин Яр», – то звідси прийдемо до висновку, що вона має і матиме позитивне значення для нас, і тому вона вартує наших зусиль і кошту […]. Перше – це доказ, що ми, як усі культурні народи, вшановуємо пам’ять численних жертв українського народу, а друге – це примірний доказ, що українці та євреї при добрій волі можуть стелити шлях до кращого співжиття» [20].

В той час, як напередодні і під час 40-х роковин трагедії в Бабиному Ярі у Києві тривав терор і переслідування єврейських активістів за спроби вшанування пам’яті загиблих, у вільному світі український комітет «Бабин Яр», публікуючи розлогі списки жертводавців, звітував про зібрані у США, Канаді та Європі кошти на спорудження парку-пам’ятника. Відкриття парку-пам’ятника, очевидно, відбулося 2 жовтня 1983 р. Напередодні, 27 вересня, Комітет «Бабин Яр» із секретарем Гелегером організував зустріч денверської громади з генералом П. Григоренком, котрого на цей час уже витиснули з СРСР. Архітектор парку Л. Халприн та дизайнер С. Нишита замислили вхід до парку як чистилище – вузький прохід між двома оточеними деревами монолітами чорно-гранитної стели, яка за конфігурацією нагадує ворота до Саду Богів. На лівому камені зроблено написи івритом та англійською: «В пам’ять про двісті тисяч жертв, які загинули в Бабиному Ярі, Київ, Україна, СССР. 29 вересня 1941 р. – 6 листопада 1943 р. Більшість загиблих – євреї, а також українці і люди інших національностей». Нижче – івритом та українською: «Бабин Яр. Вічна пам’ять усім жертвам терору». На правому камені англійською мовою вибито вірша[21]: 

«Decades Ago
Still the Aching Sadness
Innocents
People Who Loved
Forever Silenced by
Nazi Terror
Sharing Eternally
The Mystic Number Six Million
A Holocaust for the Jews of Europe
A tragedy for all humanity
Remember…»

«Минуть десятиліття,
Допоки ця болюча туга
За безневинними
Людьми, які любили,
Поглине вічна тиша –
Після нацистського терору,
Закарбованого навічно
У містичному числі шість мільйонів
 Загиблого у Голокості європейського єврейства,
Трагедію всього людства
Пам’ятаймо… »

Із приходом в середині 1980-х рр. до влади М. Горбачова, у Радянському Союзі розпочався черговий етап лібералізації. Врешті було легалізовано діяльність опозиційних до влади національних рухів, було знято формальні перешкоди для виїзду євреїв з СРСР, а на табличці біля пам’ятника у Бабиному Ярі з’явився напис і їдишем. Очевидним був прогрес у міжнародних відносинах, особливо після виводу совєтських військ з Афганістану (лютий 1989 р.) та зруйнування Стіни в Німеччині (листопад 1989 р.). 

А проте, як на світовій арені, так і всередині СРСР практично до припинення його існування зберігалося підозріле ставлення до Держави Ізраїль і специфічні, позначені міркуваннями «політичної доцільності» підходи в «єврейському питанні». Попри міжнародну розрядку, Совєтський Союз у 1989 р. відмовився визнати помилковість рішення Генеральної Асамблеї ООН від 1975 р. про оголошення сіонізму «формою расизму і расової дискримінації» (внесена на розгляд резолюція була провалена)[22]. Також, активно «експлуатуючи» в політичних цілях тему причетності організацій «українських націоналістів» до вбивства євреїв під час Голокосту, совєтське керівництво так ніколи і не наважилося взяти на себе відповідальність за десятиліття політики державного антисемітизму. Як, утім, і публічно визнати той факт, що у Бабиному Ярі фашистські загарбники вбивали євреїв тільки за те, що ті були євреями.

За свідченням особистого помічника М. Горбачова, напередодні 50-х роковин трагедії в Бабиному Ярі обмірковувалася можливість приїзду Президента СРСР до Києва. Навіть (без розголосу) тези виступу готувалися, де йшлося «прямо і про сталінський антисемітизм, і про вибуття (вихід у виїзд) талановитих співгромадян, і про велику націю, і про те, що уроки ми винесли з власного, а не тільки нацистського антисемітизму». Врешті М. Горбачов вирішив на відзначення 50-х роковин трагедії не їхати. Натомість 2 жовтня 1991 р. під час особистої зустрічі з головою американської організації захисту совєтських євреїв Ш. Карден, на пряме запитання, чому в умовах демократизації керівництво Радянського Союзу досі не засудило антисемітизм, єдиний і останній його Президент не тільки уникнув відповіді, а й цілком у дусі всіх своїх попередників зауважив недоцільність «акцентування особливої уваги на антисемітизмі». «У нас 120 національностей в Союзі. Виокремлювати когось – означає надавати комусь перевагу. А націоналістичні прояви є не тільки стосовно євреїв»[23]

Місяцем пізніше СРСР офіційно припинив своє існування. Питання брати чи не брати на себе тягар відповідальності за політику і практику совєтського державного антисемітизму, за участь частини «звичайних совєтських людей» у нищенні своїх сусідів-євреїв під час Голокосту тепер поставала як моральний вибір перед створеними на уламках СССР незалежними державами та кожним із їхніх громадян.

 



[2] Хроника текущих событий. Информационный бюллетень правозащитников. 1968–1972.

[6] Lazin F. Jewish Influence in American Foreign Policy: American Jewry, Israel and the Issue of Soviet Jewry, 1968–1989 / F. Lazin // The Lawyer Quarterly. – 2011. – № 3(1). – P. 159–160.

[7] Хроника текущих событий, выпуск двадцать седьмой, 15 октября 1972 года.

[9] Бажан О., Данилюк Ю. Опозиція в Україні. – С. 121–122.

[10] Евстафьева Т. Бабий Яр: послевоенная история местности // Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього: – С. 28.

[11] Бажан О., Данилюк Ю. Опозиція в Україні. – С. 121–122.

[12] Мицель М. Запрет на увековечивание памяти как способ замалчивания Холокоста: практика КПУ в отношении Бабьего Яра / М. Мицель // Голокост і сучасність. – 2007. – № 1. – С. 19–20.

[13] Там само. – С. 23–24.

[14] Гейзер М. История жизни генерала Драгунского / М. Гейзер // Лехаим. – Июнь 2000. Сиван 5760. – № 6(98).

[16] Бажан О., Данилюк Ю. Опозиція в Україні. – С. 125–126.

[17] Там само.

[18] Там само. – С. 127.

[19] Александру Шлаену – 70 лет! // Даджест Харьковского музея Холокоста. – 2001, июнь. – № 6(23).

[20] К 72-й годовщине расстрела евреев в Бабьем Яру. Вечная пам’ять // Земляки. – Сентябрь 2013. – № 18(362) 

[21] Там само.

[23] Черняев А. 1991 год: Дневник помощника президента СССР / А. Черняев. – М.: ТЕРРА; Республика, 1997. – 336 с.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss