Україна Модерна

// Владислав Гриневич

Бабин Яр був частиною родинної пам’яті багатьох киян, яким довелося пережити німецьку окупацію. Особисто мені ще у дитинстві про цю трагедію розповідали і бабуся, і мама. Мої рідні мешкали на розташованій поблизу залізничного вокзалу вулиці Жилянській, тож вони були серед перших, хто побачив прибулих потягами вояків вермахту. Піші німецькі колони входили до міста через Поділ, звідти прямували на Хрещатик. Солдати були добротно одягнуті та екіпіровані, і цим вони виразно відрізнялися від червоноармійських частин, які щойно покинули Київ. Переважна більшість мешканців вельми насторожено зустріла німців. Однак були й ті, хто зустрічав їх як «визволителів» – із хлібом-сіллю. У деяких місцях жінки на вулицях танцювали і співали, радіючи «втечі більшовиків». Коли солдати зайшли до двору моєї бабусі, сусідка баба Хая звернулася до них їдишем і запропонувала почистити казанки. Розташувавшись зручніше прямо на землі, стара ретельно вискрібала солдатський посуд піском, напевно, як і інші, наївно сподіваючись, що «прийшла цивілізована Європа», котра покладе край «варварствам комуністів»…

Мама розповідала мені також, як вона проводжала до Бабиного Яру свою шкільну подругу Маню, що мешкала у приватному будиночку за річкою Либідь. Моя бабуся купувала у батька Мані для удобрювання городу гній, який той розвозив на підводі. Саме на цій ретельно вичищеній і навантаженій клумаками з нехитрими пожитками підводі 29 вересня 1941 р. Маня, її батьки і бабуся їхали повз будинок моїх рідних до Бабиного Яру. Однокласниця сказала, що німці висилатимуть євреїв до Палестини, тож вони їдуть вантажитися на потяг. Моя мама підсіла до подруги на підводу і поїхала з нею до Лук’янівки. Там їх зупинив поліцейський кордон. «А ти, дівчинко, виходь, – звернувся поліцай до моєї мами, – далі тобі вже їхати не можна». «Я проводжаю Маню», – відповіла вона. «Виходь, тобі вже не можна далі їхати», – суворо повторив поліцай.

Невдовзі потому кияни чули кулеметну стрілянину з Бабиного Яру. По місту одразу поширилися чутки, що німці розстрілюють нещасних євреїв. Пізніше це підтвердили й жінки, яких окупанти примусили перебирати і сортувати одяг, взуття і речі вбитих. Одна з них мешкала у маминому дворі.

Кияни були приголомшені й налякані звістками про масове вбивство євреїв. Стало зрозумілим, чого слід очікувати від німецького «нового порядку». В одному з оглядів поліції безпеки та СД м. Києва щодо настроїв населення в цей період наводилася примовка, поширювана серед містян: «Немцы пришли – гут. Евреям капут, цыганам тоже. Украинцам позже». Усвідомлюючи небезпеку, яка нависла над цивільним населенням окупованого міста, люди пошепки говорили між собою: «Євреями розчиняють, а замішувати будуть на українцях».

Наступні два роки життя в окупації стали для моєї родини роками перманентної боротьби за виживання: голод, приниження, облави на базарах, в яких можна було потрапити у «душогубки», заборони і залякування, постійні звістки про розстріли заручників – таким було повсякдення більшості пересічних киян…

***

Звісно, що злочин масштабу Бабиного Яру було неможливо приховати. Звістки про цю трагедію як масове вбивство євреїв одразу просочилися за лінію фронту – передусім, від пересічних людей, яким вдалося виїхати з окупованого Києва. Повідомлення про Бабин Яр з’явилися й у пресі – спочатку за кордоном. Совєтські центральні друковані органи – газети «Правда» та «Известия» 19 листопада 1941 р. також опублікували інформацію ТАСС (з Нью-Йорка) про страту німцями в Києві 52 тис. євреїв – чоловіків, жінок, дітей[1].

Радянське керівництво діставало відомості про жорстокі вбивства євреїв нацистами на окупованих територіях від армійської розвідки і НКВС уже з літа 1941 р.[2]. Зважаючи на довоєнну практику нищення мільйонів безневинних людей у самому Совєтському Союзі, наврядчи ці звістки вразили Сталіна. Натомість, із великою мірою вірогідності, можна стверджувати, що перед війною особлива небезпека для життя саме євреїв у зв’язку з можливою окупацією німцями певних територій не могла не усвідомлюватися совєтським керівництвом, хоча б на підставі регулярних з кінця 1930-х рр. спеціальних донесень НКВС про розправи нацистів над євреями у Німеччині. Базовані на перлюстрації кореспонденції – листування совєтських євреїв із родичами з-за кордону – спецзведення містили цілком виразні характеристики антисемітської політики і практики нацистів на кшталт «те, що Гітлер робить з євреями, те не піддається опису», «євреїв переслідують і обмежують у всьому», «євреї в Німеччині приречені на загибель», «люди гинуть через одну кляту людину, яка сіє все зло й ненависть […], це не людина, а диявол»[3]. Превентивні заходи для збереження життя приречених євреїв – жінок, старих, дітей, чоловіки, сини і батьки яких з початком війни пішли на фронт, явно не належали до пріоритетів Сталіна. Це засвідчили не тільки відсутність інформування людей про антиєврейську спрямованість політики Гітлера, а й зорієнтована передусім на збереження матеріальних цінностей евакуація.

Попри це, не слід применшувати значення тих публічних заяв та офіційних документів, котрі були видані совєтським керівництвом з початком війни у зв’язку зі страхітливими злочинами гітлерівців проти євреїв на окупованих територіях. 7 січня 1942 р. у газеті «Правда» була оприлюднена Нота наркома закордонних справ СССР В’ячеслава Молотова, в якій, зокрема, йшлося про розстріли євреїв у Києві, Львові, Одесі, Кам'янці-Подільському, Дніпропетровську, Маріуполі, Керчі[4].

«Жахлива різанина і погроми були вчинені німецькими загарбниками в українській столиці – Києві [...], – зазначалося в «Ноті». – Було зібрано велику кількість євреїв, включно з жінками і дітьми різного віку; перед розстрілом усіх роздягнули догола і били [...]. Розстрілювали з автоматів. Багато масових убивств [...] і в інших українських містах, причому ці криваві страти особливо спрямовувалися проти беззбройних і беззахисних євреїв з трудящих».

18 грудня 1942 р. совєтський уряд приєднався до спільної Декларації урядів Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Люксембургу, Норвегії, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Чехословаччини, Югославії та Французького Національного Комітету з осудом звірячої політики холоднокровного винищення єврейського населення Європи[5]. Наступного дня у газеті «Правда» з’явилася відповідна заява Інформбюро НКЗС – із засудженням «особливого плану поголовного винищення єврейського населення на окупованій території Європи» й наголосом на те, що «єврейська меншина совєтського населення [...] особливо тяжко постраждала»[6]. Як зауважує історик Г. Костирченко, цей документ став останнім, де совєтське керівництво історично адекватно оцінювало вчинений гітлерівцями злочин проти євреїв[7]. Показово, що ця важлива заява не була, попри поширену практику, передрукована іншими періодичними виданнями й далі «Правди» не пішла: це засвідчувало її підпорядкованість винятково зовнішньополітичним цілям.

Після того, як на початку листопада 1943 р. Київ було звільнено, в місті почала працювати Надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників (НДК). Створена роком раніше, Комісія мала фіксувати вчинені гітлерівцями злочини та інформувати про них громадськість, однак від початку свого існування не демонструвала достатньої ретельності, а головне – діяла не самостійно, а виступала ще одним політичним інструментом влади. Не останню роль в її діяльності відігравало приховування та відволікання суспільної уваги від власне сталінських злочинів. Приміром, унаслідок проведеного Комісією 1943 р. «розслідування» поховань у Биківнянському лісі під Києвом (там до війни НКВС таємно ховало десятки тисяч закатованих – жертв Великого терору, а потім і розстріляних червоноармійців, які виходили з оточення у вересні 1941 р.) було зроблено «правдиві висновки» про те, що у могилах знаходяться розстріляні німецько-фашистськими окупантами[8]. Також створена у складі НДК «Спеціальна комісія із встановлення та розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі військовополонених польських офіцерів» у січні 1944 р. підтвердила і цей «злочин німецько-фашистських окупантів проти поляків»[9], чим фактично вчинила акт свідомої фальсифікації.

У Бабиному Ярі НДК масштабних розкопок та ексгумації людських останків майже не проводила. Натомість стало відомо, що влітку 1943 р., коли фронт наближався до Дніпра, гітлерівці сформували спеціальну зондеркоманду на чолі зі штандартенфюрером СС П. Блобелем, якій належало нищити сліди злочинів. Під наглядом нацистів військовополонені з Сирецького табору були змушені у Бабиному Яру, протитанковому рову та біля Павловської лікарні розкопувати тіла вбитих людей, а потім спалювати їх у великих відкритих печах, попіл розсіювали по всьому Яру. Усвідомлюючи, що останню піч в’язні споруджують для себе, вони зробили відчайдушну спробу врятуватися втечею, із 327 уціліли 18. Саме вони розповіли про жахіття, свідками й учасниками яких стали. Ці покази і склали основу висновків, над якими почала працювати Комісія[10].

Слід зазначити, що чимало відомостей про масові вбивства євреїв у Бабиному Яру з’явилося також у перебігу негайно порушених після звільнення Києва карних справ проти нацистів та їхніх прислужників – колишніх поліцейських, зрадників та інших поплічників. У ході розслідувань додатково відкрилися обставини перманентної страти німцями у Бабиному Ярі військовополонених, комуністів, підпільників; а також драматичні обставини спроб рятування євреїв одними містянами та підбурювання або співучасті у нацистських злочинах проти євреїв іншими. Показовими у цьому аспекті були, наприклад, покази свідків П. Савицької, Л. Григурко, Н. Ткаченко. До 17 січня 1943 р. вони переховували військовополоненого єврея І. Бродського – аж поки його не видала дехто Шиманська, чоловік якої також служив у гестапо. За допомогу єврею П. Савицька, її чоловік В. Савицький та Н. Ткаченко були заарештовані, однак урешті уникнули страти. Пощастило вижити і самому І. Бродському, який пізніше так само виступив свідком[11].

12 грудня 1943 р. начальник управління НКДБ по Київській обл. Бондаренко спрямував доповідну наркому держбезпеки УРСР С. Савченку «Про звірства німецько-фашистських окупантів у м. Києві»[12], в якій виразно вказувалося на те, що у Бабиному Ярі окупанти влаштували жахливу розправу над євреями – фактично тому, що ті були євреями:

«Проявляючи особливу ненависть до єврейської національності, німецько-фашистські бандити у м. Києві знищили майже усіх євреїв.

Наприкінці вересня 1941 р. німецьким комендантом було видано наказ, відповідно до якого все єврейське населення, включно з жінками з дітьми і старими, із усіма цінностями і майном було зібране на єврейському цвинтарі, начебто для відправки у табори […].

На цвинтарі німецькі солдати і поліцейські вчинили масове пограбування, відібрали всі речі і цінності в тих, хто зібрався.

Після пограбування всіх євреїв, групами по 100–200 осіб, спрямовували до Бабиного Яру – яру на окраїні міста.

У Бабиному Ярі було влаштоване масове вбивство євреїв. Їх роздягали і примушували бігти вздовж яру, в цей час розстрілюючи з автоматів і кулеметів. Затим убитих і поранених, серед яких були живі діти, скидали до яру і закопували. Довгий час після цього над яром стояв стогін, шар землі над розстріляними ворушився від руху живих тіл.

Багато хто, відчуваючи свою погибель, втрачали свідомість, рвали на собі волосся, просили пощади, але у відповідь діставали удари.

Таким чином, у Бабиному Ярі наприкінці вересня 1941 р. протягом кількох днів було розстріляно близько 70 тис. євреїв.

Бабин Яр увесь період німецької окупації м. Києва був постійним місцем, де проводилися розстріли совєтських людей.

Попередніми розрахунками встановлено, що у Бабиному Ярі, крім 70 тис. євреїв, за період окупації розстріляно близько 20 тис. військовополонених бійців і командирів Червоної Армії і близько 10 тис. комуністів, комсомольців та позапартійних совєтських патріотів»[13].

У січні начальник УНКДБ по Київській обл. також поінформував народного комісара держбезпеки УССР С. Савченка про страту трьох німецьких прислужників, безпосередньо причетних до трагедії Бабиного Яру[14]. За вироком військово-польового суду 8-го гвардійського танкового корпусу, на вул. Верхній Вал у присутності 500 киян було повішено Єгора Устинова (росіянина, селянина з Тульської обл., працював столяром), Никифора Юшкова (росіянина, селянина з Орловської обл., маляр), Венедикта Баранова (українця, селянина-бідняка з Вінницької обл., робітник пожежної охорони), які наприкінці вересня 1941 р. вишукували і жорстоко вбивали нещасних євреїв, які не пішли за наказом гітлерівців до Бабиного Яру. Як показали свідки, семеро людей, переважно жінок, ними живцем були закопані в землю. Один зі злочинців, Баранов, 30 вересня стягнув стару хвору жінку з ліжка, проволік її з п’ятого поверху на вулицю, кинув на підводу, після чого відвіз до садку на вул. Верхній Вал, де злочинці катували і закопували напівживих людей. Наступного дня, виявивши жінку-єврейку, він «увірвався до неї в квартиру, пограбував, намагався тупим складаним ножем перерізати їй горло, після чого викинув її на вулицю крізь вікно», закопавши жертву в тому самому садку[15]

19 січня 1944 р. заступник народного комісара НКДБ СРСР А. Кобулов надіслав до НДК доповідну, базовану на згаданому вище донесенні УНКВД по Київській обл. від 12 грудня 1943 р. В ній, хоча у скороченому вигляді, повторювалися відомості про масове нищення євреїв у Бабиному Яру. «Особливу жорстокість, – зазначалося в доповідній, – окупанти проявили стосовно євреїв, знищивши під час окупації Києва все єврейське населення міста...»[16].

На момент надходження доповідної, Надзвичайна державна комісія вже підготувала і поширила серед своїх членів власний проект. У ньому трагічна доля київських євреїв не приховувалася. «Гітлерівські бандити, – зазначалось у проекті, – скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили оголошення, в якому всім євреям пропонувалося прибути 29 вересня 1941 року на ріг вулиць Мельникової і Доктеревської, узявши з собою документи, гроші і цінні речі. Євреїв, які зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, відібрали у них всі цінності, а потім розстріляли»[17].

Підготовлений документ Комісія спрямувала до Москви, де й почалися проблеми з його переписуванням та узгодженням, відповідно до «політичної доцільності». Його текст особисто читали В. Молотов і М. Хрущов. Правив документ, безперечно, після погодження з найвищими чинами країни, керівник Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б) Г. Александров. Урешті з тексту було прибрано навіть побіжні згадки про євреїв. Комісія в Києві, включно із відомими українськими поетами М. Рильським та П. Тичиною, це завізувала[18].

В опублікованому у пресі Надзвичайною Комісією наприкінці лютого 1944 р. повідомленні «Про руйнації та звірства, здійснені німецько-фашистськими загарбниками в місті Києві» зазначалося[19]:

«Гітлерівські бандити зігнали 29 вересня 1941 р. на ріг вулиць Мельникова і Доктеревської тисячі мирних совєтських громадян. Тих, хто зібрався, кати повели до Бабиного Яру, відібрали в них усі коштовності, а потім розстріляли. Громадяни, які мешкали поблизу Бабиного Яру […], розповідали про те, що вони бачили, як німці кидали до яру немовлят і закопували їх живими разом з убитими та пораненими батьками. “Було помітно, як шар землі ворушився від руху ще живих людей”».

Так головні жертви трагедії у Бабиному Ярі – євреї – були знеособлені: сталінська влада зробила виразний крок на шляху до стирання пам’яті й нищення ідентичності євреїв. Офіційне дозування та замовчування інформації про антиєврейський характер німецьких злочинів дедалі виразніше характеризувало сталінські пропаганду та національну політику назагал. Дійшло до того, що вже у роки війни було заборонено друкувати плакати про євреїв – героїв війни та згадувати в газетах євреїв, нагороджених за відвагу і мужність у боях.

Усе ж тут існувала певна подвійність. З одного боку, для «замилювання очей» західним демократіям, сталінська пропаганда дозовано, але час від часу все-таки згадувала про нищення євреїв – особливо, якщо ішлося про євреїв-жертв за межами СССР. З іншого боку, враховуючи «можливість посилення антисемітських настроїв» серед власного населення, сталінська влада наклала негласне табу на тему мордування нацистами совєтських євреїв. У таких своїх намаганнях затушкувати «єврейську тему» з міркувань вирішення «політичних завдань», радянські влада і преса певною мірою не відрізнялася від тогочасних західних ЗМІ, в яких також (аби «не провокувати антисемітизм») подекуди не надто наголошувалося на безпрецедентному нищенні німцями євреїв. Суттєва розбіжність між Заходом і СССР полягала у тому, що у Країні рад, ближче до кінця війни згадки про євреїв у контексті гітлерівських злочинів практично зникли зі шпальт газет і були замінені безликим евфемізмом «мирні радянські громадяни».

Повертаючись на території, які впродовж двох років перебували під окупацією та впливом німецької пропаганди, совєтська влада шукала ефективних засобів для своєї ре-легітимації. Це особливо стосувалося України, де у довоєнні десятиліття ця влада внаслідок низького ступеня лояльності населення відчувала себе некомфортно. Спецоргани, які старанно фіксували настрої в середовищі українців, відзначали, особливо на селі, роздвоєність у почуттях українців: з одного боку – полегшення і радість через звільнення від німецьких окупантів, але з іншого боку – тривогу і страх унаслідок повернення «совєтів». «Нехай це минеться, а те не повернеться», – такою виразною формулою подекуди характеризували своє ставлення до гітлерівської та сталінської влади пересічні люди.

Враховуючи такі настрої, сталінська влада на тлі замовчування антиєврейської складової нацистських злочинів, намагалася потужно апелювати до національних почуттів українців, визволителем та захисником яких, мовляв, вона виступала. Досить характерною у цьому контексті була преамбула згаданого вище звіту Надзвичайної державної комісії про злочини німецько-фашистських загарбників у Києві. В ній робився виразний наголос на «злочинах фашистських бандитів» проти українців, згадувалося ставлення до них як до «чужих», говорилося про політику «онімечення українського народу», придушення і знищення української культури тощо. А проте, сама структура «Повідомлення» свідчила, що ані українці, ані євреї, ані загалом утрачені людські життя не усвідомлювалися і не представлялися владою як головні втрати. Тим, хто читав опубліковане у пресі повідомлення, не могло не кинутися в очі, що перші розділи документу були присвячені не людським втратам, а руйнації промисловості, транспорту, комунального господарства, пограбуванню культурних та історичних цінностей[20].

З іншого боку, замовчуючи єврейську складову у злочинах нацистів, сталінська влада прагнула «не лити воду на млин» геббельсівської пропаганди, не надавати «зайвих приводів» для «підтвердження» міфу про совєтську владу як владу «юдео-комуни». Вочевидь, у даному разі розрахунок робився на поширені в частини українського населення антисемітські настрої. Однак виходило так, що, побоюючись підживлювати такі настрої, совєтська влада вдавалася до антисемітських за своєю суттю дій. Власне, як це доводять новітні дослідження, переважна частина совєтського політикуму, включно із самим Сталіним, не були позбавлені антисемітських упереджень. Наступні роки, позначені політикою державного антисемітизму, це виразно підтвердили.

 

У публікації використано ілюстрації, запозичені з сайту Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр".


[1] Цит. за: Беркхофф К. «Поголовное уничтожение еврейского населения»: Холокост в советских СМИ (1941-1945) / К. Беркхофф // Голокост і сучасність. – 2010. - № 1(7). – С. 79.

[2] Альтман И. Жертвы ненависти: Холокост в СССР, 1941–1945. – М., 2003. – С. 386; цит. за: Poulsen N. The Soviet Extraordinary State Commission on War Crimes: An Analysis of the Commission`s Investigative Work in War and Post-War Stalinist Society (Ph.D. diss., Copenhagen University, 2004). – P. 38.

[3] Weiner A.  Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution / A. Weiner. – Princeton, NJ, 2001. – P. 209.

[4] Нота народного комиссара иностранных дел тов. В. М. Молотова // Известия. – 1942. – 7 января. – С. 2.

[5]Совместная декларация Правительств Бельгии, Великобритании, Голландии, Греции, Люксембурга, Норвегии, Польши, Соединенных Штатов Америки, Союза Советских Социалистических Республик, Чехословакии, Югославии и Французского Национального Комитета о проводимом гитлеровскими властями истреблении еврейского населения Европы. 18 декабря 1942 г. 

[7] Там само.

[9] Сообщение Специальной Комиссии по установлению и расследованию обстоятельств расстрела немецко-фашистскими захватчиками в Катынском лесу военнопленных польских офицеров.

[10] О разрушениях и зверствах, совершенных немецко-фашистскими захватчиками в городе Киеве…

[11] Євстаф’єва Т. Трагедія Бабиного Яру крізь призму архівних документів Служби Безпеки України / Т. Євстаф’єва // Архіви України. – 2011. – № 5. – С. 145–146.

[12] Акт Київської обласної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь фашистів про масове знищення радянських військовополонених у Дарниці. 12 грудня 1943 р. // Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. До 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників. Науково-документальне видання / Упоряд.: Т. Вронська, А. Кентій, С. Кокін та ін.; Національна академія наук України. Інститут історії України, Київська міська державна адміністрація, Державний архів Служби безпеки України. – Київ–Львів, 2003. – С. 424–428.

[13] ГДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, т. 1, л. 281.

[14] Спецповідомлення начальника УНКДБ по Київській області Бондаренка наркому держбезпеки УРСР С. Савченка про страту активних учасників масових звірств над киянами. Не раніше 23 січня 1944 р. // Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. – С. 444.

[15] ГДА СБУ, ф. 5, спр. 53528, т. 3, л. 300.

[16] Там само, ф. 7, оп. 8, спр. 1, т. 1, л. 276.

[17] О разрушениях и зверствах, совершенных немецко-фашистскими захватчиками в городе Киеве… 

[18] Там само.

[19] Сообщение Чрезвычайной Государственной Комиссии по установлени и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их сообщников о разрушениях и зверствах совершенных немецко-фашистскими захватчиками в городе Киеве // Известия. – 1944. - № 50 (8352). – 29 февраля. – С. 3.

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!