Україна Модерна

// Владислав Гриневич

Після розвалу СССР болючим моментом для російської суспільної свідомості виявилися спроби нових незалежних держав відмежуватися від совєтської і російської спадщини. На постсовєтському просторі відбувалося засудження російського імперіалізму та колоніалізму. Аналіз підручників історії країн СНД, здійснений російськими експертами, виявився невтішним. Зокрема «з жалем» зазначено, що, за винятком Білорусі, і (меншою мірою) Вірменії, всі інші країни головного ворога вбачають в Росії і росіянах та виховують нове покоління в націоналістичному дусі. «Якщо ці тенденції збережуться, – зазначенов документі, – то після 15 до 20 років, події ХХ-го століття будуть повністю забуті населенням. У свідомості народів колишнього СССР образ Росії буде сформовано як зловісної імперії, котра впродовж століть знищувала, придушувала і експлуатувала їх»[1].

Те, що викликало обурення росіян, цілком вкладається у процеси, що зазвичай розгортаються на постімперському просторі. Звісно творення/відтворення (переформатування) минулого в країнах СНД кардинально різниться від совєтських версій, адже «нове майбутнє вимагає нового минулого». На цьому тлі постколоніальний та постімперський дискурси неминуче увійшли в контроверзу. В епіцентрі цього конфлікту, крім оцінки російської імперії, опинилися також проблеми сталінського тоталітаризму та геноциду. Наприклад, в прибалтійських країнах засуджували масові сталінські репресії та депортації; українці звинувачували сталінізм у голодоморі, кривавому придушенні повстанського руху ОУН та УПА, масових депортаціях; кримські татари та інші репресовані народи також характеризували сталінську імперію як геноцидну. Конфлікт пам’ятей посилила меморіальна та коммемораційна політика у нових незалежних країнах. Це стосувалося фактів знесення чи перенесення пам’ятників совєтським вождям, «воїнам-освободітелям», створення музеїв совєтської окупації, інститутів національної пам’яті, встановлення пам’ятних днів совєтської окупації (наприклад, у Молдові у 2010 р. 28 червня визнано Днем совєтської окупації, на що відразу ж жорстко відреагувала Москва)[2]. Водночас в постсовєтських країнах відбувався процес меморіалізації героїв національно-визвольних рухів та борців за національну незалежність (деякі з нихпід час війни воювали проти Червоної армії і т.ін).

Врешті-решт все це призвело до справжніх війн пам’ятей, в яких Росія, починаючи з приходу В.Путіна до влади, зайняла жорстку і безкомпромісну позицію. Водночас розроблено нові стратегії та концептуальні засади політики історії, які були покликані не тільки дати відсіч «спробам очорнення Росії», але й творити нову російську ідентичність. За умов геостратегічного суперництва із Заходом та з огляду на розширення Евросоюзу за рахунок колишніх совєтських республік, це сприймалося російським керівництвом як нагальне завдання. В Москві прийняли ряд законів і утворили відповідні ідеологічні інституції. Характерним прикладом стала створена при Президенті Російської Федерації, т.зв. Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. «Комісія, звичайно, не буде якимось наглядовим органом, котрий змушуватиме істориків до кон'юнктурно-політичних висновків зі своїх досліджень, – пояснював мету появи цього органу його голова Сергій Наришкін. – Передусім комісія повинна організувати роботу істориків та зробити висновки про те, як фальсифікація фактів або подій історії завдає шкоди інтересам Росії. Зараз сфальсифікована історія проникає в багато кабінетів керівників партійних груп і навіть керівників сусідніх держав, які намагаються замість налагодження нормального політичного діалогу з Росією, організації взаємовигідного співробітництва, пред'явити Росії територіальні, політичні, матеріальні претензії. Ми, звичайно, цього допустити не можемо» [3].

Звісно Наришкіну не дуже повірили, адже подібний ідеологізований орган відразу викликав асоціації з орвеловським «Міністерством правди» і отримав глузливе прізвисько «комісія з фальсифікації історії на користь Кремля». (У 2012 р. Комісія припинила існування.)

Після Помаранчевої революції Україну, вочевидь розглядали як головний об’єкт діяльності цієї комісії. Справді, політика пам’яті, що її здійснював президент В. Ющенко, загострила стосунки з Росією. Між державами тривала майже неприхована «війна пам’ятей». У ній були задіяні адміністрації президентів, міністерства закордонних справ, ФСБ і СБУ, ЗМК, науковці тощо.

До цього долучилась також Російська православна церква. Роздратований вшануванням в Україні героїв національно-визвольної боротьби, Патріарх Московський і всієї Русі Кирило під час одного зі своїх візитів до Києва сказав у телеінтерв’ю, що треба шанувати тих героїв, «які об’єднують, а не розз’єднують» два народи. Але, за іронією долі, самі ті герої, котрі розз’єднують, увиразнюють відмінності ідентичностей. Нещодавно патріарх назвав Україну «заблуканою овечкою» і зазначив, що «українці втратили спільне розуміння  власної історії» і через це в Україні склалася ця трагічна ситуація, бо «народ, що розділився у розумінні своєї історії, нездатний зберегти єдність». Знаково, Предстоятель Російської Православної Церкви сказав про це, відкриваючи у листопаді 2014 р. засідання Всесвітнього російського народного собору, головною темою якого була «Єдність історії, єдність Росії, єдність народу»[4].

Але українці однозначно більше не хочуть бачити свою історію крізь російські окуляри, вони проголосили про своє право на незалежність і це викликає гнів Москви, яка вперто не бажає визнавати українців окремою нацією. В.Путін неодноразово висловлювався, щодо України як фейкової, штучно створеної країни. Звертаючись до Президента Буша, він сказав: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами». У 2008 р. на закритій зустрічі Ради Росія-НАТО у Бухаресті Путін натякнув, що у разі вступу до альянсу, Україна може припинити існування як єдина держава. Тобто фактично він пригрозив, що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України"[5].

У жовтні 2014 р. на засіданні клубу «Валдай» в Сочі, Путін прочитав присутнім цілу «лекцію» про історію України[6]. «Україна – складносконструйоване (сложносочиненное) державне утворення», – сказав він. І водночас зазначив, що ніколи не піддавав сумніву ті обставини, що Україна є сучасною, повноцінною, суверенною европейською державою. «Інша справа, – наголосив Путін, – що історія формування України в її сьогоднішніх кордонах – це досить складний процес. А ви що, хіба про це не знаєте?» «У 1922 році частина земель Російської Федерації, історично званих Новоросією, .... були передані Україні для того, щоб підняти відсоток пролетаріату в цій країні». «А в 1954 році Хрущов чомусь прийняв рішення передати Крим Україні; зроблено це було з порушенням навіть совєтського закону...», – заявив російський президент. «Стосовно Заходу України, то після Другої Світової війни частину територій було доточено до України», – розповів Путін. При цьому він зазначив, що поважає суверенітет України і розраховує на нормалізацію російсько-українських відносин і на їх розвиток[7]. Чого варті були ці слова президента Російської Федерації всім відомо.

Наступ на Україну на історичному фронті розпочався раніше, ніж заговорили гармати. «Минуле змінюється» і у постімперському наративі. Як розповідав авторові відомий російський історик В.Нєвєжин, першим питанням, яке В.Путін після обрання його президентом Росії задав директорові Інституту історії Росії А.Сахарову було: «Що будемо робити з Київською Руссю?».

З тих часів ставлення до цього історичного періоду зазнало суттєвих змін. У інтерв’ю, яке А.Сахаров дав у 2011 р. з приводу підготовки до святкування у 2012р. 1150-річчя з для заснування російської державності, академік висловив ряд непривичних ідей. По-перше, він наголосив, що державність зародилася на Русі не тільки у Києві, але й на півночі – у Давньому Новгороді. Тож Російська державність не веде свою тяглість виключно від київського періоду. Він також зазначив, що варяги, вірогідно були південно-балтськими слов’янами (згадаємо Третю імперію М. Юрьева. (Авт.), а не скандинавами. Історик також зазначив, що витоки слов’янської державності слід шукати у донорманському періоді і власне він пропонує вважати датою її початку не 862 р. – запрошення Рюрика на Русь і не 882 р. – здобуття Києва Олегом, а 860 р. – взяття слов’янами Константинополя[8].

У тому ж 2011 р. автор був присутнім на зустрічі з А.Сахаровим в Інституті політичних та етно-національних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України в Києві, під час якої москвич активно закликав позбутися терміну Київська Русь, як ненаукового.

Не вдаючись у деталі академічних дискусій зазначимо, що наслідком піднятого В.Путіним питання про Київську Русь стала відмова в Росії від цієї назви. Її вже не вживають в російських підручниках, а говорять про державу Русь чи «Руська земля» зі столицею в Києві та вважають «початковим періодом» Російської держави (ІХ – ХІІ ст.), часом, коли «сформувалися основи російської духовності, мови, культури» в цілому[9].

Очевидно, не варто тут полемізувати, як такі різні політичні утворення, як зорієнтована на західний світ Київська держава і східно-деспотична Москва, що свою політичну, культурну традицію, конкретні форми імперії сприйняла і відтворила від Золотої Орди, можуть бути поєднані. Очевидним є те, що київський період (котрий є надзвичайно важливий для ідеологічних побудов «Русского мира»), кремлівські політики прагнуть монополізувати. По-перше, привласнення цієї спадщини дає росіянам підстави вести мову про свою «тисячолітню історію» – стратегічні підвалини будь-якого імперського міфу. По-друге, прийняття християнства східного обряду київськими князями уможливлює обґрунтування ідеї про особливу православну слов’янську цивілізацію, що відмінна від західного світу. По-третє, крадучи в українців власну історію, Москва заперечує існування їх як нації. Останнє, подекуди, реалізується через лукаву формулу «ми ж один народ». На практиці це перетворюється у категоричне твердження, що лише Росія є спадкоємицею Київської Русі, «а українців тоді ще не було»[10].

В контексті подій, що відбулися напередодні і після Европейського Майдану Київська Русь раптом опинилась у фокусі суспільної уваги. 24-28 липня 2013 р. у Києві помпезно відзначали 1025-у річницю Хрещення Русі. Перед тим В.Ющенко, намагаючись активізувати процес творення єдиної Української православної церкви, вже відсвяткував 1020-річчя цієї події. Така інтенсивність святкувань мала свою інтригу. Не випадково особливу активність у відзначенні цієї події виявили противники евроінтеграції та проросійські організацій. Ініційована медведчуківським громадським рухом «Український вибір» конференція, мала промовисту назву: «Православно-слов'янські цінності – основа цивілізаційного вибору України» [11].

27 липня її відвідав В.Путін. Він вирішив використати річницю Хрещення Русі для пропаганди проектів про переваги Митного союзу. У своєму виступі Президент РФ наголосив на спільному історичному минулому, яке «є нашою перевагою, основою для будівництва нових інтеграційних зв'язків». При цьому апеляція до «цивілізаційного вибору України» у виступі Путіна прозвучала як вирок. «... Повинен відразу обмовитися, що це не просто цивілізаційний вибір України. Адже, як я вже сьогодні говорив, на тому місці, де ми знаходимося, на дніпровській купелі, на київській купелі було зроблено вибір для всієї Святої Русі. Тут було зроблено вибір для всіх нас. Наші з вами предки, які жили на цих територіях, зробили цей вибір для всього нашого народу. «Для всього нашого народу» – я говорю так, маючи на увазі, що, безумовно, ми розуміємо сьогоднішні реалії, є і український народ, і білоруський, і інші є народи, і ми з повагою до всієї цієї спадщини ставимося, але в основі лежать, безумовно, наші спільні духовні цінності, які роблять нас єдиним народом ... Хрещення Русі стало тією великою подією, яка на століття визначила духовний і культурний розвиток Росії та України. Ми не маємо права забувати це братерство, зобов'язані зберігати традиції наших предків. Вони разом збудували унікальну систему православних цінностей, зміцнилися у своїй вірі. Звичайно, в України, власне кажучи, так само, як і у Росії, непроста доля. Я маю на увазі середні віки, коли Україна була складовою частиною то одного, то іншого европейського центру, переходила то в одну державу, то в іншу. Але думка про єдність заходу і сходу Русі, яка почалася тут, ще раз повторю, у київській і дніпровської купелі, завжди була присутня як на сході, так і на заході, де проживав наш народ»[12].

Політичний аналітик Андрій Ілларіонов звернув особливу увагу на те, що у своїй промові В.Путін вперше публічно назвав російський, український і білоруський народи єдиним народом і оприлюднив мету того, що він скромно назвав майбутньою роботою, – щільніше інтегрувати Росію та Україну. Разом із тим А.Ілларіонов зазначив, що Путін свідомо вдався до «лінгвістичної агресії», використав у своїй промові форму «на Україні», що засвідчило заперечення ним української державності. Саме у цей день, уважає науковець, – Владімір Путін оголосив де-факто про початок війни проти України[13].

Питання Київської Русі та Хрещення знову стало предметом посиленої суспільної уваги після анексії Криму, коли на зустрічі з російськими істориками, Президент РФ проголосив український півострів «колискою російської духовності». За його словами, саме у Херсонесі, а не у Києві, князь Володимир прийняв християнство і почав хрестити Русь. В.Путін запропонував написати нову історію Криму, як осередку російської цивілізації. 4 грудня 2014 р. у посланні до Федерального зібрання він заявив, що Крим для Росії має «величезне цивілізаційне і сакральне значення»[14].

Світові політики сприйняли цю заяву із неприхованим сарказмом. «Хрещення київського князя-вікінга Володимира в старогрецькому місті Херсонесі – слабке обґрунтування московських претензій на Крим», – написав на своєму пості у Твітері колишній міністр закордонних справ Швеції К.Більдт[15].

Бої за Київську спадщину не припиняються. У лютому 2015 р. перший заступник голови фракції «Єдина Росія» в Держдумі Франц Клінцевич обурився тим, що в указі Президента України Петра Порошенка князя Володимира було названо творцем середньовічної европейської держави Русі-України. «Переписування історії на український лад триває. Схоже, Петро Порошенко вирішив тепер приватизувати князя Володимира Красне Сонечко, хрестителя Русі», – сказав він, відповідаючи на питання ТАСС[17].Не залишив поза увагою цієї заяви і лідер кримсько-татарського народу Мустафа Джемілєв. «Тоді Москва теж для кримських татар дуже сакральне місце – сказав він в інтерв'ю естонському Радіо 4, – адже Девлет Герай, після того, як він захопив Москву (в 1571 році – ред.), вивісив там свій батіг для науки іншим. Але ми ж не претендуємо на Москву, як на наше сакральне місце»[16].

 

 

 _________________________

[1]Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств / Авторы: Д. Я. Бондаренко, А. И. Вдовин, А. Д. Жуков, А. И. Колпакиди, А. А. Краевский, И. В. Никифоров, В. В. Симиндей, А. Ю. Шадрин, Ю. В. Шевцов, В. И. Шептуха; Ред.: А. А. Данилов, А. В. Филиппов. Государственный Клуб. Фонд подготовки кадрового резерва; Национальная лаборатория внешней политики. – М., 2009. – С.4,9.

[2] Згідно з указом виконуючого обов'язки президента Молдови Міхая Гімпу нова пам'ятна дата – День радянської окупації має відзначатися в країні 28 червня. У цей день Гімпу поклав квіти до меморіального каменя в пам'ять про жертви комуністичного режиму і заявив, що не збирається «потурати тим, хто вважає 28 червня днем звільнення» і скасовувати указ. Див.: Президент Молодовы отказался отменять День советской оккупации 25 червня 2010 р. МЗС РФ з цього приводу виступило із заявою. «Не вперше ми стикаємося з тим, що псевдоісторичні трактування причин та підсумків Другої світової війни, оформлені у вигляді різного роду меморіальних дат, використовуються для обґрунтування кон'юнктурних рішень, прийнятих суто в інтересах правлячої верхівки – всупереч загальнонаціональним інтересам держави» – йдеться в документі. «Як блюзнірство розцінюємо чергову спробу перекрутити нашу спільну з молдовським народом історію, події, пов'язані з Великою Вітчизняною війною 1941-45 років, 65-річчя Перемоги у якій зовсім недавно ми разом відсвяткували», – заявляє МЗС РФ. Див.: МИД РФ раскритиковал основание Дня советской оккупации

[3] Наришкин: историческая комиссия не будет принуждать историков

[4] Патриарх Кирилл считает, что «украинцы потеряли общее понимание собственной истории»; Патриарх Кирилл заявил, что Украина – заблудшая овца

[5] Блок НАТО разошелся на блокпакеты

[6] Путин назвал Украину «сложносочиненным государственным образованием»

[7] Там само.

[8] «Варяги были южно-балтийскими славянами». Историк рассказал о том, должна ли Россия считать себя наследницей Киевской Руси

[9] Из истории России исчезнет Киевская Русь и появится «Великая русская революция»

[10] Чужая история. Как Россия приписывает себе то, чего не было

[11]Кириленко Михаил. Конференция «Основа цивилизационного выбора Украины»  

[12] О цивилизационном выборе Украины

[13] Илларионов: Путин начал войну против Украины еще в июле 2013 года

[14] Агрессивная речь Путина вызвала падение рубля

[15] Більдт висміяв путінське пояснення анексії Криму

[16] Джемилев ответил Путину: Москва для крымских татар тоже может быть сакральным местом

[17] 25 лютого Порошенко видав указ «Про вшанування пам'яті князя Київського Володимира Великого – творця середньовічного европейської держави Руси-України» у зв'язку з 1000-річчям упокоєння князя, яке виповнюється в 2015 році. Цій події повинні бути присвячені ряд заходів по всій Україні, таких як наукові конференції, урочистості із вшанування пам'яті князя, карбування монет і випуск марок на його честь. Цілями цих заходів має бути збереження і утвердження традицій української державності, нагадування про роль історичної спадщини Руси-України в їх становленні, визнання важливості прийняття християнства для розвитку українського суспільства як невід'ємної частини європейської цивілізації. Див.: В Госдуме обвинили Порошенко в «приватизации» князя Владимира

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!